Стрілася на полі, руку подала,
Чорною бровою тихо повела,
Ніжно усміхнулась, зникла у житах,
Хусточка майнула, наче білий птах.

Я повів бригаду славних косарів,
Хвилями покосів море перебрів;
А вона в’язала росяні снопи,
Колосок зривала з кожної копи.

Як ішла додому в житньому вінку,
Радо всі вітали дівчину швидку.
Лиш у мене билось серце гаряче,
Думав: чорноока знову утече.

Утекла б, та в полі скрізь уже стерня,
Утекла б, та серце дівчину спиня.
І чого тікати, як зійшлись путі,
Як любов єднає щастям у житті?!