Українські народні пісні

ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО
Українська народна пісня

Ой на славній Україні
Кликне-покликне Филоненко,
Корсунський полковник,
На долину Черкень гуляти,
Слави війську, рицарства діставати,
За віру християнськую одностайно стати:
«Которії козаки,
То і мужики,
Не хотять по ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Чорного едемана пилом набивати, —
Слави би війську, рицарства дістали,
За віру християнськую одностайно стали!»
То есаули у города ся засилали,
По улицях пробігали,
На винники,
На лазники
Словами промовляли:
«Ви, грубники,
Ви, лазники.
Ви, броварники,
Ви, винники!
Годі вам у винницях горілок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
По грубах валятися,
Товстим видом мух годувати,
Сажі витирати, —
Ходіте за нами на долину Черкень погуляти!»
Скоро-то до города Черкас
У божий час прибували.
То, правда, панове,
Була в городі Черкасі вдова,
Вона по мужу Грициха,
По прозванію Коновчиха,
Мала собі сина Івася
Удовиченка, Коновченка.
Із малих літ годувала, леліяла,
До зросту в найми не пускала,
При старості літ слави да пам’яті прожити сподівала.
То Івась Коновченко по базару походжає,
Солодкий мед-вино підпиває,
Козацький глас зачуває,
До вдови прибігає,
Словами промовляє:
«Мати моя, мати-удово,
Старая жоно!
Коли б ти, мати, чотири воли польовії,
А три чабаннії позаймала,
До города Крилова одогнала,
До орендаря, ще п’ятдесят золотих
Готовими грішми доплатила,
Коня мені на славу козацькую купила,
Що моя душа козацькая молодецькая дуже возлюбила».
«Сину мій Івасю,
Удовиченку, Коновченку!
Волися тими волами хліб пахати,
Козаків на хліб, на сіль затягати,
Будуть тебе козаки й без рицарства знати».
«Хоч я, — каже, — буду, мати,
Козаків на хліб, на сіль затягати, —
Будуть мені козаки прозваніє прикладати,
Гречкосієм, полежаєм називати.
Не хочеться мені, мати,
По ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Червоного едемана пилом набивати, —
Хочеться, мати,
Піти на долину Черкень погуляти,
Звичаю козацького набрати,
Слави, рицарства дістати,
За віру християнську одностайно стати».
Скоро-то ся удова теє зачувала,
Великеє пересердіє мала,
Всю зброю козацькую собирала,
У кімнату замикала,
Саблі булатнії,
Пищалі семип’яднії
На стіні забувала;
Звон зачувала,
До божого дому, до церкви, одходжала...
То Івась Удовиченко од сна прочинає,
По світлиці поглядає,
Що зброї козацької у світлиці немає.
Він саблю булатную у руки бере,
Пищаль семип’ядний на плече кладе,
За військом пішком іде...
Військо іде, як бджола гуде.
Вдова старая із церкви, божого дому, виступала,
Поміждо військом поглядала,
Івася виглядала,
Сина свойого прелюбезного в лице не пізнала.
До господи прибувала,
По зброї козацькій пізнала,
Що Івася у господі не застала.,.
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:
«Господи милосердний, бодай мойого сина
На первій потребі первая куля не минула!»
Знов од великого серця одходжала,
Обідати не сідала,
У загороду входжала,
Словами промовляла:
«Господи милосердний, будь мене ті слова,
Старую, на постелі спіткали,
Що я на свойого сина Івася нарікала».
Тоді чотири воли польовії,
А три чабаннії
До города Крилова, до орендаря [одганяла],
Ще п’ятдесят золотих готовими грішми доплатила,
Коня на славу козацькую купила,
Що його душа козацькая молодецькая дуже возлюбила;
А ще козака повстрічала,
Три копи і коня до рук давала,
Вірним другом називала:
«Ей, козаче, козаче, вірний друже!
Ти мойого сина наздогониш
Да його чоловіком постановиш.
Нехай мій син Івась Коновченко
Степу ногами не зміряє,
Живота не вриває,
Матері старенької не лає,
Не проклинає!»
Козак три копи і коня дорого[го] взяв,
За городом Браїловим у шести миль військо догнав,
Міждо військом виїжджає,
Міждо військом поглядає,
Івася Коновченка у лице не пізнає.
Скоро Івась Коновченко коня взрів,
Барзо обомлів,
До коня прибуває,
За поводи хапає:
«Я же, — каже, — думаю, мене моя мати лає да проклинає,
А же вона обо мні стараніє має!
Коли б мені бог да поміг сією дорогою у потребу сходити.
Не пішла б моя мати
По чужих дворах спотикати,
Хліба да солі позичати,
Міг би її при собі довіку содержати!»
То скоро Івась Коновченко на коня сідає,
Поміж козаками повертає,
Яко би ясний сокіл літає!
Тоді козаки один на одного взглядали,
Словами промовляли:
«Либонь Івась Удовиченко, Коновченко
При свойому отцеві зріст мав,
Доброго коня не видав,
Ледве на свойому господарстві дождав».
То третього дня бусурмани Филоненка,
Корсунського полковника,
Кругом оступали,
Но ні один козак не обібрався,
Ні старий,
Ні младий,
На долину Черкень погуляти,
Тільки Івась Коновченко серця козацького не внімає.
Коня на поводі веде,
Шличок під рукою несе,
У намет вступає,
Пану Филоненку,
Корсунському полковнику,
Чолом даває,
На здоров’є питає:
«Пане Филоненку,
Корсунський полковнику,
Батьку козацький!
Благослови ти мене на долину Черкень погуляти,
Слави війську, рицарства дістати.
За віру християнськую одностайно стати».
«Ой Івасю Удовиченку, Коновченку!
Ще ти дитя молодеє,
З розуму недійшле,
Звичаю козацького не знаєш, —
Не знатимеш як би поміж козаками ісправляти,
Як би з бусурманами погуляти!
А ще у мене обереться старіший козак
На долині Черкень погуляти».
«Ти, Филоненку, батьку наш козацький!
Візьми ти утя стареє,
Другеє малеє,
Пусти ти на Чорне море:
Коли так не буде гуляти і малеє,
Як би і стареє,
Коли я не буду гуляти так козак младий,
Як би і старий!»
Скоро Филоненко теє зачував,
Івасю Коновченку на долину Черкень гуляти дозволяв.
То Івась із намету виступає,
До коня прибуває,
Великую радість має,
Покріпче підпруги підтягає,
Червонії тиляги під сребром, під златом на себе надіває,
Поміждо військом повертає,
Яко би ясний сокіл літає;
Старого козака повстрічає,
За рідного батька поважає,
Молодого повстрічає,
За рідного брата почитає.
Бог йому да поміг,
За табір виїжджав,
Первого рицаря встрічав.
Чолом дав —
З плеч голову зняв;
Другого повстрічав —
І тому такий отвіт подарував.
То, правда, панове,
Не багато Коновченко по долині Черкень погуляв, —
Самих найстарших п’ятсот чоловік рицарів під меч пускав,
Шести живйом піймав,
На аркан зв’язав,
Перед Филоненка,
Корсунського полковника,
Язика примчав,
Перед посажав.
Сам Филоненко із намету виступає,
На тих бусурман поглядає...
«Ай, спасибі, — каже, — Івасю Коновченку!
Я казав, ти дитя молодеє,
З розумом не дійшле,
Звичаю козацького не знаєш,
А же ти, бачу, за плугом походжав,
Всі звичаї козацькії собирав».
«Тим-бо я, батьку, тебе обділяю,
Що у себе преж ясний меч, преж матчине порожденіє маю!
Дай мені, батьку, оковити горілки напитись,
Не зарікаюсь бусурман більше побити!»
«Ой Івасю Коновченку!
Ще ти дитя молодеє, —
Будеш ти хміль уживати,
Будеш перед мене, пана молодого,
На долині Черкені голову козацькую покладати!»
«Не буде мене, батьку, сей хміль нічого зачепати,
Лучче буде серцю смілості подавати!»
Скоро се Филоненко теє зачуває,
Івасю Коновченку оковити горілки напитись дозволяє.
То Івась у намет вступає,
На скам’ї земляній щирозлотий кубок взяв,
Піновану пляшку виймав,
Шрубок одшрубував,
Оковити горілки наливав,
Напився, як би міг на коня сідати,
Поміждо військом повертає,
Доброму коню натиски налягає,
Поміждо військом проїжджає,
Старого козака повстрічає.
Гордим словом зневажає,
Молодого повстрічає,
Опрощання не приймає,
Стременем о грудь поторкає...
То бог йому не поміг:
За табір виїжджав,
То бусурмани, чи язика піймали,
Чи напилого чоловіка пізнали,
За табір чверть милі одбавляли,
Молодого Коновченка постріляли,
Порубали,
З коня збивали,
Все поле ізгоняли,
Коня козацького не піймали.
То у неділю у полуднюю годину
Сам Филоненко, корсунський полковник,
Із намету виступає,
На табір поглядає,
Що кінь козацький полем гуляє.
Він до козаків промовляє:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре дбайте,
Кості да карти покидайте,
Поміж собою вісім тисяч війська на вибір вибирайте,
Штири тисячі по тіло посилайте,
А штири тисячі коня козацького піймать посилайте,
Бо уже кінь козацький не дурно по табору гуляє,
Се, конечно, Івася Удовиченка на сім світі немає».
Тоді козаки, як діти, добре дбали,
Кості да карти покидали,
Поміж собою вісім тисяч війська на вибір вибирали,
Штири тисячі тіло козацькеє знаходили,
У червоную китайку вложили,
А штири тисячі коня козацького піймали,
На ізбоч постановили...
То, правда, панове,
Не багато Івась Удовиченко, Коновченко
На долині Черкені гуляв,
Хоча у самому хмелю бував, —
Ще триста п’ятдесят чоловік навік порубав.
Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали,
Шапками та приполами персть носили,
Високу могилу висипали,
Славу козацькую учинили,
У головоньках червоний прапор постановили,
Із семип’ядних пищалей продзвонили...
То у суботу на неділю
Присниться удові сон,
Барзо дивен напрочуд...
То вона од сна прочинала,
На базар виходжала,
Которі старі жони да мужі повстрічала,
Свій сон повідала...
Хоч старі жони да мужі сей сон добре знали —
Удові правди не сказали:
«Ти, удово,
Старая жоно,
Не плач, не журися,
Бо вже твій син Івась подружився,
Поняв собі дівку туркеню, чужоземку,
У зеленій сукні, з білими басанами,
Бог йому да поміг, горазд живе, —
Податі не дає,
Хліба не присіває,
Ніхто його не зачіпає!»
Тоді удова до господи прибувала,
Словами промовляла:
«Хвалю тебе, господи, й благодарю,
Хоча мій син буде по військах ходити,
Буде мені з ким у господі зговорити,
З невісткою тугу розділити».
То по суботі третього дня Филоненко,
Корсунський полковник.
До города Черкас зі всім військом появився.
Скоро-то старая удова то зачувала,
Великую радість мала,
Цебер меду, кінву горілки наточила, у брами стала,
Старого козака і младого о своїм сині питала.
Первая сотня і другая наступає —
Вдова сина не видає.
Третя сотня, під полковою корогвою,
Попереду хорунжий іде,
Удовиного коня за повід, гостинця, веде,
То удова,
Старая жона.
Коня узріла, —
Вся обомліла,
Удариться крижем о сирую землю,
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:
«Ой Филоненку!
Бодай ти собі ні долі, ні щастя не мав,
Як ти мойого сина із міждо війська, як мизинний палець, потеряв!»
То сам Филоненко,
Корсунський полковник,
З коня встав,
Вдову під плечі взяв:
«Стій, удово,
Старая жоно!
Не плач, не журися.
Мене, пана молодого, не лай, не проклинай,
Бо я твого сина на герць гуляти не висилав,
Він сам охоту козацькую мав!»
Тоді удова не убога ся мала.
Три сотні війська у свій дом закликала:
«Отепера козаки, панове-молодці,
Пийте да гуляйте,
Разом похорон і весілля одправляйте!»
Тоді козаки пили да гуляли.
Із семип’ядних пищалей гримали,
Славу козацьку виславляли,
Заразом похорон і весілля одправляли.
Правда, панове,
Полягла Івася Коновченка
На долині Черкені голова —
Слава не умре,
Не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська запорозького,
Донського,
З [у]сією черню дніпровою,
Низовою
На многії літа,
До кінця віка!

Походження та примітки

ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО.

Записано в 1832 р. від кобзаря Івана Стрічки близько м. Ромни, Сумської обл. Друкується за зб. П. Я. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни», СПБ, 1836 стор. 36—47.

Дума належить до дуже поширених народних творів. Записано її понад 50 разів майже по всій Україні. Перша публікація припадає на 1819 рік. Мотиви цієї думи широко використав М. В. Гоголь в повісті «Тарас Бульба».

Івась Удовиченко, Коновченко — поетичний образ юного народного богатиря-звитяжця, захисника рідної землі. В одних варіантах думи він син черкаської, а в інших — криловської вдови Грицихи-Коновчихи. В образі Івася Коновченка багато спільного з образом богатиря Івана (Михайла) Даниловича, відомого героя билин. Документальних даних про історичну достовірність героя невідомо.

Филоненко (корсунський полковник) — історична достовірність образу не встановлена. Деякі дослідники висловлювали думку, що в образі Филоненка змальовано полковника Филоненка — учасника селянсько-козацького повстання під керівництвом Острянина та Гуні в 1638 р. або кропивнянського полковника Філона Джалалія, сподвижника Богдана Хмельницького.

Черкень-долина — ймовірно, що це одна з долин в районі старовинного міста Тавань.

Крилов (місто) — старовинна назва Ново-Георгіївська, районного центра Кіровоградської обл.; в XVI — XVII ст. — місто і фортеця в гирлі р. Тясмин, притоки Дніпра.

Браїлов (місто) — нині село Браїлів, Жмеринського району, Вінницької обл.

Війська запорозького, донського, з усією черню дніпровою, низовою. Тут прославляється постійний тісний союз і взаємодопомога запорозького і донського козацтва.

Джерело

Тематичні розділи

  • Думи
  • Боротьба проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту в XV - першій половині XVII століття