А в місяці октябрі випала пороша,
Тим дід бабу полюбив, що дуже хороша.

Нема зубів, ні очей, ні руки правої, —
Дід тупає коло баби, як край молодощі.

Узяв бабу за рученьку, повів у садочок:
— Ти ж моя люба, мила, дорогий цвіточок!

Повернувши із садочка, повів у світлицю,
Поважає свою бабу, як ту молодицю.

Посадивши на кроваті, став пильно дивиться,
Оглядиться, аж і баба зовсім не годиться:.

І сліпая, і кривая,
І ще к тому злая,
Все свариться, все ворчить,
Против діда не мовчить.

Став дід річ їй говорить, став бабу дражнити,
І способу добирав, як бабу побити.

Ціловав, миловав і по щоках ляскав,
І сам дідок утомився, поки бабу вкоськав.

Ціловав, миловав, побив бабу да й прогнав;
— Оце тобі, вража бабо, щоб ти знала мій нрав!

Куди ж тебе повести, чи в хату, чи в сіни?
Поведу тебе в свинишник, щоб свині із’їли!

Баба бачить, що біда, та стала проситься:
— Мій сивий голубоньку, за що ж нам биться?

Дід од серця одійшов
Да й до баби прийшов.
— Іди, бабо, вмийся,
Прекрасно вберися.

Надівай ти дорогоє і всякеє білля,
Хочу тебе повести хоч раз на весілля!

Баба сильно ізраділа, стала прибираться,
— Ой думаю, сив голубе, ласки сподіваться!

Прибралася во всі вбори і во всі наряди:
— Тепер мене, сив голубе, куди хоч провади.

Узяв бабу за рученьку, за прекрасну вроду
І, завівши на мостові, да й упхнув у воду.

Бабка сильно закричала: «Рятуй мене, друже!
Нащо мене сюди впхнув? Тут глибоко дуже!»

Став дід річ говорить: «Отту, бабо, кайся!
Тут холодненька водиця, трішки покупайся!»

Ой що баба вирне,
То дід кийком двине...
Поти баба булькотала,
Поки там пропала!

Іде дідок і радіє, і в долоні плеще:
— Ой коли я здоров буду, оженю ся іще!

Коли оглядиться, — аж і зовсім не годиться!
Став сам собі божитися: «Не буду жениться!

Нехай тії женяться, котрі молодії,
Нехай беруть хоч старії, аби не сліпії.

Старенькая бабка добрий борщик варить,
А сліпая да кривая худоби ізбавить!»