Як олень той, що загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Боролися там відділи піхоти,
Кіннота йде за ними по слідах.

Паде з утоми військо по дорозі,
Не в силі кріса вдержати в руках,
А босі ноги пухнуть на дорозі,
Кривавлять рани в драних сорочках.

І бій кипів... І сил вже не ставало,
За полком полк ішов ворожих сил...
І крикнув хтось: «У нас нема набоїв!»
Зполудня втихло і впав останній стріл.

Зігнали їх, забрали від них зброю —
Вірних синів святої боротьби...
І впав наказ: «Ви власною рукою
Копайте тут самі собі гроби!»

Притомлені, знеможені, побиті
Копали враз могили на полях...
Під оклик, гомін, крик несамовитий
Московських військ всі стали у рядах.

«Готова вже могила всім єдина», —
Промовили. А відповідь дав кат:
«Ось вам Соборна Вільна Україна,
Для вас нема, соборники, пощад!

А коли хтось із вас складе присягу,
Що буде вірним вік-по-вік Москві,
І відречеться нині свого стягу,
Той буде вільний і щаслив тоді».

В холодну днину, серед снігу й мряки,
Над сніжним гробом, що на них чекав,
Мовчали триста шістдесят юнаків,
Ніхто не зрадив, ласки не благав.

І впав наказ, клекочуть скоростріли,
Юнацтво стелиться, мов та трава,
І труп за трупом падає в могилу,
А скоростріл клекоче, не вгава.

З великої некритої ще ями
Несуться зойки ранених і зов.
І хтось грозив кривавими руками:
«Ми нині гинем, завтра — кров за кров!»

Хтось вечором закопував могилу
І бачив, як один стрілець вмирав,
І говорив до другого насилу:
«Ти смертю життя народу дав».

Пливуть роки від роду і до роду,
Співає пісню вже новий кобзар
І оживає у піснях народу
Кривавий, ще не помщений Базар.