Були в мамочки штири синочки,
Два ся вженили та й ґаздували,
А два мамочка на войну дали.
Та як давали — наказували,
Щоби синочки не забували,
Щоби за рочок домів вертали.
Жде мамка рочок — не йде синочок.
Тогди мамочка пожурилися,
Пожурилися, ісплакалися.
Жде мамка два — синочків нема,
На третій рочок вмерла сама.
Тогди синочок з війночки прийшов,
З війночки прийшов, до хати ввійшов.
До хати ввійшов, по хаті ходить,
По хаті ходить та й не говорить.
Єго ся братчик ніц не питає,
Єму невістка їсти не дає.
Ой тогди братчик сів си на лаву,
Нагадав собі за рідну маму:
— Моя мамочка під муравочков,
Нічим не жура, лише сорочков,
Бо нікому зшити, ані зробити,
Бо в невісточки дрібонькі діти, —
Мені немило з ними сидіти.
Він з лави встав, ревно заплакав:
— Будь, братцю, здоров та й невісточко,
Я ся вертаю знов на войночку.
Ой вийшов братчик на першу гору,
Подибав братця, що йде додому:
— Вертайся, братцю, вертаймося вба,
Бо вже нашої мамочки нема.
Наша мамочка під муравочков,
Нічим не жура, лише сорочков.
Нікому шити, ані зробити,
Бо в невісточки дрібонькі діти,
Буде немило з ними сидіти.