Да через мої да будиночки да орел воду носить,
А козаченько в матусеньки прощеніє просить:
— Да прости мене, да моя мати, я на той світ пойду,
Через тую дівчиноньку, а що вірно люблю.
— Да ти не вітер, да ти не вітер, а я не билина,
Да не зводь з ума, да не з розума, бо я не дитина.
Да ж тоді було да з ума зводить, як я була мала,
А тепер же я да більша зросла, да й розумна (стала)...*
(Як ти будеш, козаченьку, з мене сміятися,
То дам тобі лиха стиха в воді напитися).
Да хоч не я дам, хоч не я дам, таки дасть моя ненька,
Да й засохнеш, да й зов’янеш, та як та опенька.
Хоч не я дам, хоч не я дам, таки дасть моя мати,
Да таки тобі вийде лихо із нашої хати.
Хоч я не дам, хоч я не дам, таки дасть моя сестра,
Да таки тобі лихо вийде з нашого двора.
Хоч не я дам, хоч не я дам, таки дасть моя тітка,
Да ізсохнеш, ізов’янеш, як липова квітка.
Да на постелі лежатимеш, смерті бажатимеш,
Смерть до тебе не пристане, здоров’я не стане.