Ой у Слов’янськім та й у районі
То не великі тумани вставали, —
А то димом вибухів обрій укрило
І небо серед бурі клекотіло.
Донбас горів, а з ним і я в огні,
Як боляче йому, так боляче й мені.
До нас ввірвались людожери...
Донецькі шахти, глибокії яри, кагати
Людом нашим забивали,
В ярма запрягали.
Криваві ріки там лилися без кінця —
Малих дітей, жінок і матерів,
Сестер, братів, товаришів там кров текла...
Ідуть партизани по темних дібровах,
В руках автомати та й самі невпромах.
А з ними орел, як гроза, віч-на-віч
У бій проти ворога в темную ніч —
Сам батько іде старий партизанський —
Наш Карнаух, родом слов’янський.
З наляку фашисти кидали всі плани, —
Їм жаху наводило й слово «партизани».
Із прапором помсти він довго витав...
Та приборкали крила — в неволю попав.
Кати ж його били і руки в’язали, —
Та лише прокляття послав партизан їм.
Як в неволі Морозенко,
Він стояв у смертний час
І життя своє без страху
Він віддав за нас.
Стала слушна година наступати,
Стали червоні Батьківщину звільняти.
Ти чуєш, мати, постріл за горою?
За тебе стали ми стіною.
Краю мій, за тебе ми йдемо у бій.
Гей, Україно, волелюбний край,
Своїх синів хоробрих зустрічай.
Україно, мати рідна, вся у ранах ти,
У руїну обернули прокляті кати.
То йдуть твої діти і бором і полем,
Пливуть самольоти, співають «катюші»,
І танки ведуть юнаки,
І хлібом та сіллю їх скрізь зустрічають —
У кожній хатині, в селі.
Пробив вже час помсти,
Розіб’єм проклятий
І вирвем з корінням фашизм.
І стали фашистськії землі чорніти,
Ясним пожарищем горіти, —
За все, за все, що наробили зле,
Таку відплату вам радянський люд несе.
Лиходіям, хижакам триклятим
Кінець настав,
І лютий ворог впав.
Славою Країна Рад наша укрита,
Невмирущою ідеєю Леніна — Сталіна повита.
Братерству, дружбі народів,
Всім, хто громив фашистську уроду,
Бійцям-переможцям й трудовому люду — слава!
І тобі, великий полководцю товаришу Сталін,
Від усіх нас — довічная слава!