Жила вдова Оврамиха
Та чотири сини мала.
Найменшого, найкращого,
В похід не пускала:
«Не їдь, сину Овраменку,
В далеку дорогу,
Побудь, синку Овраменку,
Хоть до середи зо мною!»
«Далеко, нене Оврамихо,
Та до середи ждати,—
Треба мерщій риштуватись
Та в похід рушати!
За городом за Отамаром
П’ють козаченьки, гуляють,
Вони мене, Овраменка,
Давно к собі піджидають».
А в городі в Отамарі
Дві квітоньки в’ється,—
Під городом під Отамаром
Овраменко б’ється.
У городі в Отамарі
Аж дві квітки звито,—
Під городом під Отамаром
Там Овраменка вбито.
Не плач, мати Оврамихо,
Не вдаряйся в ліки,—
Випровадила сина Овраменка
У похід навіки.
Не плач, мати Оврамихо,
Не вдаряйсь в ворожки,—
Поховали сина Овраменка
В степу край дорожки.