Українські народні пісні

КОЗАК ГОЛОТА
Українська народна пісня

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським.
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в’язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає.
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях похожає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає, —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими папами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває.
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає, —
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я, — каже, — важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой — каже, — татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає.
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв.
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!

Походження та примітки

КОЗАК ГОЛОТА.

Думу записано в першій половині 50-х років XIX ст. від кобзаря і лірника Архипа Никоненка з с. Оржиця *, Оржицького району, Полтавської обл. Друкується за першою публікацією в збірнику «Записки о Южной Руси», т. І, СПБ, 1856, стор. 14—19.

Дума «Козак Голота» — один з найдавніших популярних народних творів; відомо до десяти записів різних її варіантів (перший опубліковано в 1836 р.). Вперше записано думу в 1684 р,, ймовірно на правому березі Дніпра; це найбільш ранній запис української народної думи.

Зважаючи на велике історико-літературне значення перших записів української народної творчості, подаємо текст думи, записаної в 1684 р., опублікований вперше в 1928 р. дійсним членом АН УРСР М. С. Возняком:

Ой, од поля кіліїмського ідет козак Нетяга,
Рукою махає,
Ни о чим не дбає.
Ой, у його сермячина по коліна,
На нюм постоли бобровиї,
Онучи бавельняниї,
На потим пищаль семип’ядний за плечима.
Аж где сє взяв татарин стари бородати,
На двох конях лисавих за нім уганяє,
Аж до його козак промовляє:
«Стари татарин бородати,
Чого ти за мною уганяєш?
Чи на мої зброї ясниї,
Чи на мої коні ворониї,
Чи на мої шати дорогиї?»
Що промовит стари татарин бородати
До козака запорозького:
«Не набігаю на твої коні ворониї
Ані на твої шати дорогиї,
Не набігаю я на твою зброю ясную,
Тілко я набігаю на тебе, козака молодого.
Коли б тебе мені судив бог узяти —
Не зарікав би я сє в Кіли за тебе
Шликом червонців брати».
Аж промовит к йому козак українській:
«Стари татарин бородати,
Не так то мене треба взяти,
Треба зо мною в кілимськом полю погуляти».
До ричкі до Віткі примикає,
Наколішкі припадав,
Семип’ядний пищаль з плеча здіймав,
Двома кульками набивав,
З татарином жартовав,
З обох коній позбивав,
Словами промовляв:
«Татарин стари,
Не буду я злий
Такій на тебе,
Як ти на мене!
Як ти мене хотив брати,
До Кіли мє приводити,
Хотив червониї за мене шликами брати.
А тепер, татарин,
Жарту козацького не знаєш
Та й з коня сє валяєш,
Нічому сє спротивляєш!
Тепер буду скарби твої брати,
До вуйська, до табору козацького прибувати.
Буду кілимськоє поле вихваляти,
Що маю здобичи з вуйськом козацькі ті пропивати».

* Всі назви населених пунктів, районів та областей наводяться згідно з останнім адміністративно-територіальним поділом Української РСР.

Дати до 1917 р. включно подаються в примітках за старим стилем.

Записи зразків народної творчості, взяті з рукописних джерел, друкуються вперше.

Козак Голота (тобто бідняк, незаможний) — поетичний образ представника трудящих мас, захисника рідної землі від іноземних загарбників. На цьому образі української народної поезії яскраво позначився вплив образів билинних богатирів.

Висловлювались думки, що образ козака Голоти історично достовірний, що в ньому змальовано одного із сподвижників Богдана Хмельницького — полковника Іллю Голоту.

Образ козака Голоти використано в радянській літературі і мистецтві (колективна поема українських радянських поетів «Іван Голота», кінофільм «Дума про козака Голоту»).

Килія — Кілія, місто в нижній течії р. Дунай, районний центр Одеської обл.

Січ — Запорозька Січ, центр українського козацтва; стала відомою близько середини XVI ст. і відіграла прогресивну роль в історії українського народу. На початку 80-х років XVI ст. Запорозька Січ була на дніпровському острові Томаківка, а в 90-х роках XVI ст. — на острові Базавлук. Українське козацтво на чолі з Січчю виникло в ході боротьби українських народних мас проти феодально-кріпосницького і національного гніту, а також проти турецько-татарських нападів.

Джерело

Тематичні розділи

  • Думи
  • Боротьба проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту в XV - першій половині XVII століття