Українські народні пісні

КОЗАК НЕТЯГА ФЕСЬКО ГАНЖА АНДИБЕР
Українська народна пісня

Ой полем, полем киліїмським,
Битим шляхом ордиїнським,
Ей, гуляв, гуляв козак, бідний летяга,
Сім год і чотири
Да потеряв з-під себе три коні воронії.
На козаку, бідному летязі,
Три серомязі,
Опанчина рогожовая,
Поясина хмеловая;
На козаку, бідному летязі, сап’янці —
Видні п’яти і пальці,
Де ступить — босої ноги слід пише;
А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає.
Іще ж то козак, бідний летяга,
До города Килії прибуває
Та не питається, де б то стати
Коня попасти,
А питається, де корчма новая,
Шинкарка молодая,
Настя кабачна:
«Тая на нас, на бідних летяг,
Хоч зла, да й обачна».
Городом Килією іде,
Слухає-прислухається,
Чи не радиться хто на славне Запорожже гуляти.
Аж тільки радяться-поражаються
Три дуки сребраники
На кабак іти
Меду да оковитої горілки попивати.
Тоді-то козак добре дбав,
Попереду собі у кабаку кватеру займав.
Край груби сідає,
Плечі свої козацькі пригріває.
Тогді дуки-сребраники у кабак уходжали,
У стола сідали,
По цебру меду, оковитої горілки постановляли.
Первий дука-сребраника Гаврило Довгополенко переяславський,
А другий Войтенко ніженський,
Третій Золотаренко черніговський.
Іще ж бідного козака-летяги не вітають
Ні медом шклянкою,
Ні горілки чаркою;
То козак, бідний летяга,
На дуків-сребраників скоса поглядає;
То один дука-сребраника був обачний, —
Гаврила Довгополенко переяславський, —
Із кармана людську денежку виймав,
Насті кабачній до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, — каже, — ти, шинкарко молода,
Ти, Насте кабачна!
Ти, — каже, — до сих бідних козаків летяг
Хоч злая, да й обачна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч норцового пива уточила,
Сьому козаку, бідному летязі,
На похміллє живіт його козацький скріпила».
Оттогді-то Настя кабачна денежку приймала,
До погреба одходила,
Меду та оковитої горілки вточила,
Козаку, бідному летязі,
Коновку в руки втеребила.
Оттогді козак, бідний летяга.
Як узяв коновку за ухо,
Оглядиться — аж і в дні сухо.
Оттогді-то козак, бідний летяга,
Як став у собі хміль козацький зачувати,
Став коновкою по мосту погримати. —
Стали в дуків-сребраників
Із стола чарки й шклянки літати
Оттогді ж то козак, бідний летяга,
Як став у собі більший хмель зачувати,
Став з-під [о]панчини рогожової,
З-під поясини хмелової,
Щирозлотний обушок виймати,
Став шинкарці молодій за цебер меду застановляти;
Стали дуки-сребраники
Один до одного стиха словами промовляти:
«Ей, шинкарко молода,
Настя кабачна!
Нехай сей козак, бідний летяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти,
Нам, дукам-сребраникам
Нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті кабачній, груб топити!»
Оттогді-то козак, бідний летяга.
Як став сії слова зачувати,
Так він став по кінець стола сідати,
Став чересок винімати,
Став шинкарці молодій,
Насті кабачній,
Увесь стіл червінцями устилати.
Тогді дуки-сребраники.
Як стали в його червінці зоглядати,
Тогді стали його вітати
Медом шклянкою
І горілки чаркою.
Тогді й шинкарка молода,
Настя кабачна,
Істиха словами промовляє:
«Ей, козаче, — каже, — козаче!
Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?
Ходи зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм
Чи пообідаєм».
Тогді то козак, бідний летяга,
По кабаку походжає,
Кватиру отчиняє,
На бистрії ріки поглядає,
Кличе, добре покликає:
«Ой ріки, — каже, — ви, ріки низовії,
Помошниці дніпровії!
Або мені помочі дайте,
Або мене з собою візьміте!»
Оттогді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіє;
Другий козак іде,
Боти сап’янові несе,
На його козацькі ноги надіє;
Третій козак іде,
Шличок козацький несе,
На його козацьку главу надіє.
Тогді дуки-сребраники
Стиха словами промовляли:
«Ей, не єсть же се, братці,
Козак, бідний летяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!
Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче,
Поклонимось ми тобі нижче;
Будем радиться,
Чи гаразд-добре на славній Україні проживати».
Тогді стали його вітати
Медом шклянкою
і горілки чаркою.
То він теє од дуків-сребраників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
«Ей, шати мої, шати!
Пийте, гуляйте:
Не мене шанують,
А вас поважають;
Як я вас на собі не мав,
Ніхто мене й гетьманом не почитав».
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Стиха словами промовляв:
«Ей, козаки, — каже, — діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-сребраників за лоб, паче волів,
Із-за стола виводжайте,
Перед окнами покладайте,
У три березини потягайте!»
Тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,
Добре дбали —
Сих дуків-сребраників за лоб брали,
Із-за стола, паче волів, виводжали,
Перед окнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
«Ей, дуки, — кажуть, — ви, дуки!
За вами всі луги і луки, —
Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати
І коня попасти!»
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Хоча помер,
Дак слава його козацька
Не вмре,
Не поляже!
Теперешнього часу,
Господи, утверди й піддержи
Люду царського,
Народу християнського
На многая літа.

Походження та примітки

КОЗАК НЕТЯГА ФЕСЬКО ГАНЖА АНДИБЕР.

Записано на початку 50-х років XIX ст. від кобзарів Андрія Шута з с. Олександрівка, Корюківського району, Чернігівської обл., та Андрія Бешка з с. Мена, Чернігівської обл. Друкується за зб. «Народные южнорусские песни. Издание Амвросия Метлинского», К., 1854, стор. 377—382.

Відомо десять записів цієї думи; записи зроблені переважно в середині і в останній третині XIX ст.

У всіх варіантах думи зображені картини гострої соціальної боротьби між бідняками — «козаками-нетягами» — і багатіями — «дуками-срібляниками». Так, у варіанті, записаному М. Ніговським на початку 50-х років від кобзаря Ригоренка, змальовано, як наймичка, — незважаючи на те, що її хазяйка-шинкарка «козака-нетягу за чуб брала, в потилицю з хати вибивала» і наказала подати Ганжі Андиберу «за людську денежку» найгірше пиво, — співчуваючи нетязі, наточила йому найкращого меду:

Тоді Настя Горовая,
Шинкарка степовая,
Сама в льох не ходила,
Да наймичку посилала:
«Гей, дівко-наймичко!
Добре ти вчини,
Кінву-чвертівку в руки вхопи
Та в льох убіжи,
Та вісім бочок мини,
Аз дев’ятої поганого пива наточи, —
Як маєм ми його свиням виливати,
То будем ми його на таких нетяг роздавати!»
Тоді дівка-наймичка
У льох убігала,
Та дев’ять бочок минала,
Та з десятої п’яного чола меду наточила,
Та в світлицю входжає,
Свій ніс геть от кінви одвертає,
Буцімто те пиво воняє.

Образ Ганжі Андибера в українських народних думах тісно зв’язаний з найвидатнішим героєм билин — Іллею Муромцем, який скликає «голи кабацкие, мужички деревенские» і заявляє, що він ворог князя Володимира, а згоден служити «за землю русскую да и за стольние Киев град, и за вдов, за сирот, за бедных людей».

За мотивами цієї думи в 1928 р. композитор В. Золотарьов (лібретто М. Рильського) написав оперу «Ганжа Андибер».

Фесько Ганжа Андибер (Ганжа Андибер, Фесько Дендиберя — гетьман запорозький) — поетичний образ ватажка козацької голоти в боротьбі проти панів і козацької старшини. Гетьмана Ганжі Андибера або Дендибері на Україні не було.

Ріки низовії, помошниці дніпровії — поетичний вислів; вказівка на допомогу героєві думи Ганжі Андиберу з боку козацької голоти, яка оселялася по нижніх притоках Дніпра.

Джерело

Тематичні розділи

  • Думи
  • Боротьба проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту в XV - першій половині XVII століття