Лети, моя думо, в вечірню годину,
Далеко, далеко звідсіль!
Лети, моя думо, у тую хатину,
Де слухає казку топіль.
Лети, моя думо, у тую хатину,
Де слухає казку топіль.

Жила в тій хатині дівчина кохана,
А, може, й живе, то вклонись.
Скажи ти їй правду, болючу, мов рана,
Що я вже не той, що колись.
Скажи ти їй правду, болючу, мов рана,
Що я вже не той, що колись.

Що гасне мій погляд, німіє мій голос,
А скиби зорали чоло,
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А серце терном заросло.
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А серце терном заросло.

І скажеш їй, думо, хай душу розбудить,
А серцеві скаже: «Корись!».
Хай дармо не б’ється, хай марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.
Хай дармо не б’ється, хай марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.

Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко-далеко звідсіль!
Лети, моя думо, у тую хатину,
Де слухає казку топіль.

Жила в тій хатині дівчина кохана,
А може, й живе — то вклонись,
Скажи ти їй правду, болючу, мов рана,
Що я вже не той, що колись.

Що гасне мій погляд, німіє мій голос,
А скиби зорали чоло,
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А терня у груди вросло.