Мов олень той, що загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Боролися ватаги там піхоти,
Кіннота йде за ними по слідах.

Паде з утоми військо по дорогах,
Не в силі кріса вдержати в руках,
А босі ноги пухнуть у знемозі,
Кривавлять рани в драних онучках.

І бій кипів... Останній, може, з боїв...
За полком полк ішов ворожих сил
І крикнув хтось: «У нас нема набоїв!»
Вполудне втихло — впав останній стріл.

Крізь заметіль вже видно: ворог близько —
Останню кулю сам один козак
В чоло послав собі... й схилився низько —
І копнув трупа комуніст-хижак.

Зігнали всіх, забрали від них зброю —
Вірних синів святої боротьби...
І впав наказ, щоб власною рукою
Копали ми самі собі гроби.

Знеможені, ранені і побиті
Копали ми могили на полях...
Під оклик, глум і крик несамовитий
Московських військ, що стали у рядах.

«Готова вже могила всім одна» —
Сказали ми. А відповідь дав кат:
«Ось вам вільна соборна Україна.
Для вас нема ні ласки, ні пощад!

Та коли б з вас хтось ізложив присягу,
Що буде повік вірний Москві
І відречеться нині свого стягу,
То буде той щасливий і живий».