Не жур мене, стара нене,
Бо я журбу і сам знаю:
До Дунаю приїжджаю,
З кониченька не вставаю,
В піхву шаблю не ховаю,
Все з Дунаєм розмовляю:
«Чом ти, Дунай, став так смутен,
Став так смутен, каламутен?
Що, Дунаю, тебе збило,
Чи галочки чорнокрилі,
Чи коники воронії,
Чи козаки молодії?»
Ой чом коні гетьманськії
Не п’ють води дунайської?
Ой не п’ють, но спочивають,
Все на той бік поглядають,
Де козаки кіньми грають,
Щабельками повертають.