Ой був Сава в Немирові на панськім обіді,
Не знав же він ще й не відав своєї тяжкої біди.

Як приїхав той пан Сава до своєго двора,
Питається челядоньки, чи гаразд удома.

— Гаразд, гаразд, пане Саво, тільки трошки страшно:
Заглядають гайдамаки із-за гори часто.

— Нехай вони заглядають, я їх не боюся:
Єсть у мене гостра шабля, то я й одіб’юся.

Сидить Сава кінець стола, дрібні листи пише,
А Савиха на ліжечку дитину колише.

— Біжи, хлопче, біжи, малий, внеси мені пива.
Нехай вип’ю за здоров’я, за свойого сина.

Біжи, хлопче, біжи, малий, внеси мені горілки,
Нехай вип’ю за здоров’я до своєї жінки.

Біжи, хлопче, біжи, малий, внеси мені меду,
Бо чогось мені тяжко-важко, головки не зведу.

Не вспів хлопець, не вспів малий меду вколупати,
Обступили гайдамаки кругом Саву в хаті.

— Здоров, пане, здоров, Саво! А як ся ти маєш?
Далеких ти гостей маєш, чим ти їх приймаєш?

— Ой чим же вас, гості мої, чим буду приймати?
Породила жона сина та й буду в куми брати.

Ой як хотів, пане Саво, з нами кумувати,
Було не йти в наші краї церквів грабувати.

Ой кинувся та пан Сава до своєї зброї,
Взяли Саву на три списи, підійняли вгору.

Молодая Савишенька вікном утікала,
А на свою кухарочку рукою махала.

— Кухарочко-голубочко! Годуй мого сина,
А я тебе не забуду, поки буду жива.