Ой Ганусю преподобна!
Ой не слухай дворянина, будеш добра.

Бо дворянин-то ледащо,
Зведе тебе, серце моє, на нінащо.

Бо дворянин пізно ходить,
Не одную дівчиноньку з ума зводить.

Не одну дівчину, не одную вдову,
На личеньку рум’яненьку, чорноброву.

Пізно ходить, пізно ляже,
Не одній дівчиноньці світ зав’яже.

Бо дворянин письма пише,
Не одную дівчиноньку з дитям лишить.

Чи старую, чи малую,
Зведе тебе, дівчинонько, молодую.

А Гануся не слухала,
Таки сіла з дворянином, поїхала.

Приїхала на долину,
Породила Ганусечка вже й дитину.

Ой у лузі на калині
Колисала дівчинонька дві дитини.

Ой у лісі на дубочку
Колисала дівчинонька сина й дочку.

Колисала, говорила:
— Ой що ж бо я, молоденька, наробила?

Колисала, заплакала:
— Чого ж бо я, молоденька, дочекала?

Ой чого ж я дочекала?
А вже ж моя яра ружа ізів’яла.

Ізів’яла ще й посохла,
Либонь же, я в свої неньки недоросла.

Дочекала дві послузі,
Бідна, моя головонько, серце в тузі.

Доходила, догуляла,
Що вже моя розмай-квітка ізів’яла.

Ой сестрице моя рідна!
Поколиши дрібні діти, бо я бідна.

— Ой рада б я колисати,
Буде батько й стара мати нарікати.

— Як не хочеш, бог з тобою,
Заберу я дрібні діти за собою.

Одно втоплю, друге кину,
Сама сяду з дворянином та й поїду.

— Ой сестрице моя рідна!
Ти не слухай дворянина, будеш бідна.

Колисала та й плакала:
— Ой чом же я отця й неньки не слухала?

Послухала дворянина,
Тепер мене відцуралась вся родина.

Єсть у лузі кущ калини,
Розцвілася калинонька з квіточками.

Розцвілася з квіточками,
Не сама я зосталася — з діточками.