Ой звідти гора, а звідти другая.
Межи тими двома гороньками
Та й зійшла зоря.

Ой то не зоря, дівчина моя,
Чорнявая, личко білявеє,
По воду ішла.

Набрала води та й стала іти,
Їхав козак з-за гори крутої:
— Дівчино, зажди!

Дівчино, зажди, дай коню води
З глибокої та і криниченьки,
З нового відра.

— Не великий пан — напоїш і сам.
Зимна роса, а дівчина боса,
В ніжки холодно.

Кінь води не п’є, копитами б’є,
Стережися, молода дівчино,
Бо він тебе вб’є.

— Дівчино моя, вилазь на коня
Та поїдем у чистеє поле
До мого двора.

— А твого двора та й зроду нема,
Єсть у лузі три кущі калини,
Та й то не твоя.

— Дівчино моя, хіба там була,
Що ти мені, парню молодому,
Страму завдала.

— Я там не була, но сестра моя,
Вона мені всю правду сказала
Так, як я сама.

— А щоб же вона та літ не дойшла!
Вона ж мені, парню молодому,
Страму завдала.

— Калино моя, чом ти не цвіла?
— Зима люта, а весна холодна
Приморозила.

— Дівчино моя, чом заміж не йшла?
— Бідна була, по наймах ходила,
Пари не знайшла.

Козаченьку мій, чом не женився?
Як поїхав у чистеє поле
Та й забарився.