Ой сніг іде, да зима буде, да й дорога стелеться,
Десь мій милий, голубонько сивий, в степу волочеться.
Ой ночує мій миленький край широкої долини,
Прив’язує коня вороного до червоної калини,
Прив’язує коня вороного до червоної калини,
А сам пішов до дівчини на пуховії перини.
А чи спали вони, чи не спали, стали говорити:
— Ой чи будеш, моя мила, да по мені тужити?
— Ой не буду, молодий козаче, далебі не буду,
Скоро сядеш на коника, то я зараз забуду.
Ой не вспів же да козаченько да й на коника сісти,
Да не взялась молода дівчина ні пити, ні їсти.
Ой не вспів же козаченько виїхати за ворота,
Да не взяла молоду дівчину ні гульня, ні робота.
Ой виїхав козаченько за високую могилу,
Да підняли дівчиноньку на вітер неживу.
Як виїхав да козаченько да за жовтії піски,
Озирнеться козаченько, за ним женуть пішки:
— Вернись, вернись, козаченьку, бо вже батько вмирає.
— Не вернуся, рідне браття, нехай брат поховає.
— Вернись, вернись, козаченьку, бо вже й мати вмирає.
— Не вернуся, рідне браття, нехай брат поминає.
— Вернись, вернись, козаченьку, бо вже й дівчина вмирає.
— Буду бігти, коня гнати, щоб живеньку застати.