Ой у лісі, в лісі
Та в зеленому гаю
Ой крикнули козаченьки:
— Тікаймо, Нечаю!

Козак Нечай має звичай,
На те не вповає,
Із кумою Хмельницького
Мед-вино кружляє.

Не вспів Нечай, не велів козак
На коника сісти,
Кажуть ляшків, вражих панків,
Як капусту сікти.

Не вспів козак, не вспів Нечай
На коника впасти,
Кажуть ляшків, вражих панків,
Як снопики класти.

— А я тебе, Нечаю,
Не обезпечаю,
Тримай коня при наряді
Для свого звичаю.

— Ой чого нам, козаченьки,
Чого нам втікати,
Свою славу козацькую
Під ноги топтати?

Ой як крикнув козак Нечай
На хлопця малого:
— Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного!

Оглянеться козак Нечай
На правеє плече —
Поза козаком Нечаєм
Кров річкою тече.

Оглянеться козак Нечай
На правую руку —
Не вискочить кінь козацький
Із польського трупу.

Спотикнувся кінь козацький
На малу хвилину,
Як ісхватить пан Потоцький
Хлопця за чуприну.

— Скажи, хлопче, скажи, малий,
Чим Нечая вбити?
Будем тебе, хлопче малий,
В золоті водити.

Дурні панки, дурні ляшки
Не знають, чим вбити,
Сріблом-злотом, дрібним шротом —
Він не буде жити.

Чи не це той хміль зелений,
Що по тину в’ється?
Чи не це той козак Нечай,
Що з ляхами б’ється?

А це ж бо той хміль зелений,
Що по тину в’ється.
А це ж бо той козак Нечай,
Що з ляхами б’ється.