Ой у лузі, в лузі, у зеленім гаю
Сивая зозулька жалібно кувала,
Бо мати сина в військо виряджала.
Як випроводжала та й відвінувала,
В далекі країни вже го виряджала.
«Ой на тобі, синку, коня вороного, —
Пам’ятай же, синку, отця да й старого.
Ой на тобі, синку, на коня сідельце, —
Не забувай, синку, на то миле серце».
«Бувайте здорові, кедрові пороги,
Куда проходжали мої білі ноги!
Кажуть вас покидати, кажуть присягати,
За дім, за родину кажуть забувати».
Ой били та й били, били тарабани,
Та й над’їхали пани капітани.
Та й взяли, взяли вітцівського сина.
А за ним, за ним отець-мати плаче,
Скоро лиш на свого сина мило баче:
«Ой ви, пани, пани, та ви, капітани!
Де ви наших синів тепер поведете?»
«Поведемо їх всіх й а в чистоє поле,
Загатимо ними глибокоє море,
Та будем їх м’ясом звір’є годувати,
Та будем їх кров’єв птахи напувати».
Ой били та били, били тарабани,
Та й над’їхали пани капітани,
Та й узяли, взяли вдовиного сина.
А за ним, за ним бідна вдова плаче:
«Ой ви, пани, пани, та й ви, капітани,
Ой де ж ви та й наших синів поведете?»
«Поведемо ваших синів в чужий край стояти!
В чужий край стояти, з турком воювати.
А пси ті турецькі будуть їх поїдати,
Нищити, вигубляти, в море заганяти!.. »