Ой у полю на камені
Лежить жовнір поранений.
Нічка зтемна, темненькая,
Мати ж моя рідненькая.

Мати моя люба, мила,
Нащо с мене породила.
Нині марно погибаю,
Свою кровцю проливаю.

В темнім лісі ані хати,
Тут я мушу погибати.
І далеко від родини,
А ні жінки, ні дитини.

Нема сестри, а ні брата,
А ні мами, а ні тата.
Нема кому заплакати,
Мої рани зав’язати.

Плине кровця, упливає,
Серце моє умліває.
Видно мушу умирати,
Тра родину попрощати.

 Прощай, жінко, люба, мила,
Ти, голубко чорнобрива.
 Прощай мені, мій соколе,
Не побачуся ніколи.

Я далеко в чужім краю
В темнім лісі погибаю.
Погибаю, ревне плачу,
Бо при смерті вас не бачу.

Лише вітер сумно грає,
Чорний ворон заглядає.
Хоче очі видзюбати,
Мої кости розтягати.

Ой ти, орле чорнокрилий,
Ти, мій брате, рідний-милий.
Занеси ж цю вістку нову
Та й попрощай рідню мою.

Сестри, брата, тата, неньку
І вдовицю молоденьку,
І дрібненькі сиротята,
Що не мають свого тата.

Летить ворон, сумно краче,
Сидить вдова, ревни плаче,
Та й дитятко забавляє
І до него промовляє:

— Тато згинув, в бою полі,
Не побачиш го ніколи.
А ти, вдово, не журися,
Тільки Богу помолися.

Іще Господь є над нами,
Не лишить вас сиротами.