Ой якби я знала, що я буду жити,
То я приказала б явора садити.

Напилася пива, наробила дива.
Ой що ж мені буде? Піду межи люди.

Радять мені люди явора зрубати,
Явора зрубати, труно збудувати.

Ой якби я знала, що буду вмирати,
То я приказала б явора зрубати.

Ой піду я в сад явора рубати,
Дерево рубати, труно будувати.

Збудувала труно у чотири боки,
Лежало те труно двадцять штири роки.

Збудували труно штири майстрі дурно,
Лежало те труно двадцять п’ять літ дурно.

Лежало те труно та й почало гнити,
Та й почало гнити, стало говорити:

— Або порубайте, або тіло дайте,
Або порубіте, або що кладіте.

По садочку ходю, думочку думаю:
Кого ж бо я в труні поховати маю?

Ой боже мій, боже, що мені робити?
Кого ж у те труно мені положити?

Положила б батька — не буде порядка.
Положу я отця — буде гріх до кінця.

Поховала б тата, та велика втрата.
Поховала б неньку — жаль буде серденьку.

Положу я брата, коли чужа хата.
Не на брата хата, мала, вузьковата.

В брата чужа хата, велика розтрата,
А брат не нажився, тільки набідився.

Поховала б сестру — в сестри дрібні діти,
В сестри дрібні діти, нікому глядіти.

Положу милого — не знайду такого,
Не знайду такого до серденька свого.

Ой боже мій, боже, треба помирати,
Либонь, у те труно тра самій лягати.

Либонь, у те труно тра самій лягати,
А хто ж мої діти буде годувати?

Ой ляжу я сама, сама молоденька,
Сама молоденька, дитина маленька.

— Лягай, мила, сама, якось воно буде.
Наші дрібні діти догодують люди.

Будуть годувати, будуть дивувати,
Що воно, маленьке, та не має неньки.

— Вбереш мене, милий, в вишиту сорочку,
Поховаєш мене в вишневім садочку.

У суботу рано усі дзвони дзвонять,
Вже мою миленьку в садочку хоронять.

А в неділю рано ще й сонце не сходить,
Батько сиротину по садочку водить.

Батько сиротину по садочку водить,
Білі ручки ломить, крізь сльози говорить:

— Устань, устань, мила, зацвіла калина,
За тобою плаче маленька дитина.

Устань, устань, мила, мила чорнобрива,
Бо плаче дитина, воно — сиротина.

— Нехай воно плаче, воно переплаче,
А рідної неньки повік не побачить.

Ой не ходи, милий, не труси землею,
Бо й сам добре знаєш, як тяжко під нею.

Не дав мені, милий, на тім світі жити,
Дай же мені, милий, в могилі спочити.