Походження та примітки
Музика невідомого автора, слова Дмитра Никифоровича Фальківського (3.10.1898 — 17.12. 1934 рр.), справжнє прізвище Левчук. Припускають, ніби мелодія теж його. Народився поет у с. Лепеси (тепер Кобринського району Брестської області). З дитинства пізнав ціну нелегкого чорного хліба. Мати Марія Герасимівна з тонкою українською пісенною душею прищепила сину любов до народного мелосу, що переросло у захоплення навіть класичною музикою.
Для того, щоб навчитися грати Шопена, малий Дмитро, незважаючи на матеріальну скруту, придбав дешевеньке піаніно, вивчив нотну грамоту, навіть сам пробував писати невеличкі музичні п’єси.
Після Кобринського реального училища вступає в Брест-Литовську гімназію, виявляє великий хист до знань, захоплюється літературою і в 14 років починає віршувати. Навчання переривається війною. Добре володіючи німецькою мовою, веде агітацію серед кайзерівських солдат. Так починається його революційна діяльність, за яку потрапляє в концтабір і з якого втікає. У роки громадянської війни він у перших рядах Кобринської підпільної групи РКПС(б), потім у лавах Надзвичайної комісії Білорусії (1920-1923). Подався в чекісти завдяки гімназійному приятелю Ф. Федосюку, який створив у Кобрині повітову народну міліцію та відділ губчека. В 1923 р. захворів на сухоти, комісувався, покидає службу і переїжджає до Києва, одружується. В Києві стає Фальківським. Цей псевдонім походить від німецького слова «Фальк», тобто «Сокіл», або ж етимологізованого слова «Фальк» («народ»). Очевидно така зміна була пов’язана із службою в НКБ, про що поет не любив згадувати, а коли вже мовилося про неї, то говорив не приховуючи, стримано, без афішування. Проте чимало його творів підіймали завісу над цією таємницею. Їх можна умовно назвати «сповіддю чекіста».
То були поетичні свідчення людини, що на власному досвіді пережила відступи від чекістської «доблесті», порушення законності тими, хто мав би охороняти її. Д. Фальківський пережив небезболісну еволюцію свідомості, що позначилось і на його творчості. Спочатку мав успіх у Київській філії «Гарту», однак у 1924 р. порвав з нею і розкрився, перебуваючи у літературному угрупованні «Ланка» в товаристві В. Антоненка-Давидовського, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Івченка, В. Ярошинського, Т. Осьмачки. Особливо здружився з Є. Плужником. Йому присвятив свого вірша.
В 1927-1932 рр. працював секретарем у журналі «Кіно», мав зв’язки з М. Бажаном, О. Довженком, Ю. Яновським, М. Семенком, М. Ірчаном, В. Поліщуком, Г. Косяченком, Г. Косинкою, Д. Гассем. Хоч тут були відмінні естетичні смаки, але їх об’єднувало прагнення будувати підвалини українського кінематографа. Пробує свій талант як кінодраматург, він один з авторів сценаріїв «Греблю прорвало», «Чорні дні». За своє коротке і трагічне життя встиг видати 4 книжки — поему «Чабан» (1925), збірки «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928 р.), «Полісся» (1931). Друкувався в різних журналах, займався перекладами.
Хоч була позитивна критика його творчості, але вона губилася в хорі «глобальної» критики, запідозренні і зловмисному ідейно-естетичному шкідництві, прихованому ворожому ставленні до соціалізму. Наклепи ставали приводом для дискредитації перед народом. Колишній чекіст важко переживав доцільність і справедливість того чи іншого вироку в часи «червоного терору», його совість не знала спокою. Голос поета, що один з перших забив на сполох, був не тільки проігнорований, а й витлумачений як ворожий. Він передчував навислу катастрофу над собою, але не кривив душею.
Першого грудня 1934 р. увечері за телефонним розпорядженням Й. Сталіна секретар ЦВК та РНК А. Єнукідзе без будь-якого погодження із членами радянського уряду оголосив постанову ЦВК та РНК СРСР «Про внесення змін в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік». Так було прийнято драконівський закон, що велів суддям розглядати справи про терористичні акти без участі прокурора та захисників, позбавляти підсудних права на оскарження, вимагав негайного виконання вироків, безпрецедентний за своєю жорстокістю в мирний час.
На початку 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під час головування армвійськюриста І рангу В. Ульріха та його помічників М. Ричкова, А. Горячова звинуватила 28 представників української культури в організації підготовки терористичних актів проти діячів Радянської влади і винесла безапеляційний вирок: розстріл. Так куля НКВС віднайшла колишнього чекіста, перетвореного волею сталіністів на «ворога народу». Кривавий спектакль відбувся в Києві 13-15 грудня 1934 р. в колишньому інституті шляхетних панянок, переобладнаного під будинок республіканського НКВС (тепер Жовтневий палац).
Разом з Д.Фальківським загинули брати І. Крушельницький й Т. Крушельницький, Г. Косинка, К. Буревій, О. Близько й інші. Згодом тут (27-28 березня 1935 р.) знищено його товаришів Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Поліщука, М. Ірчана, В. Вражливого, Г. Майфета, О. Ковіньку.
Поезія Д. Фальківського принаджує мелодійністю, а загострена емоційна лірика сприймається як чесний художній документ на братовбивчий процес, моторошний у своїй буденщині. Устами поета сформульовано трагічний досвід його покоління.
Запис. пісню Євген Гіщинський від подружжя Ковальчуків — Петра Артемовича, 1912 р. н. та Зінаїди Миколаївни, 1915 р. н., жителів м. Луцька, в 1962 р.
