Помеже поля росла тополя.
Повідж же мі, щиру правду, ци будеш моя?

Я ти не повім, бо сама не вім,
Бо я іще млоде дівча, любити не смім.

Повідж ти мі раз, ци мі ручку даш,
І тот вінок з розмариї, што на главці маш.

Кому бим дала — лем тобі милий;
Далам Богу, дам і тобі в церкви при шлюбі.

Будут нам грати, красні співати,
А ми двоє закохани будем шлюб брати.