Там, де Дунай глибокий,
Стоїть терем високий,
А із того терема
Вийшла вдова молода,
Вийшла вдова молода,
Два синочки зродила.
Як два сина вродила,
Китайкою сповила.
Китайкою сповила,
В корабель положила,
В тихий Дунай пустила
І Дунаю просила:
— Ой ти, тихий Дунай,
Моїх діток поприймай.
Ой ти, новий корабель,
Колиши моїх дітей.
Ви, крутії береги,
Не будьте їм вороги.
А ти, жовтий пісочок,
Годуй моїх діточок.
А ти, густий очерет,
Вари дітям вечерять.
А ви, луги, не гудіть,
Моїх діток не будіть.
У двадцятому году
Вийшла вдова по воду.
Стала воду набирать,
Став корабель припливать,
А на тому кораблі
Два дончики молоді.
Один листоньки (книжечку) чита,
Другий вдівоньки пита:
— Здорова була, вдова,
Чи підеш ти за донця?
— Ой я дончика люблю,
А я за донця піду,
За старшого сама йду,
За другого дочку шлю.
Який тепер світ настав,
Що брат сестри не пізнав!
Ой і що то в світі є,
Що син матусю бере!
Іди, сестро, в монастир,
Щоби тебе бог простив,
Піди, мати, утопись,
А я піду в темний ліс,
А я піду в темний ліс,
Нехай мене звір із’їсть!