У тридцятім році нова «радість» стала,
Нова «радість» стала, яка не бувала:
Орда дика на вкраїнські села нападала.
Війська наїжджали, села грабували,
Збіжжя — жито та пшеницю й овес — забирали.
У неділю рано до церкви дзвонили,
Наші хлопці по стодолах овес молотили.
Одні молотили, другі млинували,
Треті щітками вуланські коні пуцували.
У читальню врвались, все товкли й ламали,
Всі образи та портрети із стін поскидали.
Скинули Шевченка, скинули і Франка,
А з вікон тут не лишилась ані одна рамка.
Стіни полупали, шафи поламали,
А книжки всі читальняні з болотом змішали.
Мов те гайвороння на хати спадають,
Друть подушки, друть перини, одяг розривають.
Одяг розривають, на землю скидають,
Огірками й капустою усе присипають.
В однім куті жито, у другім пшеницю,
А на це все виливають нафту та черницю.
Цю пісню новітню ми на те складали,
Щоб її дівчата й хлопці і старі співали.
Щоби люде знали, щоби пам’ятали,
Як ми у трийцятім році буки фасували,
Як нас буками в трийцятім році частували.
Ой будем співати, будем пам’ятати,
Будемо проклятій шляхті буки віддавати.