Гей, гей, гей, гей!
Була зима з відлигою,
А другая люта,
Настраждалися солдатеньки,
Залізом окуті,
Куди не глянь — біле поле
Людським трупом вкрите,
А по селах плачуть жінки
Та голодні діти.
Царі, купці, генерали
Війну вихваляють
Та на полях скривавлених
Бенкети справляють.
Та ось над шанцями здійнявся сокіл.
Прилетів сокіл,
Прилетів ясний,
Над шанцями літає,
До солдатеньків,
Та товаришів,
Словами промовляє:
«Чи не годі вам, товариші,
В окопах зогнивати?
Бо вже час настав, солдатеньки,
Свою волю здобувати!»
Та зачули генерали соколину мову,
Наказали стрільцям убити сокола:
«Ой хто ж зіб’є його кулею —
Нагороду одержить той від царя».
Узяв стрілець рушницю в руки
Та й пустив кулю,
Тільки не в сокола,
А в генерала...
Зашуміли люди, немов ріки,
Що кайдани рвуть,
Що стремлять у море;
Ревуть хвилі,
Б’ють пороги,
Земля у загравах...
Сокіл все літає,
Зове людей, закликає:
«До зброї! До зброї!
Поки пани не полягли,
Як бур’яни під косою!»
Стало краще всім робітникам,
Зітхнули на повні груди селяни,
І раптом його не стало:
Умер сокіл,
Знемігся він,
Перетрудився...
Та ім’ям його великим
Весь світ обновився!
Хто ж той сокіл, товариші,
Куди линув, де він?
То не сокіл, товариші, —
То наш любимий Володимир Ленін!
Отоді-тоді, як Ленін-сокіл помирав,
Товаришу Сталіну слова переказав:
«Продовжуй, товаришу, правеє діло —
Приведи людей до Комуни сміло!»