Цвіте мачок невеличок, нема цвіту зміни,
Козак дівку з душі любить — не йми, дівко, віри!
Козак дівку з ума зведе да не буде й любити,
Де найбільше челядоньки, там буде судити:
— Що у мене, миле браття, нетьопанка-дівка:
Не чесалась, не вмивалась — за косою квітка.
Що в козака (стільки) віри, як на морі піни,
А в дівчини (стільки) ласки, як на морі ряски.
Рада була, що забула, а тепер ізгадала:
Четвертая неділенька, як з милим стояла, (Двічі)
Ой стояла розмовляла, правди не сказала.
— Сокіл, мати, сокіл, мати, до віконця прилітає.
— Давай, донько, принадоньку, нехай привикає.
— Яку ж мені, моя мати, принаду давати?
— Посип пшонця по колінця, а водиці по крильця,
Да він пшонця наклюється, водиці нап’ється,
Да полетить в чисте поле да й прогуляється.
— Козак, мати, козак, мати, до порога прихожає.
— Давай, доню, принадоньку — нехай привикає!
— Яку ж мені, моя мати, принаду давати?
— Стели, доню, постіль білу, лягай із ним спати,
Да не буде ніхто знати, тільки рідна мати.
Да не буде рідна мати нікому казати,
Да не буде вороженьків своїх утішати.