Ци то, люди, чучурина, ци то горошина,
Породила бідна мамка хорошого сина.
Тече вода з-під города та скаламучена,
Яка в тої Парасочки хатка засмучена!
Відколи то Стефаночка до войська узяли,
Відтогди сі хатки єго дуже засмутили.
Ізувезди ясно-красно, відав, мороз буде,
Ти, Стефане, виберай сі, відав, війна буде!
«Моя мамко, не жури сі, я зараз зберу сі,
Сяду собі на коника, ґаздам уклоню сі».
Як сів Стефан на коника, ґаздам уклонив сі:
«Прощайте ми, сусідочки, може, сме сварив сі.
Покропіте доріжечку, що най сі не курить,
Мою мамку розговоріть, що най сі не журить.
В мене мамка журливенька, журити сі буде,
Она мене, молодого, видіти не буде.
Та вимечи із городця зелений бервінчик,
Бо ти мені, мамко, уже не меш шити вінчик.
Та вимечи із городця запашне зіллячко,
Бо вже не меш ти робити, мамко, весіллячко!
Уже ти сі, моя мамко, за мною не жури,
Бо ти маєш Василечка, та ти ним сі служи».