— Чи ти мене любиш, чи ти мене судиш,
До іншої ходиш, про мене говориш,
Мене молодую у славоньку вводиш.
Коли б була знала — малярика мала,
Да твоє личенько да й намалювала,
А чорнії брови пером написала,
Русії кудрі да й позавивала,
А позавивавши, да й позолотила,
А позолотивши, на стіні прибила.
Ой на тій же стіні, де сідати мені,
А на тій кроваті, де спати лягати,
Тоді ж не розлучать ні отець, ні мати.
Ні отець, ні мати, ні піп, ні громада,
Тільки нас розлучить заступ да лопата,
Заступ да лопата, земляная хата,
Висока могила, глибока долина.
А на тій долині росте три древини:
Що первоє древо — білая береза,
А другеє древо — кудрява ліщина,
А третєє древо — червона калина.
— А на тій калині зозуля кувала,
Мені молодому жалю завдавала.