Чорнявая молодичка кивала на мене:
— Ходи, парень, ходи, бравий, гуляти до мене.

— Ой рад би я, молодице, до тебе ходити,
Та боюся чоловіка, щоб не вмалив віка.

— Ходи, парень, ходи, бравий, в обідню годину,
А я свого чоловіка пошлю по калину.

— Іди, старий, іди, сивий, у луг по калину;
Як не підеш по калину, я тебе покину.
— Треба іти.

Пішов старий, пішов сивий калини ламати,
А я нишком, попід стрішком та мерщій до хати.
— Проворний був.

Та й засіли з красним парнем рибоньки кушати,
Та й послали мале дитя батька зустрічати.
— Як дозорця.

Іде дитя, іде мале та в долоні плеще:
— Гуляй, гуляй, моя мамо, чортма батька єще.
— Дитя було!

А я ж тому та дитяті віроньки не ймала,
Відчиняла віконечко й сама виглядала.

Несе старий, несе сивий калинові віти:
— Ой де ж тепер, красний парень, мені тебе діти?
— Ускочила!

Взяла парня за рученьку, повела в кімнату,
Сама ж лягла на порозі, почала стогнати.
— Захворіла.

— Піди, старий, піди, сивий, та вколупни меду,
Ой щось мені тяжко-важко, й голови не зведу.
— Якби взяв ломаку!

Пішов старий, пішов сивий меду колупати,
Взяла парня за рученьку та й вивела з хати.
— Викрутилась!

— Іди, хлопче, іди, бравий, степом та ярами.
Як хто спита, куди ходив, скажеш: «За волами».
— Ще й навчила.