Штирнадцятий рік смутний настав —
Першого серпня плач ся розчав!
В суботу ввечері я си прощав,
В неділю рано я си пішов.
Прийшов до лісу, на варту м став,
Канон вистрелив та й засвистав.
Летіла куля через гору
Та й ударила в грудь мою,
Потекла кровця річенькою
Аж до тихого там Дунаю.
А в тім Дунаї тиха вода,
Там розмовляла жінка моя..
Вона стояла та й плакала:
«Що мого мужа з війни нема!»
А діти плачуть: «Тата нема —
Хто нам дасть їсти, прийде зима?»
А жінка плаче: «Мужа нема —
Хто нам посіє, прийде весна?»
А діти плачуть: «Тата нема —
На нашім таті росте трава».