Шуміли верби в поповій долині,
Шумів за ними березовий ліс.

По полях мряки розтяглися сині,
Сонце сховалось за верхи беріз.

У таку-то пору десь у літній вечір
Оповідала бабуся стара

Про одну дівчину, що через кохання
Занапастила молоде життя.

А в нашому селі, а давно це було,
Жив біля церкви увдовілий дяк.

Була в нього дочка, пишна красавиця,
Гарна, як рожа, як розцвілий мак.

Гарна, вродлива, всіх хлопців манила,
Наче не знала, що то крові жар!

Бувало у церкві, як вона стояла,
То зі святими рівнялась її стать.

Хлопці шаліли, а вона сміялась,
Наче не знала, що то кохання час.

Рано-раненько до церкви дзвонили,
А шли люди попри дубовий ліс.

Знайшли дівоче скамяніле тіло,
Зв’язане з дубом на вік-вічну путь!

Змовкла бабуся, голову склонила,
Й витерла сльозу стареча рука.

Верби шуміли, мовби говорили,
Сему тільки винні молоді літа...