Що за голос у долині? *
То татари людей женуть.

Йшли татари по долині
Та всі дівки половили.

Та всі дівки половили,
Та загнали на долину.

Стали вони миритися,
Дівочками ділитися.

Всім татарам по дівочці,
А зятеві бабка впала.

Він до коника прив’язав
Та й сам їде дорогою.

Та й сам їде дорогою,
Веде тещу терниною.

Привів її аж під свій двір:
— Вийди, мила, надвір боса.

Вийди, мила, надвір боса,
Надвір боса, без пояса.

Привів тобі невільницю,
А до хати робітницю.

— Було її та й не вести,
Було там же зарубати.

— Нащо її та й рубати?
Вона буде кужіль прясти,

Буде тобі шити, прясти,
А очима гуси пасти.

А очима гуси пасти
Й мале дитя колисати:

— Лю-лю, лю-лю, дитинчатко,
По батькові татарчатко,

По батькові татарчатко,
По матері онучатко.

Твою матір згодувала
Та по писку витинала.

їде пані та й зачула,
Біжить боса, без пояса:

— Нащо, сучко, так казала,
Татарчатком називала?

Чим ти, бабо, та й пізнала,
Що онуком його звала?

— Дочко моя, гарна сильно,
Я в неділю зілля рвала,

Я в неділю зілля рвала
Та за коси закладала.

— Скільки, бабко, синів мала?
Скільки, бабко, дочок мала?

— Мала синів три соколи,
Малу дочку — Парусочку.

— Якого ти, бабко, села?
Якого ти, бабко, роду?

— А я села Вемерівни,
А я роду вдовиного.

Мала синів три соколи,
Одну дочку Парусочку,

В городечку вінок плела
Та за коси закладала.

Наїхали татарочки
Та й узяли Парусочку.

Синів моїх порубали,
Парусочку собі взяли.

— Мати моя дорогая!
А я ж тебе не пізнала.

Ненько моя рідненькая!
Правда твоя щиренькая.

Чи тут будеш, чи поїдеш,
Чи поїдем в свої краї?

— Я не буду, я поїду,
Я поїду в свої краї.

— Слуги мої дорогії!
Коні мої воронії!

Запрягайте коні в шори,
Везіть бабку в свої краї.

Бери коні воронії,
Бери брички золотії.

Бери собі срібло, злото,
Бери собі ще й полотна.

Бери гроші неміряні
Та їдь собі в свої краї.

Бери собі прохідницю,
Не здибайся з татарами,

Щоб татари не спіймали,
У неволю не забрали.