Як Панна Марія по світу ходила
І свого Синочка за руку водила.

Вишла вона, вишла на гору високу,
А оре там, оре себлачок убогий.

Щесьця ти, Боже дай, убогий себлаку,
Нашто же ти ореш ту чорну земличку?

А орю, я орю, буду пшеницю сяв,
Скоро мі дозріє, то єй буду зберав.

З єдного кінця оре, а з другого сіє,
А з другого сіє, в осередку зріє.

Не минуло тому година, ани дві,
А йде там, йде, та й троє жидовят.

Щесьця, ти Боже, дай ти, убогий сину,
Ци ти ту не видів Панєнку Марію?

Йшла, тади йшла, як я пшеничку сяв,
Тераз мі дозріла, та єй буду зберав.

Жидове здуміли, назад ся вернули.
Та коли то било — та ищи гвони.

Та коли то било — та то ищи гвони.
Та ищи гвони, хто же їй догонит...

Пішла она, пішла в глубоку долину,
Сіла собі, сіла на сивім каменю.

Там ся їм кланяли древо і корінє,
Древо і корінє, і всякє створінє.

Лем ся не вклонила нещасна осика.
Бодай єс ся трясла до судного віка!