Українські народні пісні

Григорій Антонович Нудьга

ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ НУДЬГА — літературознавець, культуролог, фольклорист, вчений
ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ НУДЬГА — літературознавець, культуролог, фольклорист, вчений

21 січня 1913 року — 14 березня 1994 року

Григорій Нудьга. Бібліографічний покажчик

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра української фольклористики імені Філарета Колесси

Фундація імені Григорія Нудьги

Григорій Нудьга. Біобібліографічний покажчик / Упорядкування Василя Івашківа, Руслана Марківа, Андрія Вовчака. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. — 296 с., іл., фото.

У біобібліографічному покажчику відображено науковий і творчий доробок відомого українського вченого, фольклориста, літературознавця, культуролога Григорія Нудьги.

Бібліографічна частина покажчика містить опис фольклористичних і культурологічних досліджень, літературознавчих праць, нарисів, рецензій, антологій і збірних видань, а також публікацій про життя і діяльність ученого. У біографічній частині подано публіковані та архівні матеріали до життєпису Григорія Нудьги: його автобіографію, спогади, листування, документи.

Бібліографічну частину покажчика складено на основі видання: Григорій Антонович Нудьга: Бібліографічний покажчик: (До 75-річчя від дня народження) / Укл. М. А. Вальо, О. Д. Кізлик; Передмова М. А. Вальо. — Львів, 1987. — 65 с.

Рецензенти:

  • доктор філол. наук, професор Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Ольга КУЦА
  • доктор філол. наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій ТКАЧЕНКО
  • кандидат філол. наук, науковий співробітник Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України Марія ВАЛЬО

Затверджено до друку ухвалою Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка. Протокол № 14/6 від 27 червня 2007 року

© В. Івашків, Р. Марків, А. Вовчак, упорядкування, 2007

© Р.Марків, передмова, 2007

© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007

© Фундація імені Григорія Нудьги, 2007

Зміст

Руслан Марків. Велична спадщина унікального вченого

Вірю в силу духа і день воскреслий твойого повстання.

Іван Франко

Двадцяте століття в багатьох аспектах стало суворим випробовуванням для української філологічної науки, адже її розвиток, теоретичний дискурс фольклористичних, літературознавчих, культурологічних чи історіографічних праць українських учених насильно підпорядковувався ідеології вульгарно-соціологічної кон’юнктури радянського тоталітаризму. Тому формування засадничих принципів сучасної української філології, зокрема фольклористики та літературознавства, виросло у своєрідну ідеологічну опозицію, що торувала шлях для відродження світоглядних архетипів національної ментальності українця, вкорінення надірваного радянським ідеологічним пресом стрижня духовної самобутності нації й утвердження почуття національної ідентичності, гідності та самодостатності. Пошматованість і фрагментарність національних цінностей, розірваність світоглядного універсуму українця, нерівномірність і спорадичність росту української науки були результатом тотального ідеологічного та ідейного гальмування культурно-історичного розвитку нації, її фізичного винищення шляхом жахливих репресій 1930 — 1970-х років, значна частина яких була спрямована саме проти діячів національної науки, освіти та культури. Репресії «не тільки виривали з української науки її найчільніших діячів, фізично і морально знищували, обезвладнювали, калічили їх, але й на рівні державної політики більшовицько-московських правителів визначали нові обов’язкові ідеологічно-методологічні засади й ціннісні критерії та орієнтири дослідницької праці» 1.

У той же час тотальний наступ радянської репресивної системи на українство в когорти українських учених-філологів витворив унікальний фермент твердості патріотичних переконань і відданості національній науковій традиції, допоміг зберегти й розвинути найкращі здобутки наукової думки вчених попередніх епох. Вагоме місце серед науковців, котрі за таких умов не втратили національного ґрунту під ногами й орієнтувалися на засади професіоналізму та кращі традиції української філології, належить знаному у світі вченому-енциклопедисту, фольклористу, літературознавцю, культурологові, музикознавцю, текстологові, жанрознавцю й популяризаторові національного духовного багатства українського народу Григорію Антоновичу Нудьзі, чия одержимість національною ідеєю, «ідеєю самобутності національної культури» 2 дала ґрунт для глибоких самодостатніх досліджень та теоретичних узагальнень, що не втратили актуальності для сучасної філологічної науки.

Науковий доробок Григорія Нудьги має особливе значення для філологічних досліджень і є унікальним як за своєю сутністю, так і обсягом предмета вивчення та величезною джерельною базою, яку згромадив учений впродовж довгих років копіткої праці. Його наукові розвідки прикметні надзвичайно широким діапазоном наукових пошуків у сфері усної словесності, літератури, історії культури, філософії, етномузикології та генології, скрупульозністю, точністю та об’єктивністю наукових спостережень, глибинним зондажем діахронного й синхронного зрізів досліджуваних явищ, згромадженням історичних фактів, всебічністю і своєрідним синкретизмом аналітичних висновків. Застосована у дослідженнях Г. Нудьги поліфонія дослідницьких методів (порівняльно-історичного, культурно-історичного, типологічного, генетичного, естетичного та інших) витворила особливий концептуальний синкретизм наукового мислення вченого, вплинула на формування його наукового стилю, прикметними рисами якого є чіткість методики дослідження, енергійність письма, сконденсованість, лаконічність, ясність і точність вислову. Саме тому методологічна база теоретичних досліджень Г. Нудьги є вагомим внеском в українську науку з погляду контамінації наукових методів та підходів до предмета наукового аналізу як у фольклористиці, так і літературознавстві.

Масштабність наукових пошуків, глибинність аналізу, виваженість висновків, постійна увага до фактів і їх поступове нагромадження, зумовлене прагненням завжди досягати наукової істини та об’єктивності, відкрити досі невідоме, вивчення явищ духовної культури у їх нерозривному зв’язку з розвитком етносу, суспільства та цивілізаційних процесів, розуміння внутрішніх законів еволюції духовного світу ставить Григорія Нудьгу в один ряд із чільними представниками культурно-історичної школи в українській філологічній науці.

Неосяжність і багатогранність наукових інтересів Г. Нудьги все ж має свої основні вектори в царині вивчення української духовної культури. Це, насамперед, фольклористичні студії, що містять цікаві спостереження та аналітичні висновки, які стосуються не лише власне усної словесності, а й етнології та етномузикології. Іншим напрямом філологічних інтересів Григорія Нудьги є літературознавчі дослідження, що торкаються переважно маловивчених та дискусійних питань розвитку української літератури від найдавніших часів (з особливою увагою до епохи Середньовіччя) до сучасної йому епохи. Серед магістральних напрямків наукових інтенцій ученого є й вивчення історії української культури у її нерозривних зв’язках із культурною спадщиною інших народів на різних етапах розвитку і в контексті тенденцій світового культурно-історичного розвитку.

Наукова спадщина Г. Нудьги в галузі вивчення української уснопоетичної творчості відображає основні віхи розвитку української фольклористики ХХ ст. в її неперервному та поступальному зв’язку з фольклористичною думкою ХІХ ст., аналіз усього корпусу наукових досліджень ученого дає змогу увиразнити етапи формування цілісного теоретичного підґрунтя сучасної фольклористичної науки.

Серед пріоритетних напрямів фольклористичних наукових зацікавлень ученого питання теорії й поетики фольклорного жанру (із тонким аналітичним підходом до вивчення символічних особли востей поетичної мови фольклорних творів, їх естетичної природи), взаємодії фольклору та літератури на різних рівнях художнього тексту (так, метою довготривалої роботи вченого було висвітлення проблеми фольклоризації пісень літературного походження), трансформації етнічного фольклорного матеріалу в іноетнічному середо вищі (зокрема пісенного та думового), питання виникнення, еволюції та розповсюдження української пісні, думи й інших жанрів в українському та неукраїнському духовному континуумі, особливостей українського мелосу, впливу української етномелодики на розвиток світової пісенної традиції тощо.

Більше ніж піввікові (1935 — 1993) наукові студії Г. Нудьги над українською уснопоетичною творчістю, як і дослідження з історії української культури, об’єднані наполегливим прагненням дослідити маловідоме та зовсім невідоме, пролити світло на темні сторінки української духовної історії, сказати своє слово, підкріплене вагомими аргументами та знайденими фактами. Праці вченого цілісно виражають його патріотичні позиції, недвозначність національних пріоритетів.

Уже з перших своїх публікацій («Народний поет-революціонер Іван Данилович Запорожченко» 3, «Іван Запорожченко» 4, «Пісні літературного походження в українському фольклорі» 5 ) Г. Нудьга виявив глибокий науковий інтерес (як і наукову допитливість, серйозність вдумливого дослідника) до української епічної та пісенної традиції, яка, на його думку, є обличчям нації, історичним виразом її зрілості, стійкості та єдності, ознакою «утвердження того важливого для кожного народу суспільно-політичного стану, який називають самосвідомістю, відчуттям свого місця в світовій історії, відповідальності за долю кожної одиниці і всього народу як цілості за своє майбутнє» 6. Відтак українська пісня й дума були об’єктом постійної уваги Г. Нудьги, врешті ставши справою всього його життя. У пізніших працях така тема стала основою формування концепції цілісності та самобутності української нації з її харизматичним мистецьким характером.

Прикметною особливістю фольклористичних праць Г. Нудьги є їх історіософічність. Саме тому аналіз явищ духовної культури, зокрема уснопоетичної творчості, українського народу дослідник супроводжував ґрунтовними науковими оглядами історичної дійсності відповідних епох, згущуючи значний фактичний матеріал, що покликаний увиразнити ідеологічне та суспільно-політичне підґрунтя виникнення та функціонування того чи іншого мистецького феномену, його роль у духовному житті нації. Власне за такими науковими засадами й формувалися його монографічне дослідження героїчного епосу «Український поетичний епос: (Думи)» 7, серія аналітичних праць про українську пісню: «Українська пісня серед народів світу» 8, «Українська пісня в світі» 9, «Українська дума і пісня в світі» 10, «У колі світової культури» 11 тощо, в яких українська духовна культура висвітлюється в контексті історіі культурних, економічних та політичних взаємин, що є багатим тлом для сприйняття концептуальних теоретичних висновків ученого. Праці Г. Нудьги вражають новизною, об’єктивністю бачення історичних ситуацій, в яких свободолюбива українська нація, обдарована унікальним поетичним та музичним талантом, на думку вченого, завжди відігравала важливу роль у військово-політичному, економічному та духовному житті Європи. Україноцентричні погляди Г. Нудьги, попри заідеологізовану атмосферу, що панувала в українській науці радянського часу, знайшли повнокровне втілення у його науковій спадщині.

Ще в довоєнний час Г. Нудьга розпочав дослідження одного з головних питань своєї наукової діяльності — проблеми взаємодії фольклору та літератури (згадана вже стаття «Пісні літературного походження в українському фольклорі», датована 1940 роком). Саме Григорію Нудьзі належить одна з перших спроб надати цьому питан ню належного теоретичного розгляду, що дозволило проаналізувати процес фольклоризації літературних пісень комплексно і цілісно. Відтак у серії «Бібліотека поета» 1941 р. вийшов збірник «Пісні та романси українських поетів», що містив ґрунтовну передмову, в якій виразно окреслено предмет дослідження, вичерпно, як на той час, розглянуто історію вивчення питання в українській та російській фольклористиці.

Предметом наукового аналізу вченого на початку 1940-х років були літературні пісні переважно ХІХ і ХХ століть. Актуалізуючи для філологічних студій питання фольклорно-літературних зв’язків, Г. Нудьга перевів його в дещо нову для тодішньої науки площину, змінивши вектор вивчення: «… Взаємовідношення це досліджувалося до останнього часу лише з однієї сторони — що і як взяла література, поезія з фольклору, і зовсім не вивчалося другої сторони — що ж дала література, поезія для фольклору. […] Великий пісенний репертуар нашого народу складається не лише з прекрасної фольклорної спадщини, а й з поезій окремих кращих поетів, з творів літературного походження, як їх стали називати в останній час» 12. На думку вченого, «кращі літературні пісні здебільшого проходять такий шлях: зародившись на основі фольклору, ідуть в літературу, а далі у фольклор, щоб там, витримавши пробу часу, викристалізуватися в чистий поетичний кристал» 13. Таким чином, Г. Нудьга довів значущість творчого генія народу, вагу його ідейно-естетичних пріоритетів в розвитку художнього слова загалом.

На основі вивчення пісень літературного походження Г. Нудьга підготував глибоке теоретичне дисертаційне дослідження «Песни украинских поэтов первой половины ХІХ в. и народные переделки их» 14, яке захистив уже в повоєнний час, у 1956 році. Цього ж року побачило світ двотомне видання (з передмовою та примітками Г. Нудьги) корпусу українських пісень літературного походження XVI — ХХ століть (третій том «Пісні та романси українських радянських поетів» вийшов друком 1958 року 15 і був перевиданий у 1960 році 16 ). Значно розширивши предмет наукового вивчення, Г. Нудьга вдосконалив і теоретичні положення щодо механізмів творчої взаємодії усної й писаної словесності; здійснивши тонкий текстологічний аналіз, учений встановив авторство десятків фольклоризованих творів, зокрема тих, що виникали у XVI — XVII століттях.

Обґрунтовуючи тезу про витоки української літератури з усної словесної традиції, Григорій Нудьга водночас акцентував на перманентному взаємозв’язку двох художніх систем, підкреслював важливість такого зв’язку передусім для розвитку літератури, відзначав високу мистецьку вартість фольклору, його першість у цій взаємодії: «Те, що перші вірші і пісні писалися поетами на «мотив народних пісень», те, що багато навіть духовних пісень співалося на голос народних — говорить за те, що першість завжди була за народною поезією, за народною музикою» 17. На основі аналізу творів І. Ба чинського, С. Климовського, Г. Сковороди, І. Котляревського, Л. Бо ровиковського, В. Забіли, М. Петренка, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та менш відомих поетів дослідник сформував теоретичний дискурс вікової трансформації ідейно-естетичних, символічних та мовно-стилістичних елементів фольклорних творів. За Г. Нудьгою, існує своя закономірність і в творчій трансформації поетичних засобів літературних творів, які переходять у фольклор. Дослідник наголошував, що в творчу лабораторію народу потрапляють «тільки ті твори, що стоять близько до його інтересів, що відповідають його життєвим стремлінням, що за формою і за змістом стоять близько до народного життя і творчості» 18. Закономірним чинником процесу трансформації художньої тканини творів літератури Г. Нудьга вважав їх неповну відповідність ідейним запитам народу 19 (як приклад, учений навів факти обробки літературних пісень Т. Падури, С. Карпенка, А. Любовича). При цьому дослідник визначив загальну тенденцію до скорочення творів, які переходять в усне побутування. Процес фольклоризації пісень літературного походження, на його думку, супроводжується контамінацією з народними творами (це, зокрема, стосується творів Т. Шевченка, В. Забіли, М. Петренка та інших) 20. Позначені народним співавторством пісні літературного походження, за висновком Г. Нудьги, проходять відповідні стадії колективного «редагування»: 1) стадію оцінки ідейних і художніх якостей авторського витвору; 2) стадію сприйняття, коли літературний твір стає часткою народного репертуару; 3) стадію асиміляції, в процесі якої здійснюється творча трансформація, «шліфування», пристосування тексту, його ідейного наповнення та форми до вимог колективу 21.

Суттєве доповнення і багатогранне розкриття ця тема отримала в пізніших розвідках ученого, які стосуються функціонування українського пісенного та думового матеріалу в іноетнічному середовищі 22.

Глибоке розуміння художньої специфіки фольклорних та літературних творів, сформоване в процесі тривалих дослідницьких пошуків, доповнене винятковою науковою інтуїцією та відчуттям сутнісної природи словесного мистецтва дозволило Григорію Нудьзі зробити значний внесок у розвиток української генології: вчений опрацьовував тему жанрів у рамках комплексної програми дослідження жанрів української літератури, що тривалий час розроблялася у відділі літератури Інституту суспільних наук АН УРСР 23. У колі генологічних зацікавлень дослідника перебували такі жанри, як пародія, балада (фольклорна і літературна), дума, чумацькі, бурлацькі та весільні пісні, коломийки.

Монографічне дослідження пародійних жанрів в українській сміховій культурі «Пародія в українській літературі» (1961) містить окремий розділ, присвячений питанню пародійного мистецтва в українській усній традиції 24, звідки, за загальною концепцією вченого, бере початок власне літературна пародія. Аналітичні спостереження дослідника над українською баладною традицією розкриті в монографії «Українська балада» (1971). Багатий джерельний матеріал для подальших наукових студій містили антології «Українські пародії» (1963), «Українська балада» (1964) і «Баладні пісні» (1969).

Скрупульозність ученого і його постійне прагнення вичерпно розкрити кожне досліджуване явище нерідко ставали причиною появи розвідок на, здавалося б, побічні, але не менш важливі теми. Так, суттєвим доповненням до вивчення пародійного жанру в українській літературі стала праця «Листування запорожців з турецьким султаном» (1963), що містить аналітичну розвідку, в якій розкрито питання вивчення жанру, історію його виникнення, специфіку мистецьких засобів і прийомів, а також наведено багатий фактичний матеріал, зібраний переважно з малодоступних джерел. Дослідження баладного жанру також супроводжується окремими публікаціями щодо питань авторства, міграції фольклорних жанрів у сферу літератури, особливостей баладного мистецтва тощо 25.

Висвітлюючи питання жанротворення та жанрових модифіка цій у фольклорі та літературі, Г. Нудьга глибоко вникав «в теоретичну та історичну сутність проблеми» 26. Учений спинявся на питанні витоків відповідних жанрів (зокрема балади та пародії) з уснопоетичної традиції, підкреслюючи плодотворний вплив фольклору на їх розвиток і наголошуючи на «особливостях естетичної природи і сюжетно-образної та ідейної структури цих жанрів українського письменства» 27.

До жанрів, які перманентно притягували увагу Г. Нудьги-фольклориста, належить оригінальний витвір українського народу: думовий героїчний епос. Питання виникнення й розвитку української епічної традиції дослідник аналізував ще в перших своїх розвідках, вивчаючи кобзарство як особливий вид професійного мистецтва в культурній спадщині українського етносу. Чи не першим відкриттям у цій царині стало ім’я Івана Запорожченка (розвідка 1935 року) — кобзаря, учасника революційних подій 1905 — 1907 та 1917 років, творчість якого Г. Нудьга досліджував і пізніше 28, водночас вивчаючи й досвід інших кобзарів (О. Вересая 29, Ф. Кушнерика 30 ). Думовій традиції вчений присвятив більше десяти праць 31, частина з яких висвітлює питання сприйняття української думи усною традицією інших народів. Серед цих публікацій є й антологія з передмовою про еволюцію жанру думи, витворення специфічних епічних засобів відображення дійсності, стилістичних особливостей тощо 32.

Панорамність епічної традиції Григорій Нудьга розкрив на широкому історичному тлі, втягнувши в силове поле своїх наукових студій численні факти з історії українського народу. Учений також наголосив на вагомості думок М. Максимовича, П. Куліша, Ф. Колесси, при цьому висновки самого Г. Нудьги залишаються наскрізь оригінальними.

Цікавим є методологічний підхід Г. Нудьги до окреслення жанрових особливостей дум: дослідник не намагається дати вичерпне визначення поняттю жанру, а, досліджуючи характерні прикмети (евфонія, рима, символіка, побудова фрази, тематика, мелодика) цього жанрового утворення, його функціональну природу, поступово підводить до осмислення, всебічного сприйняття, щоразу відкриваючи нову грань цього унікального явища у світовій культурі.

Комплексний підхід до вивчення жанру думи як одного з найяскравіших жанрів українського і світового фольклору дав змогу вченому дослідити природу цього унікального витвору українського поетичного генія, з’ясувати загальні механізми творення генологічної системи українського фольклору, виявити основні чинники національної ментальності, показати невичерпність творчої енергії нації у найскладніші моменти історії.

Особливої виразності своїх теоретичних висновків Г. Нудьга досягає, розглядаючи думу в системі інших архаїчних жанрів, зокрема билин та голосінь: фольклорист надзвичайно вдумливо визначив специфіку кожного із них, чітко диференціювавши глибинні жанрові відмінності, передусім між думою та билиною: «Думи і билини, — на думку вченого, — епічна творчість, побудована на відмінних поетичних засадах. Билини в такому вигляді, як ми їх знаємо, наповнені міфологічним елементом, думи — цілком реалістичні. Формою і стилем думи й билини також відрізняються. У кожного з цих жанрів — свої шляхи розвитку, хоча історично вони десь, може, й перехрещувалися» 33.

У той же час дослідник нерідко знаходить спільність між елементами епічної традиції, значно віддалених у часі. Так, Г. Нудьга, слідом за М. Максимовичем, Ф. Буслаєвим, В. Ягичем та іншими фольклористами, підтримав гіпотезу про генетичний зв’язок «Слова о полку Ігоревім» і дум: «Слово о полку Ігоревім» […] є не що інше, як літературно опрацьована дума ХІІ — ХІІІ століть. Основним доказом цього є те, що на відміну від російських билин, де прославляються подвиги, які закінчуються успіхами, у «Слові» й думах оспівуються драматичні події поразок, зображаються невдачі» 34. Щодо гіпотези М. Максимовича, а пізніше й Ф. Колесси, про генетичний зв’язок думи з народним голосінням, Г. Нудьга все ж не був таким категоричним: «в думах (на відміну від голосінь. — Р. М. ) речитативний стиль піднесений на вищий щабель пісенно-музичного і поетичного мистецтва, і тому можна говорити не про тотожність голосінь і дум, а тільки про генетичну близькість» 35.

Закономірно, що дослідник запропонував своє бачення жанрової генетики: «…Про походження епосу, дум, мабуть, не слід говорити так прямолінійно. Справа в тому, що у слов’ян ще, очевидно, до поділу на окремі народності, напередодні виникнення держави пісні-плачі за померлим героєм чи родовим ватажком відділилися від тих форм голосінь, які збереглися в народі до нинішніх часів. […] Їх змістом стало оплакування смерті героя, похвала його ділам, запевнення, що слава покійного не вмре» 36. Відтак генетичні корені думи Г. Нудьга схильний бачити в найдавніших героїчних ліро-епічних похоронних піснях.

З погляду Г. Нудьги, дума є синкретичним цілим, ліро-епічною піснею, в якій епічний елемент переважає, «але розповідь майже завжди ведеться в ліричному освітленні. На відміну від плавності і широти гомерівського епосу, в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача. В цьому відношенні думи близькі до балад» 37.

Теоретичні висновки вченого щодо жанрових особливостей фольклорних творів, зокрема дум, ґрунтуються на їх всебічному науковому вивченні і глибокому розумінні специфіки жанру, який не має «паралелей у світовій епічній поезії» 38.

У науковому доробку Г. Нудьги є дослідження, яке за масштабністю і грандіозністю свого задуму перевершує всі інші аспекти наукової творчості вченого, — це, як назвав цю тему Роман Кирчів, «справдішня «пісня пісень» дослідника — велетрудна студія про українську пісню в світі.

Окремі зауваги і тези до цієї теми вчений-фольклорист подав ще в ранніх своїх працях, де звертався до маловідомих фактів поширення народної пісні українців за кордоном. Надзвичайно трудомістке, складне завдання, що мало перед собою не лише безліч організаційних труднощів (доступ до іноземних джерел, знання іноземних мов і т. ін.), а й значний ідеологічний тиск з боку тодішньої влади, не злякало вченого. Усвідомлення всіх фактів, що могли вплинути на проведення такого громіздкого дослідження, не знизили прагнення дослідника здійснити його в такому широкому обсязі. Як слушно зазначає Р. Кирчів — учений, що мав змогу довгі роки спостерігати за розробкою даної теми у безпосередньому контакті з Григорієм Нудьгою (з 1958 року до вересня 1972 року дослідники працювали в одному кабінеті Інституту суспільних наук АН УРСР), «Г. Нудьга не задовольнявся фактами, наведеними чи описаними іншими авторами, а в кожному конкретному випадку намагався дійти до їх першоджерела, взяти і подати їх з перших рук. Це коштувало йому багато сил, часу і матеріальних засобів, […] шукав потрібні матеріали у книгозбірнях різних країн, звертався до них безпосередньо сам і через знайомих чи кореспондентів» 39. Це було тим більше важливо, «що вже сам собою предмет і зміст праці містив великий національно-патріотичний заряд — опозиційний і неприйнятний для ідеологічних доктрин і практичної національної політики комуністичного режиму» 40.

У 1958 р. з’явилась перша ґрунтовна публікація Г. Нудьги в цій галузі — стаття «Українська пісня за кордоном» 41, у якій йшлося про поширення й оцінку українських народних пісень і дум у країнах Європи від ХVІ до XX століття. Це дослідження, доповнене значною кількістю фактів і матеріалів, побачило світ окремою брошурою у 1960 році: у цьому виданні чітко простежується загальна структура майбутньої величної праці «Українська пісня в світі», яка була подана до друку 1972 року, а вийшла в світ лише у 1989 в дуже скороченому вигляді. У виданні 1960 року дослідник простежив мандрівку української пісні країнами Європи (Німеччина, Чехія, Словаччина, Франція, Англія, Данія Італія), навів історичні факти популярності української народної поезії при царському дворі в Росії, в середовищі дворян у XVII ст., акцентував на перекладах українських пісень в Канаді та США. У полі наукового аналізу перебували не лише тексти пісень в їх іномовних перекладах, а й твори іноземної літератури, в яких використано мотиви української фольклорної поезії, музика, зокрема композиції відомих західноєвропейських маестро Й. Баха, Й. Гайдна, В. Моцарта, Л. Бетховена, К. Вебера, Ф. Шуберта, Ф. Ліста та багатьох інших, чи навіть фольклор, у якому Г. Нудьга також виявляв присутність українських пісенних мотивів.

Наполеглива праця над цією темою поповнювала наукову скарбницю української фольклористики новими знахідками в цій царині: «Східнослов’янські пісні в німецькому фольклорі» (1960), «Французькою мовою» (1960 — про переклади українських народних дум французькою мовою, зокрема про збірку «Українські думи», яку підготувала до друку М. Шеррер 1947 року 42 ), «Українська пісня в Данії» (1962), «Українські думи у Франції» (1964), «Українські народні думи в німецьких перекладах та критиці» (1964), «Шлях пісні» (1964 — до історії мелодії української народної пісні «Їхав козак за Дунай»), «Українська дума в англійських перекладах і критиці» (1966), «Щедрик» по-англійськи» (1966 — про пісню «Щедрик» в обробці М. Леонтовича, що стала популярною в англомовних країнах), «Світова слава української пісні» (1967), «Українська пісня і дума в Югославії» (1968), «Лондонська знахідка» (1969 — про найдавніший збірник перекладів українських та російських народних пісень англійською мовою, виданий у Лондоні 1816 року), «Українська пісня і дума в Італії» (1969).

Очевидно, розкидані по різних виданнях, ці матеріали не вважалися вагомим аргументом на користь самобутності української нації з її оригінальним, барвисто-поетичним, часом драматично-трагічним сприйняттям дійсності, що викликав замилування і справжнє збентеження всього світу, однак зібрані в одну книгу, одне монографічне ціле, ці факти авторитетно заговорили про Україну, незалежну, вільну, величну, культурно й духовно багату, з неймовірним потенціалом, викликаючи страх і заціпеніння у радянської влади перед такою поетичною могутністю, мистецьким талантом світового рівня. Тому здана на початку сімдесятих років ХХ ст. до видавництва книга вийшла через 17 років у надзвичайно скороченому варіанті. І лише після смерті вченого ці величні труди побачили світ у всій своїй повноті — у 1997 — 1998 роках стараннями дружини дослідника Анастасії «Українська дума і пісня в світі» (у двох книгах) явила красу наукового таланту Григорія Нудьги, масштабність його дослідницького генія. Праця містить зібрані з малодоступних іноземних джерел теоретичні узагальнення авторитетних зарубіжних учених і висловлювання відомих культурних діячів щодо мелодики та поетики української народної пісні. Особливо цінним у цій праці, на думку Р. Кирчіва, було «бачення та визнання ними почесного місця української пісні серед пісенних надбань інших народів, її вагомого функціонального значення у світовому культурному процесі» 43. Заключним поліфонічним акордом кількадесятилітньої напруженої роботи вченого над цією темою стала узагальнююча стаття «У колі світової культури» 44, що підвела своєрідний підсумок багатовікової плідної маніфестації українського слова серед народів світу.

Для Г. Нудьги надзвичайно вагомим був кожен найдрібніший факт проникнення української пісні, мелодії в культуру інших народів, адже пісня для нього — це магічна сила, невід’ємна частка історії (цей пієтет відчувається у трепетному стилі висловлювань, що стосуються української пісні), а це, мабуть, можна пояснити лише великою любов’ю вченого до рідного, віками виплеканого народного слова, народного співу, інформацію про долю якого дослідник зібрав зі всіх кутків і закутків світу (джерельна база досліджень з цієї теми вражає — сотні журнальних, газетних статей та інших джерел іноземними мовами ввійшли в науковий обіг української фольклористики, літературознавства та етномузикології саме завдяки працям Григорія Нудьги).

Одним із продуктивних напрямків дослідницької діяльності Нудьги-фольклориста було вивчення сміхової культури українського народу, трансжанрових гумористичних та сатиричних мотивів. Робота над цією темою втілилася у кількаразових, щоразу доповнюваних виданнях антологій «Українська народна сатира і гумор» (1940, 1957, 1959), що супроводжувалися аналітичними оглядами особливостей народної сміхової традиції.

У сучасній фольклористиці практично не вивченою залишається збирацько-дослідницька діяльність Г. Нудьги, яка розпочалася з вивчення фольклору Східної України під час експедицій на Чернігівщину, Сумщину, Харківщину та в Кіровоградську область у 1930-х роках. Значна частина зібраних фольклорних матеріалів ученого зберігається у спеціалізованих фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України (м. Київ). Серед архівних даних виявлено матеріали експедицій 1935 — 1937 років, зокрема: «Вірші, частушки, розповіді й ін. Дожовтнева і пожовтнева тематика. Матеріали експедиції на Чернігівщину 1936 — 1937 рр., зібрані Г. Нудьгою» 45, «Вірші, частушки, оповідання, анекдоти. Дожовтнева і пожовтнева тематика. Матеріали експедиції на завод ім. Дзержинського (м. Київ) в 1937 р., записані Г. Нудьгою» 46, «Пісні (з мелодіями і без мелодій), частушки, оповідання, казки та ін. Дожовтнева і пожовтнева тематика. Матеріали експедиції до с. Лип’янки Златопільського р-ну Кіровоградської області (кол. Київської обл.) влітку 1937 р., записані Дяченком В., Луговим Ф., Нудьгою Г.» 47, «Пісні (без мелодій), частушки, опові дання, анекдоти, вірші. Дожовтнева і пожовтнева тематика. Матеріали експедиції до Талалаївського р-ну Чернігівської обл. (тепер Сумської обл.) в серпні 1937 р., зібрані Г. Нудьгою та Д. Кушніренком» 48, «Нудьга Г. Пісні (без мелодій), вірші, розповіді, казки, анекдоти, загадки та ін. Дожовтнева і пожовтнева тематика. Матеріали, зібрані в Чернігівській, Харківській областях та в Києві» 49.

Дослідження фольклорних записів Г. Нудьги є перспективним напрямом як фольклористичних, так і культурологічних й історичних студій, оскільки суттєво доповнить та конкретизує уявлення про страждання українського народу в роки голодомору, дозволить обґрунтувати народну версію причин етногеноциду українського народу у 30-х роках ХХ століття і продемонструвати той факт, що українська уснопоетична традиція не переривалася навіть у найтрагічніші часи життя суспільства, а творчий геній українського народу залишався єдиним животворчим джерелом самозбереження нації.

Літературознавчі студії (1938 — 1987) Григорія Нудьги охоплюють практично всю історію розвитку української літератури і літературної критики від часів зародження писемності в Київській Русі до ХХ століття і є вагомим науковим надбанням сучасної української філологічної науки.

У колі літературознавчих зацікавлень Г. Нудьги перебували й питання внеску української літератури у всеслов’янський культурний фонд, проблеми зародження та становлення літературознавства від часів Київської Русі до кінця XVIIІ століття, освітянських і книго видавничих взаємозв’язків України з країнами Західної Європи у XV — XVII століттях, актуальних аспектів вивчення літератури XVII — XVIII століть, зокрема творчості Івана Величковського, Семена Климовського, Григорія Сковороди, дослідження бурлескно-травестійної традиції в новій українській літературі тощо. Особливу увагу дослідник приділив проблемам українського романтизму, зокрема творчого доробку В. Забіли та М. Петренка, а також шевченкознавства й франкознавства. Григорій Нудьга вивчав питання теорії й історії жанру, обґрунтував генетичні та функціональні особливості літературної балади і пародії.

У своїх літературознавчих концепціях Г. Нудьга залишився на україноцентричних позиціях. Досліджуючи зародження літературної критики в надрах руської писемності, вчений підкреслював духовну спадкоємність культурних надбань Київської Русі саме Україною, а не «трьома братніми народами»: «від культури Київської Русі найбільше духовних цінностей успадкували українці, адже наш народ споконвіку жив на київських, придніпровських землях, нікуди з них не переселявся, в цих умовах виробив свої звичаї, мову, літературу, мистецтво, історію» 50. Свої висновки літературознавець аргументував багатим фактажем мовознавчих і літературознавчих досліджень, у тому числі й іноземних авторів, специфікою української фольклорної традиції.

Оригінальними є думки вченого з приводу становлення науки про українську писемність. Питання зародження літературознавства дослідник ставить у контекст перших освітянських рухів найдавнішої епохи, акцентує на культовості книги в ті давні часи. Першопочатком літературознавчих студій у Київській Русі, а відтак і української літературної критики в цілому, Г. Нудьга вважав жанр передмови, що сформувався в процесі створення ще перекладних книг. Учений стверджує, що в ХІ — ХІІ століттях уже існувала своєрідна школа поетичного мистецтва, адже автор «Слова о полку Ігоревім», на його думку, «був достатньо обізнаний із законами поетики і майстерно користався ними» 51. Фактом існування такої традиції Г. Нудьга справедливо вважав перекладену передмову до збірника Святослава 1073 року «О образ \ х» Георгія Херобоско, якій дав ґрунтовний науковий коментар, наголошуючи на тому, що наявність такого жанру засвідчує процес усвідомлення історичного розвитку письма й книги. Дослідник виділив кілька мотивів у жанрі тодішньої передмови, провідним із них вважаючи естетичний — автори вступних статей акцентували на естетичній функції книги, що покликана виховати смаки читацької аудиторії.

Питання розвитку жанру передмови вже в літературі XV — XVIII століть було нерозривно пов’язане з розвитком освіти та виникненням друкарства, — видавці з особливою ретельністю дотримувалися правила переднього слова до своїх книг. Г. Нудьга відзначав професійний ріст авторів передмов, які розширювали коло проблемних питань, вміло застосовуючи навики риторики (зокрема йдеться про післямову до «Апостола» Івана Федорова). Одне з кардинальних питань, що висвітлювалися в передмовах та післямовах до видань XVII століття, це використання народної мови в літературних творах. Г. Нудьга проаналізував десятки передмов, у кожній з яких виокремив своєрідність стилю, особливості риторики, параметри стилістики, відзначивши закономірність росту цього професійного жанру літературної критики впродовж століть.

Дослідження історико-культурних обставин розвитку літературної традиції у творчому доробку Г. Нудьги знайшло своєрідне художньо-мистецьке втілення, що має особливе значення для сприйняття духу відповідної епохи, формування в читача її живого образу. Так, життя і творчість одного з перших українських поетів Івана Жоравницького (Журавницького) (XVI століття), автора першого сатиричного вірша, розкривається у жанрі повісті 52.

Наукові студії Г. Нудьги часто поставали на основі маловідомого та, здавалося б, малозначимого факту, вивчення якого виростало у багатопланове дослідження з кількарівневим аналізом у різних історико-культурних сферах духовного життя нації. Так, виявлена серед записів нот шотландських пісень у зошиті Л. Бетховена мелодія української народної пісні «Їхав козак за Дунай» стала поштовхом для глибших наукових пошуків, що втілилися в монографічну студію про життя і творчість автора пісні, українського поета початку XVIII століття Семена Климовського. Врешті Г. Нудьга з допомогою Ф. Плотніра встановив місце проживання відомого поета, умови його побуту, історико-культурне тло епохи, а життя української мелодії своєю чергою спонукало вченого до пошуків фактів фіксації цієї пісні у різних іноземних пісенних збірниках (англомовних, німецькомовних, франкомовних) впродовж двох століть, що засвідчило творче використання музичних мотивів твору у композиторській спадщині відомих маестро. Історіографія вивчення «життя» пісні «Їхав козак за Дунай» у науковому доробку Г. Нудьги налічує близько п’яти десятиліть — від 1940 року, коли з’явилися перші замітки про С. Климовського в статті «Пісні літературного походження в українському фольклорі», до 1989 року, коли аналітичні висновки про життя пісні «Їхав козак за Дунай» були представлені в монографічному виданні «Українська пісня в світі». Окремою книгою дослідження про С. Климовського та його пісню з’явилося в світ лише у 1999 році 53.

Продуктивним внеском в історію дослідження української літератури є праці Г. Нудьги, що стосуються початку нової української літератури, зокрема її «романтичного» періоду. Ґрунтовну аналітичну розробку в дослідженнях Григорія Нудьги отримала бурлескно-травестійна традиція української літератури того часу, розвиток якої генетично споріднений з фольклорною сміховою культурою українців і поетичною традицією XVII — XVIII століть. Як відомо, досконалого мистецького вияву ця традиція досягла у творчості Івана Котляревського, зокрема «Енеїді», вплив якої на розвиток української літератури в перші десятиріччя ХІХ століття, на думку багатьох дослідників, був визначальним, що навіть спричинило таке явище, як «котляревщина». Г. Нудьга, однак, вказує й на живучість бурлескно-травестійної традиції літератури попередніх віків: «Наскільки була сильна традиція бурлескно-травестійного вірша в новій літературі, видно з того, що іще в середині ХІХ ст. (О. Рудиковський) і навіть в кінці століття зустрічаємо твори, написані за зразками віршів XVII — XVIII ст.» 54 Важливим аспектом дослідження цієї теми, на думку Г. Нудьги, є потреба уважного вивчення поетичної спадщини невідомих і маловідомих поетів першої половини ХІХ століття, твори яких виявляють риси якісного розвитку бурлескно-травестійної традиції зокрема і посилення романтичних тенденцій в українській літературі загалом.

Г. Нудьга накреслив напрям вивчення української літературної традиції цього періоду з погляду ролі й місця в ній фольклорних елементів: «Травестія і бурлеск, а почасти етнографізм — характерні риси більшості поетичних творів першої половини ХІХ ст. […]. І коли травестія та бурлеск були унаслідувані від попередніх віків, то етнографізм, зародки якого спостерігаємо у віршах XVIII ст., вже був, в основному, виявом творчих шукань літературних сил ХІХ століття» 55. Адже саме в кінці XVIII — на початку ХІХ століть зростає інтерес до України, до її історичного минулого, побуту, звичаїв, фольклору. «Ідея пов’язування початків українського романтизму з бурлескною літературною течією, зокрема з виразним зазначеним у ній етнографізмом, взаємодією з фольклором, — науково перспективна» 56, — зазначає Р. Кирчів, і вивчення цього аспекту, на його думку, може «багато дати для освітлення національної специфіки українського романтизму, особливо на ранньому етапі його становлення і розвитку» 57.

Помітним явищем радянського літературознавства ХХ століття, що з певною насторогою й упередженістю ставилося до романтизму як напряму національно заангажованого, тісно пов’язаного з народною уснопоетичною традицією в історії української літератури, а тому не виявляло належного зацікавлення цією проблематикою через її ідеологічну невідповідність радянським пріоритетам, стали видання творів Л. Боровиковського (1957) 58 (вивченню невідомих раніше творів цього автора присвячено окрему розвідку 59 ) та В. Забіли і М. Петренка (1960) 60 за участю Григорія Нудьги. Останнє з названих видань містить насичену фактологічною та інтерпретаційною новизною аналітичну передмову вченого. Серед менших за обсягом публікацій, що стосуються літератури ХІХ століття, можна назвати статті «Іван Котляревський за рубежем» 61, «Творчість С. Ру данського за межами України» 62, «Невідомий поет часів Шевченка» 63 (про Семена Нудьгу).

Шевченкознавчі та франкознавчі дослідження Г. Нудьги переважно стосуються проблеми фольклоризації поетичних творів видатних митців слова 64. Історію написання, аналіз художніх особливостей, ідейний арсенал, створення музики, переклади одного твору Тараса Шевченка проаналізовано в окремій розвідці «Заповіт Т. Г. Шевченка» 65.

Виважену тональність наукового аналізу Г. Нудьга зберіг і в дослідженнях, що стосуються питань новітньої української літератури, зокрема творчості сучасних йому радянських поетів, що дозволило поставити питання тяглості літературних традицій в українській літературі, що серед інших зумовлено й збереженням зв’язку з усною поетичною творчістю. У літературно-критичному нарисі «Терень Масенко» 66 дослідник всебічно розглянув ранню творчість відомого українського поета Тереня Масенка: «На віршах відчутний вплив, окрім народної пісні, поезій В. Сосюри, П. Тичини, С. Єсеніна, В. Маяковського і навіть якоюсь мірою Д. Фальківського та Г. Кося ченка» 67. У той же час, на думку Г. Нудьги, поеми Т. Масенка яскраво свідчать про його «виразне епічне обдарування». Однією з характерних рис лірики цього поета дослідник вважав її мелодійність, пісенний склад вірша, чим, за твердженням Г. Нудьги, Т. Масенко завдячує тісному зв’язку з фольклорною пісенною традицією. У цьому ж аспекті Г. Нудьга інтерпретує поетичну творчість А. Малишка, С. Крижанівського, М. Нагнибіди.

Свою ґрунтовну обізнаність у різних галузях гуманітарного універсуму Г. Нудьга продуктивно репрезентував у менших за обсягом критичних жанрах, зокрема численних рецензіях на наукові та художні видання, а також десятках енциклопедичних статей, відкривши в них цілу галерею маловідомих постатей української та зарубіжної філологічної науки та діячів мистецтва і культури ХVI — ХХ століть (І. Бачинський, С. Бетлер, Д. Бонковський, Г. Бораковський, В. Вальдбрюль, Т. Василевський, М. Вербицький, М. Виноградова, С. Витвицький та багато інших) 68. Перу вченого належить чимало енциклопедичних статей про окремі жанри українського фольклору — бурлацькі та весільні пісні, коломийки 69.

Своєрідним підсумком кожного широкомасштабного наукового проекту, які розробляв Григорій Нудьга, стали збірники й антології фольклорних і літературних текстів, які супроводжували ґрунтовні передмови їх укладача. Ці видання можна вважати підтвердженням і обґрунтуванням об’єктивності наукового методу Григорія Нудьги, оскільки читач сам має змогу вочевидь ознайомитися із предметом дослідження і переконатися у високому рівні аналітичної думки науковця.

Подвижницька дослідницька діяльність Г. Нудьги вражає своїм обсягом і вибором предметів дослідження, тонкістю і глибиною фахового аналізу, виваженістю та об’єктивністю теоретичних висновків, послідовністю наукової методології. Ще однією характерною рисою розвідок ученого є їх історико-культурне підґрунтя, оцінка фактів суспільно-політичного життя з погляду їх ролі у розвитку словесного мистецтва та значення для духовного зростання нації. Ці зауваги у контексті широких філологічних досліджень поступово оформилися в окремий напрям наукових інтересів Г. Нудьги-культуролога.

Ознакою фаховості наукового підходу до вивчення того чи ін шого явища духовної чи матеріальної культури народу є максимальне нагромадження фактичного матеріалу, що служить документальним аргументом на користь певної гіпотези чи концепції. Практичною цінністю досліджень Г. Нудьги є залучення до наукового апарату ма ловідомих фактів із малодоступних джерел, що надає особливої ваги історико-культурним нарисам ученого. Дослідник часто використовує переважно замовчуваний і приховуваний радянською ідеологічною системою фактичний матеріал, який підтверджує концепцію самодостатності духовного й історичного розвитку української нації та її сутнісної ролі у формуванні кращих традицій інтелектуальної сфери й політичної думки Європи впродовж багатьох століть.

Тема зародження й еволюції освіти, шляхи поступу вищої школи в Європі загалом і в Україні зокрема є пріоритетною в історико-культурологічних дослідженнях Григорія Антоновича. У полі зору вченого опинилися маловідомі документальні факти, що засвідчують активну участь українців в освітянських процесах Західної Європи XIV — XIX століть. Учений ґрунтовно студіював джерела (зокрема документальні записи університетських книг), де знаходив багато свідчень про перші навчально-наукові європейські установи, їх статути і, зрозуміло, інформацію про українських спудеїв, що навчалися в університетах Італії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Польщі. Серед них багато відомих представників української культурної та політичної еліти тих часів (Ю. Дрогобич, С. Оріховський, М. Смотрицький, П. Могила, І. Гізель і багато інших). Студенти з України слухали лекції відомих європейських просвітителів-філософів, зокрема Галілео Галілея, Еммануїла Канта та інших. Дослідник зазначив, що передусім завдяки студентам в Україну проникали прогресивні ідеї європейської науки і культури. Закономірно, що за якийсь час уже українці самі почали робити значний внесок у розви ток європейської та світової науки і культури. Як зазначав Г. Нудьга, у 1768 р. студентом Страсбурзького університету став Нестор Амбодик-Максимович (родом з-під Полтави), а вже в 1775 р. він був удостоєний докторського диплома. Цей учений згодом розгорнув широку наукову діяльність, став ученим-енциклопедистом зі світовим ім’ям, видав кілька ґрунтовних праць з медицини і став основоположником українського акушерства 70.

Історико-культурний нарис Г. Нудьги «Перші магістри і доктори» 71 присвячено питанню розвитку освіти, зокрема заснування перших освітніх закладів на теренах України (братських шкіл, колегіумів в Острозі, Львові, Києві, Харкові). У цій праці дослідник не лише окреслив історичний підклад появи школи в Україні, а й розглянув процес становлення національної освітньої традиції та її відмінності від європейської системи освіти.

Феноменальність Г. Нудьги-вченого має ще один вимір: чи не найяскравішим свідченням його наукового професіоналізму було вміння відкривати незнані сторінки історії рідного народу, освітлювати шлях до пізнання його культури. У 1971 р. в «Матеріалах Звітної наукової сесії Інституту суспільних наук АН УРСР» була опублікована розвідка Г. Нудьги про рідкісну книгу Я. Ласіцького «De Russorum, Moscovitоrum et Tartarorum…» (Німеччина, 1582 р.), що є першим культурно-етнографічним нарисом про Україну 72.

«Мабуть, жодне явище історії українського народу не здобуло в світі такої слави, прихильності, заслуженої популярності і романтичного освітлення, як козаччина, його фортеця — Січ,» — писав у вступі до своєї «Республіки козаків» Григорій Нудьга 73. Дослідник мав повне право вважати Запорозьку Січ своєю, адже сам був з козацького роду і з тих земель, звідки походив останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський. Мабуть, цим можна пояснити непоборне бажання Григорія Нудьги знати все про свою Батьківщину, її історію і культуру, незламність його патріотичних переконань і щиру любов до України, що відчувається в кожному слові його наукового монологу. «Республіка козаків» дає можливість виразно усвідомити концептуальність патріотичної позиції Нудьги-вченого і громадянина, а відтак і причини багаторічних звинувачень його в «буржуазному націоналізмі». Концепційним положенням цієї важливої праці є ствердження національної самоідентичності українців як представників однієї з найархаїчніших націй Європи, що зберегли свої найкращі етнокультурні традиції, яскраве національне обличчя, риси менталітету всупереч багатовіковим насильницьким асиміляційним процесам. У тому, що нашим завойовникам не вдалося здійснити «вимивання» України з геополітичної та етнічної карти Європи, велика заслуга саме Запорозької Січі, того козацько-лицарського формування, в якому зароджувалися паростки першого демократичного державного устрою Європи.

Значення козацтва в історії української державності, на думку вченого, є визначальним. На основі документальних свідчень Г. Нудьга довів факт виникнення козацтва як інституції ще у ХІІІ столітті, простежив історичні етапи формування загальних засад козацького устрою та традицій Запорозької Січі. Дослідник підкреслив важливу функцію козацтва у розвитку національної культури, розбудові освітньої системи та формуванні національної мови. Кращі традиції минулого України мають слугувати точкою відліку для її майбутніх поколінь: «Сьогодні, — зазначав вчений, — коли Україна з такими драматичними труднощами виборює незалежність і право мати власні збройні сили — наведені міркування європейських народів про козаків і Січ будуть вельми повчальними й потрібними для впевненішого спрямування нашої ходи в майбутнє, для нашої самосвідомості. Адже згадані тут факти підтверджують, що з кожним народом рахуються тоді, коли він має в першу чергу власну державу і свою армію» 74.

Важливо пам’ятати, що концепції видатного україніста сучасної доби Григорія Нудьги виростали в умовах тоталітаризму, що знищу вав будь-який вияв націоналізму, українськості, наукового плюралізму. Однак прозорість і твердість наукового стилю дали можливість ученому виразно і недвозначно проводити ідею унікальності українського народу, його неперевершеного фольклору і надзвичайно багатої літератури, неймовірно мелодійної музичної спадщини, глибинного зв’язку з предківською духовною культурою. Усна поетична творчість є виразником і втіленням ментальності і духовного багатства Українця, література — відображенням його найсокровенніших прагнень і почувань, а історія — шляхом виявлення цього потенціалу, — самі ці ідеї обстоював Григорій Нудьга, наголошуючи на свободолюбстві та незалежності Українського Духа, свято сповідуючи вищість українського художнього СЛОВА і його вагомої ролі в новітній історії України.

Руслан МАРКІВ

Походження та примітки

1 Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні // Нудьга Г. Українська дума і пісні в світі: У 2-х кн. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1997. — Кн. 1. — С. 12.

2 Гарасим Л. «Із словом в серці, з піснею в душі»: (Післямова) // Нудьга Г. У колі світової культури / Відп. ред. В. Івашків; Упоряд. Р. Марків. — Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2006. — С. 434.

3 Нудьга Г. Народний поет-революціонер Іван Данилович Запорожченко // Радянська література. — 1935. — № 2. — С. 190-192.

4 Нудьга Г. Іван Запорожченко // Комуніст. — 1936. — 22 лют.

5 Нудьга Г. Пісні літературного походження в українському фольклорі // Радянське літературознавство. — 1940. — № 5/6. — С. 155-193.

6 Нудьга Г. Народний поетичний епос України: (Вступ. ст.) // Думи: Поетичний епос України. — Київ: Рад. письменник, 1969. — С. 5.

7 Нудьга Г. Український поетичний епос: (Думи) / Відп. ред. В. Г. Бойко. — Київ, 1971. — 48 с.

8 Нудьга Г. Українська пісня серед народів світу / За заг. ред. О. Р. Мазуркевича. — Київ, 1960. — 40 с.

9 Нудьга Г. Українська пісня в світі: Дослідження / [Передмова Д. Павличка]. — Київ: Музична Україна, 1989. — 536 с.

10 Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі: У 2-х кн. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1997. — Кн. 1. — 420 с.; 1998. — Кн. 2. — 510 с.

11 Нудьга Г. У колі світової культури / Відп. ред. В. Івашків; Упоряд. Р. Марків; Післямова Л. Гарасим. — Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2006. — 440 с.

12 Нудьга Г. Пісні українських поетів // Пісні і романси українських поетів / Упоряд., вступ. ст. і приміт. (С. 255-281) Г. А. Нудьги. — Київ: Рад. письменник, 1941. — С. 7.

13 Там само. — С. 29.

14 Нудьга Г. А. Песни украинских поэтов первой половины ХІХ в. и народные пере делки их: Автореф. дис.... канд. филол. наук / АН УССР, Ин-т лит. им. Т. Г. Шевченко. — Киев, 1956. — 20 с.

15 Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957 / Упоряд., вступ. ст. (С. 3-83) і приміт. (С. 349-403) Г. А. Нудьги; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1958. — 422 с.

16 Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957 / Упоряд., вступ. ст. (С. 3-83) і приміт. (С. 349-403) Г. А. Нудьги; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1960. — 411 с.

17 Нудьга Г. Пісні українських поетів та їх народні переробки: (Вступна стаття) // Пісні та романси українських поетів: У 2-х т. —- Київ: Рад. письменник, 1956. — Т. І. — С. 30.

18 Там само. — С. 68-69.

19 Там само. — С. 71.

20 Там само.

21 Нудьга Г. Пісні українських поетів та їх народні переробки… — С. 77.

22 Нудьга Г. Українська пісня в світі…; Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі.

23 Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні… — С. 16.

24 Нудьга Г. Пародія в українській літературі / Відп. ред. С. В. Щурат. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 176 с.

25 Нудьга Г. Розвиток жанру балади в українській поезії: (Вступ. ст.) // Українська балада: Антологія. — Київ: Рад. письменник, 1964. — С. 3-56; Нудьга Г. Хто автор першої української балади: («Піснь козака Плахти» («Куліну») XVII ст.) // Жовтень. — 1966. — № 8. — С. 115-120; Нудьга Г. Бойківські народні балади та пісні / Вступ. ст. Г. Нудьги; Публ. М. Ільницького // Жовтень. — 1966. — № 6. — С. 113-117; Нудьга Г. Балада про отруєння Гриця і легенда про Марусю Чурай // Жовтень. — 1967. — № 2. — С. 131-139; Нудьга Г. Українська народна балада // Українська мова і література в школі. — 1968. — № 12. — С. 11-18.

26 Гарасим Л. «Із словом в серці, з піснею в душі»… — С. 435.

27 Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні … — С. 16-17.

28 Нудьга Г. Іван Запорожченко // Комуніст. — 1936. — 22 лют.; Нудьга Г. Іван Запорожченко // Народна творчість. — 1940. — № 8. — С. 41-50; Нудьга Г. Кобзар — партизан (І. Д. Запорожченко) // Літературна газета. — 1957. — 12 листоп.; Нудьга Г. Запорожченко Іван Данилович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 189.

29 Нудьга Г. Слава кобзаря Остапа Вересая // Київ. — 1984. — № 3. — С. 130-138.

30 Н[удьга] Г. Кобзар Федір Кушнерик // Український календар, 1975. — Варшава, 1975. — С. 107-110.

31 Нудьга Г. Українські думи у Франції: На допомогу вчителеві // Народна творчість та етнографія. — 1964. — № 5. — С. 76-85; Нудьга Г. Українські народні думи в німецьких перекладах та критиці // Радянське літературознавство. — 1964. — № 6. — С. 67-75; Нудьга Г. Українська дума в англій ських перекладах і критиці // Радянське літературознавство. — 1966. — № 4. — С. 56-64; Нудьга Г. Українська дума в англійських перекладах і критиці // Радянське літературознавство. — 1966. — № 4. — С. 56-64; Нудьга Г. Українська пісня і дума в Італії // Жовтень. — 1969. — № 1. — С. 112-122; Нудьга Г. «Дума» в писаних джерелах XVI — XVIII століть // Жовтень. — 1970. — № 6. — С. 110-112; Нудьга Г. Український поетичний епос: (Думи) / Відп. ред. В. Г. Бойко. — Київ, 1971. — 48 с.;Нудьга Г. Думи румунською мовою // Всесвіт. — 1975. — № 10. — С. 174-175. — Рец. на кн.: Dume / Traducere, cuv î nt î nainte s í note de S. Gruia. — Bucuresti, 1974.

32 Думи: Поетичний епос України / Упоряд. текстів, вступ. ст., приміт. та комент. (С. 323-349) Г. А. Нудьги; Редкол.: М. П. Бажан та ін.; Портрети кобзарів худож. О. Г. Сластьона. — Київ: Рад. письменник, 1969. — 354 с.

33 Нудьга Г. Український поетичний епос… — С. 29.

34 Там само. — С. 28.

35 Там само. — С. 28-29.

36 Нудьга Г. Український поетичний епос… — С. 29.

37 Там само. — С. 35.

38 Нудьга Г. Народний поетичний епос України: (Вступ. ст.) // Думи: Поетичний епос України. — С. 39.

39 Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні … — С. 22.

40 Там само. — С. 21.

41 Нудьга Г. Українська пісня за кордоном // Вітчизна. — 1958. — № 11. — С. 171-181.

42 Див.: Les Dumy ukrainiennes. É pop é e cos а que. — Paris, 1947.

43 Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні … — С. 27.

44 Нудьга Г. У колі світової культури // Нудьга Г. У колі світової культури. — С. 9-81.

45 ІМФЕ. — Ф. 8.190. — 1935-1937. — 79 арк.

46 ІМФЕ. — Ф. 8.194. — 1937. — 51 арк.

47 ІМФЕ. — Ф. 8.206. — 1937. — 235 + 1 арк.

48 ІМФЕ. — Ф. 8.210. — 1937. — 72 арк.

49 ІМФЕ. — Ф. 8.351. — 1928-1938. — 194 арк. + 11 (фото).

50 Нудьга Г. На літературних шляхах: (Дослідження, пошуки, знахідки). — Київ: Дніпро, 1990. — С. 6.

51 Нудьга Г. На літературних шляхах… — С. 31.

52 Нудьга Г. Не бійся смерті: Повість-есе, історичний нарис. — Київ: Рад. письменник, 1991. — 431 с.

53 Нудьга Г. Козак, філософ, поет: Монографія / Ред.-упоряд. Л. Сеник. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — 208 с.

54 Нудьга Г. На шляхах реалізму: (Вступ. ст.) // Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. / Упоряд., підгот. текстів, передм. та приміт. (С. 565-595) Г. А. Нудьги. — Київ: Держлітвидав УРСР, 1959. — С. 9.

55 Нудьга Г. На шляхах реалізму… — С. 11.

56 Кирчів Р. Дума про красу, силу і славу української пісні … — С. 15-16.

57 Там само. — С. 15-16.

58 Боровиковський Л. Твори / Упоряд. і приміт. С. А. Крижанівського, Г. А. Нудьги; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1957. — 283 с.

59 Нудьга Г. Невідомі вірші Л. Боровиковського: Віщба; Заманка: (Пісня Русалок. Уривок з балади); Материна стріча: (Пісня) / Публ. і передм. С. А. Крижанівського і Г. А. Нудьги // Радянське літературознавство. — 1957. — № 4. — С. 115-116.

60 Забіла В., Петренко М. Поезії / Упоряд., вступ. ст. та приміт. (С. 187-211) Г. А. Нудьги; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1960. — 215 с.

61 Нудьга Г. Іван Котляревський за рубежем // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — Київ, 1969. — С. 432-448.; Котляревські читання, 5-ті. — 1969. — С. 122-140.

62 Нудьга Г. Творчість С. Руданського за межами України // Український календар, 1970. — Варшава, 1970. — С. 141-144.

63 Нудьга Г. Невідомий поет часів Шевченка: (Семен Нудьга) // Жовтень. — 1984. — № 12. — С. 96-101.

64 Нудьга Г. Поезія Шевченка у фольклорних збірниках та пісенниках // Народна творчість. — 1941. — № 2. — С. 23-26; Нудьга Г. Шевченко і музика // Комсомолець Полтавщини. — 1941. — 8 трав. — Рец. на кн.: Грінченко М. В. Шевченко і музика. — [Київ]: Мистецтво, 1941. — 112 с.; Нудьга Г. Його пісня живе: (Про зв’язки творчості І. Франка з фольклором) // Жовтень. — 1956. — № 9. — С. 107-112; Нудьга Г. «Вічний революціонер» // Ленінська молодь. — 1967. — 28 серп.

65 Нудьга Г. «Заповіт» Т. Г. Шевченка. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1962. — 40 с.

66 Нудьга Г. Терень Масенко: Літературно-критичний нарис. — Київ: Рад. письменник, 1965. — 139 с.

67 Там само. — С. 11.

68 Нудьга Г. Бачинський Ілля // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1959. — Т. І. — С. 470; Нудьга Г. Бетлер ( Butler ) Самюель // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1959. — Т. І. — С. 528; Нудьга Г. Бонковський Діонисій // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 38; Нудьга Г. Бораковський Григорій Максимович // Укра їнська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 40; Нудьга Г. Вальдбрюль ( Waldbr ü hl ) Вільгельм // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 210; Нудьга Г. Василевський Теофан Олександрович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 231; Нудьга Г. Вербицький Микола // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 307; Нудьга Г. Виноградова Марія // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 374; Нудьга Г. Витвицький Софрон // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 395; Нудьга Г. Волкович Іоаникій // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 560; Нудьга Г. Вуцкі ( Wutsky ) Анна Шарлота // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІІ. — С. 62; Нудьга Г. Запорожченко Іван Данилович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 189; Нудьга Г. Ількевич Григорій Степанович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 392.

69 Нудьга Г. Бурлацькі пісні // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 160; Нудьга Г. Весільні пісні // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 330; Нудьга Г. Коломийки // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VII. — С. 13-14.

70 Нудьга Г. Студенти з України на лекціях у Галілея // Нудьга Г. На літе ратурних шляхах… — С. 110.

71 Нудьга Г. Перші магістри і доктори: Історико-культурний нарис //Нудьга Г. Не бійся смерті… — С. 231-430.

72 Нудьга Г. Перший культурно-етнографічний опис України XVI ст. // Матеріали Звітної наукової сесії Інституту суспільних наук АН УРСР 1971 року. — Київ, 1971. — С. 104-105.

73 Нудьга Г. Республіка козаків: (Середньовічна Європа про Січ і козаків). — 2-е вид. — Київ: Варта, 2005. — С. 4. (Перше видання цього дослідження було здійснене у 1991 році. — Авт. )

74 Нудьга Г. Республіка козаків… — С. 96.

Фольклористичні дослідження

Окремі видання

1956

  • 1. Песни украинских поэтов первой половины ХІХ в. и народные переделки их : Автореф. дис.... канд. филол. наук / АН УССР, Ин-т лит. им. Т. Г. Шевченко. — Киев, 1956. — 20 с.

1960

  • 2. Українська пісня серед народів світу / За заг. ред. О. Р. Мазуркевича. — Київ, 1960. — 40 с., нот. — (Т-во для поширення політ. і наук. знань Укр. РСР. Сер. VIII, № 14).

1961

  • Пародія в українській літературі / Відп. ред. С. В. Щурат. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 176 с.

    Див.: Розділ: Пародія в українській народній творчості. (Див. № 104).

1971

  • 3. Український поетичний епос : (Думи) / Відп. ред. В. Г. Бойко. — Київ, 1971. — 48 с. — (Т-во «Знання», УРСР. Сер. V, № 4 ).

    Зміст: Розділи: Давність жанру і терміна «дума». Записи, видання та вивчення. Поетичний епос України за рубежем. Історична основа появи жанру. Творці дум. Зміст, форма, стиль. Дума сьогодні.

1985

  • 4. Слово і пісня : Дослідження. — Київ: Дніпро, 1985. — 342 с., іл.

    Зміст: Розд. І: Улюблена пісня В. І. Леніна; Гімн революції; «Раскинулось небо широко»; Перші радянські пісні українських поетів. Розд. ІІ: Світова слава української пісні; Дума в писемних джерелах XVI — XVIII століть; Гомер ХІХ століття; Українські народні балади. Розд. ІІІ: Козак. Філософ. Поет; Балада про Гриця; «Лілея» Т. Г. Шевченка та її європейські паралелі; Творчість Степана Руданського за кордоном.

1989

  • 5. Українська пісня в світі: Дослідження / [Передмова Д. Павличка ]. — Київ: Муз. Україна, 1989. — 536 с. іл., факс. — Бібліогр. в приміт.: С. 506-534.

    Зміст: Д. Павличко. Джерело життя (передмова, С. 3-5). Вступ. Розділи: Українська пісня на землі Адама Міцкевича. На землі Гуса і Шафарика. Українська пісня в Болгарії. Серед південних слов’ян (Югославія). Українська пісня в Румунії. Мовою Гете і Гейне (Німецька Демократична Республіка). У Федеративній Республіці Німеччини. В Угорщині. Там, де творив Бетховен (Австрія). У Швейцарії. У Бельгії. В Нідерландах (Голландія). На Британських островах. У країні Бальзака і Проспера Меріме. На Батьківщині Данте (Італія). На землі Сервантеса. У Португалії. «Наші давні пісні» (Данія). У Швеції. У країні озер і лісів (Фінляндія). Українська пісня в США. У країні кленового листя (Канада). У Латинській Америці. Мексика. На острові Свободи (Куба). У Бразилії. Українська пісня в Австралії. У Японії. На Африканському континенті. У колі світової культури (замість висновків). Примітки.

1997

  • 6. Українська дума і пісня в світі : У 2-х кн. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1997. — Кн. 1. — 420 с.

    Зміст: Кілька передніх слів від автора. Роман Кирчів: Дума про красу, силу і славу української пісні (вступ. ст., С. 7-30). Вступ. Розділи: І. Українська дума і пісня в країнах Східної Європи: Українська дума і пісня в Польщі; Українська дума і пісня в чехів та словаків; Українська пісня в Болгарії; Українська дума і пісня серед сербів та хорватів; На стиках історії (Румунія); Українська пісня в Угорщині.

1998

  • 7. Українська дума і пісня в світі : У 2-х кн. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1998. — Кн. 2. — 510 с.

    Зміст: Розділи: ІІ. Українська дума і пісня в країнах Західної Європи: Мовою Ґете і Гайне (Німеччина); В Австрії; Швейцарія; Бельгія; Нідерланди (Голландія); В Англії; У Франції; Українська пісня і дума в Італії; На землі Сервантеса (Іспанія); Португалія; У Данії; Швеція; Фінляндія. ІІІ. Українська пісня та дума на американському континенті: У Сполучених Штатах Америки; У країні кленового листу (Канада); У Південній Америці (На Кубі; Бразилія; Мексика). IV. Українська пісня в Австралії. V. Українська пісня в Африці. VI. Японія.

2006

  • 8. У колі світової культури / Відп. ред. В. Івашків ; Упоряд. Р. Марків ; Післямова Л. Гарасим. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 440 с.

    Зміст: Від редколегії. У колі світової культури. Українська дума і пісня в світі: Польща; Чехія та Словаччина; Болгарія; Сербія та Хорватія; Румунія; Угорщина ; Німеччина; Австрія; Швейцарія; Бельгія; Нідерланди (Голландія); Англія; Франція; Італія; Іспанія; Португалія; Данія; Швеція; Фінляндія; Сполучені Штати Америки; Канада; Південна Америка; Куба; Бразилія; Мексика; Австралія; Африка; Японія. Леся Гарасим: «Із словом в серці, з піснею в душі» (післямова).

Публікації

1935

  • 9. Народний поет-революціонер Іван Данилович Запорожченко // Радянська література. — 1935. — № 2. — С. 190-192.

    Про кобзаря І. Запорожченка — учасника революційних подій 1905-1907 та 1917 років.

1936

  • 10. Іван Запорожченко // Комуніст. — 1936. — 22 лют.

  • 11. Фольклорна експедиція на Чернігівщину // Український фольклор. — 1936. — № 1. — С. 71-72.

    Хроніка роботи експедиції Інституту фольклору АН УРСР у Талалаївський та Роменський райони Чернігівської області влітку 1936 р.

1938

  • 12. Горький про фольклор // Літературний журнал. — 1938. — № 6. — С. 103-119.

1939

  • 13. Твори Лермонтова в українському фольклорі // Більшовик Полтавщини. — 1939. — 14 жовт.

  • 14. Творчість Т. Шевченка і фольклор // Більшовик Полтавщини. — 1939. — 9 берез.

1940

  • 15. Іван Запорожченко (1872-1932) // Народна творчість. — 1940. — № 5. — С. 40-49.

  • 16. Пісні літературного походження в українському фольклорі // Радянське літературознавство. Наукові записки. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1940. — Кн. 5-6. — С. 155-192. [ На титулі: Академія Наук УРСР. Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка].

  • 17. Твори Горького в українському фольклорі // Більшовик Полтавщини. — 1940. — 22 лип.

1941

  • 18. Киргизький народний епос «Манас» // Комсомолець Полтавщини. — 1941. — 5 черв. — Рец. на кн.: Манас. Киргизский народный эпос. Главы из «Великого похода» (по вар. Сагымбая Орозбакова ) / Пер. С. Липкина, М. Тарловского ; Ред. и вступ. ст. Е. Мозолькова и У. Джакишева. — Москва: Гослитиздат, 1941. — 160 с.

  • 19. Поезія Шевченка у фольклорних збірниках та пісенниках // Народна творчість. — 1941. — № 2. — С. 23-26.

    Про публікацію творів Т. Шевченка, які стали народними піснями, в наукових фольклористичних виданнях другої половини ХІХ — початку ХХ ст.

  • 20. Шевченко і музика // Комсомолець Полтавщини. — 1941. — 8 трав. — Рец. на кн.: Грінченко М. В. Шевченко і музика. — [Київ]: Мистецтво, 1941. — 112 с.

1955

  • 21. Зерна народної мудрості // Жовтень. — 1955. — № 8. — С. 108-111. — Рец. на кн.: Українські народні прислів’я та приказки / Упоряд.: В. Бобкова, Ф. Лавров, М. Ліждвой та ін.; Ред. М. Т. Рильський ; Вступ. ст. (С. ІІІ-ХVI) Ф. І. Лаврова. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1955. — ХVI, 447 с.

  • 22. Продовження хороших традицій // Дукля (Пряшів). — 1955. — № 3. — С. 151-152. — Рец. на кн.: Ukraina v písních / Sestavil M. Molnar. — Praha, 1954. — 131 s.

  • 23. Скарби народу // Літературна газета. — 1955. — 26 трав. — Рец. на кн.: Українські народні пісні: У 2-х кн. (Тексти з нотами) / Упоряд.: З. Василенко, М. Гордійчук. — Київ: Мистецтво, 1954. — Кн. 1. — 486 с.; Кн. 2. — 416 с.

1956

  • 24. Його пісня живе : (Про зв’язки творчості І. Франка з фольклором) // Жовтень. — 1956. — № 9. — С. 107-112.

  • Пісні українських поетів та їх народні переробки : (Вступ. ст.) // Пісні та романси українських поетів: У 2-х т. —- Київ: Рад. письменник, 1956. — Т. І. — С. 3-83. (Див. № 314).

  • 25. Цінна праця з теорії фольклору // Жовтень. — 1956. — № 2. — С. 124-125. — Рец. на кн.: Попов П. М. Про деякі питання теорії народнопоетичної творчості // Наукові записки / Київ. ун-т. — Т. 14. Зб. філол. фак-ту. — № 7. — 1955. — С. 145-199.

1957

  • 26. Буковинські пісні // Літературна газета. — 1957. — 13 груд. — Рец. на кн.: Буковина в піснях / Чернів. держ. ун-т; Обл. будинок нар. творчості; Укл.: Г. І. Сінченко, В. О. Пасічний, О. С. Романець. — Чернівці, 1957. — 272 с.

  • 27. Від народу і для народу : (Вплив «Кобзаря» Т. Г. Шевченка на народну пісенність // Жовтень. — 1957. — № 3. — С. 119-132.

  • Гостра зброя народу : (Bcтyп. ст.) // Українська народна сатира і гумор. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1957. — С. 3-18. (Див. № 316).

  • 28. Дзвенить наша пісня! // Літературна газета. — 1957. — 27 верес.

    Про роль українських радянських поетів у розвитку пісенної культури українського народу,

  • 29. З історії однієї пісні // Жовтень. — 1957. — № 12. — С. 118-119; Москва. — 1958. — № 1. — С. 220. — Скорочений переклад.

    До історії російської народної пісні «Раскинулось море широко» як переробки вірша харківського поета ХІХ ст. М. Щербини «Раскинулось небо широко «.

  • 30. Кобзар-партизан (І. Д. Запорожченко) // Літературна газета. — 1957. — 12 листоп.

  • 31. Незаслужено забуті пісні // Літературна газета. — 1957. — 13 серп.

    Про популяризацію українських старовинних народних і революційних пісень.

1958

  • 32. Спільними зусиллями // Літературна газета. — 1958. — 5 груд.

    Відповідь на листи читачів про авторство окремих українських пісень літературного походження.

  • 33. Творча спадщина О. Роздольського : (1872-1945) // Вільна Україна. — 1958. — 19 верес.

    Про фольклористичну і перекладацьку діяльність сучасника і друга І. Франка.

  • 34. Українська пісня за кордоном // Вітчизна. — 1958. — № 11. — С. 171-181.

    Про поширення й оцінку українських народних пісень і дум у країнах Європи від ХVІ до XX ст.

1959

  • Гостра зброя народу : (Вступ. ст.) // Українська народна сатира і гумор. — Вид. 2-е, доп. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1959. — С. 3-18 (Див. № 319).

  • 35. Дорога реліквія // Ленінська молодь. — 1959. — 8 квіт.

    Про рукописний збірник ХVІІ ст. з записами українських народних пісень і мелодій, який зберігається у фондах Державного історичного музею у Москві.

  • 36. Підручна книга з українського фольклору // Жовтень. — 1959. — № 7. — С. 146-150. — Рец. на кн.: Українська народна поетична творчість: У 2-х т. / Редкол.: М. Т. Рильський (відп. ред.) та ін. — Київ: Рад. школа, 1958. — Т. 1. — 815 с., іл.; Т. 2. — 335 с., іл.

  • 37. Те, що стало окрасою життя // Вітчизна. — 1959. — № 12. — С. 203-205. — Рец. на кн.: Танцюра Г. Т. Записки збирача фольклору. — Київ: Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. літ. УРСР, 1958. — 101 с., нот.

  • 38. Українська народна сатира і гумор // Будівник соціалізму. — 1959. — 29 лист.

    У короткій замітці про автора Г. Нудьга згаданий як випускник Гадяцького педагогічного технікуму. Подано тексти із однойменної книги (1959): І так добре; Спостережливий; У звіринці; Грунтовна відповідь; Циган у корчмі; Підслухав; Виправдалася; Відповіла; Пояснив; Байка; Придане; Біда з війною; Солдатський молебень; Добра мама.

1960

  • 39. Бурлацькі пісні // Українська радянська енциклопедія : У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 160.

  • 40. Весільні пісні // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 330.

  • 41. Горький і народна творчість // Літературна газета. — 1960. — 17 черв. — Рец. на кн.: Матвейчук Н. Ф. Творчество М. Горького и фольклор. — Киев: Изд-во АН УССР, 1959. — 268 с.

  • 42. З поля культурних взаємин // Літературна газета. — 1960. — 16 серп.

    Про праці славіста О. Зілинського в галузі українсько-слов’янських фольклорних взаємин.

  • 43. Східнослов’янські пісні в німецькому фольклорі // Тези доповідей ІV Міжвузівської республіканської славістичної конференції. — Одеса, 1960. — С. 95-98.

  • 44. Французькою мовою // Літературна газета. — 1960. — 26 лип.

    Про переклади українських народних дум французькою мовою, зокрема про збірку «Українські думи», підготовлену до друку М. Шеррер (Париж, 1947).

1961

  • 45. Варто перевидати (збірник пісень М. Максимовича «Малороссийские песни» (Москва, 1827) і збірку народних дум М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (Москва, 1819)) //Літературна газета. — 1961. — 13 січ.

  • 46. Запорожченко Іван Данилович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 189.

  • 47. Ількевич Григорій Степанович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 392.

    Український фольклорист і етнограф ХІХ ст.

  • 48. Найдавніші записи українських народних пісень // Народна творчість та етнографія. — 1961. — № 2. — С. 56-64.

    Записи пісень в рукописних збірниках ХVІ — XVIII ст.

1962

  • 49. Коломийки // Українська радянська енциклопедія : У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VII. — С. 13-14.

  • 50. Українська пісня в Данії // Радянське літературознавство. — 1962. — № 4. — С. 78-68.

1964

  • 51. Весняно-літній цикл ігор та пісень // Народна творчість та етнографія. — 1964. — № 3. — С. 90-83. — Рец. на кн.: Ігри та пісні: Весняно-літня поезія трудового року: (Зб.) / Упоряд. О. І. Дея ; Нотний матеріал упоряд. А. І. Гуменюк ; Відп. ред. М. Т. Рильський. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. — 671 с., нот.

  • 52. Українські думи у Франції : На допомогу вчителеві // Народна творчість та етнографія. — 1964. — № 5. — С. 76-85.

  • 53. Українські народні думи в німецьких перекладах та критиці // Радянське літературознавство. — 1964. — № 6. — С. 67-75.

  • 54. Чурай Маруся // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1964. — Т. XVI. — С. 238.

  • 55. Шлях пісні : (До історії мелодії української народної пісні «Їхав козак за Дунай») // Наука і життя. — 1964. — № 9. — С. 46-47.

1966

  • 56. Бойківські народні балади та пісні / Вступ. ст. Г. Нудьги ; Публ. М. Ільницького // Жовтень. — 1966. — № 6. — С. 113-117.

  • 57. Українська дума в англійських перекладах і критиці // Радянське літературознавство. — 1966. — № 4. — С. 56-64.

  • 58. Українська пісня в Угорщині : На допомогу вчителеві // Народна творчість та етнографія. — 1966. — № 5. — С. 84-98.

  • 59. Хто автор першої української балади : («Піснь козака Плахти» («Куліну») XVII ст.) // Жовтень. — 1966. — № 8. — С. 115-120.

  • 60. «Щедрик» по-англійськи // Ранок. — 1966. — № 7. — С. 24.

    Про пісню «Щедрик» в обробці М. Леонтовича, що стала популярною в англомовних країнах.

1967

  • 61. Балада про отруєння Гриця і легенда про Марусю Чурай // Жовтень. — 1967. — № 2. — С. 131-139.

    Історія сюжету балади та поширення цієї пісні серед народів світу.

  • 62. Беларуская песня за мяжой // Полымя (Минск). — 1967. — № 4. — С. 215-228.

    Про поширення й оцінку білоруської народної пісні за кордоном.

  • 63. Лунати мелодіям дум // Літературна Україна. — 1967. — № 59. — 28 лип.

  • 64. Світова слава української пісні // Українська мова і література в школі. — 1967. — № 8. — С. 7-17.

1968

  • 65. Емоцій мало, потрібні аргументи // Жовтень. — 1968. — № 3. — С. 132.

    Полемічні роздуми з приводу авторства балади «Ой не ходи, Грицю».

  • 66. Невідомі записи українських пісень : (З архіву І. Франка та М. Возняка ) / Вступ. ст. і підготовка публ. Г. Нудьги // Жовтень. — 1968. — № 6. — С. 107-110.

  • 67. Українська народна балада // Українська мова і література в школі. — 1968. — № 12. — С. 11-18.

  • 68. Українська пісня і дума в Югославії // Народна творчість та етнографія. — 1968. — № 1. — С. 30-39.

  • 69. Фольклор (на західноукраїнських землях у другій половині XIV — першій половині XVII ст.) / Г. А. Нудьга, Р. Ф. Кирчів // Торжество історичної справедливості: Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. — Львів, 1968. — Гл. 2. — Розд. 2.— С. 124-126. — Авт. зазнач. у змісті.

  • 70. Фольклор (на західноукраїнських землях в середині XVІІ — першій половині XVIIІ ст.) / Г. А. Нудьга, Р. Ф. Кирчів // Торжество історичної справедливості: Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. — Львів, 1968. — Гл. 2. — Розд. 3.— С. 165-168. — Авт. зазнач. у змісті.

1969

  • 71. Дослідник життя народного // Жовтень. — 1969. — № 7. — С. 120-122. Підпис: Антон Григоренко. — Рец. на кн.: Попов П. М. Костомаров як фольклорист і етнограф. — Київ: Наук. думка, 1968. — 113 с.

  • 72. Лондонська знахідка // Літературна Україна. — 1969. — 4 квіт.

    Про найдавніший збірник перекладів українських та російських народних пісень англійською мовою, виданий у Лондоні 1816 р.

  • Народний поетичний епос України : (Вступ. ст.) // Думи: Поетичний епос України. — Київ: Рад. письменник, 1969. — С. 5-40. (Див. № 326).

  • Народні балади України : (Втуп. ст.) // Баладні пісні. — Київ: Муз. Україна, 1969. — С 5-33. (Див. № 325).

  • 73. Не забуваймо цих імен // Літературна Україна. — 1969. — 21 берез.

    Про маловідомих українських поетів, пісні яких стали народними.

  • 74. Українська пісня і дума в Італії // Жовтень. — 1969. — № 1. — С. 112-122.

  • Чумаки та їх пісні : (Вступ. ст.) // Чумацькі пісні. — Київ: Муз. Україна, 1969. — С. 8-27. (Див. № 327).

1970

  • 75. «Дума» в писаних джерелах XVI — XVIII століть // Жовтень. — 1970. — № 6. — С. 110-112.

  • 76. Живий голос поетеси : (До 100-річчя від дня народжен ня Лесі Українки) // Літературна Україна. — 1970. — 29 трав. — Співавт.: Ю. Сливинський.

    Про виявлення запису голосу Лесі Українки у збірці воскових фонографічних валиків із записами дум.

1971

  • 77. Пісні з Самбірщини : (Вступна замітка (С. 71) і публікація записів українських народних пісень із збірки фольклориста К. А. Добрянського ) // Народна творчість та етнографія. — 1971. — № 2. — С. 71-75.

  • 78. Чумаки // Сучасне й минуле: Читанка для четвертого класу / Укл. А. Середницький. — Варшава, 1971. — С. 298-301.

    Скорочений варіант статті «Чумаки та їх пісні» (Див. № 327).

  • 79. An Ukr án dal Magyarosagon // Magyar zene. — 1971. — № 1. — С. 37-53.

    Українська пісня в Угорщині.

1974

  • 80. «На тихі води» // Всесвіт. — 1974. — № 7. — С. 198-199. — Рец. на кн.: Na ciche vody: Dumy ukra íńskie / Przełożył, wstępom i koment. zaopatrzył M. Kаsjan. — Wrocław, 1973.

1975

  • 81. Дорогами культурних зв’язків // Жовтень. — 1975. — № 6. — С. 119-127.

    Про видану в Лондоні 1816 року книгу «Російський трубадур, або Збірка українських та інших національних мелодій…»

  • 82. Думи румунською мовою // Всесвіт. — 1975. — № 10. — С. 174-175. — Рец. на кн.: Dume / Traducere, cuvînt înainte sí note de S. Gruia. — Bucuresti, 1974.

  • 83. Кобзар Федір Кушнерик // Український календар, 1975. — Варшава, 1975. — С. 107-110. — Підпис.: Н. Г.

1977

  • 84. Ідея свободи в українському поетичному епосі // Український календар, 1978. — Варшава, 1978. — С. 174-177.

1978

  • 85. Бурлацькі пісні // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 78.

  • 86. Українська народна балада // Український фольклор: Критичні матеріали. — Київ, 1978. — С. 218-227.

1979

  • 87. Запорожченко Іван Данилович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1979. — Т. IV. — С. 212.

1980

  • 88. Коломийки // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1980. — Т. V. — С. 287.

1982

  • 89. Шестдесят лет с кобзой и песней (кобзар Михайло Опанасович Полотай) // Советская музыка. — 1982. — № 1. — С. 127-128.

1983

  • 90. Українська пісня у зв’язках із світовою культурою // Жовтень. — 1983. — № 1. — С. 99-107.

1984

  • 91. Слава кобзаря Остапа Вересая // Київ. — 1984. — № 3. — С. 130-138.

1985

  • 92. Наша пісня, наша дума // Наука і культура: Щорічник АН УРСР. — Київ, 1985. — Вип. 19. — С. 284-294.

    Про поширення й оцінку українських народних дум серед народів світу.

  • 93. Чурай Марія Гордіївна (Маруся Чурай, Чураївна) // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1985. — Т. XII. — С. 354.

1987

  • 94. Радуйся, земле // Літературна Україна. — 1987. — № 52. — 31 груд. — Співавт.: Р. Братунь, О. Богачук, Р. Федорів, Р. Кудлик, Р. Іваничук, І. Сварник.

    Про необхідність відродження давніх українських різдвяних і новорічних традицій (посівання, щедрування, колядування, вертепних дійств).

1988

  • 95. «Все б тільки вами я любувавсь» // Друг читача. — 1988. — № 45. — 10 листоп.

    Про пісні літературного походження, зокрема про твори поета, фольклориста, літературознавця, етнографа, професора К. Думитрашка та його пісню «Чорні брови, карі очі», що стала народною.

  • 96. Українська пісня в Австралії // Жовтень. — 1988. — № 1. — С. 83-87.

    Про українські пісні в англійському перекладі Ф. Лайвсей і Ф. Ботсфорда й інші видання, зокрема нотні, що популяризували українську пісню в Австралії.

1989

  • 97. Причарувати мовою // Ленінська молодь. — 1989. — 26 серп.

    Про історичні свідчення розвитку української мови впродовж другого тисячоліття ; наведено давні документальні згадки про українську мову у європейських історичних джерелах і її високу оцінку іноземними дослідниками та мандрівниками ХІ-ХІХ століть.

1990

  • 98. Де найбільше ніжних слів // Культура і життя. — 1990. — № 23. — 10 черв.

    Історія розвитку української мови від найдавніших часів до ХХ століття; автор подає факти, що доводять давнє походження української мови і свідчать про популярність української словесності у Європі та США впродовж віків; згадано насильницькі заборони XVIII — XIX століть викладати українською мовою у вищих навчальних закладах України.

1992

  • 99. Заколядуймо // Армія України. — 1992. — 30 груд.

    Про жанр колядки в українському фольклорі, його особливості й основні мотиви, контамінацію християнських та язичницьких образів; про новорічні обряди ( «водіння кози», вертепна драма ). Опубліковано три колядки: «Небо й земля», «Бог предвічний», «Пане господарю».

  • 100. Щедрувальні пісні // Армія України. — 1992. — 31 груд.

    Про особливості жанру щедрівки, її походження й основні мотиви; подано тексти двох щедрівок: «Ой там, за горою», «В полі, в полі».

1993

  • 101. Знає світ співака з України // Армія України. — 1993. — 28 квіт.

    Подано факти з біографії відомого українського баса Й. Гошуляка.

  • 102. Їхав ковбой… за Дунай…, або Коли американці почали співати українську пісню по-англійськи // Неділя. — 1993. — № 9; 1993. — № 10; 1993. — № 11; 1993. — № 13.

    Про українсько-американські культурні контакти і побутування української народної творчості, зокрема народної пісні, у США в XVII — XX ст.; подано переклад англійською мовою відомої української пісні «Їхав козак за Дунай». Про перші публікації українських пісень у США (1815).

  • 103. Їхав козак за Дунай: Доля пісні і її творця // Армія України. — 1993. — 13 квіт.

    Про С. Климовського та його пісню «Їхав козак за Дунай»; подано окремі факти з біографії відомого поета; вміщено текст пісні.

Літературознавчі праці. Критика. Нариси. Рецензії

Окремі видання

1956

  • Песни украинских поэтов первой половины ХІХ в. и народные переделки их : Автореф. дис.... канд. филол. наук / АН УССР, Ин-т лит. им. Т. Г. Шевченко. — Київ, 1956. — 20 с. (Див. № 1).

1961

  • 104. Пародія в українській літературі / Відп. ред. С. В. Щурат. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 176 с.

    Зміст: Вступ. Розділи: Пародія в українській народній творчості. Лист запорожців турецькому султану. Пародія в літературі XVI-XVIII ст. Літературна пародія ХІХ-ХХ ст. Пародія в українській радянській літературі.

1962

  • 105. «Заповіт» Т. Г. Шевченка. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1962. — 40 с., іл., факсиміле і нот.

    Історія написання, аналіз художніх особливостей, створення музики, переклади твору Т. Шевченка.

1963

  • 106. Листування запорожців з турецьким султаном. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. — 72 с., іл.

    Монографічне дослідження пародійного листування.

    Зміст: 1. Листування запорожців з турецьким султаном. 2. Додатки — варіанти листів: Українські редакції; Російські редакції; Переробки листа запорожців.

1965

  • 107. Терень Масенко : Літературно-критичний нарис. — Київ: Рад. письменник, 1965. — 139 с., 1 л. портр.

    Зміст: Розд. І. Шляхами весни людства. Розд. ІІ. З думою про щастя людини. Розд. ІІІ. Великі й малі епічні твори. Розд. IV. Життя і пісня під небом Вітчизни. Розд. V. Просте, сердечне слово. Окремі видання творів Тереня Масенка.

1968

  • 108. Пісні революції : З історії трьох революційних пісень ( «Вічний революціонер», «Червоний прапор», «Шалійте, шалійте, скажені кати» ): Нарис. — Львів: Каменяр, 1968. — 119 с., іл. і нот.

    Зміст: Вступ. Розділи: «Вічний революціонер». «Червоний прапор». «Шалійте, шалійте, скажені кати».

1970

  • 109. Українська балада : (З теорії та історії жанру). — Київ: Дніпро, 1970. — 258 с.

    Зміст: Вступ. Розділи: І. Жанрові особливості балади. ІІ. Попередники ро мантичної балади. ІІІ. Романтична балада першої половини ХІХ ст. IV. Балади Т. Г. Шевченка. V. Розвиток жанру балади в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. ст. VI. Балада в радянській поезії.

1985

  • Слово і пісня : Дослідження. — Київ: Дніпро, 1985. — 342 с., іл.

    Див.: Розд. ІІІ: Козак. Філософ. Поет; Балада про Гриця; «Лілея» Т. Г. Шевченка та її європейські паралелі; Творчість Степана Руданського за кордоном. (Див. № 4).

1990

  • 110. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. — Київ: Дніпро, 1990. — 350 с.

    Зміст: Част. І: Зародження літературознавчої думки в письменстві Київської Русі; Передмови та післямови в українській літературі XV-XVIII століть; Рідкісні книжкові пам’ятки XVI століття про Україну. Част. ІІ: Перші бакалаври і доктори (Середньовічні університети Європи; Терен на шляху; Українські студенти в університетах Європи в XIV-XVIII століттях; Студенти з України на лекціях у Галілея; На чужині і вдома; Касталійські джерела в Києві). Част. ІІІ: Листування запорожців з турецьким султаном як літературна пародія.

1991

  • 111. Не бійся смерті: Повість-есе, історичний нарис. — Київ: Рад. письменник, 1991. — 431 с.

    Зміст: П.Загребельний. Вірні своїй Вітчизні (вступ. ст., С. 5-6). Не бійся смерті: Повість-есе; Перші магістри і доктори: Історико-культурний нарис.

1999

  • 112. Козак, філософ, поет: Монографія / Ред.-упоряд. Л. Сеник. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — 208 с., фоторепр. — Бібліограф.: С. 166-178.

    Про життя і творчість Семена Климовського.

    Зміст: Козак, філософ, поет, попередник Григорія Сковороди; Післямова; Фоторепродукція рукописної книжки С. Климовського «О правосудію»; Семен Климовський. Важливіша бібліографія; «Їхав козак за Дунай». Ранні українські публікації; «Їхав козак за Дунай» мовами світу.

2002

  • 113. Козак, філософ, поет: Монографія / Ред.-упоряд. Л. Сеник. — 2-е вид. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 112 с.

    Про життя і творчість Семена Климовського.

    Зміст: Анатолій Бурдейний. Слово до читача (С. 3-5). Козак, філософ, поет, попередник Григорія Сковороди. Післямова.

Публікації

1938

  • 114. [Рецензія] // Літературна критика. — 1938. — № 1. — С. 131-133. — Рец. на кн.: Гордієнко К. Буян: (Повість). — Київ: Держлітвидав, 1938. — 96 с.

1940

  • 115. Мирний в Полтаві // Літературна критика. — 1940. — № 10. — С. 61-71.

    На основі нових матеріалів про життя і творчість Панаса Мирного у Полтаві: рукописів, фото, книг з особистої бібліотеки письменника.

  • Пісні літературного походження в українському фольк лорі // Радянське літературознавство. Наукові записки. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1940. — Кн. 5-6. — С. 155-192.(Див. № 16).

  • 116. П. П. Гулак-Артемовський // Комсомолець Полтавщини. — 1940. — 13 жовт.

    Короткий біографічний нарис та аналіз творчості поета-романтика.

1941

  • Пісні українських поетів : (Вступ. ст.) // Пісні і романси українських поетів. — Київ: Рад. письменник, 1941. — С. 7-30. (Див. № 313).

  • 117. Поезія зрілості // Комсомолець Полтавщини. — 1941. — 30 січ. — Рец. на кн.: Крижанівський С. А. Калиновий міст: Поезії. — Київ: Держлітвидав, 1941. — 96 с.

1955

  • 118. Більше пристрасті // Дніпро. — 1955. — № 9. — С. 121-124. — Рец. на кн.: Білецький М. З оригіналом згідно: Байки. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1955. — 72 с., іл.

  • 119. Важливі дослідження з франкознавства // Жовтень. — 1955. — № 6. — С. 116-120. — Рец. на кн.: Возняк М. С. З життя і творчості Івана Франка: (Зб. ст.). — Київ: Вид-во АН УРСР, 1955. — 304 с.

  • 120. Избранные произведения Ирины Вильде // Совет ская Украина. — 1955. — № 12. — С. 165-166. — Рец. на кн.: Вільде Ірина. На порозі: Оповідання / Вступ ст. Й. Цьоха (С. ІІІ-XVІ). — Київ: Держлітвидав УРСР, 1955. — XVІ, 344 с., 1 л. портр.

  • 121. Листи Івана Франка до Станіслава Здзярського / Публ. і приміт. Г. Нудьги // Жовтень. — 1955. — № 12. — С. 73-74.

    С. Здзярський — польський літературознавець і фольклорист.

  • 122. Нове видання творів Шашкевича // Вітчизна. — 1955. — № 12. — С. 182-184. — Рец. на кн.: Шашкевич М. Вибрані твори / Ред. П. Ящук. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1954. — 116 с., 1 л. портр.

  • 123. Повість про героїв Жовтня // Червоний прапор. — 1955. — 26 лип. — Рец. на кн.: Петровський Д. Повесть о полках Богунском и Таращанском. — Москва: Сов. писатель, 1955. — 381 с.

  • 124. Поезія, гартована в боях // Ленінська молодь. — 1955. — 10 серп. — Рец. на кн.: Шмигельський А. Веління серця: (Зб. віршів). — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1955. — 192 с.

1956

  • 125. Велич Каменяра // Ленінська молодь. — 1956. — 26 серп.

    До 100-річчя від дня народження І. Франка.

  • 126. Зоря рідного краю // Ленінська молодь. — 1956. — 12 жовт. — Рец. на кн.: Романченко М. З. Зоря моя: Поезії. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1956. — 43 с.

  • 127. Історія пісні («Шалійте, шалійте, скажені кати», на слова О. Колесси, музика А. Вахнянина) // Літературна газета. — 1956. — 5 квіт.

  • 128. Написанное в нашем городе … // Львовская правда. — 1956. — 2 сент.

    Історія революційних пісень «Вічний революціонер», «Червоний прапор», «Шалійте, шалійте, скажені кати».

  • Пісні українських поетів та їх народні переробки : (Вступ. ст.) // Пісні та романси українських поетів: У 2-х т. —- Київ: Рад. письменник, 1956. — Т. І. — С. 3-83. (Див. № 314).

  • 129. Франко, яким його бачили // Жовтень. — 1956. — № 9. — С. 112-116. — Підпис. : Артюхівський. — Рец. на кн.: Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1956. — 595 с., 14 л. іл.

1957

  • 130. «Вічний революціонер» // Ленінська молодь. — 1967. — 28 серп.

    Історія написання та поширення пісні, аналіз тексту.

  • З історії однієї пісні // Жовтень. — 1957. — № 12. — С. 118-119; Москва. — 1958. — № 1. — С. 220. — Скорочений переклад. (Див. № 29).

    До історії російської народної пісні «Раскинулось море широко» як переробки вірша харківського поета ХІХ ст. М. Щербини «Раскинулось небо широко«.

  • 131. «Інтернаціонал» // Ленінська молодь. — 1957. — 28 квіт.

    Про історію написання та українські переклади революційного гімну.

  • 132. «Марсельєза» // Ленінська молодь. — 1957. — 30 черв.

    Про перші українські переклади французької революційної пісні, державного гімну Франції.

  • 133. «Марсельєза» на Україні // Зміна. — 1957. — № 12. — С. 15.

  • 134. На захист атеїстичної спадщини геніального сина народу (Івана Франка) / Я. Білоштан, А. Брагінець, О. Мазуркевич, Г. Нудьга // Жовтень. — 1957. — № 4. — С. 131-141.

  • 135. Невідомі вірші Л. Боровиковського : Віщба; Заманка: (Пісня Русалок. Уривок з балади); Материна стріча: (Пісня) / Публ. і передм. С. А. Крижанівського і Г. А. Нудьги // Радянське літературознавство. — 1957. — № 4. — С. 115-116.

  • 136. Одна з улюблених пісень В. І. Леніна : До історії пісні «Шалійте, шалійте…» // Прапор. — 1957. — № 10. — С. 106-108.

  • 137. Перед непідкупними суддями // Жовтень. — 1957. — № 1. — С. 112-115. — Рец. на кн.: Молякевич Д. П. Серце говорить: (Поезії). — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1956. — 47 с.

  • 138. Пісні українських радянських поетів // Радянське літературознавство. — 1957. — № 6. — С. 11-31.

    Про авторство перших українських радянських пісень літературного походження.

  • 139. Революційні пісні Західної України : До 40-річчя Радянської України // Вільна Україна. — 1957. — 23 листоп.

    Історія написання і публікації революційних пісень на Західній Україні 1920-1930-х років.

  • 140. Революційні пісні : Ідуть міліони; Юнацький марш; Сміло до бою / Подав Г. Нудьга // Жовтень. — 1957. — № 7. — С. 121-123.

    Перші революційні пісні молодих українських радянських поетів.

  • 141. Улюблена пісня Ілліча : ( «В неволі скатований люто…» Г. О. Мачтета) // Ленінська молодь. — 1957. — 1 листоп.

  • 142. «Червоний прапор» : (Пісня на слова Б. Червінського у перекладі Б. Грінченка) // Ленінська молодь. — 1957. — 9 серп.

  • 143. «Шалійте, шалійте…» // Ленінська молодь. — 1957. — 24 трав.

1958

  • 144. Автора (пісні «Чорнії брови, карії очі…» ) встанов лено : (К. Д. Думитрашко) // Ленінська молодь. — 1958. — 11 трав.

  • 145. Благотворний вплив : Болгарський учений (П. Р. Сла вейков) про Т. Г. Шевченка //Ленінська молодь. — 1958. — 9 берез.

  • 146. Інтернаціонал «Юнаків-Спартаків» // Ленінська молодь. — 1958. — 18 трав.

    Про юнацький інтернаціонал на слова Тетяни Карпової.

  • 147. Комсомольський пісняр : (Іван Іванович Шевченко) // Ленінська молодь. — 1958. — 6 серп.

  • 148. Перші комсомольські пісні // Ленінська молодь. — 1958. — 22 черв.

  • Пісні та романси українських радянських поетів : (Вступ. ст.) // Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957. — Київ: Рад. письменник, 1958. — С. 3-73. (Див. № 317).

  • 149. Поетичні твори В. Щурата // Літературна газета. — 1958. — 27 трав. — Рец. на кн.: Щурат В. Поезії. Слово про похід Ігоря. Пісня про Роланда / Вступ. ст. С. В. Щурата. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1957. — XLVIII, 235 с., 1 л. портр.

1959

  • 150. Бачинський Ілля // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1959. — Т. І. — С. 470.

    Український поет кінця XVII — початку XVIII ст.

  • 151. Бетлер (Butler) Самюель // Українська радянська енци клопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1959. — Т. І. — С. 528.

    Англійський поет-сатирик XVII ст.

  • 152. З маловідомого української драматургії // Жовтень. — 1959. — № 2. — С. 153-156. — Рец. на кн.: Українська драматургія першої половини ХІХ століття: Маловідомі п’єси. — Київ: Держлітвидав УРСР, 1958. — 425 с., 4 іл. і портр.

  • 153. Листи запорожців (до турецького султана) // Ленінська молодь. — 1959. — 10 лип.

    Історія пародійного листування.

  • На шляхах до реалізму : (Вступ. ст.) // Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. — Київ: Держлітвидав УРСР, 1959. — С. 3-40. (Див. № 318).

1960

  • 154. Бонковський Діонисій // Українська радянська енци клопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 38.

    Український поет і композитор першої половини ХІХ ст.

  • 155. Бораковський Григорій Максимович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 40.

    Український письменник ХІХ ст.

  • 156. Братні зв’язки // Радянське літературознавство. — 1960. — № 6. — С. 140-142. — Рец. на кн.: Попов П. М. Албанія в російській та українській літературах XV-XX ст.: З історії міжнародних літературних зв’язків. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1959. — 336 с., іл.

  • 157. Вальдбрюль (Waldbr ühl) Вільгельм // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 210.

    Німецький поет ХІХ ст.

  • 158. Василевський Теофан Олександрович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 231.

    Український письменник і публіцист ХІХ — початку ХХ ст., відомий під псевдонімом Софрон Круть.

  • 159. Вербицький Микола // Українська радянська енцикло педія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 307.

    Український поет і педагог ХІХ ст.

  • 160. Виноградова Марія // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 374.

    Українська поетеса кінця ХІХ — початку ХХ ст., відома під псевдонімом Козачка.

  • 161. Витвицький Софрон // Українська радянська енцикло педія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 395.

    Український письменник і етнограф ХІХ ст.

  • 162. Волкович Іоаникій // Українська радянська енциклопедія : У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІ. — С. 560.

    Український письменник першої половини XVII ст.

  • 163. Вуцкі (Wutsky) Анна Шарлота // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1960. — Т. ІІІ. — С. 62.

    Німецька письменниця 20-30-х рр. ХХ ст.

  • Два поети-романтики : (В. Забіла і М. Петренко): (Вступ. ст.) // Забіла В., Петренко М. Поезії. — Київ: Рад. письменник, 1960. — С. 3-48. (Див. № 320).

  • Пісенна творчість українських радянських поетів : (Вступ. ст.) // Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957. — Київ: Рад. письменник, 1960. — С. 3-71. (Див. № 321).

  • 164. Про Семена Климовського і його пісню // Радянське літературознавство. — 1960. — № 4. — С. 53-66.

    С. Климовський — маловідомий поет, філософ XVIII ст., автор пісні «Їхав козак за Дунай».

  • 165. Терень Масенко : Літературний портрет // Жовтень. — 1960. — № 5. — С. 116-124.

1961

  • 166. Автор бойових пісень (Т. Фіалко) // Літературна газета. — 1961. — 15 верес.

    Про авторство української редакції молодіжного гімну «Туди, де сонце сходить» («Вперед, заре навстречу»).

  • 167. Думитрашко Костянтин Данилович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. IV. — С. 368.

    Український письменник ХІХ ст.

  • 168. Думка Павло // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. IV. — С. 368.

    Український поет ХІХ ст.

  • 169. Дюран-Гревіль (Durand-Gr éville) Еміль // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. IV. — С. 380.

    Французький письменник і вчений ХІХ ст.

  • 170. Єнсен (Jensen) Альфред // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 31.

  • 171. Заруцький Атанасій // Українська радянська енци клопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 191.

    Український письменник кінця XVII — початку XVIII ст.

  • 172. Козачинський Михайло // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. VІ. — С. 539.

    Український письменник і педагог XVIII ст.

  • 173. Поет і літературознавець : (До 50-річчя С. А. Крижанівського) // Прапор. — 1961. — № 1. — С. 106-107.

  • 174. Роздуми поета-комуніста // Жовтень. — 1961. — № 10. — С. 148-150. — Рец. на кн.: Нагнибіда М. Гірські вершини: Поезії. — Київ: Рад. письменник, 1960. — 59 с.

  • 175. С любовью к языку и стилю // Советская Украина. — 1961. — № 12. — С. 181-182. — Рец. на кн.: Родько М. Д. Проза Івана Микитенка. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1960. — 200 с.

1962

  • 176. З неопублікованої спадщини М. Возняка / Подав Г. Нудьга // Радянське літературознавство. — 1962. — № 3. — С. 118-128.

    Публікація робіт М. Возняка «Слід по невідомому старому пісеннику» і «Невіднайдений старий рукопис і його пісні».

  • 177. «Заповіт» Т. Г. Шевченка : (Із творчої історії) // Вітчизна. — 1962. — № 3. — С. 194-203.

  • 178. «Заповіт» Шевченка мовами народів світу // Ленінська молодь. — 1962. — 9 берез.

  • 179. Лист запорожців турецькому султану : З історії української пародії // Дніпро. — 1962. — № 2. — С. 139-144.

    До історії літературного тексту листа і створення І. Рєпіним картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

  • 180. Лобисевич Опанас Кирилович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VIII. — С. 235.

    Український письменник XVIII ст.

  • 181. Мазалевський Микола // Українська радянська ен циклопедія : У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VIII. — С. 388.

    Український поет XVIII ст.

  • 182. Макаровський Михайло Михайлович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VIII. — С. 402.

    Український письменник початку ХІХ ст.

  • 183. Пісні Андрія Малишка // Тези доповідей Республіканської наукової сесії «Радянська поезія і творчість А. Малишка». — Львів, 1962. — С. 10-13.

    Характеристика поезій А. Малишка, які стали народними піснями.

1963

  • Бойовий, популярний жанр : (Вступ. ст.) // Українські пародії. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 3-19. (Див. № 323).

  • 184. Пачовський Василь Миколайович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1963. — Т. ХІ. — С. 8.

    Український поет першої половини ХХ ст.

  • 185. Пачовський Михайло Іванович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1963. — Т. ХІ. — С. 9.

    Український письменник, педагог, композитор-аматор.

  • 186. Петренко Михайло Миколайович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1963. — Т. ХІ. — С. 114.

    Український поет-романтик.

  • 187. Писаревський Петро Степанович // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1963. — Т. ХІ. — С. 143.

    Український поет ХІХ ст.

  • 188. Терень Масенко : (Вступ. ст.) // Масенко Терень. Твори: У 2-х т. — Київ: Держлітвидав УРСР, 1963. — Т. І. — С. 5-17.

1964

  • 189. «Заповіт» лунав над світом : (До 150-річчя з дня на родження Т. Г. Шевченка) // Жовтень. — 1964. — № 5. — С. 15-19.

    Про переклади «Заповіту» мовами народів світу.

  • 190. «Кобзар» Шевченка в Чехословаччині // Вільне життя. — 1964. — 7 лют.

  • 191. «Лілея» Шевченка та її слов’янські й німецькі паралелі // Тези доповідей VI Української славістичної конференції. — Чернівці, 1964. — С. 110-112.

  • 192. Мовою бібліографії // Львівська правда. — 1964. — 18 черв. — Рец. на кн.: Російська література в українських перекладах і критиці. Галичина і Буковина (ХІХ ст. — 1939): Бібліографічний покажчик / Укл. О. П. Кущ. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. — 203 с.

  • 193. «Поезії Шевченка, заборонені в Росії» : (Підпільне гектографоване видання 1900 р. (Полтава) // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. — 1964. — № 1. — С. 42-45.

  • Розвиток жанру балади в українській поезії : (Вступ. ст.) // Українська балада: Антологія. — Київ: Рад. письменник, 1964. — С. 3-56. (Див. № 324).

  • 194. Украинская «Энеида» и ее автор : (Вступ. ст.) // Котляревский И. П. Энеида / Пер. с укр. В. Потаповой. — Москва; Ленинград, 1964. — С. 5-51.

  • 195. Шаховський С. М. // Українська радянська енцикло педія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1964. — Т. XVI. — С. 259.

  • 196. Шмигельський А. І. // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1964. — Т. XVI. — С. 353.

1965

  • 197. «Інтернаціонал» українською мовою // Жовтень. — 1965. — № 11. — С. 148-152.

  • 198. «Кобзар» угорською мовою // Всесвіт. — 1965. — № 4. — С. 94-95. — Співавтор : С. Стойко.

  • 199. [Рецензія] // Радянське літературознавство. — 1965. — № 1. — С. 81-83. — Рец. на кн.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — Київ: Наук. думка, 1964. — 371 с.

1966

  • 200. Гімн революції // Жовтень. — 1966. — № 5. — С. 28-34.

    Історія створення вірша І. Франка «Вічний революціонер» і музики до нього М. Лисенка.

  • 201. Для дитячих театрів // Жовтень. — 1966. — № 7. — С. 140. — Рец. на кн.: П’єси для дітей / Режисерські поради І. Божеського та ін. Худож. В. Голованів. — Київ: Мистецтво, 1965. — 177 с., іл.

  • 202. Ежен Потьє : (До 150-річчя з дня народження) // Українська мова і література в школі. — 1966. — № 10. — С. 92-94.

1967

  • 203. «Інтернаціонал» сурмить українською : (Про українські переклади пролетарського гімну) // Вітчизна. — 1967. — № 2. — С. 154-157.

  • 204. Колір прапора, колір революції // Жовтень. — 1967. — № 10. — С. 129-133.

    До історії створення революційної пісні Б. Червінського «Червоний прапор».

  • 205. «Шалійте, шалійте, скажені кати!» // Жовтень. — 1967. — № 6. — С. 118-128.

    Дослідження історії створення тексту й музики пісні.

1968

  • 206. І. Котляревський за рубежем // Український календар, 1968. — Варшава, 1968. — С. 269-275.

  • 207. Література (на західноукраїнських землях ХІ-ХІІІ ст.) // Торжество історичної справедливості: Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радян ській державі. — Львів, 1968. — Гл. 2. — Розд. 1. — С. 62-64. — Авт. зазнач. у змісті.

  • 208. Література (на західноукраїнських землях у другій половині XIV — першій половині XVII ст.) / Г. А. Нудьга, П. К. Яременко, Л. Т. Сеник // Торжество історичної справедливості: Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. — Львів, 1968. — Гл. 2. — Розд. 2. — С. 126-131. — Авт. зазнач. у змісті.

  • 209. Література (на західноукраїнських землях в середині XVІІ — першій половині XVIIІ ст.) / Г. А. Нудьга, В. Л. Микитась // Торжество історичної справедливості: Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. — Львів, 1968. — Гл. 2. — Розд. 3. — С. 168-172. — Авт. зазнач. у змісті.

  • 210. Туди, де сонце сходить : (Передмова до добірки віршів Т. Фіалка) // Жовтень. — 1968. — № 2. — С. 94-95.

1969

  • 211. Іван Котляревський за рубежем // Іван Котля ревський у документах, спогадах, дослідженнях. — Київ, 1969. — С. 432-448; Котляревські читання, 5-ті. — 1969. — С. 122-140.

  • 212. Козак-піснетворець : (С. Климовський): З блокнота літературного слідопита // Літературна Україна. — 1969. — 5 серп.

  • 213. Майстер у копальні золота : (До 200-річчя з дня народження І. Котляревського) // Вітчизна. — 1969. — № 9. — С. 156-161.

1970

  • 214. Гімн революції : (Вступ. ст.) // Франко І. Я. Вічний революціонер: (Гімн): Мовами народів світу. — Львів, 1970. — С. 7-14.

  • 215. Творчість С. Руданського за межами України // Український календар, 1970. — Варшава, 1970. — С. 141-144.

  • 216. Творчість Степана Руданського за рубежем // Радянське літературознавство. — 1970. — № 2. — С. 76-78.

1971

  • 217. Вірш Івана Журавницького (українського поета XVI ст. з Волині) // Літературна Україна. — 1971. — 3 верес.

    Про необхідність докладнішого вивчення життя й творчості одного з найдавніших українських поетів.

1973

  • 218. Визначний поет українського барокко (І. Велич ковський) // Український календар, 1973. — Варшава, 1973. — С. 266-270.

  • 219. «Інтернаціонал» для київських робітників // Друг читача. — 1973. — 11 жовт.

    Про створення М. Вороним тексту української редакції «Інтернаціоналу».

  • 220. Леся Українка та Іван Котляревський // Український календар, 1973. — Варшава, 1973. — С. 272-276.

  • 221. Про деякі недоречності (у рецензії В. Іванишина) // Прапор. — 1973. — № 2. — С. 99-100.

    Відгук на рецензію В. Іванишина про працю Г. Нудьги «Українська балада»: Іванишин В. Вади цікавого дослідження // Прапор. — 1972. — № 3. — С. 47-50. (Див. № 399).

1975

  • 222. Добром заповнені серця // Жовтень. — 1975. — № 11. — С. 152-153; Друг читача. — 1975. — 14 верес. — Під назвою : З вірою в людину. — Рец. на кн.: Стецюк Я. Вірю: Повісті. Оповідання. — Київ: Рад. письменник, 1974. — 159 с.

  • 223. Музи не мовчали // Літературна Україна. — 1975. — 23 груд. — Рец. на кн.: Сурми Перемоги: Поетичний вінок львів ської письменницької організації. — Львів: Каменяр, 1975. — 159 с.

1976

  • 224. Боротьба за народну мову в українській літературі XV — XVII ст. // Український календар, 1976. — Варшава, 1976. — С. 176-181.

  • 225. Вашкевич Г. С. // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1976. — Т. І. — С. 104.

    Про Григорія Вашкевича, друга Т. Шевченка з Роменщини, який зберіг автограф, малюнки і посмертну маску поета та архів журналу «Основа».

  • 226. Забіла В. М. // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1976. — Т. І. — С. 226.

  • 227. «Заповіт» Т. Г. Шевченка // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1976. — Т. І. — С. 231.

  • 228. Климовський (Климов) Семен // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1976. — Т. І. — С. 300.

  • 229. «Колись-то ще, во время оно» : (Про вірш Т. Г. Шевченка) // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1976. — Т. І. — С. 311.

1977

  • 230. Бачинський Ілля // Українська радянська енци клопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1977. — Т. І. — С. 375.

  • 231. Бораковський Григорій Максимович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1977. — Т. І. — С. 529.

  • 232. «Осії глава XIV подражаніє» : (Про вірш Т. Г. Шевченка) // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1977. — Т. ІІ. — С. 70-71.

  • 233. Пародія // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1977. — Т. ІІ. — С. 84-85.

  • 234. Свистун П. У. // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1977. — Т. ІІ. — С. 190.

    Популяризатор творчості Т. Шевченка на Західній Україні в ХІХ ст.

1978

  • 235. Вальдбрюль (Waldbr ü hl) Вільгельм // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 117.

  • 236. Василевський Теофан Олександрович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 130.

  • 237. Вербицький Микола Андрійович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 184.

  • 238. Виноградова Марія Олександрівна // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 233.

  • 239. Витвицький Софрон // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 249.

  • 240. Волкович Іоаникій // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1978. — Т. ІІ. — С. 372.

1979

  • 241. Думитрашко Костянтин Данилович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1979. — Т. ІІІ. — С. 493.

  • 242. Дюран (Дюран-Гревіль; Durand, Durand-Gr éville) Еміль // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1979. — Т. ІІІ. — С. 504.

  • 243. Єнсен (Jensen) Альфред // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1979. — Т. IV. — С. 96.

  • 244. Заруцький Атаназій Олексійович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1979. — Т. IV. — С. 216.

  • 245. Ількевич Григорій Степанович // Українська радян ська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1979. — Т. IV. — С. 358.

  • 246. Місце «Енеїди» І. Котляревського // Український календар, 1979. — Варшава, 1979. — С. 193-196.

    Про зв’язок «Енеїди» І. Котляревського зі світовим літературним процесом.

1980

  • 247. Козачинський Михайло // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1980. — Т. V. — С. 262.

  • 248. Крила чайки // Жовтень. — 1980. — № 6. — С. 137-139. — Рец. на кн.: Шумило М. Де ти, моя чаєчко? Оповідання. — Київ: Веселка, 1979. — 86 с.

1981

  • 249. З потоку літ // Жовтень. — 1981. — № 7. — С. 138-142. — Рец. на кн.: Крижанівський С. Виднокруг: Поезії. — Київ: Рад. письменник, 1980. — 104 с.

  • 250. Лобисевич Опанас Кирилович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1981. — Т. VI. — С. 209.

  • 251. Мазалевський Микола // Українська радянська енци клопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1981. — Т. VI. — С. 303.

  • 252. Макаровський Михайло Михайлович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1981. — Т. VI. — С. 311.

  • 253. Невмируща балада : (Вступ. ст.) // Балади / Упоряд. С. А. Крижанівський. — Київ: Дніпро, 1981. — С. 5-13. — Співавт.: С. Крижанівський.

1982

  • 254. Касталійські першопочатки // Літературна Україна. — 1982. — 7 січ.

    Про київський примірник книги «Мистецтво поетики» О. Донаті, виданої в Римі 1631 р., та українські поетики XVII-XVIII ст.

  • 255. Пачовський Михайло Іванович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1982. — Т. VIII. — С. 218.

  • 256. Петренко Михайло Миколайович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1982. — Т. VIII. — С. 295.

  • 257. Писаревський Петро Степанович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1982. — Т. VIII. — С. 318.

  • 258. Полум’яна сторінка творчості // Літературна Україна. — 1982. — 15 лип.

    Про переклад Олександром Олесем з російської мови революційних пісень «Марсельєза», «Варшав’янка», «Сміло в ногу рушайте» та ін.

  • 259. Себе шукаючи // Жовтень. — 1982. — № 6. — С. 116-117. — Рец. на кн.: Горбенко Л. Сумління: (Поезії). — Київ: Рад. письменник, 1980. — 71 с.

1983

  • 260. Терень Масенко : До 80-річчя з дня народження // Поезія. — Київ, 1983. — С. 100-101. — (Наш календар).

1984

  • 261. Запорожці сміються : (Історія «Листування запорожців з турецьким султаном» ) // Жовтень. — 1984. — № 3. — С. 107-110.

  • 262. Невідомий поет часів Шевченка : (Семен Нудьга) // Жовтень. — 1984. — № 12. — С. 96-101.

  • 263. Тальві // Прапор. — 1984. — № 3. — С. 124-128.

    Про зв’язки з Україною американської письменниці ХІХ ст. німецького походження Терези фон Якоб, відомої під псевдонімом Тальві.

  • 264. Тарасова ялинка // Літературна Україна. — 1984. — 27 груд.

    Спогади Г.Нудьги про зустрічі з другом Т. Шевченка Г. Вашкевичем.

1985

  • 265. Шаховський Семен Михайлович // Українська радянська енциклопедія : У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1985. — Т. ХІІ. — С. 370.

  • 266. Шевченко в Данії // Всесвіт. — 1985. — № 3. — С. 155-157.

  • 267. Шмигельський Антон Іванович // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1985. — Т. ХІІ. — С. 424.

1986

  • 268. Гімн революції : (Вступ. ст.) // Франко І. Вічний революціонер: (Гімн): Мовами народів світу. — 3-є вид., доп. — Львів, 1986. — С. 7-19.

  • 269. Поет і філософ у Припутнях // Кіровоградська правда. — 1986. — 8 черв.

    Про встановлення місця останніх років життя українського поета й філософа XVIII ст. Семена Климовського (с. Припутні).

  • 270. Таємниця з’ясовується // Літературна Україна. — 1986. — 25 груд. — Співавтор : Ф. Плотнір.

    Документальне підтвердження місцезнаходження села Припутні у Єлисаветградській губернії (нині Кіровоградська область), де жив і помер Семен Климовський.

1987

  • 271. Ти, шайтан турецький : (Листування запорожців з турецьким султаном) // Україна. — 1987. — 24 трав.

Дослідження з історії культури. Історичні праці

Окремі видання

1990

  • На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. — Київ: Дніпро, 1990. — 350 с.

    Див.: Част. ІІ: Перші бакалаври і доктори (Середньовічні університети Європи; Терен на шляху; Українські студенти в університетах Європи в XIV-XVIII століттях; Студенти з України на лекціях у Галілея; На чужині і вдома; Касталійські джерела в Києві). (Див. № 110).

1991

  • Не бійся смерті: Повість-есе, історичний нарис. — Київ: Рад. письменник, 1991. — 431 с.

    Див.: Перші магістри і доктори: Історико-культурний нарис. (Див. № 111).

  • 272. Республіка козаків : (Середньовічна Європа про Січ і козаків). — Львів, 1991. — 118 с., іл.

    Зміст: Вступ. Розділи: 1. Питання походження козацтва. 2. Січ. Демо кратія. Республіка. Конституція. 3. Школа лицарства і вільностей. Допомога Європі. 4. Європа про козаків, Січ і Хмельницького (З різних джерел; Газетні новини; Козаки у поемах і драмах; «Очима власними»). 5. Іван Мазепа. Зруйнування Січі. 6. Про культуру й освіту козаків. 7. Козацтво й українська мова. 8. Кінцеве слово.

2005

  • 273. Республіка козаків : ( Середньовічна Європа про Січ і козаків). — 2-е вид. — Київ: Варта, 2005. — 104 с., іл. — Бібліогр.: С. 97-100. — (Військ.-патріот. б-ка).

    Зміст: Іван Рішняк: Передмова (С. 3). Вступ. Розділи: 1. Питання похо дження козацтва. 2. Січ. Демократія. Республіка. Конституція. 3. Школа лицарства і вільностей. Допомога Європі. 4. Європа про козаків, Січ і Хмель ницького (З різних джерел; Газетні новини; Козаки у поемах і драмах; «Очима власними»). 5. Іван Мазепа. Зруйнування Січі. 6. Про культуру й освіту козаків. 7. Козацтво й українська мова. 8. Кінцеве слово.

2006

  • У колі світової культури / Відп. ред. В. Івашків ; Упоряд. Р. Марків ; Післямова Л. Гарасим. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 440 с.

    Див.: У колі світової культури. (Див. № 8).

Публікації

1931

  • 274. До десятиріччя Гадяцького музею ім. М. П. Драгоманова // Будівник соціалізму (м. Гадяч). — 1931. — № 55.

  • 275. Охороняймо пам’ятники культури та історичні документи // Будівник соціалізму (м. Гадяч). — 1931. — № 63.

1961

  • 276. Відома у всьому світі : (З історії музики до «Заповіту» Т. Г. Шевченка ) // Вільна Україна. — 1961. — 5 лют.

  • 277. Зерникав Адам // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1961. — Т. V. — С. 270.

    Український культурний діяч XVII ст.

  • 278. Про автора музики до «Заповіту» // Літературна газета. — 1961. — 28 лют.

    Про композитора Г. Гладкого.

1962

  • 279. Коціпінський Антон // Українська радянська енциклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VII. — С. 308.

    Український композитор, етнограф і видавець ХІХ ст.

  • 280. Краус (Krauss) Фрідріх // Українська радянська ен циклопедія: У 16-ти т. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1962. — Т. VII. — С. 345.

    Німецький учений-етнограф ХІХ ст.

1964

  • 281. І чужого вчились, і свого не цурались : Українські студенти в давніх університетах Європи (XIV — XVIII ст.) // Зміна. — 1964. — № 4. — С. 13.

1966

  • 282. Кармелюк Устим // Краткая литературная энциклопедия. — Москва: Сов. энциклопедия. — 1966. — Т. ІІІ. — С. 413.

1968

  • 283. Українські студенти в університетах Європи XIV — XVIII ст. // Український календар, 1968. — Варшава, 1968. — С. 315-320.

1971

  • 284. Перший культурно-етнографічний опис України XVI ст. // Матеріали Звітної наукової сесії Інституту суспільних наук АН УРСР 1971 року. — Київ, 1971. — С. 104-105.

    Про рідкісну книгу Я. Ласіцького «De Russorum, Moscovitоrum et Tartarorum…», видану в Німеччині 1582 р., в якій подані етнографічні відомості про Україну, її культуру, школи, господарство тощо.

1975

  • 285. Завітайте до Феодосія Івановича (Сахна) // Друг читача. — 1975. — 22 трав.

    Про книголюба і краєзнавця з Роменщини.

1976

  • 286. «De Russorum, Moscovitоrum et Tartarorum…» // Жовтень. — 1976. — № 10. — С. 145-152.

    Аналіз першого історико-етнографічного опису України у виданні 1582 р.

1978

  • 287. Заборонена Ватіканом… (Книга «De Russorum, Moscovitоrum et Tartarorum…» ) // Жовтень. — 1978. — № 2. — С. 110-111.

1979

  • 288. Промінь у таємницю // Жовтень. — 1979. — № 10. — С. 124-136.

    Розшифрувавши напис на глиняній посудині IV ст. н. е., Г. Нудьга розглядає питання про існування письма у східних слов’ян ще до прийняття кириличної азбуки.

1980

  • 289. Коціпінський Антон // Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1980. — Т. V. — С. 460.

  • 290. Краус (Krauss) Фрідріх // Українська радянська ен циклопедія: У 12-ти т. — 2-е вид. — Київ: Голов. ред. УРЕ, 1980. — Т. V. — С. 486.

  • 291. Перші магістри і доктори наук з України в західноєвропейських університетах XV — XVI ст. // Літературна Україна. — 1980. — 10 жовт.

1982

  • 292. Перші магістри й доктори // Жовтень. — 1982. — № 3. — С. 89-102.

1983

  • 293. Духовний хліб // Літературна Україна. — 1983. — 20 січ. — Рец. на кн.: Наша сцена: Художня самодіяльність українських поселенців у Канаді / Упоряд.: П. Кравчук. — Торонто, 1981.

1984

  • 294. На карті ХVІІ століття // Будівник комунізму. — 1984. — 15 берез.

    Про карту України, яку в 1630-1638 роках склав Гійом Левассер де Боплан і згодом опублікував у своїй книзі «Опис України…».

1987

  • 295. Студенти з України на лекціях у Галілея // Жовтень. — 1987. — № 5. — С. 96-105.

  • 296. Талановитий мовознавець із Прикарпаття : (В. Дем’янчук. 1897-1942) // Жовтень. — 1987. — № 4. — С. 132. — Співавт.: С. Стойко.

1989

  • 297. Мої зустрічі з приятелем Т. Шевченка // Жов тень. — 1989. — № 3.

    Спогади Г. Нудьги про свого земляка Г. Вашкевича, приятеля й архіваріуса творів Т. Шевченка, який зберіг унікальні автографи віршів поета і підготував до видання «Кобзар» 1867 р.; подано біографічні дані та фото Г. Вашкевича.

1990

  • 298. Ніжна й мелодійна : Середньовічна Європа про українську мову // Українська мова та література в школі. — 1990. — № 6. — С. 55-62.

    Про мову як націєтворчий чинник в історії народу. Подано найдавніші згадки про українську мову (Ібн-Хаукаль, Помпоній Лет, Реймське Євангеліє, Литовські статути), теоретичні висновки праць та спостереження Г. Постеля, Сент-Амана, М. Кромера, Я. Красіцького, П. Шафарика, Б. де Віженера, Я. Ласіцького, П. Ріко, Й. В. Мюллера й ін. про історичні умови розвитку української мови та її статус у XIV — XVI c толіттях.

  • 299. Суд над українськими поетами XVI ст. // Дзвін. — 1990. — № 7. — С. 114-129.

    Уривки із документального нарису Г. Нудьги «Не бійся смерті», що базується на матеріалах з архівів Львова, Луцька, Вільнюса, Києва, про перший судовий процес над українськими поетами Іваном Журавницьким та Оленою Копоть, який відбувся в Луцьку 1576 року.

1991

  • 300. Від маминої пісні — до світової слави // Українка. — 1991. — № 4-5. — С. 7.

    Про українського співака Й. Гошуляка.

  • 301. Оповів Чезаре Вечелліо // Друг читача. — 1991. — № 14. — 3 квіт.

  • 302. Султанша і рабиня // Українка. — 1991. — № 7-8. — С. 6.

    Про турецько-татарські напади на Україну у XIII — XVI ст., про долю двох українських полонянок з Рогатина — Насті Лісовської, яка стала дружиною султана, та Уляни, яка залишились рабинею у Венеції.

  • 303. Хто і коли вперше назвав Січ республікою? // Україна. — 1991. — № 23 (листоп).

    Проаналізовано гадки про Запорозьку Січ у європейській літературі, зокрема у праці Ф. Боденштедта «Поетична Україна» та поетичних творах А. Мавріціуса, І. Демольєра, у працях чеських дослідників Ф. Полацького, Я. Первольфа, де Січ названо республікою. Згадано «Реляцію» італійського посла А. Віміно.

1992

  • 30 4. Де шукати сліди Климовського? // Єлисавет. Історико-краєзнавчий додаток до газети «Народне слово» (Кіровоград). — 1992. — Вип. 8. — 19 серп.

  • 305. Під одним дахом з Кобзарем жив три місяці роменець Григорій Вашкевич // Панорама Сумщини. — 1992. — 5 берез.

    Спогади про Григорія Вашкевича — друга Тараса Шевченка.

  • 306. Студенти з Кам’янець-Подільщини в середньо вічних університетах Європи // Кам’янець-подільський вісник. — 1992. — 15 лип.

  • 307. Чи малював Тіціан козака // Народна творчість та етнографія. — 1992. — № 4. — С. 20-29.

    Ідеться про рідкісне видання XVI ст., книгу Цезаре Вечелліо «Habiti antichi et moderni di tutto il mundo di Cesare Vecellio» («Давні та нові вбрання по всьому світу», Venetia, 3 vol., fol. 1550), у якій вміщено етнографічні матеріали про Україну, зокрема малюнки Тиціана із зображенням українських козаків та шляхтянок. Г. Нудьга використав видання 1590 р. із Вроцлавської бібліотеки.

1993

  • 308. Біля дорогої могили // Літературна Україна. — 1993. — 13 трав. — С. 2.

    Про харківський період у житті Г. Нудьги. Згадки про популярність М. Хвильового та здогади про причини його самогубства. Вміщено ескіз могили М. Хвильового, яку Г. Нудьга відвідав у 1933 році.

  • 309. «Прагнув іти якомога глибше» // Літературна Укра їна. — 1993. — 25 лют.

  • 310. Цар-голод // Київ. — 1993. — № 2. — С. 118-128; № 3. — С. 115-119.

    Спогади Г. Нудьги про голодомор в Україні 1932-1933 років (написані 1988 року) та аналіз його передумов. Містить переднє слово В. Лучука «Характерник з вулиці Торф’яної» (С. 117-118).

  • 311. Чому на мене розгнівався М. С. Хрущов // Неділя. — 1993. — № 5 (лип.); № 6 (черв.).

    Про книгу «Листування запорожців з турецьким султаном» (Київ, 1963), вихід якої мав міжнародний політичний резонанс.

Антології, збірні видання, які уклав і науково опрацював Григорій Антонович Нудьга

1940

  • 312. Українська народна сатира і гумор / Упоряд.: М. В. Нагорний, Г. А. Нудьга та ін.; Ред. і передм. М. В. Нагорного. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1940. — 340 с.

    Зміст: М. В. Нагорний. Вступ: І. Українська народна усна сатира, її теми і жанри; ІІ. Збірник «Українська народна сатира і гумор, добирання матеріалів до нього та принципи їх упорядкування» (С. 3-16). Част. І. Дореволюційна сатира і гумор (оповідальні жанри): Розд. І. Сатира на царів та царських урядовців; Розд. ІІ. Сатира на представників експлуататорського класу (поміщики, фабриканти, купці, сільські багатії); Розд. ІІІ. Сатира на стару армію (генерали та офіцери); Розд. IV. Сатира на іноземних інтервентів; Розд. V. Антицерковна сатира та гумор; Розд. VI. Побутовий гумор та сатира: Підрозд. 1. Родина і родинні взаємини; Підрозд. 2. Дурні, недотепи, ледарі, боягузи, п’яниці; Підрозд. 3. Різні гумористичні сцени, діалоги тощо; Розд. VII. Небилиці, нісенітниці, перефрази, скоромовки, нескінченні розповіді: Небилиці; Короткі небилиці і нісенітниці; Перефрази; Скоромовки; Нескінченні розповіді. Част. ІІ. Пореволюційна сатира і гумор: Розд. І. Сатира на інтервентів і контрреволюційні армії; Розд. ІІ. Сатира на попів, куркулів, японських нальотчиків, ледарів; Розд. ІІІ. Побутовий гумор. Словничок діалектизмів і іншомовних слів, що зустрічаються в І частині збірника «Українська народна сатира і гумор». Список основних збірників і джерел по українській народній сатирі і гумору. Алфавітний покажчик фольклорних матеріалів, вміщених у збірнику «Українська народна сатира і гумор».

1941

  • 313. Пісні і романси українських поетів / Упоряд., вступ. ст. і приміт. (С. 255-281) Г. А. Нудьги. — Київ: Рад. письменник, 1941. — 288 с. (Б-ка поета, № 39. Укр. фольклор).

    Зміст: Від упорядчика. Г. Нудьга. Пісні українських поетів (вступ. ст., С. 7-30). Розд. І. Перша половина ХІХ століття (Від Котляревського до Шевченка): І. П. Котляревський: Віють вітри; Сонце низенько; Ой, мати, мати; Ворскло, річка невеличка; Ой я дівчина Полтавка; Ой доля людськая; Г. Ф. Квітка-Основ’яненко: Спить жінка; В мене думка не така; Є. П. Гре бінка: Українська мелодія. Розд. ІІ. Пісні поетів-романтиків: С. Писаревський: За Немань іду; Л. Боровиковський: Вивідка; В. М. Забіла: Гуде вітер вельми в полі; Не щебечи, соловейку (перший варіант); Не щебечи, соловейку (другий варіант); Човник; Човник (народний варіант); М. М. Петренко: Небо; Чого ти, козаче; О. С. Афанасьєв-Чужбинський: Є. П. Г-ці (Євгенію Павловичу Гребінці); Ой у полі на роздоллі; Т. Г. Шевченку. Розд. ІІІ. Пісні західноукраїнських поетів: М. Шашкевич: До милої; М. Л. Устіянович: Верховинець; Верховинець (народний варіант). Розд. IV. Т. Г. Шевченко: Причинна («Реве та стогне Дніпр широкий»); Причинна («Така її доля»); Думка («Тече вода в синє море»); Думи мої; Катерина («Кохайтеся, чорнобриві»); Тополя («По діброві вітер виє»); Тополя («Плавай, плавай, лебедонько»); Думка («Нащо мені чорні брови»); Гайдамаки («У гаю, гаю»); Гайдамаки («Літа орел»); Черниця Мар’яна; Летить галка (народний варіант пісні з «Черниці Мар’яни»); Дума з поеми «Сліпий»; Заповіт; Ой одна я, одна; Ой три шляхи; Садок вишневий; Княжна («Зоре моя вечірняя»); Якби мені черевики; Ой не п’ються пива, меди; Ой люлі, люлі, моя дитино; Утоптала стежечку; Навгороді коло броду; Якби мені, мамо, намисто; Федору Івановичу Черненку. Розд. V. Друга половина ХІХ століття (Пісні поетів пошевченківської доби): О. Я. Кониський: Вийшов місяць; С. В. Руданський: Повій, вітре; Чорний колір; Мене забудь; Засідатель; Треба всюди приятеля мати; В. С. Кулик: Загублені душі; Весела удова; А. П. Свидницький: Горлиця; У полі доля стояла; Я. І. Щоголів: Черевики; Пряха; У полі; Вечерній дзвін; Зимовий вечір; Л. І. Глібов: Журба; Веснянки; В. С. Александров: Розбите серце; Вечерній дзвін; Ю. Федькович: Брат та сестра; Під Маджонтов; Поклін; Співанка; При відході; Оскресни, Боян; С. Воробкевич: Над Прутом; Заграй; Тепер аж догадалась ти. Розд. VI. Пісні українських драматургів і композиторів: С. С. Гулак-Артемовський: Місяцю ясний; Чорной хмарою дуброва; Ой казала мені мати; М. Л. Кропивницький: Ревуть, стогнуть гори-хвилі; Удовиця; Гей, нум, братці, до зброї; М. П. Старицький: Виклик; Туман хвилями лягає; Швачка; П. І. Ніщинський: Закувала та сива зозуля. Розд. VIІ. Кінець ХІХ — початок ХХ століття (Піднесення революційної пісні): І. Я. Франко: Гімн; Не забудь; Безмежноє поле; Б. Д. Грінченко: Бурлака; Смутнії картини; До праці; П. А. Грабовський: Сон; Дочка до матері; Наперед; Леся Українка: Русалка; Ой, здається, не журюся; Вишеньки; Місяць яснесенький; На провесні; Соловейковий спів; Contra spem spero («Гетьте думи»); К. Ценглевич: Орав мужик; Я. В. Жарко: Очерет; М. С. Кононенко: Вечір; О. Маковей: Сон; В. І. Самій ленко: Вечірня пісня; Горе піїти; О. Колесса: Шалійте, шалійте, скажені кати ; М. А. Славінський: Коли розлучаються двоє (З Гейне); Пісня; Б. Лепкий: Видиш, брате мій; М. Ф. Чернявський: Степ і степ; М. Л. Кузьменко: Пісенька; Г. М. Комарівна: Т. Шевченку; Козачка: Зісланому борцеві; Ю. Будяк: Горе; М. Н. Кочура: Справжнє кохання; Х. Рябокінь: Заграй, кобзарю. Розд. VIIІ. Пісні, автори яких не встановлені: Де ти ходиш, моя доле; Де ти бродиш, моя доле; Там, де Ятринь; Віє вітер; Де грім за горами; Гандзя; Слухай, серце; На захід сонечко схилилось; Моя ти голубко. Примітки.

1956

  • 314. Пісні та романси українських поетів : У 2-х т. / Упоряд., вступ. ст. і приміт. Г. А. Нудьги ; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1956. — Т. І. — 345 с.; Т. ІІ. — 386 с. (Б-ка поета).

    Зміст: Т. І: Григорій Нудьга. Пісні українських поетів та їх народні переробки (вступ. ст., С. 3-83). Розд. І. Українські народні пісні, записані у XVI — XVIII століттях: XVI століття: Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?; XVIІ століття: Гой на горі женці жнуть; Ой біда, біда мні, чайці небозі; Піснь руська (Ой на ріці на Самарох); Піснь (Ой летіла голубонька з України); Піснь (Ой учинила дівонька, учинила); Піснь (Ой ще кардаш); Дума (Ой не стой под окном); Піснь (Котиться кришталь по сіножаті); Піснь (Вчора була суботонька); Піснь (Сидить козак на конику); Дума (Ой розв’язався мій черевичок на нозі); Піснь (Ой ти, лісе); Піснь (На бережку стояла); Чи я тобі не казала, чи не говорила; Сидить рижок при соснині; XVIІІ століття: Ой за лісом, за чорненьким; Да под вишнею, под черешнею; Стоїть верба над водою; Піснь свіцька (Ой, по сім боці Дунаю); Через поле річка; Над Дунаєм глибоким; Ой дівчина кріпко жне; Да орет мужик при дорозі; Пішла матенька до зятенька; Піснь козацькая (Да стоїть козак над водою); Ішов козак з України; Піснь свіцька о крилю Саві Панушку. Розд. ІІ. Пісні невідомих авторів XVII століття: Пастуше, пастуше; Чом, чом, чом, чому босо ходиш; Пісня козака Плахти; Піснь руська (Постій, постій, голубонько); Да пійду я, пійду; Да зрівняй, Боже, гори, долини рівненько; Дівчина душа (варіант з XVIІІ ст.); Порівнай, Боже, гори, долини (варіант з ХІХ ст.); Перестань, Ясю, з вечора ходити; Ой вжах нового мосту; Висипався Хміль із міха; Пісня про пана Миколая Потоцького (Глянь, обернися); Відповідь пана Потоцького (Он глянул, як звір); Пропорція теї пісні (От так пиха наробила лиха); Подяка Богу за перемогу (Честь Богу, хвала); Дума козацька о Берестецькім звиченстві; Серед поля широкого церковка стала; Ой текуть річеньки з криниць до озера; Скажи мені, соловейку, правду; Перепеличенька я не величенька; Перепеличенька я не величенька (варіант з XVIII ст.); Перепеличка мала, невеличка (варіант з ХІХ ст.); Ой, коли любиш — да не забувай же; От нещасної долі головонька мене болить; Пойду ж я, пойду на гору високу; Ой перестань, перестань до мене ходити; Переходом в чистом полі (варіант з XVIII ст.); Ох, сам я не знаю, чемусь мні нудненько; О роскошная Венера; Українонько, матінко моя; Ах, Українонько, бідная годинонька; Бувало лиха много на світі; Чом ся ти, молодче, журиш; Піснь руська (Дівойка тяжейко вздихає); Піснь руська (Чом, чом, дівонько, смутне личко маєш); Пойду в дубровоньку; О, як ми тяженько; Да біда ж моя, да не малая; Піснь руська (Ой хто ж мене буде в моїм жалю тішити); Піснь (Неволенька ж моя з вами); Піснь (Зоря заходить, вечор близенько); Піснь (Постой, прошу, голубоньку); Дума (Ой не кажи ти, дівчино, на мене); Руська (Аннусю, серденько); Піснь (Чого моє серденько тяженько вздихає); От неділі першого дня. Розд. ІІІ. XVIII століття: Ілія Бачинський: Піснь світова (І мні тоскно); Семен Климовський: Їхав козак за Дунай; Їхав козак за Дунай (варіант); Іван Пашковський: Піснь світова (Поки ж думати); Піснь свіцька (Мусиш ти ся признати); Піснь свіцька (Тяжкая річ любити); Піснь свіцька (Ох мні жаль не помалу); Григорій?: Гей, ти, горда дівчинойко; Ой ти, дівко молодая (варіант з ХІХ ст.); Олександр Падальський: Піснь о світі (А хто на світі без долі вродиться); Левицький: Піснь свіцька (А хто ж ся на світі без долі уродит); Василій [Пашковський]: Піснь о бідном сироті; Яків Семержинський: Піснь світова (Кара з неба); Г. С. Сковорода: Піснь 10-я (Всякому городу нрав і права); Піснь 13-я (Ах, поля, поля зелені); Піснь 18-я (Ой ти, птичко жолтобоко); Юліан Добриловський: Дай же, Боже, добрий час. Пісні невідомих поетів: Піснь свіцька (Дівчинойко, моя голубойко); Стукнуло, грянуло в лісі; Піснь свіцькая (Ци я була ци не красная); Гей, сам же я не знаю; Піснь свіцька (Гей, не тіштеся, вороженьки); Піснь свіцька (Смутна на серцю хвиля наступаєт); Піснь свіцька (Ой, як тяжко, хто кохає); Піснь свіцька (Ох, мні жаль великий); Піснь свіцька (Ах, як на сердцу не нудіти); Піснь свіцька (Вимовити мені трудно); Піснь свіцька (Нехай нагородять неба твої труди); Піснь свіцька (Постоянно, честно); Піснь свіцька (Єще сонце не заходить); Піснь мандрованого ляха з Варшави; Піснь світова (Мізерія на сім світі); Занехай ти мене; Піснь свіцька непотрібная (Через Дунай тихий); Піснь свіцька (Ах, мні жаль не помалу); Ци не жаль сердечне; Реку, реку правду ненароком; Чом тужиш, серденько; Далек ти полинеш; Що я кому виноват; Тужив, гукав жалостно голуб на бучині; Бистренькії річеньки; Что ж я кому виноват; Чесо ти ради, младенче; Піснь світова (Біда ж мені на чужині); Піснь свіцька (Мізерія на сім світі); Піснь свіцька (Нудно ж мені, що думаю); Годі вам шуміти, зеленії луги!; Піснь світова (А що ж в світі за зрада великая стала); Ой Боже мой, Боже, дієт мі ся негоже; Піснь (Видиться, в світі всі грішнії люди); Ой як мене моя мати та дала до школи; О, зрадливоє кохання; Ах я нещасний, що маю діяти. Додатки, примітки і коментарі.

    Т. ІІ: Розд. І. ХІХ і початок ХХ століття: І. П. Котляревський: Віють вітри; Видно шляхи полтавськії; Всякому городу нрав і права; Ой доля людськая; Ой мати, мати!; Де згода в сімействі; Чого ж вода каламутна; Сонце низенько; Ворскло, річка невеличка; Ой я дівчина Полтавка; З того часу, як женився; С. С. Писаревський: За Немань іду; Де ти бродиш, моя доле?; Де ти бродиш, моя доле? (варіант); Пісня (Де б то допитаться правди); Г. Ф. Квітка- Основ’яненко: Хусточко ж моя, шовковая!; Спить жінка, не чує; В мене думка не така; Є. П. Гребінка: Українська мелодія (Ні мамо, не можна нелюба любить); Л. І. Боровиковський: Вивідка (В чистім полі); В. М. Забіла: Вітер (Гуде вітер вельми в полі); Не щебечи, соловейку (перший варіант); Не щебечи, соловейку (другий варіант); Човник (Чи довго я, нещасливий); Човник (народний варіант); Пісня (Не плач, дівчино); М. М. Петренко: Небо (Дивлюся на небо); Туди мої очі; Де грім за горами (народний варіант); Недуг (уривок); О. С. Афанасьєв-Чужбинський: (Скажи мені правду); Ой у полі на роздолі; Думка (Як ранок осипле квіточки росою); Т. Г. Шевченку (Не в степу, не на могилі); Т. Падура: Піснь Відортова (Не журися, мій хазяю); Козак (Закотився місяць в хмари); Я. Комарницький: Пісня про Кармелюка; Кармелюк (варіант); К. Ценглевич: Орав мужик край дороги; Д. Бонковський: Ґандзя; Гнів Ґандзі цяці-молодички; Нема ж мені, чого треба; А. Шашкевич: Над Ятраньом (Там, де Ятрань круто в’ється); Там на горі (народний варіант); Там, де Ятрань (народний варіант); Сльози (Кажуть люди, що щасливий); Сор в хаті; М. С. Шашкевич: До милої (Повій, вітре); Туга за милою (Із-за гори, із-за лісу); Розпука (Поза тихими водами); Веснівка (Цвітка дрібная молила неньку); Я. Ф. Головацький: Туга за родиною (Я в чужині загибаю); О. В. Духнович: Вручаніє (Я русин бил, єсмь і буду); С. Д. Карпенко: На захід сонце вже схилилось; На захід сонечко вже схилилось (народний варіант); М. Л. Устиянович: Верховинець (Верховино, світку ти наш); Верховинець (народний варіант); Піснь опришків (Гей, браття опришки); І. М. Гушалевич: Мир русинам (Мир вам, браття); До зорі (Красна зоре, подивися); Бурлак (Сонце западає за високі гори); Ми в луг підемо; Тост до Русі; Тост до Русі (народний варіант); А. Велисовський: Який чорт мені надав; Т. Г. Шевченко: Причинна (уривок: «Реве та стогне…»); Причинна (уривок: «Така її доля…»); Тече вода в синє море; Думка (Тяжко, важко в світі жити); Думка («Тяжко, важко жить на світі», народний варіант); Думи мої, думи мої; Думи мої (народний варіант), Катерина (уривок: «Кохайтеся, чорноброві»), Тополя (уривок: «По діброві вітер виє»); Тополя (уривок: «Плавай, плавай, лебедонько»); Думка (Нащо мені чорні брови); Думка («Нащо мені чорні брови», народний варіант); Гайдамаки (уривок: «У гаю, гаю…»); Гайдамаки (пісня кобзаря «Літа орел»); Вітер з гаєм розмовляє; Черниця-Мар’яна (уривок: «Несподівано Мар’яна…»); Летить галка (народний варіант); Єретик (уривок: «Кругом неправда…»); Єретик («Кругом неправда…», народний варіант); Дума (з поеми «Сліпий»); Заповіт (Як умру, то поховайте); Ой одна я, одна; Ой три шляхи широкії; Садок вишневий коло хати; Княжна (уривок: «Зоре моя вечірняя»); Якби мені черевички; І багата я; Ой виострю товариша; Закувала зозуленька; Ой не п’ються пива, меди; Ой пішла я у яр за водою; Ой люлі, люлі, моя дитино; Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?; Утоптала стежечку; Навгороді коло броду; Якби мені, мамо, намисто; Ой умер старий батько; Тече вода з-під явора; Федору Івановичу Черненку (Ой по горі ромен цвіте); О. І. Псьол: До сестри (Не питай ти моїх пісень); Я. І. Щоголів: Пряха (Рано-вранці я вставала); Черевички (Як до милого ходила); Черевички (народний варіант); У полі (Гей, у мене був коняка); Зимовий вечір (Вечоріє і темніє); С. В. Руданський: Повій, вітре, на Вкраїну; Повій, вітре, на Вкраїну (народний варіант); Чорний колір (Щоб співати чорний колір); Мене забудь; Звела мене не біда; Ти не моя; Засідатель (Гнався постом засідатель); Треба всюди приятеля мати; Л. І. Глібов: Журба (Стоїть гора високая); Журба (народний варіант); Стоит гора (російський варіант); Веснянка (Весна прийшла); Під калиною (Нічка тиха Україну одвідать прийшла); М. О. Максимович: На похорон Т. Г. Шевченка під Ка невом; О. Я. Кониський : Вийшов місяць; А. П. Свидницький: В полі доля стояла; В полі доля стояла (народний варіант), Горлиця (Ой у лісі, у дубині); В. С. Кулик: Загублені душі (балада); Загублені душі (народний варіант); Весела удова (Сватав мене двічі пан); С. С. Гулак-Артемовський: Місяцю ясний; Чорной хмарою дуброва; Ой казала мені мати; В. С. Александров: Розбите серце (Я бачив, як вітер березку зломив); Ти несись, мій спів; Вечірній дзвін; Ю. А. Федь кович: Оскресни, Бояне; Брат та сестра (Не зозуля в лісі затужила); Як засяду коло чари; Поклін (Гей, по горі, по високій); При відході (Чо ти плачеш, дівчино); Співанка (Зашуміли темні лози); Дезертир (Ой сів же він при столику); На могилі мого брата (Весна ся вернула); Весною пташки щебечуть (народний варіант); Марш на Італію (Засвіти ми, ясна зоре); Вечором (Пою коні при Дунаю); О. О. Заклинський: Там, де Чорна гора; С. І. Воробкевич: Над Прутом; Вечірня пісня (Сонце ся сховало); Заграй ти, цигане старий; Іван з Путилова (Якби була я зозуля); Ви дівочі сині очі; Тепер аж догадалась ти; О. Й. Партицький: Помарніла наша доля; М. П. Старицький: Виклик (Ніч яка, Господи); Виклик (народний варіант); Туман хвилями лягає; Туман хви лями лягає (народний варіант); Швачка (Нахилилась голівонька); М. Л. Кро пивницький: Ревуть, стогнуть гори-хвилі; Гей, нум, братці, до зброї; Удовиця (Удовицю я любив); Ой у саду на вишеньці; На улиці скрипка грає; П. І. Ніщинський: Закувала та сива зозуля; А. К. Вахнянин: Гей на Івана, гей на Купала; І. Я. Франко: Гімн (Вічний революцьонер); Пісня руських хлопців радикалів; Не забудь, не забудь; Як почуєш вночі; Безмежнеє поле в сніжному завою; Ой ти, дівчино, з горіха зерня; Леся Українка: Русалка (Коло річки у садочку); Ой, здається, не журюся; Contra spem spero (Гетьте, думи, ви хмари осінні); Колискова (Місяць яснесенький); Напровесні (Не дивуйте, що квітом прекрас ним); Вишеньки (Поблискують черешеньки); Не співайте мені сеї пісні; Горить моє серце; Стояла я і слухала весну; К. О. Білиловський: Дайте бо жить (В чарах кохання); Моя пісня (Я пісню співаю); Б. Д. Грінченко: Смутнії картини; І молилася я; До праці; Я. В. Жарко: Очерет (Рибалка молоденький); О. С. Маковей: Сон (Тихий сон по горах ходе); В. І. Самійленко: Вечірня пісня (Тихесенький вечір на землю спадає); І. І. Манжура: Нечесна (Мов билинонька в полі зів’яла); М. С. Кононенко: Вечір (Сховалось сонце за горою); І. А. Глібовицький: У днях, коли дім я покинув; П. А. Грабовський: Сон (Зелений гай, пахуче поле); Тіш мене, занедужала я; Наперед; О. М. Колесса: Шалійте; Рево люційний марш (народний варіант); М. А. Славінський: Коли розлучаються двоє; Пісня (В’ється стежка поміж житом); М. Ф. Чернявський: Степ і степ; Тихо гойдаються в синьому морі; М. Л. Кузьменко: Пісенька (Раз я в волості судився); В. М. Пачовський: Забудь мене; Г. М. Комарівна: Т. Шевченку (Не на шовкових пелюшках); М. Н. Кочура: Справжнє кохання; Справжнє кохання (народний варіант); М. О. Виноградова: Зісланому борцеві за робітничу справу (Дивлюсь я на тебе»); Г. Супруненко: Робітникам; С. Загородний: Царі кров нашу проливають; Л. С. Лепкий: Ой видно село; М. Гайворонський: Їхав стрілець на війноньку; Їхав козак на війноньку (народний варіант). Розд. ІІ. Популярні пісні і романси невідомих авторів: На високій дуже кручі; Чорнії брови, карії очі; Місяць на небі; Прийде весна; Слухай, серце, цюю пісню; Моя ти голубко; Скажи, нащо тебе я полюбила; Пропала надія; Проліски (О, принесіть мені пролісок з лісу); Капають, котяться сльози по личеньку; Чого сумувати; Бабусю рідненька; Циганське життя; Циганське життя (варіант); Волошки; Лети, моя думо; Дівчино кохана, здорова була; Без тебе, Олесю; Вечір надворі, ніч наступає. Розд. ІІІ. Революційні пісні: Марсельєза (Вперед, вперед, сини родини); Марсельєза (Над залитою кров’ю землею); Сміло, други; Кайданники (Сховалося сонце за степом); В неволі скатований люто; Червоний прапор; Варшав’янка; Сміло у ногу рушайте; Сміло, товариші, в ногу; Жалібний марш (Ви жертвою в бою); Сонце сходить і заходить; Відпустили селян на свободу; Сльозами злита; Засвистали арештанти; Туман яром котиться; Годі терпіти, годі стогнати; Ну-бо, хлопці, повстаньмо; Інтернаціонал; Інтернаціонал. Додатки, примітки і коментарі: Українські поети і їх пісні; Популярні пісні та романси невідомих авторів; Революційні пісні; Романси та пісні українських поетів ХІХ ст., що не ввійшли до збірника; Російські пісні та романси, що стали популярними на Україні; Композитори — автори музики до пісень і романсів.

1957

  • 315. Боровиковський Л. Твори / Упоряд. і приміт. С. А. Крижанівського, Г. А. Нудьги ; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1957. — 283 с., 1 л. портр.

    Зміст: С. Крижанівський. Перший український поет-романтик (вступ. ст., С. 3-52).

  • 316. Українська народна сатира і гумор / Упоряд. та вступ. ст. Г. А. Нудьги. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1957. — 288 с.

    Зміст: Г. Нудьга. Гостра зброя народу (вступ. ст., С. 3-18). Част. І. Дожовтнева сатира і гумор: 1. Землею і водою будемо битися з тобою; 2. Царі і царенята; 3. Пани і підпанки; 4. Піп і пан — то одно; 5. І сміх і гріх. Част. ІІ. Пожовтнева сатира і гумор: 1. Кому нашої землі схочеться — той під нею скорчиться: Фашисти кляті, чого прийшли до нашої хати; 2. Без пана і попа; 3. Кому сміх, а кому сльози.

1958

  • 317. Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957 / Упоряд., вступ. ст. і приміт. (С. 349-403) Г. А. Нудьги ; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1958. — 422 с., 1 л. іл. (Б-ка поета).

    Зміст: Григорій Нудьга. Пісні та романси українських радянських поетів (вступ. ст., С. 3-73). Розд. І. Пісні та романси. Автори: П. Тичина, М. Риль ський, В. Чумак, В. Сосюра, А. Головко, І. Микитенко, М. Семенко, П. Ка пельгородський, М. Марфієвич, І. Кулик, А. Панів, І. Шевченко, О. Кучеренко, Т. Карпова, М. Лебідь, В. Поліщук, В. Бобинський, Д. Загул, М. Тарновський, М. Березина, Л. Колосок, П. Усенко, Ю. Жилко, М. Кожушний, Т. Фіалко, М. Бернацький, Т. Бутович, П. Козланюк, О. Гаврилюк, І. Потапюк, І. Ве личко, Я. Гримайло, Т. Масенко, С. Крижанівський, А. Малишко, Л. Зимний, Р. Савицький, М. Бажан, П. Воронько, І. Гончаренко, І. Нехода, Л. Перво майський, О. Новицький, О. Ющенко, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, М. Шпак, С. Воскрекасенко, М. Упеник, М. Стельмах, Є. Доломан, Р. Братунь, М. Ткач, П. Амбросій, Х. Литвиненко, П. Носач, В. Перепелюк, С. Шуплик, І. Іванченко. Розд. ІІ. Пісні та романси, автори яких не встановлені. Розд. ІІІ. Пісні революційного пролетаріату.

1959

  • 318. Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. / Упоряд., підгот. текстів, передм. та приміт. (С. 565-595) Г. А. Нудьги. — Київ: Держлітвидав УРСР, 1959. — 599 с., 8 л. іл.

    Зміст: Григорій Нудьга. На шляхах до реалізму (вступ. ст., С. 3-40). Розділи: Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова; Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнийшого Виктора, архиепископа Малороссийского, Черниговского и ордена святого Александра Невского кавалера, простыми сельскими разговорами соображенные. 1803 г. Ноября 11. дня; К. Пузина: Ода — малороссийский крестьянин; Твердовський: «Ага! Чи вже ти нахопився, катюжний сину, Бонапарт!» ; Г. Кошиць-Квітницький: Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения; П. Данилевський: Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году; Мысли украинского жителя о нашествии французов (Малороссийская ода); Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу; Вакула Чмир; П. Білецький-Носенко: Горпинда, чи вхопленая Прозерпина, жартливая поема в трьох піснях; Пан писар; Ївга (Балада з Бюргера); Журба старого плугатара; Опізнившийся Лель (З Анакреона); Романс (Наслідування Гете); Байки: Комашка да Цвіркун; Мудрець да старшина войськовий; Пара коней; Тріска-риба; Дворовий Пес да голодний Вовк; Пан дяк да школяр; Гадюка да Терпуг; Заєць да Перепелиця; Лисиця да Цап; Дві кози; Два приятелі; Гадюка да П’явка; Сковорода; Терновий кущ; Рачиха да її Раченята; Гуси; Ворони (З Лессінга); Лев да Заєць (З Лессінга); П’яниця да його жінка; Комета; С. Писаревський: Писулька до мого братухи Яцька, ми рянського панотця, тоді ще, як я бурлакував; «Крути, Панько, головою» (байка); Мірошник (З Державіна); Свиня і Трояндник; Моя доля; За Німань іду; Пісня; П. Писаревський: Стецько (Можебилиця); Пан; Цуценя; Панське слово — велике діло; Собака та злодій (Казка); Кочубей; О. Рудиковський: Чумацький віз (Казка); Байка («В якомусь-то селі…»); Звіриний мор (Байка); Невістчи на плахта (Байка); Козли; Пісня (Старинная на новый лад); К. Думитрашко: Жабомишодраківка (Батрахоміомахія); Поминки; Змій; Золотоноша; Часи; Доля; Молитва Маргарити (Із Гете); До карих очей; П. Кореницький: Вечорниці (Сатирицька поема); Панько та Верства (Байка); Дяк та гуси (Казка); Нехай; С. Александров: Вовкулака, українське повір’я, розказ в стихах; М. Макаровський: Наталя, або дві долі разом; Герасько, або талан і в неволі (Повість в стихах); Полтавська могила; Рассказ казака о былом в Украине (Былое в Украине); Я. Кухаренко: Харко, запорозький кошовий.

  • 319. Українська народна сатира і гумор / Упоряд. та вступ. ст. Г. А. Нудьги. — Вид. 2-е, доп. — Львів: Кн.-журн. вид-во, 1959. — 282, 9 с.

    Зміст: Г. Нудьга. Гостра зброя народу (вступ. ст., С. 3-18). Част. І. Дожовтнева сатира і гумор: 1. Землею і водою будемо битися з тобою; 2. Царі і царенята; 3. Пани і підпанки; 4. Піп і пан — то одно; 5. І сміх і гріх. Част. ІІ. Пожовтнева сатира і гумор: 1. Кому нашої землі схочеться — той під нею скорчиться: Фашисти кляті, чого прийшли до нашої хати; 2. Без пана і попа; 3. Кому сміх, а кому сльози.

1960

  • 320. Забіла В., Петренко М. Поезії / Упоряд., вступ. ст. та приміт. (С. 187-211) Г. А. Нудьги ; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1960. — 215 с., 1 л. портр.

    Зміст: Г. Нудьга. Два поети-романтики (вступ. ст., С. 3-48). Віктор Забіла. Співи крізь сльози: Друкований збірник [«Співи крізь сльози»]: Соловей («Не щебечи, соловейку»); Два вже літа скоро пройде; Човник («Чи довго я нещасливий»); Гуде вітер вельми в полі; От і празника діждались; Нащо, тату, ти покинув; Сидів раз я над річкою; Повз двір, де мила живе; Ох, коли б хто знав, як тяжко; Сирота («Без худоби сиротині»); Будяк («Поралися люди в полі»); Зовсім світ перевернувся; Весілля («Хату нову ік весіллю»); Вечоріє, смеркається; Остап і чорт («Жив собі десь чоловічок»); Семенова кобила («У спасівку, у жарке літо»); Повіяли вітри буйні; Голуб («Ой застогнав голуб»); З рукописного збірника «Співи крізь сльози»: Кохання («Світить місяць, да не гріє»); До коня («Що, мій коню»); Сорока («Сорока в дворі скрекоче»); Осінній вітер («Не так уже сонце світить»); До невірної («Було б шануваться»); Палій («Іде військо запорозьке»); Пугач («Близько мене стогне пугач»); Туга серця («Літа мої молодії»); Розлука («Нехай не жде»); Поезії з різних рукописних збірників та автографів: Пісня («Послухайте мою пісню»); Пісня («Не плач дівчино»); До Шевченка («Чого ти лаєшся, Тарасе?»); При подарке матери колокольчика («Задзвони мені, дзвіночок»); Худоби маєте геть-геть. Михайло Петренко. «Думи і співи»: Думи мої; Небо: Дивлюся на небо; По небу блакитнім очима блукаю; Схилившись на руку, дивлюся; Весна («Весна, весна, година мила»); Слов’янськ: Ось-ось Слов’янськ; Чи бачив хто слов’янську дівчину; Рай цілий радості і пекло мук; Далеко од родини; Тебе не стане в сих місцях; Туди мої очі; Як в сумерки вечірній дзвін; Ой біда мені, біда; Минулися мої ходи; Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче; Іван Кучерявий («У неділеньку раненько»); Недуг («Ходе хвиля по Осколу»); Батьківська могила («Покинув нас»); Гей, Іване, пора. Примітки та коментарі: Віктор Миколайович Забіла; Михайло Миколайович Петренко.

  • 321. Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957 / Упоряд., вступ. ст. і приміт. (С. 349-403) Г. А. Нудьги ; Редкол.: М. П. Бажан та ін. — Київ: Рад. письменник, 1960. — 411 с., 1 л. іл. (Б-ка поета).

    Зміст: Григорій Нудьга. Пісенна творчість українських радянських поетів (вступ. ст., С. 3-71). Розд. І. Пісні та романси. Автори: П. Тичина, М. Рильський, В. Чумак, В. Сосюра, А. Головко, І. Микитенко, М. Семенко, П. Капельгородський, М. Марфієвич, І. Кулик, А. Панів, І. Шевченко, О. Кучеренко, М. Лебідь, В. Поліщук, В. Бобинський, Д. Загул, М. Тарновський, П. Усенко, М. Кожушний, Т. Фіалко, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Гримайло, Т. Масенко, С. Крижанівський, М. Скуба, А. Малишко, Л. Зимний, Р. Савицький, М. Бажан, П. Воронько, І. Гончаренко, І. Нехода, Л. Первомайський, О. Новицький, О. Ющенко, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, М. Шпак, С. Воскрекасенко, М. Упеник, М. Стельмах, В. Бичко, Є. Доломан, Р. Братунь, М. Ткач, П. Амбросій, Х. Литвиненко, П. Носач, В. Перепелюк, С. Шуплик, І. Іванченко. Розд. ІІ. Пісні та романси, автори яких не встановлені. Розд. ІІІ. Пісні революційного пролетаріату.

  • 322. Смійтеся на здоров’я : (Гумор і сатира: Зб.) / Упоряд. Г. Нудьги. — Київ: Держлітвидав УРСР, 1960. — 327 с., 20 л. іл.

1963

  • 323. Українські пародії / Упоряд., вступ. ст., приміт. та комент. (С. 373-410) Г. А. Нудьги. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. — 416 с., іл.

    Зміст: Григорій Нудьга. Бойовий, популярний жанр (вступ. ст., С. 3-19). І. Народні пародії: На колядки й щедрівки: Піснь світова, «На Сіонській горі», «Христос народивсь», Святі коло Христа (Їде сніг з морозом), «Бог предвічний» А-Б, «Предвічний пред літи родився» А-В, «Цвіт мислений», «Ой, на ріці, на Йордані» А-В, «Нова радість стала» А-Б, Ірод-цар за Христом ганявся; На молитви і церковні відправи: «Отче наш», «Вірую» А-Б, «Пре красная дівко Марійко», Єктенії А-Б, «Господи помилуй» А-Б, «Святий боже, святий кріпкий», Як за річкою, за бистрою (Пародія на акафіст), Окапосць, Тропарь великомученице горелице, Тропар, Кондак (Глас 4), Апостол; На величання: Шинкареві, Шевцеві; На замовляння: Лічіння от вшелякей хороби, Від болі в животі; Пародійні думи: Дума про чабана (XVII ст.), Дума про чабана (варіант, записаний у ХІХ ст.), Курта, Талавиря, Про наймита- чабана, «На синьому морі», Про Михія. ІІ. Пародійні твори XVI-XVIII ст.: Твори XVI-XVII ст.: Тестамент руськи[й], Промова Івана Мелешка на Варшавському сеймі, Листування запорізьких козаків з турецьким султаном, Копія с письма султана турецькаго, писаннаго к козакам запорожским, Ответ совътнаго письма козаков запорожских, писаннаго к султану турецкому, Лист султана Мухамеда IV до запорізьких козаків 1680 року, Відповідь запорізьких козаків, Відповідь запорізьких козаків (другий варіант), Грамота турецкого султана к запорожским козакам, Відповідь запорізьких козаків, Відповідь запорізьких козаків (другий варіант); Твори XVIII ст.: Синаксар, выписан из службы 12 нетленных братиев коропских, Правило увъщателное пияницам к покаянію і трезвости их, пъваемое не в церквах, но в школах, 1779 года, В Глуховскую сотенную канцелярію слезно-рыдающее и покорное мое доношение, Доказательства Хама Данилея Куксы потомствены. ІІІ. Пародії українських письменників ХІХ — початку ХХ ст.: І. П. Котляревський: Енеїда (уривок), От юних літ не знал я любові; К. Д. Думитрашко: Жабомишодраківка; Невідомий автор: Кобзо, кобзо!; І. Я. Франко: Де єсть руська вітчина?, «Хлібороб», Марш галицько-руських «твердих»; Невідомий автор: Подольская епархиальная мистерия (уривок); М. Ф. Чернявський: П. Т. Рябошапці, Комаріада; В. І. Самійленко: Доле, де ти?, Доле моя нещаслива, Став козак молоденький, Ішли корови; Справоздавець: Відчит д-ра Сульфурія з руської літератури; І. С. Нечуй-Левицький: Без пуття (уривки); Гриць Щипавка: Піснь 13; Т. П.: Щасливий? Щаслива?; Тіро: Із сучасної поезії. Петро Карманський; Гриць: Із сучасної поезії. Василь Пачовський; М. В. Семенко. «В сяйві мрій». IV. Пародії радянських письменників: Василь Блакитний (Еллан): Надія Кибальчич, Михайло Жук, Яків Савченко, Містерія Я. Савченка, Семенко Михайльо, Я. Мамонтов, Коломийки Куликові, В дитинстві ще… давно, давно колись, Читаю вірші Семенка, Рур і поет; Остап Вишня: Однокутний бій Гр. Косинки, Земляний син Г. Коцюби, Я. Мамонтов — Коли народ уже визволивсь, Критичні замітки — Юр. Меженко, В. Коряк — І. Шевченко й канарейка, М. Зеров — Воскресла!, Плуг (Усмішка); Тарас Гедзь: Кавказькі ляки, Жарт через окуляри; Д. Ю. Загул: Зеров про Загула; О. Копровський: Сплінонудьгування; Леонід Первомайський: Д. Загул, Петро Голота; П. Ч. Ми піт пили; «Негативи»: Вже славлять; Омелян Заратустра: Дисонанси в трансі, Поема Михайла Семенка про Марусю Богуславку, нову генерацію та англійську булавку; О. Мак: Федька Гуска про письменників; Лев Достой: Квіти шкварчать; М. С. Шеремет: М. Терещенко, І. Кулик, Пародія в «крупному» масштабі, Розмова з І. Сельвінським, «Плуг», «Нова генерація»; Теодор Орисіо: Полотняна сорочка, Звечора до рання, Ги-ги, го-го, Субота, Синє божевілля, Боротьба за більшовицьку сівбу, «Промфінплан виконано», Рецензія; Василь Чечвянський: Федька Гуска письменник, Диб-диб на село!!!, Вода, Людина з того світу; В. та Я.: Чорна амба, Рання недуга; Стець Тендер: Червона труба; О. А. Хазін: І. Микитенко. Кадри божої матері; Арон Копштейн: Пишемо, друкуємо, одержуємо гонорар; А. Пульсон: Поет і цар; Є. М. Кротевич: Володимир Сосюра, Сергій Воскрекасенко, Андрій Малишко; С. І. Воскрекасенко: На поета Хорошка, У дошкільних черевиках, Творча лабораторія поета, На Любомира Дмитерка; П. О. Дорошко: Промова критика; П. О. Сліпчук: Ліричний вінегрет, На городі бузина; В. Немченко: Дитячі копитця; Олександр Онищенко: Творча перемога поета; М. В. Білкун: Вогні під зорями, Зіновій Каламар (Епоха і я); В. В. Окунь: Полтавська ідилія; Валентин Лагода: Вихід у люди. Рецензія-пародія, На Павла Тичину; Павло Ключина: Можу стати синицею я, Гусак; П. Гаєнко: Краплі звичайного чорнила, Самопідкреслення, або рядки в синяках; К. Я. Басенко: Без зупинки, Степану Олійнику, З книги «Хочеться творити» (Поема Аполлона Квашні); Д. Г. Білоус: Марія Познанська; О. Я. Ющенко: Запитання по суті, Близьке-далеке; Д. П. Молякевич: Балада про бузину і дядька, Сонет 326-й; Олесь Жолдак: Літжарт, Києву, Колискова-бересткова, На П. Дорошка, Андрій Малишко, Біля причалу поезії, Що бачу я із висоти, Любов за териконами; Леонід Коваленко: Далеке (й босоноге, звичайно) дитинство моє!; Ю. М. Кругляк: Шрам на животі, Любов без тями, Добросусідська лірика; Г. П. Бойко: Клекіт-пісня, Я йду, я йду у сонця браму; В. І. Сокіл: Нога свійської качки як фактор її дальшого розвитку; Д. К. Вишневський: На городі бузина; І. О. Немирович: Про Сірка, про любов і про поезію. Примітки і коментарі.

1964

  • 324. Українська балада: Антологія / Упоряд., вступ. ст. та приміт. (С. 529-552) Г. А. Нудьги. — Київ: Рад. письменник, 1964. — 560 с.

    Зміст: Г. Нудьга. Розвиток жанру балади в українській поезії (вступ. ст., С. 3-56). І. Баладні твори XVII-XVIII ст.: Пісня козака Плахти, «Од неділі першого дня», Піснь свіцька. ІІ. Балада в дожовтневій літературі: П. П. Гулак -Артемовський: Твардовський, Рибалка; Л. І. Боровиковський: Молодиця, Рибалка, Вивідка; І. І. Срезневський: Корній Овара; М. С. Шашкевич: Погоня; А. Л. Метлинський: Покотиполе, Смерть бандуриста; М. І. Костомаров: Пан Шульпіка, Брат з сестрою, Явір, тополя і береза; Т. Г. Шевченко: Причинна, Тополя, Утоплена, Лілея, Русалка, «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой три шляхи широкії», Хустина, «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»; С. В. Руданський: Два трупи (Розбійник), Верба; М. Л. Устиянович: Рекрутка; В. С. Кулик: Іван Ячмінь, Загублені душі; О. Я. Кониський: Божевільна; Ю. А. Федькович: Рекрут, Добуш, Юрій Гінда, Киртчалі, Йому і її; С. І. Воробкевич: Дочка мельника, Перстень, Скаменілий багач, Дві сестриці, Цар і кобзар; І. Я. Франко: Керманич, Данина, Рибак серед моря, Князь Олег, Галаган; Я. І. Щоголів: Лоскотарки, Чумак, Запорожець над конем; Б. Д. Грінченко: Біла бранка, Матільда Аграманте, Лесь, преславний гайдамака; М. П. Ста рицький: Поштар (З Сирокомлі); Дніпрова Чайка: Зірчині чари, Мати, Русалка; Я. В. Жарко: Очерет; Михайло Бачинський: Братчики; М. Ф. Чернявський: Таємниця, Старостівна, Царівна, Догареса, Невільник; І. І. Манжура: Ренегат; П. А. Грабовський: Закохані, Над морем (З Томаса Гуда), Трудівниця, Про вірного друзяку (З Й. Шерра), На гори тінь нічна лягла (З Г. Лонгфелло); Леся Українка: В’язень, Поет під час облоги, Калина, Трагедія, Королівна, «Було се за часів святої Германдади»; М. К. Вороний: Балада козацька, Легенда, Балада моря; В. М. Пачовський: Срібна русалка; В. Г. Щурат: Святослав; Х. О. Алчевська: Пісня німфи; М. І. Жук: Над озером темним; О. І. Олесь: Лебідь, Печенізька облога Києва. ІІІ. Балади радянських письменників: П. Г. Тичина: Три сини, Пісня про Джона Болла; М. Т. Рильський: Бенкет, Чати (Переклад з Міцкевича), Вільшаний король (Переклад з Гете); Василь Еллан (Блакитний): Балада про любов; М. І. Терещенко: Сенька- арсеналець, Балада про бранок; Я. І. Яновський: Веселий мічман Найль; В. М. Сосюра: Євген, Комсомолець, Брати, Хлопчик; М. П. Бажан: Протигаз, Балада про подвиг, Солдатська балада; М. Г. Йогансен: 400 полк, Внизу; Д. Ю. Загул: Будка 440, Марійка; П. П. Филипович: Балада; В. П. Бобинський: Зимова балада, Розп’ятий скрипаль, Касарняна балада; П. М. Усенко: Комсомольський ліс, Балада про двох юних; Н. Л. Забіла: Балада півночі; І. І. Гончаренко: Балада; І. Ю. Кулик: Балада про прекрасного Анталя; О. Ф. Влизько: Балада про честь матроса, Балада з одрубаним хвостом, Балада про Летючого Голландця; О. В. Донченко: Молодик; Є. П. Плужник: Потомлені коні; М. А. Пригара: Влови; Леонід Первомайський: Балада перемоги, Балада залізного виконроба, Партизанська балада, Подвиг; С. О. Голованівський: Балада про вістового; М. Л. Нагнибіда: Балада про двох моряків, Дунайська балада, Лісова балада; І. О. Вирган: Сестри; С. А. Крижанівський: Балада про Перекоп; А. С. Малишко: Опанас Біда, Старовинна балада, Балада про наклеп, Балада про комвзводу, Новітня балада; І. І. Нехода: Смерть Гната Горбатенка; І. Л. Муратов: Ніч сестри Оксани; Терень Ма сенко: Матроська балада; П. О. Дорошко: Балада про листи; Д. І. Каневський: Балада про бійця Шелепова, прозваного Одіссеєм; Л. Д. Дмитерко: Пісня про мужність; О. Т. Гончар: Словацький партизан; П. М. Воронько: Партизанська балада, Скалатська балада, Балада про дружбу; М. П. Стельмах: Звитяжець; Я. Г. Шпорта: Балада про танкіста Матвія Синицю, Балада про виконаний наказ, Іршавська балада; В. С. Швець: Гірська балада; Б. П. Степанюк: Балада про вірш; Л. В. Забашта: Матрос Голубець; Р. А. Братунь: Балада про сількора; Д. В. Павличко: Комсомольський квиток, Писав хлоп чина вірші; Р. М. Чумак: Проліски; Ю. Г. Герасименко: Балада про хлопчика і полководця. Примітки та коментарі.

1969

  • 325. Баладні пісні / Упоряд. та вступ. ст. Г. А. Нудьги. — Київ: Муз. Україна, 1969. — 271 с., іл. (Із джерел укр. пісні). — Бібліогр.: С. 264-265.

    Зміст: Григорій Нудьга. Народні балади України (вступ. ст., С. 5-33). Цикли: І. Балади з фантастичними мотивами: Сестра втопилася, брат переплив; Дівчина втопилася в Дунаї; Мати заклинає сина в явора; Жінка закляла чоловіка в явора; Чоловік стає каменем; Невістка стає тополею; Явір та береза; Брат і сестра стають квітами; Вдова хоче одружитися з сином, сестра з братом; Птахи приносять зілля жінці; Дочка летить зозулею до матері; Мертвий коханок; Сон королевича. ІІ. Соціально-побутові балади: Свекруха обмовила невістку; Мати намовляє сина бити дружину; А у Галі свекруха лихая; Чоловік забив жінку за зраду; Чоловік розкаявся; Яким; Молода старого отруїла; На могилі першої дружини; Жінка втікає від чоловіка; Петрусь; Пані кохає чуру; Пан кохає покоївку Настю; Про шандаря; Лимерівна; Недоросток; Пилип та Ярина; Подолянка топиться; Козак топиться, вінка не діставши; Коханий утопився; Поповин і вдовин сини; Козак і Кулина; Дівчину підмовляють тікати ляхи; Смерть дівчини, що помандрувала з чужоземцями; Галя звоювала Марка; Тройзілля; Шумильце; Випробування вірності; Козака три кохали; Дівчину кохають три козаки; Гриць; Дівчина чарує козака; Маруся з дитиною; Рибалки піймали дитя; Василь відмовляється від дитини; Розбійничок лихий чоловічок; Янчик-збойник; Дев’ять братів і десята сестра. ІІІ. Історичні балади: Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш; Брат брата забив; Волиночка; Полонянка; У неділю рано-пораненьку; Три по півни в турецькому полоні; Теща в полоні у зятя; Брат купує сестру полонянку; Дівка-бранка; Брат продає сестру турчину; Змагання з турком за дружину; Вдова проводжає сина в похід; Сон дівчини; Смерть козака Михайла; Похорон козака; Орел виніс козацьку руку; Розмова козака з орлом; Ворон розмовляє з удовою; Чорна рілля заорана; Ой на горі вогонь горить; Смерть удовиного сина; Козака вбито; Козак Байда; Смерть Морозенка; Гетьман через помилку забив козака; Жінка не пізнає чоловіка; Смерть козака від ляхів; Козак у польському полоні; Бондарівна; Ігнатко Братко; Пан Лебеденко; Гайдамаки забили пана; Довбуш; Марусяк; Чумака забито; Вдову гонять на панщину; Війна, війна; Ой, Марусю, Марусю; А в городі жито; Стояв дуб зелений. Основні джерела.

  • 326. Думи: Поетичний епос України / Упоряд. текстів, вступ. ст., приміт. та комент. (С. 323-349) Г. А. Нудьги ; Редкол.: М. П. Бажан та ін.; Портр. кобзарів худож. О. Г. Сластьона. — Київ: Рад. письменник, 1969. — 354 с., іл. (Б-ка поета).

    Зміст: Григорій Нудьга. Народний поетичний епос України (вступ. ст., С. 5-40). Думи часів боротьби з турками: Думи, записані в XVII столітті: «Козак Нетяга», «Козак Голота» (варіант з ХІХ ст.), «Смерть Корецького»; Записи ХІХ-ХХ століть: «Невільники», «Невільники на каторзі», «Дума про невільників», «Плач невільника», «Втеча з турецької неволі», «Втеча невільників з каторги», «Дума про корабель» (уривок), «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець, гетьман запорозький», «Іван Богуславець», «Сокіл і соколи», «Похід Свірговського на Волощину», «Самійло Кішка», «Кішка Самійло», «Втеча трьох братів з Азова», «Дума про втечу трьох братів з Азова», «Як три брати з Азова втікали», «Пирятинський попович Олексій», «Олексій Попович», «Буря на Чорному морі», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Три брати Самарські», «Про смерть трьох братів (Самарських)», «Смерть козака на долині Кодимі», «Козак і орел», «Плач зозулі», «Смерть козака-бандуриста», «Смерть Івана Коновченка», «Івась Коновченко», «Про Івася Вдовиченка», «Смерть Хведора Безрідного», «Хведір Безрідний», «Отаман Матяш старий», «Вдова Сірка Івана», «Запорожці під Ізмаїлом» (уривок); Думи про соціальну нерівність і боротьбу з польською шляхтою: «Хвесько Ганжа Андибер», «Козак-нетяга Ганжа Андибер», «Про Хмельницького і Барабаша». «Утиски орендарів», «Перемога під Корсунем», «Втеча шляхти з України» (уривок), «Про Хмельницького та Василя Молдавського», «Про Білоцерківщину», «Іван Богун», «Про Хмельницького» (уривок), «Про Веремія Волошина» (уривки), «Смерть Богдана Хмельницького», «Про Хмельницького Богдана смерть, про Юрася Хмельницького та Павла Тетеренка», «Про гетьмана Тетерю» (уривок), «Дума про гайдамаку Вітригона» (уривок); Думи на суспільно-побутові теми: «Козацьке життя», «Прощання козака» (уривок), «Від’їзд козака», «Вітчим», «Повернення Удовиченка до матері» («Поворот сина з чужини«), «Сон Удовиченка» («Дума про сон»), «Удова» (редакція А), «Вдова і три сини» (редакція Б), «Сестра та брат», «Сестра та брат»; Думи про революційні події 1905 року: «Чорна неділя у Сорочинцях», «Про Сорочинські події 1905 року»; Думи, складені радянськими кобзарями: «Хто ж той сокіл, товариші», «Повернення Шевченка з неволі», «Колись у Кролевці»; Думи, народне походження яких не встановлено: «Дари Баторія. Смерть Богданка», «Татарський похід Серпяги», «Битва Чигиринська», «Похід на поляків», «Битва Полтавська»; Додатки: «Дума про чабана» (XVII ст.), «Як на славній Україні»; Примітки та коментарі.

  • 327. Чумацькі пісні / Упоряд. і вступ. ст. Г. А. Нудьги. — Київ: Муз. Україна, 1969. — 255 с., іл. (Із джерел укр. пісні). — Бібліогр.: С. 248-249.

    Зміст: Григорій Нудьга. Чумаки та їх пісні (вступ. ст., С. 8-27). Цикли: І. Життя чумацьке: Над річкою бережком; Ох і не стелися; Ой сів — запив; Ой косить хазяїн; Гей-гей! А хто горя не знає; Гей-гей! Та журба мене зсушила; Ой по горах сніги лежать; Ой загули чорні галенята; Ой нема слави, ой нема поваги; Та іде чумак дорогою; Поїхав милий в дорогу; Та іде чумак, іде бурлак; Ой милі сусідоньки; Постій, постій, коломийче; Зажурився бідний сірома; Половина саду цвіте. ІІ. Дорога: Гей, запряжем ми, братці; Задумали чумаки в дорогу; В огороді буркун-зілля; Ой у полі могила; Ой у полі керниця; Гей, болять ручки; Ой воли ж мої; Ой ішли козаченьки із-за Дону; Ой горе тій чайці. ІІІ. Напади татар, грабіжників: Ой з-за Дону, з-за ріки; Хто не пив води та дунайської; Сидить Цимбал да під вербою; Та йшов Цимбал дорогою; Привертали вільні чумаченьки; Ой да йшов чумак та дорогою; Ой хто в Криму не бував; Ой в неділю рано-пораненьку; Та йдуть воли дорогою; Та на морі травка; Ой високо сонечко зіходить; Ой хто дома та господарює. IV. Смерть чумака в дорозі: У неділю вранці; Ой мати сина спородила; Ой закувала сива зозуленька; Ой в городі два яворка; Ой насіяли та наорали; Чомусь мої воли не пасуться; Ой годувала удівонька сина; Ой воли мої, сиві, половії; Ой у полі криниченька; Ой ходив чумак, та ходив бурлак; Було літо, було літо; Було літо, було літо; Було літо, було літо; Ой не знав Харко та Захарченко; Та забіліли сніги; Ой пішов чумак в далеку дорогу; Ой ревнули воли; Ой помер чумак та й в чужій стороні; Сидить пугач на могилі; Ой п’є чумак, п’є; Зажурилися вражі вороженьки; Ой чумаче, чумаче; Ой чумаче, чумаче; Ой чумаче, чумаче, життя твоє собаче; Сів чумак; Запив чумак, запив бурлак; Котилося та сонечко; Не дай, Боже, смерті. V. Кохання і розлука: Із-за гори, із-за кручі риплять вози йдучи; Молодий чумаченько воли запрягає; Чумаче-бурлаче, чого зажурився; Пора, мати, жито жати; Весна красна наступає; В саду соловейко; Через греблю вода рине; Ой із-за гори та із-за кручі; Гей, із-за гори та із-за кручі; Ой сів пугач на могилі; Ой на горі та суниченьки; Пішов Мусій та в Крим по сіль; Ой проїхав чумаченько; Горе мені на чужині; Ой у полі три криниченьки; Та болять ручки; Ой думав я женитися; Ой у полі курно та димно; Ой у Києві на риночку; На тім боці, на толоці; Ой по горі, по горі сірі воли ходили; Ой чиї ж то воли; Ой п’є чумак, п’є; До Хорола все дорога. VI. Ой п’є чумак, гуляє: Гей, воли ж мої половії; Ти чумаче, ти бурлаче; Та старії воли; Із-під гори, з-під лиману; Ой п’є чумак і гуляє; По горі, по горі пшениченьки ярі; Що в Києві на риночку; Ой пішли чумаки в дорогу; Зажурився чумаченько. VII. Чумацькі пісні до танцю: Ой куди ж ти, чумаче, мандруєш; Уже чумак дочумакувався; А вже чумак дочумакувався; Сип солі; Ой диба чумак, диба; А в коморі, у куточку; Ой мати, чумак іде; Іде чумак слободою; Щука-риба по пісочку. Основні джерела.

1980

  • 328. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — Т. 28: Літературно-критичні праці (1890-1892) / Упоряд. та комент. Н. Р. Мазепи, С. В. Мишанича, Г. А. Нудьги та ін. — Київ: Наук. думка, 1980. — 440 с.

Література про життя та діяльність Григорія Антоновича Нудьги

1957

  • 329. Блажев Вл. [Рецензія] // Език и литература (Софія). — 1957. — № 4. — С. 323-324 (болгарською мовою ). — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 330. Богуцький М. Пісні та романси українських поетів // Україна. — 1957. — № 16. — С. 28. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 331. Бойко В. Перлина народної мудрості // Зміна. — 1957. — № 8. — С. 19. — Рец. на кн.: Українська народна сатира і гумор. — Львів, 1957.

  • 332. Борисенко М. Пісні українського народу // Радян ський Крим. — 1957. — 30 квіт. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 333. Випробувана зброя народу // Народна творчість та етнографія. — 1957. — № 4. — С. 142-143. — Рец. на кн.: Українська сатира і гумор. — Львів, 1957.

  • 334. Гресь М. Мудрість народу // Зоря Полтавщини. — 1957. — 5 лип. — Рец. на кн.: Українська народна сатира і гумор. — Львів, 1957.

  • 335. Гресь М. Пісні та романси українських поетів // Зоря Полтавщини. — 1957. — 27 березня. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 336. Крижанівський С. Українська «Бібліотека поета» // Літературна газета. — 1957. — 22 січ.

    Про збірник «Пісні та романси українських поетів» ( Київ, 1956), виданий у серії «Бібліотека поета».

  • 337. Лист із Західної Німеччини (від математика Р. До лінського) // Літературна газета. — 1957. — 22 берез.

    Автор висловлює подяку Г. Нудьзі за видання книги «Пісні та романси українських поетів» ( Київ, 1956), робить деякі доповнення.

  • 338. Махновець Л. Поет, пісня і народ // Вітчизна. — 1957. — № 12. — С. 204-208. — Рец. на кн.: Пісні та романси україн ських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 339. Мольнар М. Народні перлини // Літературна газета. — 1957. — 23 серп. — Рец на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ; Українська народна сатира і гумор. — Львів, 1957.

  • 340. Рильський М. Розквіт народної творчості на Україні // Народна творчість та етнографія. — 1957. — № 1. — С. 11-20.

    С. 13-14: Про книгу Г. Нудьги «Пісні та романси українських поетів» ( Київ, 1956).

  • 341. Хаєцький М. Скарбниця народної сатири // Кіровоградська правда. — 1957. — 30 черв. — Рец. на кн.: Українська народна сатира і гумор. — Львів, 1957.

  • 342. Чехівський О. Дотепне народне слово // Радянське Поділля. — 1957. — 22 лют. — Рец. на кн.: Українська народна сатира і гумор. — Львів, 1957.

1958

  • 343. Ахрименка П. Песні паэтау // Література і мастацтво (Мінськ). — 1958. — № 58. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 344. Володимирський Т. Пісні та романси українських поетів // Шахтар Марганця. — 1958. — 3 жовт.

    Про книгу Г. Нудьги «Пісні та романси українських поетів» (Київ, 1956).

  • 345. Прядко М. Зауваження упоряднику // Літературна газета. — 1958. — 20 черв. — Рец. на кн.: Українська народна сатира і гумор. — Львів, 1957.

1959

  • 346. Айзеншток І. Українська «Бібліотека поета» // Вітчизна. — 1959. — № 11. — С. 192-196.

    С. 194: Про видану в серії «Бібліотека поета» збірку Г. Нудьги «Пісні та романси українських поетів» (Київ, 1956).

  • 347. Кириченко Ф. Літературна географія Гадяччини // Будівник соціалізму (Гадяч). — 1959. — 5 серп.

    Згадано Г. Нудьгу як випускника Гадяцького педагогічного технікуму.

  • 348. Кириченко Ф. Нудьга Г. А. // Будівник комунізму (Гадяч). — 1959. — 7 серп.

  • 349. К. К. Українська пісня на Заході // Наша культура (Варшава). — 1959. — № 1 (9) (січень). — С. 7-8.

    Переказано зміст статті Г. Нудьги «Українська пісня за кордоном» (1958) (Див. № 34).

  • 350. Олійник В. І. Про авторство українських народних пісень // Народна творчість та етнографія. — 1959. — № 2. — С. 115-121. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

1960

  • 351. Березовський І. Із забутих сторінок // Жовтень. — 1960. — № 9. — С. 155-157. — Рец. на кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. — Київ, 1959.

  • 352. Бойко І. [Рецензія] // Літературна газета. — 1960. — 7 черв. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. 1917-1957. — Київ, 1960.

  • 353. Бойко І. [Рецензія] // Літературна газета. — 1960. — 26 лип. — Рец. на кн.: Забіла В., Петренко М. Поезії. — Київ, 1960.

  • 354. Костенко А. Україна сміється // Вітчизна. — 1960. — № 11. — С. 196-198. — Рец. на кн.: Смійтеся на здоров’я. — Київ, 1960.

  • 355. Литвак Г. Варіанти? // Радянська культура. — 1960. — 30 верес. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. — Київ, 1956. — Т. І-ІІ.

  • 356. Христенко І. Коротко про книги // Літературна газета. — 1960. — 4 жовт. — Рец. на кн.: Українська пісня серед народів світу. — Київ, 1960.

1961

  • 357. Кирилюк Є. Видання незвичайної ваги // Вітчиз на. — 1961. — № 1. — С. 197-198. — Рец. на кн.: Забіла В., Петренко М. Поезії. — Київ, 1960.

  • 358. Коротко о книгах // Советская Украина. — 1961. — № 2. — С. 189.

    Інформація про книгу Г. Нудьги «Смійтеся на здоров’я» (Київ, 1960).

  • 359. Кравченко Ф. Де прочитати? // Літературна газета. — 1961. — 29 трав. — Рец. на кн.: Пародія в українській літературі. — Київ, 1961.

  • 360. Позднєєв А. В. Пісні та романси українських поетів // Радянське літературознавство. — 1961. — № 4. — С. 127-131. — Рец. на кн.: Пісні та романси українських поетів. 1917-1957. — Київ, 1960.

  • 361. Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 535 с., 11 іл.

    С. 403: Наведено матеріали з досліджень Г. Нудьги про популярність творів Т. Шевченка в народі.

1962

  • 362. Гиппиус Е. «Раскинулось море широко» : (История песни). — Москва: Сов. композитор, 1962. — 36 с., ноты. (В помощь слушателям народных университетов культуры. Беседы о музыке).

    С. 30: Про статтю Г. Нудьги «З історії однієї пісні» (1957).

  • 363. Погребенник Ф. [Рецензія] // Народна творчість та етнографія. — 1962. — № 1. — С. 134-137. — Рец. на кн.: Українська пісня серед народів світу. — Київ, 1960.

  • 364. Родько М. Вперше про пародію // Жовтень. — 1962. — № 11. — С. 151-153. — Рец. на кн.: Пародія в українській літературі. — Київ, 1961.

1963

  • 365. Мольнар М. [Рецензія] // Дукля (Пряшів). — 1963. — С. 78. — Рец. на кн.: Українська пісня серед народів світу. — Київ, 1960.

  • 366. Пархоменко В. Дотепно, смішно… // Ленінська правда. — 1963. — 13 жовт. — Рец. на кн.: Українські пародії. — Київ, 1963.

  • 367. Радецька М. Про бойовий жанр // Вітчизна. — 1963. — № 10. — С. 212-214. — Рец. на кн.: Пародія в українській літературі. — Київ, 1961.

1964

  • 368. Гріненко К. Під пером дослідника оживає… // Львівська правда. — 1964. — 13 черв. — Рец. на кн.: Листування запорожців з турецьким султаном. — Київ, 1963.

  • 36 9. Дніпровський О. Дослідник фольклору — душі народної // Вісті з України. — 1964. — Черв.

    Огляд фольклористичних досліджень та антологій Г. Нудьги: «Українська народна сатира і гумор» (1957, 1959), «Пісні та романси українських радянських поетів. 1917-1957» (1958), «Українська пісня серед народів світу» (1960), «Заповіт Т. Г. Шевченка» (1962), «Українські пародії» (1963), «Листу вання запорожців з турецьким султаном» (1963).

  • 370. Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка : Поезії до заслання. — Київ: Наук. думка, 1964. — 407 с.

    С. 366-370: Оцінка роботи Г. Нудьги «Заповіт» Т. Шевченка» та використання її у коментуванні творчості поета.

  • 371. Кацнельсон А. Здавна і до сьогодні // Літературна Україна. — 1964. — 31 лип. — Рец. на кн.: Українська балада: Антологія. — Київ, 1964.

  • 372. Листи запорозьких козаків турецькому султанові // Індустріальне Запоріжжя. — 1964. — 8 січ. — Рец. на кн.: Листування запорожців з турецьким султаном. — Київ, 1963.

  • 373. Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст. — Київ: Наук. думка, 1964. — 479 с.

    С. 378, 382, 413: Про погляди Г. Нудьги на пародію;

    С. 397, 405: Огляд робіт Г. Нудьги про листування запорожців з турецьким султаном.

  • 374. Мольнар М. Пародія в українській літературі // Дукля (Пряшів). — 1964. — № 1. — С. 70-71. — Рец. на кн.: Пародія в українській літературі. — Київ, 1961.

  • 375. Супруненко П. Писали ли запорожцы султану? // Правда Украины. — 1964. — 27 марта. — Рец. на кн.: Листування запорожців з турецьким султаном. — Київ, 1963.

  • 376. Ткаченко М. М. Листування запорожців // Український історичний журнал. — 1964. — № 4. — С. 145-146. — Рец. на кн.: Листування запорожців з турецьким султаном. — Київ, 1963.

1965

  • 377. Прісовський Є. Давній і вічно живий жанр // Вітчизна. — 1965. — № 2. — С. 168-171. — Рец. на кн.: Українська балада: Антологія. — Київ, 1964.

1966

  • 378. Євстахович М., Інгльот М. Польські версії листування запорожців з султаном // Український історичний журнал. — 1966. — № 8. — С. 116-121; № 10. — С. 132-138. — Рец. на кн.: Листування запорожців з турецьким султаном. — Київ, 1963.

  • 379. Песни казаков Кубани / Запись текстов и подгот. к печати И. Р. Вараввы. — Краснодар: Краснодарское кн. изд-во, 1966. — 326 с.

    С. 314-315: Про видання збірника Г. Нудьги: «Пісні та романси українських поетів» (Київ, 1956).

  • 380. Тельнюк С. Людям на добро // Друг читача. — 1966. — 29 січ.

    Про монографічне дослідження Г. Нудьги «Терень Масенко: Літературно-критичний нарис» (Київ, 1965), першу працю у вивченні творчості поета Тереня Масенка.

  • 381. Romanska H. Ballady ludowy // Literatura ludowa. — 1966. — I. — S. 56-57.

1967

  • 382. Історія Академії наук Української РСР : У 2-х кн. — Київ: Вид-во УРЕ, 1967. — Кн. І. — 835 с.

    С. 37: Про працю Г. Нудьги «Пародія в українській літературі» (Київ, 1961).

  • 383. Ротач П. Нудьга Г. А.: Матеріали до українського біографічного словника // Архіви України. — 1967. — № 4. — C. 108-109.

  • 384. Шабліовський Є. С. Поезія (перших десятиліть ХІХ ст.) // Історія української літератури: У 8-ми т. — Київ, 1967. — Т. ІІ. — С. 191-314.

    С. 221, 296, 299, 311: Використання праць Г. Нудьги про бурлеск і травестію в українській літературі, про творчість В. Забіли, М. Петренка, П. Кореницького.

1968

  • 385. Айзеншток І. Українські поети-романтики : (Вступ. ст.) // Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ ст. — Київ, 1968. — С. 7-64.

    С. 48: Згадано відомості Г. Нудьги про українського поета-пісняра ХІХ століття Степана Писаревського.

  • 386. Березовський І. П. Українська радянська фольклористика : Етапи розвитку і проблематика. — Київ: Наук. думка, 1968. — 343 с.

    С. 212, 266, 272, 282-284, 288, 303, 316, 324: Про роботи Г. Нудьги в галузі фольклористики.

  • 387. Zilynsky O. Ukrainská ludová piseň v raných německých překladech a parafrazich // Slavia: Časopis pro slovanskou filologii. Roc. XXXVII (1968). — Seš 2. — S. 335-342.

    С. 336: Про Г. Нудьгу як дослідника світової слави української пісні.

1969

  • 388. Боривітер А. Мелодії народного поступу // Соціа лістична культура. — 1969. — № 12. — С. 34. — Рец. на кн.: Чумацькі пісні. — Київ, 1969.

  • 389. Кремінський П. Із джерел української пісні // Наше слово (Варшава). — 1969. — № 50 (14 груд.).

    Про антологію Г. Нудьги (з авторською передмовою) «Баладні пісні» (1969).

  • 390. Широкі горизонти : Львівські академічні установи. — [Львів]: Вид-во Львів. ун-ту, 1969. — 82 с.

    С. 59-60: Огляд робіт Г. Нудьги, здійснених в Інституті суспільних наук АН УРСР.

1970

  • 391. А. В. Монографія про українську баладу // Наше слово (Варшава). — 1970. — № 24 (14 черв.). — Рец. на кн.: Українська балада. — Київ, 1970.

  • 392. Григорій Нудьга // Письменники Радянської України: Бібліогр. довідник / Упоряд.: О. Килимник, О. Петровський. — Київ: Рад. письменник, 1970. — С. 316-317, портр.

  • 393. Духовний Т. Біографія трьох пісень // Вітчизна. — 1970. — № 11. — С. 206-209. — Рец. на кн.: Пісні революції. — Київ, 1968.

1971

  • 394. Ільницький М. Думи — предмет видання і дослі дження // Літературна Україна. — 1971. — 12 жовт. — Рец. на кн.: Думи: Поетичний епос України. — Київ, 1969.

  • 395. Ільницький М. Молодіє лад балад // Вітчизна. — 1971. — № 3. — С. 206-209. — Рец. на кн.: Українська балада. — Київ, 1970.

  • 396. Косенко І. Хата на Драгоманівській горі // Зоря Полтавщини. — 1971. — 14 берез.

    Про малюнок садиби Драгоманових у Гадячі, який зробив Г. Нудьга у 1931 р., подано фоторепродукція малюнка.

  • 397. Новиченко Л. М. Поезія періоду Великої Вітчизняної війни // Історія української літератури: У 8-ми т. — Київ: Наук. думка, 1971. — Т. VII. — С. 217-261.

    С. 254-255: Підтвердження думки Г. Нудьги про популярність масової патріотичної пісні у роки Великої Вітчизняної війни.

  • 398. Родько М. Досліджується балада // Літературна Україна. — 1971. — 8 січ. — Рец. на кн.: Українська балада. — Київ, 1970.

1972

  • 399. Іванишин В. Вади цікавого дослідження // Пра пор. — 1972. — № 3. — С. 47-50. — Рец. на кн.: Українська балада. — Київ, 1970.

    Відгук: Нудьга Г. Про деякі недоречності (у рецензії В. Іванишина) // Прапор. — 1973. — № 2. — С. 99-100.

  • 400. Кирдан Б. П. Думы // Украинские народные думы. — Москва, 1972. — С. 7-51.

    С. 27: Оцінка збірки українських народних дум Г. Нудьги «Думи: Поетичний епос України» (Київ, 1969) як однієї з найкращих і найповніших.

  • 401. Подокшин С. О., Рогович М. Д. До джерел вищої освіти // Від Вишенського до Сковороди: (З історії філософської думки на Україні XVI-XVIII ст.). — Київ, 1972. — С. 35-47.

    С. 38-39, 46: Використано дані праці Г. Нудьги «Українські студенти в університетах Європи XIV-XVIII ст.» (Варшава, 1968).

  • 402. Хропко П. П. Біля джерел української реалістичної поезії (10-40-ті роки ХІХ ст.). — Київ: Вид-во Київ. ун-ту, 1972. — 188 с.

    С. 93, 96, 99, 106, 112, 116-117, 155, 157: Оцінка і використання робіт Г. Нудьги, присвячених українській бурлескній літературі ХІХ ст.

  • 403. Dumy ukrai ń skie // Gazeta pomorska (Торунь). — 1972. — 13 трав.

    Наводяться фрагменти листів Г. Нудьги до польського письменника М. Касіяна про необхідність видати збірку дум у перекладі польською мовою.

  • 404. (pr). Розмова про думи // Наше слово (Варшава). — 1972. — № 36 (3 верес.).

    Згадано інтерв’ю з Г. Нудьгою як сучасним дослідником думового епосу та кобзарства в Україні.

1973

  • 405. Ільницький М. Григорію Нудьзі — 60 // Літературна Україна. — 1973. — 23 січ. — Фото ювіляра.

  • 406. Кирилюк Є. П. Український романтизм у типологічному зіставленні з літературами західно- і південнослов’янських народів (перша половина ХІХ ст.): Доповіді на VII Міжнародному з’їзді славістів (Варшава, серпень 1973). — Київ: Наук. думка, 1973. — 33 с.

    С. 15: Про виявлені Г. Нудьгою і С. Крижанівським у Празі твори Л. Боровиковського.

  • 407. Трофимук С. Григорій Нудьга // Український календар, 1973. — Варшава, 1973. — С. 197-200.

    До 60-річчя Г. Нудьги.

  • 408. Черкаський В. М. Панас Мирний : Біографія. — Київ: Наук. думка, 1973. — 391 с., портр., іл. — Список літератури : С. 383-389.

    С. 7, 37, 321: Про працю Г. Нудьги «Мирний в Полтаві» (1940) як одне з перших радянських досліджень життя і творчості Панаса Мирного.

  • 409. Na ciche wody : Dumy ukraińskie / Przełożył, wstępem i koment. opatrzył M. Kasjan. — Wrocław, 1973.

    С. 62: Для підготовки видання використанні публікації Г. Нудьги.

1974

  • 410. Dume / Traducere, cuvînt înainte sí note de S. Gruia. — Bucuresti, 1974.

    C. 125: У підготовці видання використані роботи Г. Нудьги про думи.

1976

  • 411. Григорій Нудьга // Письменники Радянської України: Довідник / Укл.: О. В. Килимник, О. В. Петровський. — Київ: Рад. письменник, 1976. — 350 с., портр.

1979

  • 412. Білодід І. К. Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов : (Нариси з історії української літературної мови). — Київ: Наук. думка, 1979. — 199 с.

    С. 27: Відзначається, що Г. Нудьга вперше ввів у науковий обіг цінну історико-етнографічну працю «De Russorum, Moskovitarum et Tartarorum…»

1980

  • 413. Григорій Нудьга // 22 червня — 9 травня. Письменники України у Великій Вітчизняній: Бібліогр. довідник / Упоряд.: Б. Буркатов, А. Шевченко. — Київ, 1980. — С. 246, портр.

  • 414. Скуратівський В. Т. Етнографічні матеріали на сторінках «Жовтня» // Народна творчість та етнографія. — 1980. — № 4. — С. 87-89.

    С. 88: Про праці Г. Нудьги «Дорогами культурних зв’язків» (1975) і «De Russorum, Moscovitоrum et Tartarorum…» (1976).

1981

  • 415. Кирилюк Є. Іван Котляревський : Життя і творчість. — Київ: Дніпро, 1981. — 287 с.

    С. 119, 152, 163, 164-165, 167-168, 172, 174, 177: Автор аналізує, використовує матеріали праці Г. Нудьги «Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст.» (Київ, 1959).

  • 416. Нудьга Григорій Антонович // Письменники Радянської України: Бібліогр. довідник / Автори-упоряд.: В. К. Коваль, В. П. Павловська. — Київ: Рад. письменник, 1981. — С. 195, портр.

1983

  • 417. Базилівський М. Одержимість дослідника: Літературознавчі розвідки Григорія Нудьги // Літературна Україна. — 1983. — 29 верес.

  • 418. Дубина П. Земляк-літературознавець : До 70-річчя з дня народження Г. А. Нудьги // Комуністичним шляхом (м. Ромни). — 1983. — 14 січ.

  • 419. Матвійчук М. Григорію Нудьзі — 70 // Літературна Україна. — 1983. — 27 січ.

  • 420. Одинець М. Справа усього життя // А було це так...: Згадують журналісти-ветерани. — Київ: Політвидав України. — 1983. — (Вип. 2). — С. 187-197.

    С. 192: Спогади про те, як поет-сатирик С. Олійник відмовився написати фейлетон з приводу брошури Г. Нудьги «Листування запорожців з турецьким султаном» (Київ, 1963), вважаючи зібрані у ній матеріали «неоціненними скарбами народного гумору».

  • 421. Ротач П. Григорій Нудьга : (До 70-річчя від дня народження) // Український календар, 1983. — Варшава, 1983. — С. 92-95, портр.

1984

  • 422. Брюховецький В. Силове поле критики : Літературно -критичні статті. — Київ: Рад. письменник, 1984. — 240 с.

    С. 59: Про потребу перевидання праці Г. Нудьги «Пародія в українській літературі» (Київ, 1961).

1985

  • 423. Брюховецький В. «Наша дума, наша пісня» // Молода гвардія. — 1985. — 6 груд. — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985.

  • 424. Григорий Нудьга // 22 июня — 9 мая. Писатели Украины в Великой Отечественной: Библиогр. справочник / Сост.: Б. А. Буркатов, А. Я. Шевченко. — Київ, 1985. — С. 315-316, портр.

  • 425. Ротач П. З любов’ю до пісні і слова // Трибуна хлібороба (с. Талалаївка, Чернігівської обл.). — 1985. — 7 груд. — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985.

1986

  • 426. Базелюк М. Наша пісня, наша дума // Зоря (Лохви ця). — 1986. — 12 груд. — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985.

  • 427. Больові точки // Літературна Україна. — 1986. — 9 січ. — Підпис.: Кор. Л. У.

    Йдеться про книгу Г. Нудьги «Слово і пісня» (Київ, 1985), а також про потребу видати працю Г. Нудьги «Пісня зближує народи».

  • 428. Діброва Г. Г. С. Вашкевич і великий кобзар : З історії нашого краю // Комуністичним шляхом (м. Ромни). — 1986. — № 75 (8 трав.).

    Цитується стаття Г. Нудьги «Тарасова ялинка» (1984).

  • 4 29. Діброва Г. Творчість дослідження: Книга нашого земляка // Комуністичним шляхом (м. Ромни). — 1986. — № 163 (11 жовт.). — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985.

  • 430. Дмитренко М. Апофеоз краси // Корчагінець (м. Хмельницький). — 1986. — 25 січ. — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985. Те саме: Вісті з України. — 1986. — Квіт.

  • 431. Жулинський М. Які ж виміри людської пам’яті // Жулинський М. Наближення. — Київ, 1986. — С. 197-224.

    С. 204-205: Наводиться свідчення Р. Іваничука про використання ним порад Г. Нудьги при написанні історичних повістей і романів; Про те ж див. скорочений варіант праці М. Жулинського: Виміри людської пам’яті // Літературна Україна. — 1986. — 18 верес.

  • 432. Занощук М. Безсмертя народної пісні // Нова Таврія (Васильків). — 1986. — № 5. — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985.

  • 433. Сердечний М. «Як квіти на луках» // Друг читача. — 1986. — 13 лют. — Рец. на кн.: Слово і пісня. — Київ, 1985.

  • 434. Стрельбицький М. Час полемічності // Літературна панорама, 1986. — Київ, 1986. — С. 92-115.

    С. 113-114: Про фундаментальність досліджень у збірнику праць Г. Нудьги «Слово і пісня: Дослідження» (Київ, 1985).

  • 435. Шевченко В. Запорожцы пишут письмо турецкому султану // Индустриальное Запорожье. — 1986. — 9 сент.

1987

  • 436. Березовський І. П. Ключі ми долі куємо… — Київ: Знання, 1987. — 47 с. — (Т-во «Знання» УРСР. Сер. 6. Літ. і мистецтво; № 7 ).

    С. 12, 23, 46, 47: Про Г. Нудьгу як дослідника революційної пісні.

  • 437. Григорій Антонович Нудьга: Бібліографічний покажчик: (До 75-річчя від дня народження) / Укл. М. А. Вальо, О. Д. Кізлик ; Передмова М. А. Вальо. — Львів, 1987. — 65 с., фото, ім. пок., алф. пок. друк. праць.

  • 438. Посіко С. Історія нашого письма // Наше слово (Варшава). — 1987. — 10 трав.

    Переказ роботи Г. Нудьги «Промінь у таємницю» (1979).

1988

  • 439. Братунь Р. Григорію Нудьзі — 75 // Літературна Україна. — 1988. — № 4 (28 січ.)

  • 440. Дем’ян Г. Наше слово і пісня у світі // Наше слово (Варшава). — 1988. — № 39 (25 верес.). — Рец. на кн.: Григорій Антонович Нудьга: Бібліографічний покажчик / Уклад. М. А. Вальо, О. Д. Кізлик. — Львів, 1987.

  • 441. Карпенко Н. Назустріч славному ювілею // Комуністичним шляхом. — 1988. — 13 жовт.

    Згадано Г. Нудьгу як дослідника творчості Т. Шевченка та людину, яка була знайома з другом поета Г. Вашкевичем.

  • 442. Парубій В. Говори // Культура і життя. — 1988. — 21 серп.

    Про потребу надрукувати книгу Г. Нудьги «Українська дума і пісня в світі».

  • 443. Ротач П. Серед книжок і рукописів // Комуністичним шляхом (м. Ромни). — 1988. — 6 лют.

    Про дитинство та наукову діяльність Г. Нудьги. Згадано Г. Вашкевича.

  • 444. Сандул В. Спрагле бажання діяльності : (До 75-річчя з дня народження Г. А. Нудьги) // Комуністичним шляхом (м. Ромни). — 1988. — 21 січ.

    Про науковий доробок Г. Нудьги.

  • 445. Світлицький О. Хто берегтиме невмирущу криницю // Літературна Україна. — 1988. — № 41. — 13 жовт. — Рец. на кн.: Слово і пісня: Дослідження. — Київ, 1985.

  • 446. Скуратівський В. Захистити імунітет народознавства // Літературна Україна. — 1988. — № 27. — 21 лип.

    Про те, як О. Дей перешкоджав виданню праці Г. Нудьги «Українська пісня в світі».

  • 447. Хроніка про вечір, присвячений 75-річчю Г. Нудьги // Жовтень. — 1988. — № 3. — C. 131-132.

1989

  • 448. Карпенко Н. Подвижник Шевченкового слова // Ленінська правда. — 1989. — 22 січ.

    Згадано Г. Нудьгу як дослідника творчості Т. Шевченка та людину, яка була знайома з другом поета Г. Вашкевичем.

  • 449. Мінтенко М. До криниці душі народної // Радянське село (с. Сторожинець Чернівецької обл.). — 1989. — № 136 (2 лист.). — Рец. на кн.: Нудьга Г. Українська пісня в світі: Дослідження. — Київ, 1989. — 536 с.

  • 450. Павличко Д. Джерело життя : (Передмова) // Нудьга Г. А. Українська пісня в світі: Дослідження. — Київ: Муз. Україна, 1989. — С. 3-5.

1990

  • 451. Васильєва Г. Предтечі // Друг читача. — 1990. — № 38 ( 20 верес.). — Рец. на кн.: Нудьга Г. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. — Київ, 1990. — 350 с.

  • 452. Савицький Р. Унікальна книжка // Сучасність (США). — 1990. — № 12. — C. 112-115. — Рец. на кн.: Нудьга Г. Українська пісня в світі: Дослідження. — Київ, 1989. — 536 с.

    Про науковий метод дослідника та діапазон його наукових зацікавлень.

  • 453. Чумарна М. Колиска без дитини: До 150-річчя видання «Кобзаря» Тараса Шевченка // Київ. — 1990. — № 5. — C. 144-145.

    С. 145: Згадано Г. Нудьгу у контексті вивчення української мови, фольклору, літератури.

1991

  • 454. Загребельний П. Вірні своїй Вітчизні : (Вступ. ст. // Григорій Нудьга. Не бійся смерті: Повість-есе, історичний нарис. — Київ: Рад. письменник, 1991. — С. 5-6.

  • 455. Трофимук М. Книжка для усіх? // Дзвін. — 1991. — № 4. — C. 143-147. —Рец. на кн.: Нудьга Г. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. — Київ, 1990. — 350 с.

    Згадано також праці Г. Нудьги «Слово і пісня: Дослідження» (Київ, 1985) та «Суд над українськими поетами» (Львів, 1990).

  • 456. Чумарна М. Творці української духовності // Українка. — 1991. — № 1.

1992

  • 457. Левицький М. Село Припутні (Херсонської губ. Єлисаветградського повіту) / Публ. Г. Нудьги // Єлисаветград (Історико-краєзнавчий додаток до газети «Народне слово»). — 1992. — Вип. 8 (19 серп.).

    Спогади М. Левицького про С. Климовського. У передньому слові згадано працю Г. Нудьги «Слово і пісня» (Київ, 1985).

  • 458. Петров Г. Без чужих обіймів // Панорама Сумщини. — 1992. — № 30 ( 30 лип. ). — Рец. на кн.: Нудьга Г. Республіка козаків. — Львів, 1991. — 131 с.

1993

  • 459. Балюк Н. Він працював за цілий інститут // Високий Замок. — 1993. — 26 січ. / Те ж російською мовою: «Он работал за целый институт», російське видання газети.

  • 460. Братунь Р. Відкривач духовних скарбів // Шлях перемоги. — 1993. — 3 квіт.

    Містить біографічні дані про причини перших переслідувань Г. Нудьги та про його арешт 1945 року. Коротко про праці та твори вченого «Українська пісня в світі: Дослідження» (Київ, 1989), «На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки» (Київ, 1990), «Не бійся смерті» (Київ, 1991).

  • 461. Від Комітету по Державних преміях України імені Т. Шевченка // Урядовий кур’єр. — 1993. — № 185 (28 груд.).

    Г. Нудьгу висунуто на здобуття Шевченківської премії в галузі теорії та історії літератури і мистецтва за книги «Не бійся смерті» (Київ, 1991) та «На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки» (Київ, 1990).

  • 462. Вітаємо: Григорію Нудьзі — 80 // Літературний Львів. — 1993. — № 4 (лют.).

    Про вечір, присвячений ювілею Г. Нудьги. Вміщено фото ювіляра.

  • 463. Г. А. Нудьзі 80 років // Панорама Сумщини. — 1993. — 21 січ.

  • 464. Горак Р. Вічно молодий: Григорію Нудьзі — 80! // Літературний Львів. — 1993. — № 6 (черв.).

    Основні віхи життя Г. Нудьги, деталі та причини арештів і політичних репресій; згадано період життя на окупованій німцями території під час Другої світової війни; про дослідницький доробок ученого та його наукові контакти.

  • 465. Горак Р. Дороги страдництва й надії // Просвіта. —1993. — Вип. 2 (січ.).

    Про тернистий шлях Г. Нудьги-науковця, роки навчання і роботи в Інституті фольклору та Інституті суспільних наук АН УРСР.

  • 466. Гримич Г. М. Нелегкий шлях до істини : (Спроба літературного портрету Григорія Нудьги) // Збірник: Журналістика. — Київ, 1993. — C. 48-55.

  • 467. Іванисенко В. Наука починається з факту // Слово і час. — 1993. — № 2. — C. 24-29.

  • 468. Мак В. Щедрий ужинок творчості // Армія Украї ни. — 1993. — 20 січ.

  • 469. Петренко М. Усе життя — молодшим // Дзвін. — 1993. — № 1. — C. 148.

  • 470. Петренко М. Як відомий вчений дослужився до «молодшого»? // За вільну Україну. — 1993. — 19 січ.

    Підпис.: Кор. Л. У.

  • 471. Січень. Україна. Сумщина. Дати і ювілеї. Григорій Антонович Нудьга // Панорама Сумщини. — 1993. — 7 січ.

  • 472. Тернистий шлях до ювілею // Літературна Україна. — 1993. — 18 берез.

  • 473. Теплов Л. Вшанування Г. А. Нудьги // Армія України. — 1993. — 27 січ.

  • 474. Українська доля // Вісник НТШ. — 1993. — Ч. 5. — С. 16.

    Автобіографія Г. Нудьги, написана у зв’язку із виборами у дійсні члени Наукового товариства імені Шевченка; вказано причини арештів, визначено основні напрями наукових зацікавлень.

1994

  • 475. Качурівський Р. Прощання з майстром // Просвіта. — 1994. — Вип. 6 (131) (берез.).

    Посмертне слово про Г. Нудьгу, названо віхи його життя та основні наукові здобутки; згадано про ініціативу Л. Сеника створити Фундацію імені Григорія Нудьги.

  • 476.Коваль В. Запізнілі лаври пахнуть стражданнями // Українська газета. — 1994. — № 6 (48) (17-30 берез.).

    Згадано про відмову Г. Нудьзі у присудженні Шевченківської премії.

  • 477. Нудьга Григорій : Некролог // З а вільну У країну. — 1994. — 16 берез.

    Підписано: Н. Бічуя, І. Вакарчук, М. Гнатюк, Р. Горак, І. Денисюк, Р. Іваничук, М. Ільницький, Я. Ісаєвич, І. Калинець, Р. Кирчів, М. Колесса, Т. Салига, Л. Сеник, М. Чумарна та інші.

  • 478. Пам’яті видатного вченого і громадянина // Неділя. — 1994. — № 11 (28) (18 берез.).

    Посмертне слово про Г. Нудьгу; згадано про відмову Г. Нудьзі у присудженні Шевченківської премії.

1995

  • 479. Бачун І. Фонд імені Григорія Нудьги // Львівський політехнік. — 1995. — 4 берез.

    Про перспективи популяризації наукової спадщини Г. Нудьги.

  • 480. Бачун І. Фонд імені Григорія Нудьги засновано у Львові // За вільну Україну. — 1995. — 10 лют.

    Про перспективи популяризації наукової спадщини Г. Нудьги.

  • 481. Смоляк Б. Зачинені двері, або що можна знайти на кінчику пера // Літературний Львів. — 1995. — Серп.

1996

  • 482. Бачун І. Пісня Григорія Нудьги — з нами // Україн ський шлях. — 1996 — № 6 (9 лют.).

    Про створення доброчинного фонду Г. Нудьги у Львові з метою популяризації його спадщини, зокрема перевидання його праці «Українська пісня в світі» (Київ, 1989).

1997

  • 483. Кирчів Р. Ф. Дума про красу, силу і славу української пісні : (Вступ. ст.) // Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі : У 2-х кн. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1997. — Т. І. — C. 7-30.

1998

  • 484. Бачун І. Книга, що стала національним надбанням // Молода Галичина. — 1998. — 31 берез.

    Про книгу Г. Нудьги «Українська дума і пісня в світі» (Львів, 1997-1998).

  • 485. Ільницький М. Справжня наука, як і художнє сло во, адресуються майбутньому // За вільну Україну. — 1998. — 10 січ. — Рец. на кн.: Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі: У 2-х кн. — Львів, 1997-1998. — Кн. 1. — 419 с.; Кн. 2. — 504 с.

  • 486.Ільницький М. Українська дума і пісня в світі // Zakordonna Gazeta ( New York ). — 1998. — Maj 16-31. — P. 7.

    Про науковий доробок Г. Нудьги та, зокрема, його книгу «Українська дума і пісня в світі» (Львів, 1997-1998).

  • 487. Ортинський О. Презентація книжки Нудьги // Поступ. — 1998. — № 49 (20 берез.).

    Про презентацію двотомного видання Г. Нудьги «Українська дума і пісня в світі» (Львів, 1997-1998). Передрук статті з часопису «За вільну Україну».

  • 488. Радовський В. «Перед народом за пісні — борги, борги, борги …» // Високий Замок. — 199 8. — 3 черв. — С. 4.

    Про відкриття надмогильного пам’ятника Г. Нудьзі на Личаківському кладовищі.

  • 489. Яковенко В. Дума й пісня України не вмре, не зів’яне … // Катеринопільський вісник (Черкас ька обл.). — 1998. — 4 трав.

    Про основні віхи життя Г. Нудьги та його праці 80-90-х років ХХ століття (допущено низку помилок у прізвищах).

1999

  • 490. Занощук М. Чи одержить належне визнання творчість Григорія Нудьги? // Нова Таврія. — 1999. — № 12 (9946) (15 груд.).

    Про книгу Г. Нудьги «Українська дума і пісня в світі» (Львів, 1997-1998), що була представлена на здобуття Державної премії України імені Тараса Шевченка у 2000 році.

  • 491. Чорнопиский М. Відлуння української думи і пісні в світі // За вільну Україну. — 1999. — 16 січ. — С. 3. —Рец. на кн.: Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі: У 2-х кн. — Львів, 1997-1998.

  • 492. Чорнопиский М. Цінне дослідження Григорія Нудьги // Дивослово. — 1999. — № 10. — C. 63-64. —Рец. на кн.: Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі: У 2-х кн. — Львів, 1997-1998.

2000

  • 493. Гребенюк Г. Творчість Григорія Нудьги гідна Шев ченківської премії // Незборима нація. — 2000. — № 2 (169).

    Про книгу Г. Нудьги «Українська дума і пісня в світі» (Львів, 1997-1998), що була представлена на здобуття Державної премії України імені Тараса Шевченка у 2000 році.

  • 494. Петренко М. Чи от ми були богемою // Поступ. — 2000. — № 14 (458) (26 січ.). — С. 9.

    Згадує про Г. Нудьгу.

2001

  • 495. Марія Галич — не галичанка // Високий Замок. — 2001. — 29 серп. — C. 4.

    Згадано Г. Нудьгу.

  • 496. Паньонко І. Українська мова як духовна цінність запорізького козацтва // Мова і культура нації: Збірник наукових праць / За заг. ред. А. С. Токарської. — Львів: Львів. ін-т внутрішніх справ, 2001. — С. 51-55.

    С. 53 : Ц итується праця Г. Нудьги «Республіка козаків» (Львів, 1991).

  • 497. Петренко М. Так ось хто обікрав Україну // За вільну Україну. — 2001. — 31 серп. — 1 верес. — С. 4.

    Спогад про Г. Нудьгу.

2002

  • 498. Гущак І. Плеяда заборонена, призабута : Книга третя: Покликані історією. — Львів: Ліга-прес, 2002. — 212 с.

    C. 148-158 : У розділі «Невідоме у призабутих» про життєвий шлях і наукову працю Г. Нудьги (С. 148-149); вміщено статтю Г. Нудьги «Студенти з України на лекціях у Галілея» (С. 149-158).

2003

  • 499. Городчук Я. Григорій Нудьга працював задля майбутнього // Львівська газета. — 2003. — 22 січ.

  • 500. Ільницький М. Тихі розмови при ватрі (До 90-річчя від дня народження Григорія Нудьги) // Дзвін. — 2003. — № 3 (701). — С. 153-155.

    Спогади про Г. Нудьгу.

  • 501. Ківа М. Надбання предків — новим поколінням // Закон і честь (Львів). — 2003. — № 6-7 (69-70).

    Згадано книги Г. Нудьги «Не бійся смерті» (Київ, 1991) та «Козак, філософ, поет«(Львів, 1999).

  • 502. Куманський Б. Козаки-аматори: Кіровоградці зустріли Покрову піснями // Без цензури. — 2003. — 17 жовт. — С. 13.

    Згадано Г. Нудьгу як дослідника життя і творчості С. Климовського та його книгу «Козак, філософ, поет» (Львів, 1999; 2002).

  • 503. Лісняк О., Бурдейний А. Козак, філософ, поет Семен Климовський — попередник Григорія Сковороди // Творча спадщина Григорія Сковороди в європейському вимірі: Матеріали науково-практичної конференції. — Львів: ЛДМУ ім. Данила Галицького, 2003. — С. 58-60.

    Про книгу Г. Нудьги «Козак, філософ, поет» (Львів, 1999; 2002).

  • 504. Панченко В. Горацій із Припутнів // День. — 2003. — № 13 (24 січ. ).

    Згадано Г. Нудьгу як дослідника життя і творчості С. Климовського, першовідкривача нарису-спогаду М. Левицького про відомого поета «Деревня Припутни (Херсонская губ., Елисаветгр. уезда)», що вміщений у книзі Г. Нудьги «Козак, філософ, поет» (Львів, 1999; 2002); Г. Нудьга про пісню «Їхав козак за Дунай» у німецькому фольклорі.

  • 505. Плутарх із Нової Праги: Неопалима купина Федора Плотніра // День. — 2003. — № 202 (8 листоп.). — С. 5.

    Згадано працю Г. Нудьги про С. Климовського «Козак, філософ, поет» (Львів, 1999; 2002), що підштовхнула до пошуків с. Припутні, яке заснував і в якому жив С. Климовський. Інтерв’ю з Федором Плотніром вів В. Панченко.

  • 506. Чудак из Новой Праги // Городской курьер (К и ровоград. обл.). — 2003. — 23 окт.

    Згадано книгу Г. Нудьги «Козак, філософ, поет» (Львів, 1999; 2002).

2004

  • 507. Бурдейний А. Наша ціль — звеличувати Україну // Свобода (Нь ю-Йорк). — 2004. — № 22 ( 28 трав.).

    Про акцію «Возвеличимо Україну», проведену зі студентами; про потребу видання книг Г. Нудьги, зокрема його праці «Республіка козаків» (Львів, 1991; Київ, 2005).

  • 508. З архіву Григорія Нудьги // Львів ська газета. — 2004. — № 48 (372) (1 8 берез. ).

    До 10-річчя від дня смерті Г. Нудьги. Про науковий доробок ученого в галузі літературознавства, фольклористики й історії культури, про антології та збірники Г. Нудьги, про намір публікувати архівні матеріали дослідника.

  • 509. Микола Ільницький: Біобібліографічний покажчик / Уклад.: Л. Ільницька ; наук. ред. і авт. передм. В. Будний. — Львів: Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 254 с.: іл., портр.

    Див.: Іменний покажчик. — С. 204.

  • 510. Плотнір Ф. Наші земляки. — Кіровоград : Центрально- Українське вид-во, 2004. — 66 с.

    С. 3-17: Про дослідження Г. Нудьги : «Листування запорожців з турецьким султаном» (Київ, 1963), «Слово і пісня: Дослідження«(Київ, 1985), «Козак, філософ, поет» (Львів, 1999; 2002); С. 13: Про зустріч Ф. Плотніра з Г. Нудьгою у Львові.

2005

  • 511. Вовчак А. Я. П. Йордан та українська народна пісня у світі // Питання сорабістики / За ред. В. Моторного та Д. Шольце. — Львів; Будишин, 2005. — С. 63-69.

    Згадано книгу Г. Нудьги «Українська дума і пісня в світі» (Львів, 1997-1998).

2006

  • 512. Гарасим Л. «Із словом в серці, з піснею в душі» : (Післямова) // Григорій Нудьга. У колі світової культури / Відп. ред. В. Івашків ; Упоряд. Р. Марків. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — С. 431-438.

  • 513. Kozak S. Z dziej ó w Ukrainy : Religia, Kultura, My ś l spoleczna ( Studia i szkice ). — Warszawa: WUW, 2006. — 378 s.

    С. 82: Покликання на антологію «Думи: Поетичний епос України» (Київ, 1969), яку уклав Г. Нудьга; С. 88: Покликання на монографію Г. Нудьги «Листування запорожців з турецьким султаном» (Київ, 1963); С. 104: Цитата зі вступної статті Г. Нудьги до збірника «Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст.» (Київ, 1959); С. 106: Цитата з праці Г. Нудьги «Пародія в українській літературі» (Київ, 1961).

Анатолій Бурдейний. Життєвий шлях Григорія Нудьги

Григорій Нудьга народився 21 січня 1913 року у селі Артюхівка Роменського району Сумської області в родині козака Антона Нудьги та козачки Ярини Нудьги (Кулик) (у церковній книзі його записали «сын казака»). Цікава деталь — брат його прадіда Семен Нудьга зрікся своєї частки батьківського майна на користь сліпої сестри Марії і виїхав до Харкова, де у 1849 році уклав поетичну збірку «Ліра», наслідуючи у ній Тараса Шевченка 75.

В Артюхівці малий Григорій навчався у початковій школі, 1928 року закінчив Глинську семирічну трудову школу, а в 1931 році — Гадяцький педагогічний технікум. Зі щоденникових записів Г. Нудьги: «Наша місцевість була багата на кобзарів, сюди давно йшли вчитися кобзарського мистецтва, тут пройшов навчання Остап Вересай. З ним я зустрічався на ярмарках і повсякденному житті. Змалечку, зі шкільних років приятелював з кобзарем І. Запорожченком, згодом з Є. Адамцевичем, з родиною кобзарів сусіднього села Сологубами».

Після технікуму Г. Нудьга працював учителем у рідному селі. Восени 1932 року, коли почалася нещадна «викачка» хліба і всіх продуктів з села, організував делегацію селян до урядових установ з обґрунтованим проханням зменшити плани хлібозаготівель, які можна було виконати лише зібравши урожай за 4 (!) роки. Делегацію вигнали, а Г. Нудьгу як організатора жорстоко переслідували. Чудом пережив страхіття голодомору 1932-1933 років, — спогади пізніше написав до журналу «Київ» 76.

Перші вірші, нариси, статті надрукував у 1931 році у гадяцькій газеті «Будівник соціалізму» 77.

Восени 1933 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Зі спогадів Г. Нудьги про навчання: «В Харківському університеті багато дали мені лекції Л. Булаховського та особливо М. Наконечного, великого знавця української мови. Його компартія тиснула все життя і не дала можливостей стати провідним ученим... Який знавець української орфоепії!»

У зв’язку з перенесенням столиці до Києва частину студентів (у тому числі й Г. Нудьгу) перевели до Київського університету, який він закінчив у 1938 році. Зі спогадів Г. Нудьги: «Після переїзду до Києва — мав тут багато нового, раніше незнаного: літературні ідеї, люди, явища... Слухав лекції С. Савченка, С. Маслова, найбільше зблизився з П. Поповим (керував моїми першими спробами фундаментальніших досліджень), О. Білецького, А. Кримського, А. Хвилі, М. Грунського... Найбільше зацікавили роботи М. Зерова, А. Шамрая, П. Филиповича, а з давніших — В. Перетца своїми багатствами фактів, знанням джерел. Тоді обираю за принцип: для дослідника знання джерел і фактів — основне. Наука починається з факту. В подальших часах велику увагу маю до факту, особливо до невідомого. Хотілося, щоб кожна робота читачам приносила бодай щось нове, чимсь його збагачувала. Дидактичної тріскотні й так було багато. Увагою до факту, як основи наукових висновків, привертали зацікавлення роботи М. Возняка, з яким пізніше мав на цю тему багато розмов».

Ще будучи студентом, Г. Нудьга у 1935 році опублікував свою першу статтю про кобзаря Івана Запорожченка 78, у 1936-1937 роках працював на посаді молодшого наукового співробітника Інституту фольклору Академії наук України, виїжджав у фольклорні експедиції на Чернігівщину і Сумщину. Друкував розгорнуті літературні й фольклорні статті в журналах. Однак після появи в одній з київських газет статті-доносу Д. Кушнаренка та І. Грицутенка (за рекомендацією Г. Нудьги вони потрапили на роботу до інституту і так «віддячили») «Викорінити рештки буржуазного націоналізму в Академії Наук» на працівників Інституту фольклору, і Г. Нудьгу в тому числі, з інституту був звільнений — «Дякувати богу не розстріляли і дали закінчити університет».

Попри рекомендацію в аспірантуру залишатися в Києві було небезпечно — перебрався до Полтави, де з грудня 1938 року працював викладачем педагогічного інституту. Звідси й пішов на фронт з перших днів війни — у червні 1941 року. Воював у складі 6-ї армії Південно-Західного фронту, був командиром взводу, спочатку молодшим лейтенантом, а з березня 1942 року — лейтенантом, кілька разів виходив з оточення 79. Однак під час харківського наступу у 1942 році Г. Нудьга разом з усією армією знов потрапив у оточення, а потім до полону, німецької тюрми. Вдалося втекти з табору військовополонених у Харкові, переховувався на окупованій Полтавщині. Перебування на окупованій території йому будуть згадувати ще багато років. У червні 1944 року призваний до армії і разом з маршовою ротою направлений на фронт. У Львові випадково зустрів колег-науковців. Завдяки їхнім клопотанням з вересня 1944 року був відкликаний з фронту на наукову роботу у Львівське відділення Інституту літератури Академії наук України, де його з прихильністю прийняли М. Возняк, Ф. Колесса, І. Крип’якевич.

Підготував кандидатську дисертацію, однак напередодні захисту 10 травня 1945 року був заарештований, пройшов пекло допитів у НКВД, але звинувачення не підписав і відмовився стати донощиком. Засудили 8 серпня 1945 року в Полтаві за статтею 54 (антирадянська агітація) до 10 років таборів і 5 років обмеження в правах. Основні пункти звинувачення: 1) «Извращал украинский язык в националистическом духе» (тобто користувався правописом Скрипника, вживав літеру ґ, писав «лямпа», «кляс» і т п.); 2) «Утверждал, что в творчестве Т. Г. Шевченко больше мотивов национальных, чем социальных»; 3) «Клеветал на тов. Сталина, будто он организовал угнетение народов и их традиций».

За звільнення Г. Нудьги клопотали листовно М. Рильський, Ф. Колесса, В. Щурат, П. Попов, але намарне. Пройшов колимські табори «Дальстроя» (район М’якіт, Атка) і після звільнення «по зачëтам» (з урахуванням норм виробітку) у жовтні 1951 року повернувся до Львова, але був позбавлений права працювати за спеціальністю і проживати в містах. Довелося оселитися у Винниках, де працював обліковцем на швейній фабриці. Страшенно бідував, спав на соломі у комірчині, накривався ще табірною одежею. Щоб зустрітися з сином і дружиною у Львові, необхідно було отримати спеціальний дозвіл.

27 вересня 1954 року Постановою Верховної Ради СРСР із Г. Нудьги було знято судимість і його прийняли на роботу в редакцію журналу «Жовтень». Однак лише 23 грудня 1967 року рішенням президії Полтавського обласного суду було відмінено вирок військового трибуналу військ НКВД і Г. Нудьгу повністю реабілітували.

У 1956 році Г. Нудьга захистив кандидатську дисертацію і з травня 1957 року зарахований на посаду молодшого наукового співробітника (на таку ж посаду його зарахували ще студентом у 1936 році) Інституту суспільних наук Академії наук УРСР у Львові, хоч він тоді вже мав значний літературний і науковий доробок. Кілька разів Вчена рада Інститут ставила питання про надання Г. Нудьзі звання старшого наукового співробітника, але кожного разу Львівський об ком КПУ та КДБ забороняли це робити. Коли одного разу наперекір їм таке звання все-таки надали, то Вчену раду розпустили, а самого Г. Нудьгу через деякий час звільнили, хоч йому на той час ще не виповнилося 60-ти років (поспішав позбавитися «націоналіста» виконувач обов’язків директора інституту Івасюта) і він не міг одержувати пенсію. Сім’я бідувала. Переслідування в 1970-х роках торкнулися навіть сестри Г. Нудьги на Сумщині, якій місцеве начальство заборонило продавати хліб (?!) у сільській крамниці. Часто самого вченого ці переслідування діймали «до кісток», про що свідчить запис у щоденнику від 16 березня 1977 року: «Все лишається, як і було, тільки павутина стала тоншою. Минулого року креслили мене у «Шевченкознавстві», нахвалялися і в «Шевченківській енциклопедії» скосити моє прізвище, та піднявся ґвалт громадськості — й іуди поховали голови в солому. В. Бєляєв на нараді оголосив, що прізвище моє у Львові належить до «табу» і машина спрацювала. Її ведуть О. Дей, здається й Шамота (щось донесла Гурладі). Та ще хтось... І ось: 16 березня — було місяць після того, як мене оперували. Було важко, але вже ходжу. І тут новина: в другому томові «Шевченківського словника» статтю про мене, яку писала Роксолана, після ІІІ верстки знято, поскреслювано також моє прізвище під моїми більшими статтями у другому томі. Машина працює. Мені ніхто нічого ані слова, а тиснуть з усіх боків так, що сил не маю триматися на ногах. Ой машино ти залізна!»

Для Г. Нудьги, який з дитинства жив шевченковими поезіями, особисто був знайомий з приятелем поета Григорієм Вашкевичем 80, статтю про якого написав до «Шевченківського словника» 81 і його прізвище під нею скреслили — це був особливо важкий удар. На жаль, сьогодні вже важко встановити, скільки таких скреслень було зроблено, скільки статей до збірників, енциклопедій Г. Нудьга написав, знаючи, що його прізвище не будуть вказувати. Низка статей до словників і енциклопедій через «особливе» ставлення до «націоналіста Нудьги» опублікована під псевдонімами. Ще більше було випадків, коли його доробок використовували у своїх статтях інші науковці, не роблячи жодних посилань. Як приклад лист від 9 травня 1988 року до редакції «Літературної України»: «У Вашій газеті за 21 квітня цього року надрукована стаття Ф. Погребенника «Шалійте, шалійте, скажені кати». Якщо прочитати у моїй книжці «Слово і пісня» (Дніпро. 1985, с. 3-33) дослідження «Улюблена пісня В. І. Леніна» — Ви зрозумієте, чому я взявся за перо, щоб написати цього листа. Без спеціального вивчення і будь-яких експертиз стане ясно, що Ф. Погребенник просто-напросто (додавши кілька дрібниць) коротко переказав зміст моєї роботи, але про це не обмовився бодай бібліографічною згадкою».

Та попри труднощі тих часів, помешкання Г. Нудьги на тодішній вулиці Енгельса (тепер Коновальця) завжди привітно зустрічало гостей. Тут записувалися на звичайний побутовий магнітофон кобзарі Адамцевич, Чуприна, Полотай, Ткаченко, Сліпий. Заходили друзі-письменники з цілого СРСР, бували В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко. З колядою приходили заньківчани, артисти оперного та відомих у Львові хорів, студенти університету. Сам учений радо йшов на зустрічі зі школярами, які організовували М. Чумарна, М. Зваричевська. До викладання в університеті його не допускали. А про те, яких учнів міг би він виховати, свідчить хоча б цей уривок з листа Оксани Пахльовської від 17 червня 1984 року: «Дорогий Григорію Антоновичу! Не можу навіть передати Вам, якою радістю для нас із мамою (Ліною Костенко — ред.)став Ваш лист. По-перше, тому, що Ви просто обізвалися, і ми дуже зраділи, — Ви ж знаєте, як добре ми до Вас ставимось. Але сам лист, суть його пропозиції вразила нас: Про цю тему можна було б тільки мріяти!... Я дуже добре розумію Ваш щирий і благородний рух — це наша спільна справа, отже, якщо Ви пропонуєте мені цю тему, мені залишається тільки сердечно Вас дякувати і слухати Ваших порад».

Хоча і прийняли Г. Нудьгу в члени Міжнародного центру вивчення народних і революційних пісень, назвавши професором, незважаючи на величезну кількість опублікованих праць, відкриття невідомих або маловідомих фактів з історії української культури й освіти, партійні функціонери (такі, як сумновідомий Маланчук) та їх прислужники в наукових закладах так і не дали вченому можливості піднятися вище посади молодшого наукового співробітника. І треба віддати належне керівникам Львівської організації спілки письменників України Р. Братуню, Р. Лубківському, Л. Різнику та їхнім колегам по перу, які завжди підтримували Г. Нудьгу, фактично давали йому можливість вижити. Навіть з приходом незалежності умови праці для Г. Нудьги не змінилися — «машина працювала» — свідченням тому лист до редактора «Літературної України»: «В «Літературній Україні» за 28 листопада 1991 року за Вашою редакцією надруковано чергову розповідь про українських репресованих письменників. Я сподівався, що за алфавітним принципом тут буде згадано і про мене, бо ж і я пережив страшні тортури на Колимі за часів Сталіна. Одначе моє прізвище зі списку жертв сталінського терору Ви чомусь викреслили. А чому?

Просив би пояснити мені бодай кількома словами. Чи, можливо, проти мене діють уже нові репресивні сили? Якщо будете пояснювати тим, що до СПУ був прийнятий після повернення з Колими, то це буде непереконливо, адже й інші мають таку ситуацію.

Незрозуміло: якщо раніше мене всюди обходили, переслідували, ігнорували, не примічали і т.д., бо я був все життя під наглядом — то що сталося тепер? Знову я не маю рівних прав? Чи знову якісь наклепи, тяжкість яких доніс аж до останнього кроку життя. Останнім часом київські видавництва й видання не відповідають навіть на мої листи, коли я прошу їх пояснити, чому прихильно оцінені мої праці, які давно обіцяно надрукувати, лежать без руху. Знову я «вилучений з обігу»?»

Г. Нудьгу «вилучали з обігу», перш за все не друкуючи його книги — ось чому з 1991 року і до самої смерті у 1994 році попри величезні зусилля йому так і не вдалося видати жодної книги. Власне цим і було зумовлено створення благодійного фонду «Фундації Григорія Нудьги». Його основне завдання — видати доробок ученого, опублікувати зібрані фольклорні матеріали, реставрувати записи кобзарів. І тут особливо хотілося б подякувати письменникам Л. Різнику, М. Ільницькому, М. Петренкові, Л. Сенику, Р. Качурівському, Б. Чепурку, М. Ярмолі, журналістам І. Бачуну, І. Сварнику за організацію цієї фундації. Як рівно і всій родині Григорія Нудьги, а також його відданим друзям — професорам С. Стойку, П. Скочію, О. Лісняку.

Проблемам фольклору, його взаєминами з літературою, якими Г. Нудьга почав займатися ще в студентські часи, присвячено кілька десятків його статей. Він виявив і ввів до літературознавчого обігу десятки відомих і невідомих авторів популярних народних пісень. На підставі наведених у статтях фактів Г. Нудьга обґрунтував думку, що колективна народна поезія мала своїх конкретних авторів — обдарованих осіб, а народ відбирав для свого репертуару пісні, які мистецькою досконалістю і змістом відповідали його прагненням, удосконалюючи їх. Деякі фольклорні матеріали з архіву вченого ще чекають вивчення і опублікування.

Та найважливішою проблемою, якій Г. Нудьга присвятив свій науковий талант, було питання вияснення місця і ролі української пісні у світовій культурі. На основі величезного фактичного матеріалу, зібраного з усього світу, Г. Нудьга переконливо довів, що пісня і дума — найзначніший і найоригінальніший вклад українського народу в скарбницю культури народів світу. Тут одразу слід з глибокою вдячністю згадати людей, які допомагали вченому у цій справі — співака з Канади Йосипа Гошуляка та німецького математика козацького роду Ростислава Долинського (Rostislav Dolinsky). Це наукове ствердження слів Т. Шевченка «От де, люде, наша слава, слава України» проходить червоною ниткою через десятки журнальних статей Г. Нудьги. Саме цей висновок не подобався комуністичній владі і, не маючи інших аргументів, вона зробила все можливе, щоб монографія про українську пісню у світі не побачила світ. Здана до видавництва ще у 1972 році, книга пройшла 31 (!) рецензію і була видана невеликим накладом 1989 року в скороченому вигляді (із 1250 сторінок викреслили 700), правда з прекрасною передмовою Д. Павличка. Однак навіть у такому скаліченому вигляді книга справляла враження. Наведемо лише кілька відгуків на неї з листів до автора. Перший належить однокашнику: «Богу милий друже мій, Григорій!...Твій дорогоцінний подарунок та щирий лист дуже зворушили мене. Який же ти молодець! Була б на те моя воля, я б уквітчав тебе пальмовим листям найвищого академіка. Та ти й так — великий вчений! Твоя книга про українську пісню в світі вміщує в собі весь світ. Це титанічна праця, величезне дослідження. Передмова Павличка вірно вказує на твій творчий подвиг. Ти справді дав нам змогу пізнати через людей інших націй живильну силу українського генія, пісенну наснагу рідного народу. Всі ми виховувалися на українській пісні, вона стала часткою наших душ, але ти показав нам її у світовому масштабі. Вона як зірка засяяла у всесвіті. Спасибі тобі за це!» ( Леонід Вишеславський. 20 грудня 1989 року). Зазначимо, це слова поета, який писав російською мовою).

Другий — академіку: «Глибоко шановний Григорію Антоновичу! Книжку від Вас одержав. Своїм дослідженням Ви звершили творчий подвиг. Гадаю, що так це буде сприйнято всіма, кому дорога українська культура. Хай усвідомлення унікальної цінності звершеного додає Вам наснаги. Дякую від душі!» (Олесь Гончар. 16 червня 1989 року).

Третій — поету-земляку з Роменщини: «Вітаю земляка Григорія! Хоч кажуть «немає пророків в рідній отчизні», та я працю Г. Нудьги вважаю пророчою! Щиро поздоровляю з книгою про пісню» (Олекса Ющенко. 1 листопада 1989 року)

Четвертий — прийшов з-за кордону: «Вельмишановний і дорогий мій Земляче Григорію Антоновичу! Дуже й дуже дякую Вам за Вашу надзвичайно цінну чудову монографію «Українська пісня в світі». Я давно мріяв придбати цю монументальну працю, просив своїх знайомих і незнайомих, щоб дістали і прислали мені цю прекрасну книгу... На день свого 89-ліття я одержав цю безмежно дорогу для мене Вашу капітальну працю та ще й з Вашим дарчим написом! Дякую вам, щиро, щиро дякую!!!» (Петро Одарченко. США, 8 вересня 1992 року).

Після здобуття Україною незалежності у 1991 році логічно було б сподіватися на вихід книги у повному об’ємі. Однак автор так і не дочекався цього — в держави не було грошей. Через 3 роки по смерті Григорія Нудьги фундація його імені при допомозі фонду Сороса (особлива подяка О. Калагурській) видала 2-томну монографію «Українська дума і пісня в світі» з передмовою близького колеги Р. Кирчіва. На жаль, через брак коштів не включили найбільш критикований розділ рукопису 1972 року «У колі світової культури». Така можливість виникла лише у 2006 р., коли у Львівському національному університеті імені Івана Франка було започатковано вивчення спадщини Григорія Нудьги і вийшла у світ книга «У колі світової культури».

Важкий шлях довелося подолати і книзі про навчання україн ських студентів в університетах Європи XIV-XVIII ст. Будучи зданою до видавництва у 1983 році, вона вийшла аж 1991 року. Зважаючи на тенденцію останніх років — «відплив мізків» з України — варто було б її перевидати. В цю ж книгу ввійшов також нарис, у якому Г. Нудьга документально довів існування світської поезії на Україні ще до І. Котляревського.

Тут слід зауважити, що Г. Нудьга особливу увагу приділяв також думам, уклавши найповнішу за сюжетами антологію «Думи», щиро вітав американського професора Н. Кононенко-Молє з виходом ан гломовного видання дум. Сам записав багато дум у виконанні кобзарів 1930-1960-х років. Є надія, що ці записи, а також ті фонографічні записи народних дум, що їх зробили Леся Українка, О. Сластьон і Ф. Колесса (поруч із віднайденими на них Г. Нудьгою записами голосу самої Лесі Українки), будуть відтворені на сучасних носіях.

Пам’ять про родину Драгоманових була для Г. Нудьги святою, і коли в газеті «Советский Крым» (за 22 грудня 1988 року) з’явилася стаття про можливість закриття Музею Лесі Українки, Г. Нудьга виступив з різким листом протесту.

У галузі літературознавства цінним є його внесок у дослідження жанрів української літератури, початку нової української літератури передшевченківської доби, походження українських пісень, творчості класиків — І. Котляревського, Т. Шевченка, Панаса Мирного, М. Драгоманова, Лесі Українки, І. Франка. До творчості кожного з цих гігантів української літератури Г. Нудьга мав дотичність. Але як учений-фольклорист особливу пошану зберігав до І. Франка і тому старався тримати постійний зв’язок з Зінаїдою Франко, відсилаючи їй на «рецензію» всі свої публікації. З листа останньої від 17 травня 1990 року: «Дорогий Григорію Антоновичу! Вчора одержала Вашу книжку, за яку щиро дякую. Вчора ж «за одним присідом» я її прочитала. Висловлювати захоплення було б банально, бо все що із-під Вашого пера вже заздалегідь заслуговує похвали. Все-таки я багато почерпнула з неї і для себе. І за це Вам в першу чергу велике спасибі».

Проте багато робіт ученого франкознавчої тематики, як наприклад стаття «Блєднов», подана до 50-томного видання творів Франка, опубліковані лише недавно, а ряд інших очевидно втрачені.

Результати дослідницької роботи Г. Нудьги відображені в цілому ряді укладених ним антологічних видань зі солідними вступними статтями, максимально насиченим довідковим апаратом, бібліографією і коментарями. Це, зокрема, збірники українських народних дум, чумацьких пісень, української балади і баладних пісень, революційних пісень, народної сатири і гумору, бурлеску і травестії, пародії. Часто як відгалуження від основних розробок він публікував маловідомі матеріали і знахідки, як, наприклад, у книзі «Листування запорожців з турецьким султаном». Невеличка книжечка спричинила міжнародний скандал з тодішнім керівником СРСР М. Хрущовим, а її автор вкотре зазнав переслідувань з боку «органів» 82.

Іншим таким цікавим «відгалуженням» стала книга про автора всесвітньовідомої пісні «Їхав козак за Дунай» Семена Климовського. Друге видання цієї книги здійснив за власні гроші, отримані як компенсація від німецького уряду, в’язень Бухенвальду, краєзнавець з Кіровоградщини Федір Плотнір і розіслав її по всіх бібліотеках області. Згодом за клопотаннями Фундації імені Григорія Нудьги обласна влада встановила пам’ятний знак своєму знаменитому землякові, а 2003 року на свято Покрови у Знам’янці та в Кіровограді відбулося свято козацької пісні імені Семена Климовського.

Великого значення для сьогоднішньої незалежної України набувають праці Г. Нудьги в галузі культури та освіти — про існування письма на Русі ще до прийняття кириличної азбуки, про перший культурно-етнографічний опис України у книзі польського письменника XVI століття Я. Ласіцького.

У своїх роботах Г. Нудьга прагнув розглядати й аналізувати літературний, культурний, освітній процес минулого України як неперервний розвиток і удосконалення духовного світу народу. Процес, що не переривається, незважаючи на злочинні дії різних завойовни ків. Силою фактів Г. Нудьга переконував своїх читачів, що література, фольклор, культура Київської Русі є витвором українського народу. І в цьому його підтримує Олесь Гончар у листі від 18 серпня 1990 року: «Вельмишановний Григорію Антоновичу! Дякую Вам за книжку («На літературних шляхах», 1990. — ред. ),за таке змістовне дослідження. Згоден з Вами: творцем культури Київської Русі був, ясна ж річ, передовсім український народ, адже його творчість виявляла себе ще задовго до княжих часів, про що свідчать українські веснянки, землеробський, весільний, купальський та інший обрядовий фольклор. Яка ж там була мова — хіба не українська? Історична наука, безперечно грішить проти істини, визначаючи ледве не рік і день, коли виникла українська нація та її мова (боронь боже, щоб не виявилася вона старшою за «старшого брата»). Звичайна й досить примітивна — на догоду шовіністам — вульгаризація. Народ такої осідлості, такої щедрої поетичної вдачі формував свою культуру, треба думати, упродовж не одного тисячоліття. Я, скажемо, вважаю природним уявити, що співи, звичаї, зачатки мови нашого народу могли вже сусідити з піснями еллінськими, античними, — а чому б ні?»

З таких наукових позицій була написана книга Г. Нудьги «Республіка козаків». Тоді, в кінці 1960-х, у неї не було жодного шансу побачити світ. Видана Фондом духовного відродження імені Митрополита Шептицького 1991 року у Львові, книга була перевидана 2005 року військовим видавництвом «Варта» за підтримки земляків Г. Нудьги з Фонду імені Петра Калнишевського — народного депутата І. Рішняка, Р. Польового, Д. Кулиняка, і розіслана по всіх військових частинах України. У цій книзі Г. Нудьга фактологічно показує зв’язок козацтва з традиціями Київської Русі, його високий освітній рівень, демократизм, пошанування рідної мови.

Можливістю донести до народу такий погляд на історію Г. Нудьга вважав художні твори. Ось як про це сказав у своєму інтерв’ю Миколі Жулинському Роман Іваничук: «Майже двадцять років тому під час розмови з мудрим чоловіком Григорієм Антоновичем Нудьгою і під впливом цієї розмови у мене зродилася мета на ціле творче життя: розкрити, художньо осмислити основні етапи духовної історії народу в соціальному, національному, моральному і естетичному виявах — в шерезі романів...» 83

Інше свідчення — дарчий напис Івана Ле на титульній сторінці історичного роману в 3-х книгах «Хмельницький»: «Вельмишановному Григорію Антоновичу Нудьзі — Чи тільки — на добрий спогад? Хочеться, щоб мій «Хмельницький» був найщирішим виразом моє вдячності за велику товариську допомогу у створенні цієї книги! Ви, Гр. Ант., благородно це чинили і цілком заслужили сердечної подяки! Київ, 20.01.1966 р.»

Однак така позиція вченого викликала шалені нападки (з доносами включно) на нього компартійних псевдовчених — авторів теорії про «колиску трьох народів», борців з «націоналізмом». На жаль, у незалежній Україні більшість з них залишилися при званнях та посадах і зробили все можливе, щоб учений, який «працював за ці лий інститут» (за виразом Р. Братуня), життя присвятив українському народу, так і не був жодним способом пошанований в Українській державі. Проте був нагороджений народною пошаною — 1993 року журналісти А. Нестеренко і В. Робочек талановито зняли про нього документальний фільм «Автограф». Завдяки старанням Р. Кирчіва та М. Чорнопиского Г.Нудьгу прийняли у дійсні члени НТШ. Вже по смерті вченого прекрасний радіосеріал за книгою «Українська дума і пісня в світі» на львівському радіо підготувала М. Кінасевич. Педагоги з Сум С. Демченко та М. Чабада за цією ж книгою розробили сценарій уроку і літературно-мистецького вечора.

У «почесному званні» молодшого наукового співробітника, дізнавшись, що й у незалежній Україні не бачити йому будь-якої відзнаки — Шевченківську премію присудили «потрібнішому» — через кілька днів після оголошення цього останнього в його житті присуду вчений помер 14 березня 1994 року. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Неодноразово його праці цитували і до тепер цитують у вітчизняних і закордонних виданнях, багато з них вже стали класичними. Для Г. Нудьги наука починалася з факту. Опираючись на науково обґрунтовані, беззаперечні факти й матеріали, він послідовно доводив велич української культури.

Багато ще належить зробити у дослідженні й опублікуванні спадщини вченого, переосмисленні її державницького значення новому поколінню українських учених. У зв’язку з цим хотілося б висловити щиру подяку ректору Львівського національного університету імені Івана Франка Іванові Вакарчуку за сприяння у проведенні такої роботи науковцями вузу.

Голова правління
Фундації імені Григорія Нудьги
Анатолій Бурдейний

Походження та примітки

75 Нудьга Г. Невідомий поет часів Шевченка: (Семен Нудьга) // Жовтень. — 1984. — № 12. — С. 96-101.

76 Нудьга Г. Цар-голод // Київ. — 1993. — № 2. — С. 118-128; № 3. — С. 115-119.

77 Нудьга Г. До десятиріччя Гадяцького музею ім. М. П. Драгоманова // Будівник соціалізму (м. Гадяч). — 1931. — № 55; Нудьга Г. Охороняймо пам’ятники культури та історичні документи // Будівник соціалізму (м. Гадяч). — 1931. — № 63.

78 Нудьга Г. Народний поет-революціонер Іван Данилович Запорожченко // Радянська література. — 1935. — № 2. — С. 190-192.

79 Цей факт пізніше так здивував львівського каґебіста, який розглядав черговий донос «пильних» співробітників інституту на Г. Нудьгу, що той спитав: «Якщо Ви дійсно такий ворог радянської влади, як тут понаписували, то чого воювали за неї, а тим більше виходили з оточення?» і, до його честі, справу закрив.

80 Нудьга Г. Мої зустрічі з приятелем Т. Шевченка // Жовтень. — 1989. — № 3; Нудьга Г. Під одним дахом з Кобзарем жив три місяці роменець Григорій Вашкевич // Панорама Сумщини. — 1992. — 5 берез.

81 Вашкевич Г. С. // Шевченківський словник: У 2-х т. — Київ: Вид-во УРЕ, 1976. — Т. І. — С. 104.

82 Нудьга Г. Чому на мене розгнівався М. С. Хрущов // Неділя. — 1993. — № 5 (лип.); № 6 (черв.).

83 Літературна Україна. — 1986. — № 38. — 18 верес.

Мала автобіографія

Село Артюхівка Роменського району Сумської області, де 8 (21) січня 1913 року я народився, належало до Полтавської губернії Роменського повіту Глинської волості. Глинськ, де народилася мати Івана Грозного, в ті часи ще йменували «позаштатним містом», в ньому було до революції «городское училище», до якого я й пішов, провчившись у своєму селі три роки. До Глинська від мого села три кілометри, як важко їх було мені щодня долати, вставав дуже рано, щоб не запізнитися (і все ж запізнювався), особливо взимку, коли були хуртовини й морози. Взимку, коли були великі хуртовини, мати вечором (вертався додому пізно) ставила на південному вікні (з боку Глинська) каганець, щоб я на нього орієнтувався, як на маяк. Восени й весною теж було важко — болото, часто приносив додому в руках відірвані багном підошви від чобіт з підборами. А вчитися хотілося, мучився, а все-таки ходив. Чотири роки боролася родина і я за те, щоб закінчити у 1928 році тоді дуже популярну школу, бо 7-річка тоді вважалася як тепер технікум — велика освіта. Після неї були профшколи, а далі інститути. Мені хотілося після семирічки вступити до Гадяцького педтехнікуму (учитель у ті часи для всіх нас був майже богом). Але грошей не було, щоб їхати до міста за 80 км. Школа дала мені рекомендацію до електротехнічного технікуму в Київ (мав нахил до фізики), але то була нездійсненна мрія. Я все-таки мріяв про учителя й літературу, бо уже в 7-річці учитель української мови І. А. Плужник хвалив мої примітивні оповідання й вірші. Але ж у хаті були злидні й вони диктували все. Я пішов пішки в село Жабки (тепер Луценки) до сільськогосподарської профшколи. Там взимку училися, працювали на свинофермі, а весною й восени — працювали на полях хутора Сокільник та ще якомусь. Усе робили, важко, як справжні селяни. Пам’ятаю, коні були великі, я не міг дістати, щоб одягнути хомута, і привчив їх нахиляти голову, щоб я одягнув хомут. Отак привчали й селян. Найважче мені було чергувати на свинофермі, чистити гній вилами, бо я був не такий сильний, як інші. Стипендій майже не було, мали давати їх з прибутків господарства школи, але не давали. Не знаю, як мені все ж таки дали — 10 крб. на місяць. Жив у гуртожитку. Іноді привозили їжі з дому — до мого села було, мабуть, з 40 кілометрів. Я ходив пішки додому. Минув рік, а Гадяч мене манив, там були завжди конкурсні вступні іспити. І все ж я у 1929 р. склав вступні іспити і опинився в місті, про яке читав і знав, що воно має славну історію. Тут була зовсім інша обстановка, тут ми працювали тільки іноді в саду, а то вчилися, викладачі були досить кваліфіковані, а найважливіше — була гарна бібліотека. Давня. У Глинську також була гарна бібліотека, укомплектована ще до революції та й новими виданнями, але тут я побачив те, що мені дух перехопило. Море книг. Мав я стипендію, ходив постійно до кіно. У технікумі працював літгурток, тут були уже хлопці, які друкували свої вірші в журналах, а в гуртожитку йшли постійні суперечки про літературу. Тут я зустрівся з Сукачовим, потім з відомим критиком Л. Новиченком, П. Стендиком (тепер редактор райгазети), тут вперше побачив Остапа Вишню, а викладач Шафіро (згодом з ним я написав книжечку для учнів) дав мені прочитати свою повість, яка друкувалася, здається, в «Новом мире». Але найважливіше — у музеї я побачив рукописи Лесі Українки, Олени Пчілки, Драгоманова та інших письменників. Директор музею залучив мене до праці в музеї, і я вперше в житті відчув приємність від праці над рукописами. Тоді ж я й надрукував перші статті про рукописи цього музею, а також вірші, оповідання та нариси. До цього я в своєму селі знав тільки приятеля Т. Шевченка Г. Вашкевича, тепер я побачив і познайомився з живими літераторами, з яких деякі згодом зайняли поважне місце в нашій літературі. Тут я відчув смак літературної творчості. Багато дали літературні диспути, у яких брали участь і літератори з Харкова та Полтави. Ще досі пам’ятаю пристрасні виступи на диспутах Гелевері, Шаповала, Кугукала (тепер науковий працівник АН у Києві). Писати вірші соромився, ходив у садок біля гуртожитку, залазив у кущі смородини і писав. Трохи посмілішав, коли дещо надрукували. Недавно газети надрукували мій акварельний малюнок хати Драгоманових, де жив Михайло, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська та інші діячі культури й літератури. Будинок цей з чиєїсь волі ще до війни знесено, експонати музею не знаю де, тепер мій малюнок став цінним документом історії, бо чи не єдиний з того часу.

Те, що я мав уже освіту (один рік технікуму), та й те, що потрібні були кадри — я потрапив до тих студентів, яким дали випускні дипломи за два роки. Мене призначили учителем української мови й літератури до української школи в Казахстані (разом з П. Рахубовським), але я чомусь не поїхав, а він працював ледве не до Вітчизняної війни. Друге призначення одержав у Молдавію в українську школу, їздив туди, але це був 1931 р., родина просила до свого села, щоб рятувати, а тут 1932 р., і я лишився в своєму селі Артюхівці викладачем укр[аїнської] мови та літератури в 7-річній школі. Дітей було в селі до 400, тепер з півсотні, один учитель веде два класи по 8 учнів. Отак збідніло село населенням за 40 років розквіту.

У 1932 році в с. Артюхівці я потрапив у потік смерті, викликаної штучно створеним голодом. Про це я написав спеціальні спогади, а тут скажу лишень кілька слів про драматизм того часу і як це відбилося на моїй долі. Перед новим роком, десь у листопаді чи на початку грудня, я по своїй юнацькій наївності вирішив, що хліб викачують з села місцеві функціонери, численні уповноважені — вирішив організувати до «вищого» начальства делегацію селян і розповісти про початок голоду на селі та подати петицію з детальними розрахунками, скільки село має орної землі, скільки сіє, скільки збирає, і довести, що плани, з якими виступають уповноважені, не можна виконати й за 5 років, а якщо так буде йти заготівля, то голод поглине все село. Прийняв нас бувший голова Роменського окрвиконкому (тоді райони творилися на базі округ) Білий, у якого на грудях був прапорець «ЦИК» ( Центральный исполнительный комитет ) і «ВУЦВК» (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет). Вислухав, прочитав усе, подумав, а тоді сказав: «Їдьте додому, виконуйте плани і не говоріть, що були в мене». Поїхали, раді, що не «заперли» нас у міліцію. У селі уповноважені довідалися про делегацію, почалось гоніння на делегатів, а вони пояснили, що то їх підговорив їхати учитель. Мене почали «тягати», добув до весни 1933 року й виїхав з села на навчання, оголосивши всім, що їду в Москву. Цей «хвіст», здається мені, ходив за мною ще довго. У 1933 році в червні, коли голод притихав, помер мій батько. Уже їли ми картоплю.

І ось я вибрав дорогу до Харківського тільки поновленого університету.

Голод 1933 року справив на мене страшне враження, і я тоді дав обіцянку не писати нічого про «щасливе колгоспне життя». Про це признався своїй знайомій піонервожатій О. Р. (вона й тепер жива). Як це відлунилося у майбутньому — кілька слів. У 1957 році я працював уже у Львові в Академії наук. Кличуть до телефону. Слухаю. «Зайдіть у Міську прокуратуру в таку-то кімнату». Виклик не дуже приємний, іду. Читаю на дверях: «Заступник прокурора…» В чому справа? Відкриваю двері, з-за стола встає натоптана жінка, щось знайоме в обличчі… «Не пізнаєте?» Дивлюся — очам не вірю: колишня піонервожата… Говорили довго, і раптом вона питає, чи дотримався я своєї обіцянки не писати про щасливе колгоспне село? Я сказав прямо, що перейшов на історію літератури й критику, а нарисів, оповідань, віршів про… не пишу. Сказав і подумав: «А як вона тепер думає про все те…» Виявилося, що хвилювався я даремно. Вона була також критично настроєна, багато роз повіла мені того, що я й не знав ні про дійсність, ні про прокуратуру. Пішов додому заспокоєний. Це було за Хрущова…

Харків привітав мене не зовсім прихильно. Мене зараховано було студентом, але без надання гуртожитку. Прийняли мене по курії селян, а це значить третє чи четверте місце: першими йшли робітники, другими — звільнені з армії, третіми — діти працівників, посланих з міста на село, ще хтось, а вже потім ішли селяни — дрібнобуржуазна маса. Якось я й інші випросили місце в залишених будівельниками бараках на Холодній Горі. У сосновому ліску біля Нової Баварії. Їздити було дуже далеко. Витримав рік чи й менше, дали місце на Толкачівці. Тут жив з Вирганом, Дмитруком, здається, з Трипільським… Звідци ходили часто у клуб письменників, діставши перепустки через Плахтіна. Восени 1933 р. багато чув про Харків у часи голоду. Ще й тепер голодували: хліба на картку одержували, здається, 300 грамів. Рятувало мене те, що працював у великій їдальні учителем по ліквідації неписьменності серед робітників і головно жінок їдальні. Мав безплатні обіди, а іноді й вечері. Вижив. Посилав ще іноді посилочки й матері та сестрам.

Восени 1933 р. відразу побував на могилі М. Хвильового, замалював її вигляд. Тепер її немає, мій малюнок чи не єдиний документ. Тоді ж надрукував свої перші статті й літературознавчі нариси в центральних журналах, а разом з Й. Шафіро — книжечку для дітей, був радий.

Тоді ж при різних нагодах познайомився з кількома письмен никами, бував у них вдома. Пелена таємничості з літературного світу й процесу спала, все набрало реального ґрунту. Побачив і керівників республіки. Їх тоді, як не дивно, іменували «вождями українського народу» (Косіор, Постишев, не пам’ятаю, чи й Петровського). Ще в 1932 р., коли я був на нараді по плануванню культури п’ятирічки, коротенько познайомився з М. Скрипником, перекинувся кількома словами. Мій кругозір і коло знайомих поширилися. Особливо багато давали відвідини літературних вечорів у Будинку Блакитного, куди мав постійну перепустку. Відкриттям були виступи Семенка, захоплювалися «Несподіваною матір’ю» Первомайського («А сонце було за горою, а воно мені до смаку»). «Сонце до смаку» було нове. А найбільше був вражений виступом Тичини, який аналізував вірш якогось поета зовсім не так, як ми: все було розподілено не за складами й стопами, а за музичними елементами: четвірки, вісьмірки, паузи і т. д. А висновок: у рядку не вистачає одної вісьмірки. Пізніше я довідався, що такими засобами користувався Ф. Корш, аналізуючи вірші, та ще, здається, Загул. Коли пізніше я говорив з Павлом Григоровичем, уже в Києві, я запитав, чи ця доповідь у нього збереглася, він ствердив, що так, але й досі вона не надрукована. Чи не загинула в часи війни? Перші враження від Харкова й культурного середовища були багаті й глибокі. Увесь Харків (вулиця, установи, на заводах, на лекціях — де тільки я бував) говорив виключно українською добротною мовою, а розмов про те, що ця мова недосконала, — ніде не було чути. Театр «Березіль» я відвідував часто, і завжди було людей повно, особливо на постановках типу «Гайдамаки» чи інші театральні постановки на українські теми. До опери мені знайомий з Укрпрофради дав перепустку на всю зиму, до того я не бачив багатьох класичних опер і тепер ходив під їх враженням і в університеті, хоч і жилося тоді надголодь.

У Харкові тоді я зіткнувся з несподіваним: на літературних вечорах у клубі Блакитного ще велися суперечки, в яких можна було почути, що народна пісня — примітив, застаріла селянська культура, що й Шевченко не може задовольнити наш машиновий бурхливий вік, чув я тоді й перефразовані вислови італійських футуристів, що ніяке тепло жінки не може замінити тепло мотора в цеху заводу. За Семенком ми ходили по п’ятах, щоб щось почути незвичайне. Згодом все це охололо. Гаряче сприймали виступи Сосюри, він якось мало коли декларував щось, а читав вірші зі збірок, які студентки на ніч клали собі під подушки. Тичину слухали чомусь рідко. Якщо матиму час і здоров’я — то згодом напишу спеціальні спогади про літературний Харків.

На літературному факультеті (приміщення було на Раднаркомівській) всі ми з інтересом слухали давно читаного й попу лярного В. Коряка, його лекції тоді ще були не дуже «офіційні», досить того, що докладно подавав про творчість Маланюка, Чупринки, взагалі закордонну укр[аїнську] літературу, одначе все частіше цитував Маркса. З мовознавців — цікаво читав лекції Л. Булаховський, який іронізував спочатку, що у мене важко піддається редукування звуків, що я таки окаю. Пізніше ми з ним стали добрими знайомими. Великою пошаною користувався М. Наконечний, прекрасний знавець української мови, особливо української орфоепії. Я з ним часто розмовляв один на один, і то були великі моменти збагачення. Ефектно, як Артемовський, читав європейську літературу проф[есор] Розенберг. Здається, в Харкові почала нам читати історію України Мірза-Авакянц. Прекрасно знала і прекрасно читала. Мало, але прекрасно читав мову Тимченко.

На зборах, на лекціях тоді тільки й говорили про ворогів нашої держави, які роблять у нас голод, шкодять на заводах, в культурі, де тільки можна. Всі були як наелектризовані ворожою діяльністю таємних агентів і шпигунів. Коли з’явилося повідомлення про розстріл 28 письменників та діячів культури — усі були приголомшені і вірили, що справді позбулися великих ворогів. Всього кілька моїх друзів мали якісь сумніви, однак говорили натяками. Усі розмовляли між собою обережно, стримано й намагалися обходити «політику». Мали ми тоді зустрічі з Радеком, Семашком, ще якимись діячами, однак усе тільки затемнювалося, а не прояснювалось. Серед нас виростали як письменники Собко, Муратов, болгарин Марков (тепер директор Інст[итуту] слов’янознавства, був заарештований), грецький поет, не пригадаю прізвища. Вони писали все на високій ноті, як і всі тодішні письменники. Ростем… боремося… міцнієм… Радек, якого зустрічати від імені студентів доручили групі, в якій був і я, говорив майже виключно про міжнародні відносини.

З тих часів збереглися у пам’яті вистави за участю Бучми, особливо запам’ятався «Невідомий батальйон» і момент, як Бучма передає друзям ножик.

Тим часом у 1934 р. стало відомо, що столицю переносять до Києва, а згодом заговорили, що й частину університету також буде перенесено до Київського університету, зокрема філологічний факультет. Перевели не всіх, частину, до числа переведених потрапив і я. І ось 1935 р. ми вже в Києві. Перенесено сюди було й частину філфаку з Дніпропетровська. Факультет зміцнів, особливо український відділ. З студентами сюди переїхало й багато професорів.

У Києві зосередилися найкращі наукові сили з усіх галузей науки. На філологічному факультеті працювали тепер проф[есори] Грунський, Родзевич, Савченко, Маслов, Попов, Якубський, згодом Булаховський, Білецький… Усі жаліли, що не довелося слухати Зерова. Читав курси Дорошкевич, Шамрай, Назаревський, тоді ще молодий Кирилюк… Я був на практиці в селі Черепівці, звідки родом проф[есор] Попов, і це сприяло нашому зближенню. Більшість професорів та викладачів були вихованцями дореволюційного університету, дехто вийшов з семінару Перетца. Лекції були дуже цікавими, слухали з задоволенням. У 1937 р. багатьох їх не стало. Були цікаві й зустрічі з письменниками, на збори до яких ходили й ми. Тут я написав свою першу велику роботу (4 друк. арк.), яку прорецензував і порекомендував до друку О. Білецький.

Окрім лекцій, велику впливову силу на нас мала Центральна наукова бібліотека. І тепер згадую про неї, як про свою рідну хату, де в думках і душі робилися незбагненні повороти. Про це варто написати окремо.

Київ був містом, у якому зародилися і прищепилися найкращі риси духовності. Але в ньому сталися й драматичні потрясіння. У 1936 році мене, ще студента, але уже маючого друковані праці, запросили на посаду лаборанта, а швидко провели молодшим науковим співробітником новоствореного Інститут фольклору. Запросив А. Хвиля, директор Інституту, начальник управління в справах мистецтв і, здається, ще був секретарем ЦК по ідеології. Лист його ще й тепер зберігається десь у моєму архіві. Працював я в другу зміну, Хвиля приходив часто з Микитенком (і я близько з ним познайомився), Шумським, Л. Ревуцьким, композ[итором] Верховинцем та іншими. Працювали зі мною Д. Ревуцький, М. Грінченко. Верьовка, В. Харків, Гайдай (батько співачки) та ін. Згодом прийшов Ю. Соколов. Був весь час П. Попов. Згодом на час експедицій приходили брати Майбороди з консерваторії.

Приємно тепер згадувати про спілкування з Д. Ревуцьким (учитель Рильського), М. Грінченком, В. Верховинцем (коротко) і особливо Верьовкою. Але і тут у ті роки була напруга підозрілості й шукання ворогів та націоналістів. Якось директор А. Хвиля попросив мене підібрати на факультеті здібних студентів, яких зарахують лаборантами з перспективою на наукові посади. Я жив у одній кімнаті з Д. Кушнаренком й І. Грицутенком. Їх і порекомендував. Зарахували. Працювали ми тут у другу зміну. Був 1936 р. Але ось надходить страшний 1937 р. А. Хвилю (кол[ишнього] боротьбіста) заарештували. Директором призначили Теличку, інженера по ремонту паровозів. Тоді все могло бути. У Інституті збори тяглися тиждень, усіх допікали: як могли прогледіти такого страшного ворога, ніхто не сигналізував. Мої висуванці, яких я порекомендував на роботу, відразу виступили й заявили, що я «любимчик» Хвилі і мені не місце в Академії наук. Через кілька днів газета «Київська правда» (десь перед новим 1938 р.) надрукувала величезну статтю: «Викорінити рештки буржуазних націоналістів в Академії наук». Поруч багатьох заслужених діячів науки два чи три абзаци присвячені й Нудьзі. Підпис під статтею: Д. Кушнаренко, Ів. Грицутенко. Обидва вони живі. Грицутенко — професор Львівського університету. Отак віддячили мені за добро. Після реабілітації Хвилі й мене обидва приїздили до мене, але ні один не вибачився.

Стаття подіяла. Мене звільнили з роботи, я зайнявся підготовкою до випускних іспитів в університеті, але до НКВД тягали кілька разів. Врятував лютневий пленум 1938 року, на якому було трохи загальмовано політичні репресії. Однак все не закінчилося. Я був рекомендований кафедрою до аспірантури, склав усі іспити на 5, зарахований, побув пів року і був відчислений. Я опинився за Києвом. Поїхав до Полтави. У Полтавському педінституті було «порожньо»: майже всіх літераторів та й інших викладачів пересаджали. Вільних місць «повно». Нарком освіти Редько, який знав мене по статтях, призначив, власне, дозволив мене зарахувати викладачем української літератури.

У Києві у мене були щирі друзі — М. Русанівський, зам. декана, А. Іщук, Луговиц та ін., з якими жаль було розлучатися. Ближче познайомився і з Рильським, Тичиною, Ле, Панчем, Куликом (приїздив до мене в село).

Скажу, що не з усіма ними було легко зустрічатися й вести розмови. Найприродніше я почував себе з Рильським. Не виділялася ні вікова різниця, ні розумова, до того ж я думав, що він, як «неокласик», байдужий до української пісні, аж виявилося, що він більше до неї прихильний і обізнаний, як будь-хто. Важко мені було розмовляти з Тичиною: людина дуже тонкої психологічної вдачі, чулий надто не тільки до слова, а й незначної інтонації, перше, ніж промовити щось, я думав, чи не викличу якоїсь неприємної реакції. А проте пізніше ми з ним заговорилися про двадцяті роки аж до другої години ночі, і я себе сварив за це. Легко й просто було розмовляти з Сосюрою. Боявся я розмовляти з Ол. Білецьким. І признався йому якось про це, коли він запросив до себе. Він так багато знав, така була для мене «ходяча академія», що я перед ним докоряв [ собі ], що такий неук. Приходив додому й принижував себе, як міг. Тільки після того, як, було, поговорю з колегами і побачу, що дещо є і [ в ] мене, порівняно з ними, ставало легше. Петро Панч, Іван Ле та інші, які згодом бували у мене і у Львові, були простими, доступними для мене розмовниками. Теж Бажан. От лише з Корнійчуком не міг бодай трішки зблизитися.

Познайомився тоді й з Панасом Любченком (приятель Хвилі), його дружина Крупейнік читала в нас історію. Я та інші з нею зафотографувалися; коли цю родину було знищено — мене примушували фото знищити. Я все ж таки зберіг, хоча багато дечого з автографів, книжок, документів, листів, записок — понищив. За цим слідкував у кімнаті З. (живий).

До Києва я якось запросив свою маму, пішов з нею в оперу, в партер; там вона як побачила все — сказала: «Рай» — і голосно розплакалася. Сусіди дивилися більшість співчутливо. Все життя в селі розповідала про Київську оперу. Театр ім. Франка вразив її виставою, але ефект залу був не той. Велике враження мала від Софії і особливо від Лаври, та все бідкалася, що ні разу не приходила сюди пішки з своїми односельчанами.

Ходили й на Бессарабку, я показував їй місце (крамниці), де у 1933 році, в часи голоду, був «Торгсін» і я продав за три чи чотири хлібини її давні золоті сережки. Рятувалися від голодної смерті.

Але розлука з Києвом була сумною. Усе було розгромлене, усі ховалися в темні куточки, не знали, що з нами буде, бо ж усі ми спілкувалися з багатьма «ворогами народу». Перед виїздом із Києва я зустрів на Хрещатику Галину Радченко, дочку радянського консула у Львові. Його було відкликано, послали директором радгоспу, а Галину за те, що жила у Львові, зустрічалася з Козланюком, Гаврилюком, Тудором та іншими націоналістами — виключили з університету. Жила вона десь на Курщи [ ? ]. Коли я пізніше про це розповів Козланюку, він сказав: «Добре, що не поїхав, був би де й Крушельницькі».

Здається у Києві вперше почув спів Козловського (чи в Харкові?). Познайомився через Хвилю з Дінцем, бувала у нас в інституті й Петрусенко, дуже симпатична, типова українська жінка, з нею приємно було говорити, однак зустрічав її рідко.

Не пригадую хто, але оформляли кімнати нашого Інституту народні художниці. До Інституту приїздили ще старої генерації сліпі кобзарі. Враження були незабутні.

І ось під новий рік я їду до Полтави. Мені запропонували здавати кандидатські іспити і подавати до захисту дисертацію — ніби вибачаючись за відлучення від дальшого навчання в аспірантурі.

Приїхав 1 січня 1939 р. і потрапив на новорічний бал. Було людно й весело, та ось у найпіднесенішу часину найкраща дівчина, що була в центрі уваги балу, раптом упала й знепритомніла… Я чомусь прийняв [ це ] як нещасливу прикмету мого майбутнього у Полтаві.

У Києві життя наше проходило між двома полюсними силами: почували і природно хотіли бути самими собою як українці. Велике тяжіння до правди, історії свого народу, пісні і мови… Хотілося бути від природи, а не від якихось побуджень українцями, як і всі народи — французи, англійці, італійці. Це ж так природно, як дихати, так звичайно…

Одночасно у 1937 р. настає такий час, що всі почали боятися найприроднішого — бути самими собою, страшатися своєї думки, мови, душі…

У Полтаві було те ж саме, тільки те, що я був новою людиною — не мав ще однодумців чи бодай таких, що думали в цьому напрямку, — все було зі мною в маленькій кімнатці, до якої, правда, поселився ще один молодий викладач фізики родом з Кіровоградщини. Душевна самотність, вимушена, тривала й тут.

Страхи 1937 року паралізували духовне життя й Полтави, інтелігенція якої потрапила за ґрати: Капельгородський, Г. Коваленко, Верховинець, професори й викладачі вищих шкіл.

Я познайомився з родиною Короленко (дочкою Софією), дружиною та сином Мирного і поставив питання на засіданні кафедри про клопотання створити музей Мирного. Про це я написав коротенькі спогади, які додаю. Кафедра української літератури була невелика — десь близько семи чоловік: К. Козубенко, дуже порядна людина, вихованець 20-х років, П. Падалка, молодий викладач, кінчив аспірантуру, але не захистив дисертації, Марусенко — дружина якогось начальника, Дениско — аспірант і ще хтось — не пригадаю. Люди різні, ансамбль тільки мав створитися. Я за рік підготував і екстерном здав у Києві кандидатські іспити. Написав дисертацію. У педінституті була багата бібліотека, де я вільно користувався і спецфондом. До мене приїздили і були в моїй хаті чимало кобзарів (П. Гудзь, Кушнерик, Мовчан та ін.). Зібрали ми навіть конференцію кобзарів і свято кобзарства.

Коли почалися фінські події — значну частину приміщень інституту забрали під шпиталь. Аж не вірилося, що така маленька країна, як Фінляндія, могла так героїчно боронитися і завдати нашій країні стільки жертв. Коли прорвали лінію Маннергейма — Фінляндія оголосила, що все населення до єдиної душі перейде до Швеції, яка дала на це згоду. Було щось подібне до героїзму Авганців. Ми вже створили Карело-Фінську республіку, уже був і вождь — Куусінен, але все тріснуло, бо народ був на диво єдиним. Набагато легше проходили військові події у Західній Україні, Буковині, Литві, Латвії, Естонії…

Але у повітрі пахло порохом, хоча преса й друкувала статті, у яких запевнялося, ніби Росія й Німеччина не мали ніколи ворожих взаємин, були завжди в мирі, а Англія завжди провокувала між нами війни.

Весною мене й багатьох інших молодих командирів забрали на перепідготовку. Готувалися до рішучого спротиву. Вістка про війну застала нас у Яреських лісах, у таборах. Сталося так: готувалися до маневрів. Генерал Березін призначив мене й інших командирів у групу спостерігачів. У неділю 22 червня мали виступити. Рано підняли нас по «тривозі». Зібралися в штабі. Увійшов стривожений генерал і сказав: «Почалася війна з Німеччиною. Уже бомбили наші міста». Ми все це сприйняли як вступ до маневрів… та згодом тільки переконалися, що це правда.

Через кілька днів нашу 25 Чапаївську дивізію відправили на Західний фронт, з неї виділилося кілька менших частин. Я потрапив у 95 батальйон забезпечення, приписали до 6 армії. Незабаром вона була розгромлена, відійшла на нове формування. Ми зайняли оборону як бойова частина між Дніпром і Кобиляками…

Не буду розповідати усіх військових пригод, це, можливо, зроблю окремо. Відступали ми аж за Дінець, потім наступали ледве не до Полтави, щоб рятувати Москву… Влітку 1942 року нас, велику армію, оточили під Харковом, вірніше за Харковом, я вже був у 975 полку… І ось я полонений. На Холодній Горі в дворі тюрми. Раз на кілька днів їмо баланду з кінськими маслаками. Про кінське м’ясо мріємо… Вивезли до Полтави… Ходили на роботу, ще не списані в списки полонених. З деревообробного заводу пощастило вислизнути додому… Жандармерія (польова). Полтава була прифронтова (і то щастя), але мене врятувало те, що в армію взяли не з дому і не відібрали пашпорта, а з полку, де був на перепідготовці. Я показав пашпорт і пояснив, що «був на окопах». Відпустили, згодом ще раз забрали, просидів 2 тижні, пощастило вирватися, виїхав з Полтави до села Зінці. Коли наблизився фронт — повезли на захід, але по дорозі з ешелону пощастило вирватися… Надійшли радянські війська. Перевірка, тримали довго в погрібі. Відпустили, як колишнього працівника Академії наук відкликали (дали броню) до філіалу АН у Львові. Війна наближалася до кінця, наукових працівників демобілізували…

І ось я в[иконувач] о[бов’язків] старшого наукового співробітника Львівського відділення АН УРСР. Працюю разом з М. Возняком (зав[ідувач] відділом), Ф. Колессою, В. Щуратом, І. Свєнцицьким, І. Крип’якевичем, О. Степанів, Кордубою, Роздольським та багатьма старшими й молодшими спеціалістами різних галузей науки й культури. Засідання й конференції були дуже повчальними. Любив слухати, як Возняк завжди закликав займатися ділом, а не голим теоретизуванням, як важливо знати джерела нашої культури і виявляти та публікувати. Пам’ятаю, як на зборах загальних «проробляли» старших науковців за те, що при Польщі писали про становище в Україні. Тоді Кордуба, щоб виправдатись, сказав: «Так нас інформували, так ми й писали». І тільки одна мужня жінка О. Степанів сказала: «А хіба то не правда?» Померла вона, здається, на засланні чи повернувшись. Мужністю її захоплювалися всі. Крип’якевича критикував Гудзій, згодом через мене передавав Івану Петровичу каяття.

У цей час я поновив дисертацію, підготовану ще до війни в Полтаві, обговорили на відділі, Ф. Колесса написав першу рецензію, і я мав її (дисертацію) захищати в Києві. Поїхав у Інститут літератури, дав О. Білецькому, він дещо порадив, я поправив, передали на відділ для обговорення й рекомендації. Роботу «Пісні українських поетів першої половини ХІХ ст. в українському фольклорі» обговорили й рекомендували для друку. Призначили день захисту. Мав захищати з дружиною наркома освіти України. Тим часом у Львові дружина народила сина, вирішив поїхати на неділю, побачити, у понеділок повернутися на захист. Узяв квиток, поїхав на вокзал, і раптом перед входом у приміщення вокзалу мене зупиняють троє невідомих осіб. Один (з побитим віспою обличчям) заявив, що він прокурор, двоє явно виглядали молодчиками НКВД. Попросили (власне, наказали) сісти в машину і їхати з ними. Приїхали до прийомної НКВД на вулиці Володимирській. Лишили мене одного в прийомній (на протилежному боці головного будинку цієї похмурої установи), самі кудись зникли. Я хотів спати — 9 та 10 травня Київ (і я) святкували перемогу, не спали. Ліг на лавку й задрімав. Раптом якийсь чин штовхає: «Што это за ночлежник ?» Тоді з-за дерев’яної ширми вийшов лейтенант і сказав: «Это задержанный нами». Я зрозумів, що мене лишили одного в прийомній і слідкували, що буду робити.

Повели в будинок, і там відбулося найганебніше, що могло бути тільки у нашій «найдемократичнішій» державі: ордеру на арешт мені не пред’явили, говорили (чоловік п’ять) криком, погрожуючи кулаками мені як великому ворогу народу, що мене зітруть у порох… Роздягнули повністю, заглянули брутально у всі відтулини організму, наказали одягнутись і повели мене в глибоке підземелля, розташоване з боку двора. Тут у стіні було, мабуть, з 10 «мішків» — ніш, розміром приблизно 60 см ширини, можливо, з 80 см глибини і з 1,5 м висоти. Поперек ніші була лавочка для сидіння. У дверях були круглі вічка, зашклені товстим шклом. Побіля дверей ходив нечутно в повстяних тапочках у сірій не то піжамі, не то халаті — казах. Доглядач. Йому мене й передали, щось наказавши. Охоронець відчинив двері порожнього «мішка», наказав туди зайти: «Стой или сиди, но спай нелзя…» Коли я потім спирався на стіну й дрімав — він стукав у двері і наказував: «Спай нелзя!»

Промучився отак ніч. Протестувати й скаржитись було нікому. І добре, бо другого дня я довідався від партизана з Остра, що він бив кулаками у двері і вимагав пояснити, за що його без спеціального рішення посадили в «мішок» — прийшли три здоровили, витягли з «мішка» і так побили, що ребра потріскалися, а в загальну камеру його втягнули, як лантух з просом. Не знаю, чи після такого протесту він видужав. Від сваволі не було ніякісінького захисту. Могли вбити в підземеллі, і ніхто не буде знати про твою долю. Перемога народу над фашизмом дала право НКВД безконтрольно, ніби навмисне, знущатися над переможцями. Ніби хтось був цим дуже невдоволений. У камерах були майже всі військові, особливо ті, що були в полоні. Були й партизани. Усім нам говорили: «За службу спасибо, а за неясное — придется пойти в Сибирь». Усі ми сприймали це як належне, бо не було жодного випадку, щоб хтось опротестував таку безапеляційність звинувачення і досягнув виправдання й звільнення. «Советская власть в суде не делает ошибок. Посадили — значит было за что». І сиділи. У камерах, де можна було сісти 20 чоловікам, сиділо й спало 100. По черзі займали місце для спання і то «бочком», як оселедці в бочці.

У НКВД на Володимирській тримали недовго, потрібні були місця для новоприбулих. Мені спочатку приписали військову статтю, не пригадую, яку, але за полон. Одначе тоді ж з’ясувалося, що оточення й полон під Харковом визнано урядом за державно виправдане явище (все робилося, щоб відвернути удар на Москву). Військова стаття відпала. Попробували застосувати якусь статтю, пов’язану з націоналізмом, — відпала. Тоді мені приписали універсальну, легку для прокурора й слідчого — 54, п. 10, «антисоветская агитация». Так з нею я й ходив усюди. Але вже тоді я зрозумів, що це була тактика залякати, щоб зробити з мене зрадника. У процесі допиту слідчий прямо сказав: «Вы живете во Львове, там у нас острая борьба з а советскую власть. Вы нам должны помочь выявлять врагов…» Я не стримався і майже скрикнув: «То ви хочете, щоб я продавав своїх колег? Цього ніколи не буде…» «Смотрите, ведь у вас свобода, диссертация, карьера… Подумайте».

Моя позиція їм надто була несподіваною й «дерзкою»… Мене відправили до Полтави, де я жив кілька місяців під окупацією. Тримали спочатку в камері смертників на Кобиляцькій — був хворий, мав температуру, й у загальні камери не приймали. Доглядач, що приносив мені «баланду», якось, оглянувшись, запитав: «За що ж вас аж на смерть?» Коли ж довідався, що просто хворий, — полегшено зітхнув. Був фронтовик. Потім перевели у підземелля теперішнього КДБ. В камерах була вода по кісточки, швидко захворювали на туберкульоз. Усі просилися, аби їх скоріше осудила трійка і вислали до табору на роботу — все-таки на свіжому повітрі. Було кілька, що протестували, та після зими — погоджувалися на все. Мене на допиті (я не признався, що вів антирадянську агітацію) тільки раз хотіли побити, зупинив усе майор Пузанов. Застосували гірше від кулака — не давали спати: вдень у камері не можна було й прилягти, а вночі викликали на допит, саджали посеред кімнати на табуретку, пропонували підписать протокол, а коли відмовлявся — слідчий брав книжку, якісь папери й читав мені — треба було сидіти без руху рівно, а коли опускав голову й засинав — штовхали під боки. Коли один слідчий утомиться — йде спати, на зміну йому приходить інший, мовчки чатує мою муку. Були серед них і дивні люди, особливо ті, що прийшли з фронту. Якось один слідчий десь о 4 чи 5 годині ночі висунув шухляду з стола й показав мені мовчки на розгорнутий папірець. Дещо встиг прочитати: донос на мене, головне, я довідався, хто.

Нарешті муки закінчилися. Я в черзі до трійки. Справи розглядають 15-20 хвилин. Якийсь сержант чи лейтенант та ще двоє біля нього. Незважаючи ні на які опори — вирок: 10 років місцевих таборів загального режиму, поразка прав на три роки, конфіскація майна. Це було 8 серпня 1945 року в Полтаві.

Швидко нас формують у бригади на будівництво, і я зрозумів, що всі оті трійки — тільки форма. Сталін, партія, держава забезпечувала собі безплатну, рабську силу. Відвоювали, а тепер відбудовуйте. І там, і тут ви тільки наша рабська сила, а не громадяни країни, що перемогла. Було дуже образливо, але що зробиш: сила, зброя.

І ось нас вивели з вогких підземель, щоб вивести на будови. Майор з жирним животом і кров’ю налитою потилицею читає прізвища, попередивши: «Хто має великий термін ув’язнення — наліво, «малосрочники» — направо виходь!» Викликали мене. Я пішов наліво (10 років!). Майор подивився в список і раптом запитав: «Сколько имеешь?» «Десять», — відказую. «Так какого ж ты х… сюда идешь ? Ты ж малосрочник». Я перейшов направо, одержавши налисника. Став і думаю: «Боже! Десять років — малий термін. Та в двадцятих роках більше десяти не давали, більше — уже був розстріл. А тут — «малосрочник».

Повели мене з іншими на будівництво маслозаводу — «Масложирстрой». Тих, кому 15, 20, 25 — не знаю куди, їх було багато.

Рідня моя була далеко, передач з дому майже не було, я голодував, зробився як ниточка, не міг на ногах стояти. Коли привели в табір на будівництво — лікар і начальник сказали лежати кілька днів на сонці під бараком, доки зможу ходити. Нормально. Писати додому тепер дозволили, здається, раз на місяць, але побачень не дозволялося, хіба через колючий дріт. Але мої кості, почорнілу шкіру (пелагрик) все ж таки огрівало сонце, і я був майже щасливий: не помер, як померли інші. Табір, порівнюючи з підземеллями НКВД, був ледве не раєм. От як усе було продумано й улаштовано: спочатку майже смертельне, а далі маленьке полегшення, і то добре.

Днів десять чи й більше я лежав під бараком і чекав, чи видужаю, чи вмру. У таборі виявилося кілька моїх студентів з педінституту. Вони мене водили спочатку до їдальні, далі став ходити сам, аж ось нарядчик наказав виходити на роботу в робочу зону, теж обнесену колючим дротом, а на ланцюгах бігали величезні пси. Послали мене спочатку переписувати папери у плановому відділі. Але тут довго не був. Далі носив носилками кам’яні брили й цеглу. Було так важко, що у мене ззаду почала вилазити кишка і текти кров. Трошки дали передихнути — помагав інженеру-геодезисту носити інструменти, робив (тесав) кілочки.

Начальником ОЛПу ( Отдельного лагерного пункта ) був осетин Дзобаєв. Людина різка по-кавказькому, але в таборі був мало. Його заступник капітан Зацеркляний з Кобеляк — був просто садист. Коли вели нас до «жилой зоны» з роботи — він брав велику палицю і всякого, хто після важкої роботи не міг поспішити за іншими, — бив по спині, по голові, по ногах, як пса. Де в нього бралася така жорстокість? Тому я завжди намагався стати всередину. Коли він бив когось, як тварину (гірше), вся свита наглядачів реготала, викрикувала: «Давай, давай!» Була тільки одна наглядачка жіночої зони молоденька Ліда, яка дивилася на цю дикість майже з сльозами на очах. Спокійно, але почувалося, несхвально дивився на це Васильченко.

Коли я в таборі сказав наглядачам, за що мене осудили аж на 10 років (1. «Клевета на тов[арища] Сталина, будто бы он уничтожает национальные культуры и традиции»; 2. «Извращал украинский язык в националистическом духе»; 3. «Говорил, что в творчестве Шевченко превышают национальные мотивы над социальными»), ніхто цьому не вірив, бігли до моєї справи, читали й тільки тоді пересвідчувалися, що правда. Навіть серед них були такі, що говорили: «Та хіба можна так поводитися з своїми громадянами та ще й тими, що воювали?» Але [ це ] була правда. Потрібна була рабська сила, даремні робочі руки, які у нас не вважалися за людські, а за тваринні, ще гірше, бо коней жаліли, а нас нищили голодом, холодом, стріляли, як кролів. Недаремно начальник «надзорслужбы», здається, Звєрєв кричав завжди до нас: «Ей, ви, братци кролікі». Нізащо він застрелив одного в’язня, був засуджений на три роки і спочатку поселений у нашу (для нього свою) колонію чи, як звали, «табірний пункт (ОЛП-2)», але швидко вивезли, боялися за його життя.

Будували ми завод побіля Київського вокзалу («Масложирстрой»), режим був досить жорстокий, хоч ми були всі вже засуджені, — побачення нікому не дозволялося, бачили своїх рідних тільки, як вони ходили недалеко від табірної зони понад залізницею. Зупинятися їм було не можна — попереджали, далі стріляли. Окрім вартових на «вишках», кругом між першою й другою сіткою колючого дроту бігало щось із 10 собак. Недалеко від нас на околиці Полтави був табір німецьких полонених. Щодня на роботу вони йшли з веселими піснями. Були вони в набагато кращому становищі, і ми всі запитували один одного: «Чому ж це народ, який переміг, тепер у гіршому становищі від наших ворогів, його не вважають за народ?» Були серед нас здебільшого «малосрочники» (до 10 років) за агітацію, але було багато засуджених за колоски (збирали на колгоспному полі колоски після зібраного врожаю), були й «указники» (указ від 7/8 за крадіжку колгоспного добра). Зі мною в бригаді працювали жінки-«указниці», бо найбільше їх судили. Чоловіки не вернулися з фронту, вони годували дітей, йдучи з роботи, з колгоспного поля несли кілька колосків, їх ловили й судили, переважно по 8 років. Жінки з Диканського району, які працювали зі мною в бригаді, потрапили до табору ось як: були у них корови, коней не було в колгоспі, на полі все робили коровами: орали, возили і т. ін. Дві жінки спрягалися своїми коровами, вдома годувати нічим, їдучи з поля, поклали на віз 4 снопи вівса чи ячменю — не пригадую. Їх зупинили, склали акт, осудили на 8 років, а вдома лишилися діти самі. Ось їхня доля найціннішого капіталу, переможців, що втратили чоловіків. Годували так, щоб тільки не мерли, щось робили. Баланда, каша перлова ложечка, кусочок цукру, а хліба залежно від виробітку: від 200 до 600 грамів. Більшість виробляла 300-400 грамів, норми були великі. Норму на 600 грамів хліба я не виробив ні разу, та й інші не виробляли. Голодували, мріяли колись наїстися хоч картоплі, не то що хліба. А працювали дуже тяжко. Якщо вимагало начальство, то й по 12 годин на добу.

Робота й думка про їжу — було для нас змістом життя — страшного, підневільного, коли ступити кроку без дозволу було неможливо. Бараки на ніч замикалися, а нас було у них сотні, спали на нарах двоярусних. Писати було неможливо, не дозволялося. Я пробував робить нотатки табірного життя, ховав їх у подушку, матрац… всюди знаходили, забирали без ніяких розмов і будь-яких актів, а мене переводили на якусь тяжку працю без будь-яких пояснень. У таборі господарював «кум» — оперуповноважений ЧК. У кожному бараку було повно його шпигунів, переважно днювальні та старости. Не встигнеш слово сказати — як уже знає і кличе до себе. Оперуповноважений був маленький, здається Грінберг чи щось подібне, але жорстокий. І лист [ один раз ] на місяць можна було слати через цензора.

Якось начальник «культурно-воспитательной части» Михайловська (загалом добра жінка) дозволила нам поставити у їдальні виставу. Принесла Франка «Украдене щастя». Чому такий вибір — не знаю. Я був режисером. Такої реакції публіки на постановку я ще ніде й ніколи не бачив і не чув. Коли невинного Миколу забирали в тюрму, зал шаленів, вигукував «вранье» і ще щось. Коли зайшов жандарм до Миколи в хату — розбурхані глядачі кричали: «Бери топор, руби». А коли дій шло до того, що Микола Задорожний розповідає, як відчинили двері камери і сказали: «Йди додому, ти невинний…», запанувала тиша, в’язні плакали. До Анни, коли вона впала над трупом жандарма, кричали: «Потаскуха, курва… Рубай ее».

Виставу дивилися з великою увагою навіть злодії, блатні, ті, які до театру й літератури були завжди байдужі. Її повторили двічі. Потім начальник Дзобаєв сказав «нельзя». Коли я про це детально пізніше розповідав М. Возняку, він так розхвилювався, що схопив мене за руку і попросив: «Обов’язково напишіть про це спогади, детальні». Колись, може, й напишу.

Я писав десятки протестів, прохань переглянути справу — навіть не відповідали. Аж ось на початку 1947 р., коли ми на вул. Пушкінській відбудовували будинок НКВД, приїздить до мене на роботу прокурор і повідомляє, що академіки М. Рильський, Ф. Колесса, В. Щурат і П. Попов звернулися до відповідних органів, аби було переглянуто мою справу. Справу переглянуто, прокурор зробив і мені допит, сказав, що я піду на волю, — та й поїхав. Другого дня мене викликає «кум» оперуповноважений і говорить: «Ось ви йдете на волю, у Львов. Ви повинні допомогти нам побороти тамтешніх націоналістів, ворогів, отже, будемо з вами в цьому співпрацювати…» «Як, — запитав я, — за моє законне звільнення я повинен стати донощиком на тих, хто клопочеться про мою волю? Невже ви мене вважаєте за негідника?...»

Розмова загострилася. Закінчилася тим, що «кум» сказав: «Ну, дивіться, подумайте і приходьте до мене…»

Жду я звільнення, а його немає. Якось несу 20 кілограмів фарби для фарбування електростанції. Важко, згинаюсь, сідаю відпочить, аж тут «кум». Сів зо мною на камені й запитує: «Ну, надумали?» Я відповів, що на таку волю, незаконну, не можу погодитись: «Мене звільняють, а ваші вимоги аморальні…» «Ну, пеняйте на себе,» — сказав і пішов. Через кілька днів з Києва йшов великий ешелон в’язнів на Колиму, мене та ще одного великого злодія з Полтавського табору кинули до вагона, і я поїхав туди, [ де ] «Макар телят не пас». Це було на початку червня 1947 року. Їхали в страшних муках 2 місяці. Без води, на кількох денних сухариках та пів оселедчика, вагони були заґратовані, нари двоповерхові, у нас все забрали, не було чого послати на дошки. Коли йшов дощ — по черзі виставляли долоні, пили дощову воду, що капала з даху вагона. Це було щастя. Людей у вагоні було так багато, що спати, лежа ти можна було тільки боком, притиснувшись один до одного.

Нарешті у серпні прибули у бухту Ваніно. Тут табір на десятки тисяч людей. Він ще не відбудований: було велике повстання в’язнів, переважно вояків, фронтовиків, викликали війська, й вони розстрілювали кожного, хто не лежав, ішов або біг. Трупи вивозили кілька днів. Озброєні саморобними списами невільники захопили варту, здобули зброю і кілька днів були господарями табору, оточеного військами. Тепер тут режим був дуже суворий. Ходити по табору було не можна. Було нас тисяч 30 чи 40, і кожен сидів тільки у відведеному секторі. Людей було так багато, що годували круглу добу. Нашому сектору обід міг припасти о 3 годині ночі. Тут я зустрів єпископа з Перемишля. Він читав усе біблію вдень, а коли лягав спати — її злодії крали у нього, приносили вдень і вимагали за неї пайку хліба. Він віддавав. Так повторювалося довго, нарешті він умер з голоду. З табору в братські могили вивозили сотні мертвих щодня. Такого смертного жаху я не бачив навіть на фронті…

З сопок, на яких ми спали, в ясні дні було видно береги Сахаліна. Ми знали, що нас повезуть на Колиму. Між Ваніно й Магаданом курсували регулярно 6 великих кораблів, обладнаних для перевозки рабів-невільників, брали за один раз найменше 12-15 або й більше тисяч в’язнів, робили за сезон 6 рейсів, отже, перевозили тільки з цього порту на Колиму найменше пів мільйона рабів. А з Находки, Владивостоку! Всього мільйона півтора! Виживало їх, як я сам підраховував на місці, — тільки 25 відсотків. Решта гинули за «метал». Коли на ООН Молотову поставили вимогу звільнити 20 мільйонів в’язнів — він сказав, що це неправда, такої кількості немає. Раптом при Хрущові було звільнено 20 мільйонів. То була правда.

Нарешті наш сектор оголошено етапним. Збираємося, з собаками, автоматами й палицями великою колоною ведуть у порт. Вантажать на «Чукотку». Це найменший корабель для невільників, бере понад 12 тисяч. Найбільше брала прославлена «Джурма». По дорозі до судна стоять понад дорогою один побіля одного автоматники, собаки. Наша колона на кілька кілометрів. Зупиняємось побіля трапу. Тут найбільше охоронників з палицями. Дивитися навкруги не можна, б’ють по голові. Чому — не знаю. Дають палицею кожному по плечах (щоб скоріше йшов по трапу на палубу), біжимо, щоб не мати зайвих ударів. На палубі з двох боків такі ж молодці заганяють поскоріше вниз, де вся середина судна була помережана нарами, під якими стоять було не можна, тільки сидіти. Таких нар було, мабуть, ярусів з 20. Їсти водили на палубу під автоматами — боялися бунту. Ніби були повстання колись. Плили до Нагаєво (через гору Магадан) два тижні. Багато померло. Скидали в море, як непотрібні чурбани. На судні побачив «короля» злодіїв, навколо якого завжди була варта з 10 осіб. На голові стрічка й перо, на шиї намисто, у вухах серги. Йому дозволяли навіть прогулянки на палубі. У сахалінському порту Александрія мені пощастило бути на палубі, коли наш пароплав стояв на рейді. Вперше побачив зблизька Сахалін.

Десь наприкінці серпня ми прибули до бухти Нагаєво. Велике природне заокруглення, понад берегом портові споруди ще зовсім невеликі — порт будується. Кілька кораблів. Навколо порту — гірське підвищення, за горою нове місто Магадан. Уже холодно. З пересильного табору один раз мене й інших «бранців» водили на роботу на «вузькоколейку». Тяглася вона десь у сопки на північ. У цій місцевості було тоді ще багато ягід (чи брусніка, чи не знаю, які). Їли ми, як велику лакомину. Швидко нас порозвозили по таборах. Загалом тут більшість працює нашого брата-раба у норах — на золотих копальнях, але наше щастя — привезли нас восени, копальні швидко будуть закриті на зимовий час, нас розвезли по таборам, які містилися навколо траси Магадан — Колима й далі на Сусуман в напрямку до Льодового океану. Я опинився в маленькому поселенні Атка, від Магадану десь кілометрів 20 до 30, недалеко М’якітя, де був центр табору. У міжгірській долині тут були майстри по ремонту Даймондів — великих американських машин, що обслуговували трасу. У долині побіля поселення — табір, обнесений колючим дротом, на «вишках» — вартові, побіля табору — казарми для охоронців, будиночки для начальства, для собак. У таборі 6 великих бараків (довгі, жило по 100 чол[овік] і більше), барак для їдальні, будинок для «надзорслужбы», баня, майстерня. Табір розбудовувався, і ми найперше почали будувати собі «тюрму» («каменщик, каменщик, что ты там строишь?» повторював собі в голові). Перша робота моя — копати ями для стовпів і колючого дроту. Норму оголосили: 0,6 куб. метра. Я зрадів. Це ж у нас так мало. Але тут вічна мерзлота, весною розтає і так тримається десь 20 до 30 см поверхні. Навколо нас на сопках дерев немає, тут перехідна зона від тайги до тундри. Ростуть кущі стланніка, шпилькова рослина, тутешня сосна. Недалеко від нас полюс холоду. Коли наступають морози — ця дивовижна рослина (кущі досить товсті) лягає на землю (тому й «стланник»), її присипає сніг, не вимерзає, а з теплом вона знову підводиться; між кущами якісь дикі ягоди, їх взимку їдять білі куропатви. Живуть різні звірі. Найбільше дикі олені. Місцеве населення їздило на собаках і оленях. Узимку робили всі на автобазі, на різних роботах в поселенні й таборі й чекали з ляком весни — бо 75 відсотків в’язнів забирали у нори (підземелля) добувати золото (тут ніхто не говорив «золото» — «метал»). Норма на кожного було видобути денно 14 грамів золота, якщо не видобув — до бараку не пускають, не дають хліба, через 2-3 години будять і під землю. Хто не міг робити, безсилий — саботажник, стріляли прямо на дорозі. Десь у 1958 чи 1959 р. це свавілля припинилося. Мерли самі без їжі й сну та холоду. Кожний, ідучи до бараку, повинен нести з собою паличку або хоч тріску — протопити барак.

Мені пощастило. У той день, коли відбирали в’язнів до золотого «підземелля», мене начальник табору послав з машиною і охоронцем як вантажника за матеріалами для табору досить далеко. Поїздка забрала днів 4 чи 5. Коли повернувся — «золоті бригади» уже від’їхали. Я щасливо зітхнув. Почав працювати вантажником (які тільки важкі мішки з різним вантажем, бочки, дерево довелося носити — думав умру), але ж був на свіжому повітрі, не під землею. Усе довелося робити, навіть теслярувати й малярувати. Восени з 1000 посланих у підземелля живими повернулося до 300 чол[овік]. Одна чверть.

Тут уже був свій фольклор:

Колыма, ты, Колыма,
Дивная планета,
Десять месяцев зима,
Остальное лето.

Або:

Я живу край Охотского моря,
Где кончается Дальний Восток…
Тут скачуть, тут плачуть,
Тут трупами кормят собак…

Багато записував, але все повідбирали. Треба було все відновляти по свіжих слідах. Тепер важко. Як шкода.

У таборі було найбільше українців, чомусь з Правобережжя, військових, було, здається, два євреї, білоруси та естонці. Начальник табору був також українець з Київщини. Не проявляв жорстокості, прийшов з фронту. Взагалі поповнення наглядачів та охоронців за рахунок фронтовиків ми вважали добром: вони не були такі жорстокі, як кадрові службісти табору. Пригадую такий факт. Я в поті чола копаю вічну мерзлоту та ще й з галькою — яму. Приходить начальник КВЧ ( Культурно-воспитательной части ), розпитує, по якій статті. «За що, — кажу, — за агітацію». Він не вірить. «То перевірте», — кажу. Наші справи були у М’якіті. Другого дня він їде, читає мою справу. Через кілька днів я знову копаю яму. Приходить, уже не такий войовничий. Говорить, що прочитав мою справу й дуже здивувався: «Як? За такі речі давати 10 років?» Він думав, що я розстрілював євреїв. (Виявилося, що він був єврей з Вінниці). Щоб ніхто не бачив — дав мені дві жмені кедрових горіхів і пішов. Культурно-виховна частина мала у нас дуже мало роботи. Клубу не було, в бараці був маленький червоний куток, де лежали кілька місцевих газет, іноді й центральні, книжок не було, але у в’язнів були свої. Згодом мені переслали «Кобзар». Радіо не було. Ми пошепки переказували те, що чули від «вольнонаемных», а це були здебільшого звільненні колишні в’язні, яких не пустили на батьківщину. Були серед них і мої земляки, здебільшого 37 років. У таборі з 1937 року було чоловік з 5. Пам’ятаю, до одного приїхав з армії весь в орденах син. Для нас була це велика подія, бо побачень тут не дозволялося нікому. Весною і влітку нас охороняли дуже пильно, восени і взимку — не дуже. Зима там така страшна, що вигонь з табору — не підуть. Якось троє втекли. Блукали по сопках… З’їли два одного, потім один ще одного і зрештою повернувся до табору. Страшно виглядав. Побіля табору в долині було кладовище вимерлих. Величезне. Хрестів, звичайно, не було, біля померлого ставили дошку з номером. Прізвищ там не було, номери, хоча в таборі були списки. Мій № був 160 тисяч і ще кілька сот зверху. Забув. Мені говорили звільнені, ніби там похований і якийсь український поет (курносий). Я думав, що то був Загул. Одного разу нас послали ламати гілки стланника для того, щоб варити напій проти цинги. Я пішов у напрямку поховань. Що ж там побачив? Долина, завалена галькою, видалась мені полем після давнього бою. Глибоких ям для померлих мучеників не копали, прикидали груди й голову галькою, а руки й ноги стирчали, як гілки дерев. Глянув — страшно стало. Таке бачив тільки на фронті, але в штабелях. Ховали глибоко. М’ясо або об’їли звірі, птиці, або обгнило, а кістки кричали до мене, особливо страшно було дивитись туди, де виднілися й голови з вишкіреними зубами, ніби погрожуючи когось загризти. Я присів. З сусідньої долини вийшло велике стадо диких оленів. Тут, видно, була їхня протоптана дорога. Ішли один за одним довгим рядом. Попереду велетень — великорогий вожак. Дійшов до скелетів, понюхав у повітрі, на хвилинку зупинився, тоді повернув правіше попід сопкою і повів стадо в обхід людським кісткам. Не наважилися дикі тварини топтатися по людських кістках. Було дуже повчально. І тепер часто це пригадую.

У таборі у нас не було ніякої зелені, тільки під бараками сіяли овес, він не визрівав, але всі ми на нього милувалися.

Начальником «Дальстроя», до якого входили табори, був великий сатрап. Основна сила була в’язні. Були голодні, холодні, мерли, стріляли. План видобутку золота з року в рік не виконували… Нарешті на його місце приїхав генерал Петренко з Чернігівщини. Об’їхав усі поселення, був і в нас. Перед вільнонайманими виступив і сказав: «Заключенные тоже люди. Нужно им создать элементарные условия и будет план …» Пройшли великі переміни, за роботу стали платити нам більше, а найважливіше — ввели «зачетну систему». Виробив 300 відсотків норми — вважається: відбув за день три дні. Там, де нас вантажило два, я став вантажити один, часто вигонив і «три дні». У 1951 році термін мого ув’язнення скоротився на 4 роки, і у жовтні 1951 року я вийшов на волю, але додому не пускали, хоча й видали дозвіл на виїзд. Мав я трохи зароблених грошей і за їх допомогою все-таки пробився на пароплав «Дзержинський» (чи не забув назву?). Це була велика перемога, бо хоч і не було спеціального рішення не пускати мене в Україну, а практично це робилося з усіма. Навіть був указ: тих, хто погоджується залишитися на Колимі, звільняли з табору, поселявся вільним у поселенні, будував хибару, але додому ніколи не мав права переселятися. Море уже замерзло побіля берегів на 200 км, але біля Магадану ще стояв один пароплав «Дзержинський» (?) і льодокіл. У листопаді мав відійти, на нього я й видобув пропуск. Чекав у Магадані у хаті земляка, «колонізованого» за згаданим указом. Було холодно, морози.

Тут, можливо, й не на місці, згадаю, що навколо нас лісу не було, дрова ми возили за кількасот кілометрів з долини «Талої», де витікають гарячі джерела, і в долині, між горами, теплий мікроклімат, ростуть навіть не дуже товсті хвойні дерева. Там ми заготовляли, возили до себе в табір. Про Колимські табори напишу, як живий буду, окремо спогади детальніше. І про тих доглядачів, що особливо ретельно нас мучили, як, напр[иклад], Кононов.

Відплиття з бухти Нагаєво було призначено у понеділок. Був мороз, хурделиця, ледве втримувалися на трапі, перевіряли пропуски з 8 чол[овік] на 3 постах. Нарешті посідали на нарах, в центрі «живота» пароплава, де було найтепліше. Їхали переважно «відбувші», але були й «цивільні», у відпустку, навіть жінки з дітьми. Навколо пароплава льодолом поламав кригу (метрову), чекали виходу в море, куди нас виведе цей же льодокіл і повернеться назад у порт, де вже не було жодного судна. Чекаємо день, ніч, а ми стоїмо біля берега. Виявляється, капітан, незважаючи на накази, не відпливає, бо був понеділок, важкий день. О 0 год[ині] 22 хвилини вівторка відпливли. Я зрадів, бо все здавалося, що хтось прийде й висадить назад на колимський берег. У морі вже не викинуть. Пливли до бухти Находка біля Владивостока. Але передчуття капітана були недаремні. Коли відпливли від порту десь за 200 км, раптом пароплав почав давати безперервними гудками СОС. Ми всі переполошились, вискочив я на палубу: вітер, сніг, мороз, хвиля, на щастя, невелика… але вся середина пароплава горіла, дим окутав корпус корабля, по палубі бігали матроси, були протягнуті пожежні шланги, побіля мене пронесли обгорілого матроса. А пароплав видавав страшні безперервні гудки, які роздирали груди, наводили неймовірний страх. Я подивився на море. Навколо плавали величезні крижини, на них лежали нерпи, вусаті моржі, здається, тюлені. Перше, що подумав, куди доведеться стрибати, хоча то були марні думки: у цій воді на кризі більше 15 хвилин, говорили нам, ніхто не протримається. Середина пароплава майже уся вигоріла, нас зігнали у носову частину корабля. Там я відчув, як себе почуває людина перед тим, як має піти на дно. Стихія — страшна справа, її нічим не зупиниш, не вблагаєш, почуваєш себе таким безпорадним, що не піддається уяві на землі. А гудки гули страшно. Наступав вечір, а ми горіли. Усе було в диму. Рятуючи пароплав — загинуло 5 матросів. Вода в шлангах замерзала, важко було гасити.

А пароплав смертельно ревів, здавалось востаннє — ще хвилинку і він піде з нами на дно. Усі ми спочатку бігали по кутках корпусу пароплава, гадаючи, що десь можна знайти таке місце, що не потоне, і я врятуюся. Моржі й нерпи дивилися на нас, коли [ ми ], тримаючись за поручні, оглядали крижане море. Ховалися в черево пароплава, а він страшно ревів. Моторошно було, ніби уже на тому світі. Коли б усе було раптово — таких переживань не було б коли відчути… Далі усі якось безпорадно збилися в один відсік і чекали… Нарешті нам повідомили: «Заспокойтесь, нас почули, до нас іде два військові есмінці прикордонної охорони». Паніка трохи спала, але коли підійдуть, коли підемо на дно? Раптом гудки замовкли. Я відкрив ляду палуби й побачив на горизонті з одного й з другого боку силуети військових кораблів. Ніхто не вірив, усі прагнули побачити. Коли переконались — жінки почали плакати, чоловіки мовчки сиділи хто на чому. Хвиля була мала, есмінці підійшли близько, почали спільно гасити пожежу. Ми всі мовчки сиділи в трюмах. Слухали гуркіт, голоси команд. Минуло кілька годин. Ми не відважувалися виглянути, всі поробилися в’ялі, як варена картопля. Якась дівчинка відважилась виглянути на палубу і раптом прибігла до мами з криком: «Мама, не волнуйся, мы уже догораем !» На дитячій мові це означало: «Пожежа кінчається». Дехто з нас навіть усміхнувся. Полегшено зітхнули… Усе життя цей момент пам’ятаю і згадую. Потім на пароплав з есмінців були перевантажені якісь машини, велику динамо, ще щось… Не знаю, скільки часу стояли на місці, але згодом дуже поволі пішли своїм ходом. Есмінці спочатку супроводжували, з вигорілої середини корабля безперервно йшов пар. Нарешті все заспокоїлося. Їли сухарі з водою, але які були раді. Кухня (від якої почалася пожежа) вся згоріла, ресторан і столові вигоріли, уціліли перед і зад. Не плили, а, казали, «тьопали». Біля Сахаліна вперше я побачив на горизонті ще якогось пароплава. У протоці Лаперуза знову сталася пригода: лежав на нарах, спав уночі, раптом страшний удар стрепехнув усім тілом пароплава. Зсунувся з нар. Вискочили на палубу: «Що сталося?» Ніхто нічого не знає. Згодом оголосили: корабель боком зачепив підводну скалу, але, на щастя, пролому не сталося, значить, нас не заллє. Зате ми ранком стояли й спостерігали з одного боку (правого) наш берег, а з другого — японський, побіля якого стояло безліч маленьких суденець, на яких були грядки, ще щось.

Від Магадана до Находки ми «тьопали» щось більше трьох тижнів, але дійшли своїм ходом (деякі машини нам дали есмінці). У Находці знали про нашу біду і давно чекали. Коли ми підходили до берега — нас зустрічало багато людей. Виходили по трапу, обнімалися, плакали. Мене, звичайно, ніхто не зустрі чав, я радів сам. Коли став на землю — не вірилося, що живий, і не тільки тому, що не потонув у холодному морі, а й тому, що пережив Колиму. Тих почуттів передати словами не можна.

Був грудень. Хотілося доїхати додому до нового року. Кругом повно злодіїв, бандитів, можна й не доїхати. Об’єднуюся з одним злодієм, що їхав до Тюмені, дуже хотів побачити «мать родную» — було навіть виписано на його спині. Спільно їдемо до Владивостоку, щоб там купити квитки додому. У Владивостоці побули днів два і вирвалися: він придбав квиток до Тюмені, а я до Свердловська — до Москви не було. І ось ми в дорозі. На кожній станції найдешевше можна купити картоплю, оладки. Ними й живимося. Нарешті я в Свердловську, дістаю квиток до Москви тільки тому, що мав транзитний з Владивостоку до Львова. 30 грудня я в Москві. Явно не потраплю на новий рік до Львова. Людей за квитками сотні. Мені тільки закомпостувати, а оскільки мені в Москві більше 24 годин не можна бути — мені дають квиток без черги. І тоді я пішов на «комерцію». Продав [ ши ] по собівартості залізничний квиток до Львова, я поїхав в аеропорт з надією, що там перед відльотом знайдеться вільне місце. І знайшлося. Рано літак відлетів з Москви, в середині дня я був у Львові. Знову не вірилося, що вдома, що живий. Хоч дома мене радощі не чекали […], а все-таки був вдома. У Львові більше 24 годин бути не дозволяли. Ніхто не сподівався, що повернуся […]. Мені дозволили прописатися у Перемишлянах. Прописався, а згодом довідався, що можна прописатися і у Винниках — це найближче до Львова. Сюди я й переїхав на початку 1952 року. Звільнено мене було у жовтні 1951 року, а на початку 1952 року я був уже під Львовом.

У Винниках прописувати не хотіли: не дозволялося жити в обласних містах, та ще й позбавлення виборчих прав на 3 роки. Але старенький начальник міліції йшов на пенсію, махнув рукою і дозволив.

Знайти квартиру, господаря, який погодився б прописати «бувшого», виявилося складніше. Окрім усіх клопотів — ще й підозріння, чи не маєш спільних поглядів з прибувшим з Колими. Погодився один, у якого пів хати було порожньо, а сам він переселенець з Польщі, не мав ще таких страхів, як тубільці. Згодом я довідався, що йому доручили слідкувати за мною, повідомляти про всяку відсутність у хаті. Коли я поїхав до матері й сестер на Сумщину — не встиг прибути на станцію Ромни, а мене вже чекала машина Глинського НКВД. Не чинили нічого, але самі відвезли до мого села й доручили начальству слідкувати за мною пильно, бо побіля двору хтось стояв постійно. Не ходив нікуди, а до мене приходили о 2-3 годині ночі, коли всі спали.

Влаштувався я на працю обліковцем на Винниківській швейній фабриці на 400 (тепер 40) карбованців на місяць. Спав у «спіжарці», де колись зберігали картоплю, на ящиках, матрацу не було — солома, укривався теплим ватним пальтом, але був щасливим: на волі. Рідня тепер була до мене байдужою: бідака та ще й піднадзорний; дружина, коли я приїхав, відкрила двері до квартири, скрикнула: «Нудьга приїхав!» — і побігла до сестри. В інтонації голосу був не то розпач, не то запитання: «Що ж тепер буде?» Мене не ждали, а я не писав, що приїду, бо не був певний. Директор фабрики прийняв якось прихильно: як же, колишній науковий працівник АН тепер у нього обліковцем! Звільнили мене дотерміново «по зачетам». Я мав надію, що моя невинність тепер буде легко доведеною і з мене знімуть судимість і обмеження в правах. Поїхав до Москви з скаргою до Президії Верховної ради, у прийомній попав до сестри Молотова… думав, ось тут правда… А через місяць мав стандартну картку: «Пересмотру не подлежит. Нет оснований». Сталінські ножі ще різали все, що було живе. Написав другу скаргу з характеристикою фабричного комітету. Ніби упала у воду. Вирішив кинути науку й літературу, стати робітником, але відраджував акад[емік] Возняк. Згодом з Києва приїхало два письменники (знайомі) і підтримували надію на реабілітацію. Один з них ще живий. Як я їм був вдячний. Їздив до Львова у вільний час (акад[емік] Возняк брав у спецфонді потрібні мені видання) і працював над літературою. Удосконалював дисертацію, підготував кілька статей, пізніше опублікованих у різних виданнях. Але ще хитався між думками — покинути науку чи все-таки працювати бодай і в умовах найбільших злиднів.

І ось 1953 рік. Заходжу в цех нашої фабрики, аж усі робітники, власне, робітниці весело танцюють, узявшись попарно за руки. Настрій у всіх збуджений, веселий. Запитую, у чому справа, відповідають: «У нас обідній перерив!»

Пішов у контору і там довідався: помер Сталін. Зрозумів, чому танцюють. Другого дня бригадирів викликали до НКВД. «Чому танцювали, адже помер «батько»?» «А ми не знали» (Злукавили, добре знали, тому й танцювали). Грім пройшов, не покарали нікого. Але усі легко зітхнули, хоча була одна родом з Орловщини, яка плакала.

У мене прокинулися надії на реабілітацію. Скарга моя була в Президії Верховної ради, але про неї нічого не чуть. Минув 1953 рік, і ось мені надходить лист з Президії з проханням наді слати додатково різні документи. Прокинулася надія. Послав. Під кінець 1954 року спецфельдєгер привозить мені пакет під кількома сургучами. Читаю витяг з протоколу засідання Президії Верховної ради, підписаний секретарем Пеговим: судимість і всі обмеження, звинувачення знімаються. Одержую новий пашпорт, їду до Львова, щоб відновитися на роботі. У АН місця немає, не знаю, хто порекомендував мене зав [ ідувачем ] відділом у журнал «Жовтень». Головний редактор Ю. Мельничук покликав на розмову. Дзвонив до Києва. Нарешті сталося небувале: у журналі став зав [ ідувачем ] відділом безпартійний та ще й «бувший». Пам’ятаю, як мене тоді інструктував вести справи відділу критики зас[тупник] редактора Петро Інгульський: «Нового нічого не давати, намагатися все вести так, як і в інших журналів. За нове б’ють, за відставання б’ють. Роби так, як у всіх, — серединку».

Був він великий аматор випити, кожен автор повинен був повести його в ресторан. До мене ставився якось неприхильно. Був я якось у Києві у відрядженні. Назад не було ніяких квитків, окрім [ у ] м’яких вагонах. Головного не було, здаю звіт Інгульському. Подивився на квиток у м’якому вагоні й написав: «Не оплатити. Нудьга забув, що ще недавно його возили в коров’ячих вагонах». Усі обурились, навіть Мельничук.

Але факт цей дав мені зрозуміти, що багато «партперсон» дивляться на мене неприхильно. Подібне було й з П. Малим, П. Ящуком, а особливо неприхильно ставився до мене помічник першого секретаря обкому Маланчук, навіть докоряв Мельничуку, що зарахував на роботу. Та події котилися не за їх бажанням. Велике враження на всю бюрократію зробив ХХ з’їзд і лист про злочини Сталіна. Мене залишили на роботі. Поїхав до ВАКу в справі дисертації. Відповіли: «На якій стадії все зупинилося, з тої й починати». Отже, у Києві оголосили про захист мною дисертації. Пройшло усе добре. Ф. Колесса уже вмер, замість нього став П. Попов.

Минуло 3 роки журналістської роботи, і ось у Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові звільнилося місце молодшого наукового працівника, і мене туди було зараховано, хоч мали б зарахувати на посаду старшого наукового співробітника, але обком, персонально Маланчук, не дозволив. Здається, був проти й Чернишов — відділ ідеології.

Старих кадрів у Інституті уже не було, був тільки директор І. Крип’якевич.

Знайти квартиру у Львові не було можливості [ … ]. І тут нова біда. У вересні 1955 року помер мій десятилітній син, який народився в день мого арешту. Почалось моє багаторічне гірке родинне життя. Та й громадське не було кращим. Мені ходу не було, можна було публікувати тільки маленькі, актуальні статейки, аби «доказати лояльність до влади» — говорили мені зовсім прямо при тому, коли я ставив питання про моє принизливе становище. Я підтримував своє існування складанням різних антологій та збірників. У плані біля них не друкувалися упорядник та хто він. Так і жив. Познайомився з ректором університету Лазаренком, той хотів зарахувати до викладачів філологічного факультету, але спецчастина рішуче заперечила. Від мене вимагали виступати проти націоналістів, сказав, що не маю публіцистичного хисту, але явно не повірили, і в обкомі Маланчук прямо сказав:

— У вас роботи не зв’язані з революцією і новим світом.

— Напишу, — сказав я, — про українську революційну пісню.

І написав, але не надрукували. Вона дуже подібна до постановок питань про політичну пісню України в роботах Драгоманова, на якого покликався я.

І так у 1957 р. я уже був молодшим науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР. Старшим мене не дозволяли проводити «дяді» з обкому партії та ще якоїсь установи. Протягом тридцяти років багато разів ставилося питання на наукових радах, щоб провести по конкурсу старшим, але все без успіху. Коли одного разу наукова рада все ж таки не послухалася «свышестоящих» і винесла рішення провести старшим — на другий день і рішення відмінили, і раду розформували. Разів 5 подавав на конкурс — все відмовляли. Так я й вийшов на пенсію молодшим. Рідкісний факт: у 1936 р. мене кваліфікували молодшим науковим співробітником АН, проробив майже 40 років, і не дозволили надати старшого, хоч мав уже кілька друкованих монографій і до 300 публікацій, які були ученими сприйняті як досягнення. Більше того: у 1972 р. після усунення Шелеста, коли розгулявся Брежнєв, мене тричі звільняли з роботи навіть молодшого, але завжди невдало (то без згоди профспілки, то неправильно кваліфікували причину, то ще щось), і мене поновляли то облпрофрада, то президент Патон. Зрештою оголосили, що поставлять питання про моє звільнення на відділі, аби працівники мене «скоротили». Вони відмовилися голосувати за це. Їм пригрозили: будемо звільняти тих, хто не проголосує проти Нудьги. М. Родько тоді сказав мені: «Становище безвихідне, подавайте заяву на звільнення». І я подав. Дали мені пенсію 96 крб. От і живу.

У 60-х роках Маланчук заявив мені, що у мене реабілітація часів Хрущова, а тепер це не важливо. Я подав до суду, аби мені видали нову довідку. Суд ще раз розглянув справу, і я одержав нове підтвердження: «Нудьга повністю реабілітований». Стаж перебування на Колимі записали в трудову книжку як науковий стаж, одержав усі компенсації, окрім фактичного рівноправ’я. Все, що я говорив (невинне) в Інституті, доносчики (їх тепер знаю) передавали в обком, а звідти в КДБ. Особливо старався П. Малий, Д., Я., М. Ф.

Тільки тепер довідався, що доносили ще й тому, що заздрили моїм роботам. Я працював, вони п’янствували, ще й заздрили, коли мені доручали редагувати видання Інституту. Але робота в Інституті за часів І. Крип’якевича — була найпродуктивнішою для всіх і пригадується з приємністю.

Лютий 1989 р.

Шевчик

Григорію Антоновичу Нудьзі

(Відгук на його статтю «Ти шайтан турецький»

в журналі «Україна», 1987, № 13)

Завжди знайдуться,
хто продасть нас подешевше,
Причинять нам досаду із досад…
… В морозну ніч чого не спав той Шевчик?
Всі покотом, а він — як не в попад.
Чи згадував недавнє ще дитинство
І коло хати помарнілий сад?

… Вже турки в браму січову протислись,
А він тягнув свій клятий самосад.
Хропіли курені, аж зорі мигкотіли.
Іскрився сніг, різдву й морозцю рад.
А, може, козакові вийшлося по ділу
І не спішилося вертатися назад?
Підняв усіх. Заджерготали «гості».
З усіх боків ревнулося з гармат.
І він рвонувся — розім’яти кості,
Розсипавши міцнющий самосад.

… Завжди знайдуться,
хто продасть нас подешевше, —
Тут не вгадаєш, як не ворожи…
Та кожен раз будитиме нас Шевчик —
Бодай би він, товкущий, вічно жив!

Любов Горбенко

15 квітня 1987 р.

ЛЮБОВ ГОРБЕНКО — НАЗАВЖДИ
Любов горбенко — Назавжди

Григорій Нудьга. Цар-голод

Оці ескізні спогади про голод 1932-1933 років я не писав, а сів і надрукував без будь-яких чорнових записів. Надрукував поспішно в червні-серпні 1988 року. Був хворий (після інсульту) і поспішав хоч щось, хоч слово сказати про ті страшні роки; боявся померти, не повівши дітям про бачене й пережите. Отже — це тільки початкові тези, їх маю в майбутньому (як живий буду) доповнювати й уточнювати та відповідно редагувати, удокументовувати, бо при друкуванні про стиль не думав, — скоріше б сказати про те, що зринало в пам’яті.

Спогади побудовані на тому, що я сам бачив, пережив, якщо будуть колись опубліковані документи, — вони підтвердять мою розповідь, велику й гірку правду життя. А поки що ті товариші, які щось уже опублікували, говорять про те ж, що і я: про трагедію українського народу, коли голодною смертю, при великому врожаї на Україні, загинуло більше, ніж за 4 роки другої світової війни.

Це — історія, а вона — найкращий учитель. Учімось у неї, вірмо їй. Не намагайтесь учить історію примітивними агітаційними засобами, бо це призведе до нових подібних трагедій, можливо ще страшніших.

Уривки спогадів я показував своїм односельчанам, нащадкам померлих. Дехто попросив не називати справжніх їхніх прізвищ, особливо тих, хто носив із скотомогильників кишки, варив і так рятував дітей. Я їх розумію. Багато осіб я називаю тільки по йменню або по-вуличному, або й упускаю інколи прізвища; а деякі імена вже забув. Але факти — ні. І коли виявиться, що було щось не так, — хай поправлять, буду тільки радий. Можливо, розповідь трохи емоційна — не прогнівайтеся, бо хіба про все це можна говорити спокійно? Я пережив: 1933, 1937, війну, фронт, полон, німецькі табори, Колиму, — це ж не забудеш!

Автор

Присвячую моєму батькові Антонові Левковичу,
якого скосив голод 1933 року.

Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу.
Давно б списать несамовиту,
Так що ж? Сказали б, що брешу,
Що на панів, бачиш, сердитий,
То все такеє і пишу
Про їх собачії звичаї...
І звір того не зробить дивний,
Що ви, б’ючи поклони,
З братами дієте... Закони
Катами писані за вас,
Та вам байдуже…

Тарас Шевченко, «Марина»

Ще в дитинстві пізнав, а будучи школярем, ще й прочитав у М. Некрасова, В. Стефаника, Б. Грінченка та інших письменників, який то страшний, жорстокий, невмолимий Цар-голод. Був він на Поволжі 1921 року, заходив тоді й на Україну, але не сам — його під руки вели тоді посуха, вітровії, градобої, — стихія, природні лиха. Люди говорили, що все від Бога. То були голодні часи, непрошені, ніким не приведені, не підіслані страшні години.

А тут сталося нечуване: хтось привів голод за руку в українські поселення і, як найхижішого звіра, нацькував на мирних, тихих, роботящих людей. Були дощі, гарно зеленіли поля урожаєм, буяли городи, ще ходила не вся винищена колективізацією худоба... У селянина й робітника були надії на ситий майбутній рік. Що б не було, а не загинемо від голоду, — думали поселяни чорноземної України. Але хтось — чи то як великого творця нового життя, як потрібного карателя й повелителя — привів за руку Царя-голода. Привів і сказав: «Ось твої нові володіння. Бери і царствуй». Жили хоч і не спокійно, але такого Царя не чекали, а він уже ходив по землі від Кубані до лісів Білорусії та Росії, вибирав найзручніше місце, звідки тихо почне свій кривавий, ні, смертоносний банкет-похід. Здавлюючи кулаки, пихкаючи люлькою в настовбурчені до землі вуса, він злорадно цідив крізь зуби: «Я примушу вас молитися на мене. Я навчу вас бути слухняними! Навчу! Навчу, почому хліб і сіль почім!» І навчив.

А тихі, сумирні люди, слухняні, як діти, збирали на ланах багатий урожай і, з підсвідомою тривогою за себе й за дітей, засипали його в державні засіки, виконували першу заповідь — віддай хліб «государству».

А Голод-цар посміхався і тихо копав могили по селах і до линах: «Треба бути готовим до збору завойованого». А люди не знали, що покладуть у ті могили, — їхню працю чи їх. Радувалися і хвалу матінці природі співали за великі дари.

А Цар-голод їх навчив, почому хліб і сіль почім! Навчив? Не знаю. Моїх земляків історія мало чого навчила.

Люди бачили землю, застелену, як снопами, кривавими трупами. Страхіття! Страшна сила війни з її бомбами, гарматами, кулеметами... Їх виробляє ворог, посилає на нас мільйони солдатів і вони творять свій кривавий банкет, за наказом якогось сатани. Земля рветься, рвуться людські тіла, зграями пташок відлітають на той світ людські душі...

Про такі великі жнива смерті знає увесь світ. І нікому не прийде до мислі, що кістляву з кулеметом у руках може заткнути за пояс Цар-голод. Не віриться. Тоді пригадаймо: за чотири роки Великої Вітчизняної війни на Україні загинуло 5 мільйонів людей від бомб, куль, насильств. І все те було з рук ворога. А 1932-33 року, за півроку «дружні батьківські руки» голодом умертвили 7,5 (чи 9) мільйонів переважно тих, хто виробив мільйони тонн їжі. Померли з голоду ті, хто нагодував мільйони друзів. Померли, як вороги. Мирно, без ворожих бомб і куль від «батьківської руки» чи «братівської любови». Вимерли з довір’ям, а дехто з прокльоном. Вимерли голодною смертю там, де земля буяла урожаєм, зерном, садами, городиною, де весною кинь у землю зернину, а восени бери сніп.

Он він який страшний, а дехто думає загадковий, підісланий Цар-голод, «творець щасливого майбутнього». Увесь світ дивується: як міг він спустошити, омертвити квітучу, родючу Україну, як міг заворожити людей, що вони вмирали мовчки, хоча й не всюди. Як тепер запримітили, що голод було організовано на землях, де жили українці: Центральна Україна, Кубань, райони з українським населенням Бєлгородської, Курської, Воронезької областей. Випадково? Ой ні! Один із російських письменників подав жахливі факти смерті українців від голоду на Бєлгородщині. Процитуємо уривок: «В тридцать третьем году (на хуторе под Борисовкой на Белгородщине) голод устроили такой, что все оставшиеся на хуторе убежали к тем, кто был уже в Донбассе. Дед Максим оголодал в колхозе так, что не мог ходить на почту за посылками. Зарыли его в саду...

Что умер от голода садовод, отец большой семьи, умер в мирное время, тринадцать лет спустя после одной войны и за восемь лет до следующей, умер в одной из самых плодородных провинций мира, не знающей недородов и засух, — факт противоестественный и потрясающий. Не один дед Максим Васильевич так кончил, и это страшно... Пепел деда должен постукивать, иначе — смерть заживо» (Юрий Черниченко. «Писать, о чем думаешь». «Литературная газета», 1987, 28 октября ). І на Бєлгородщині вмер з голоду дід Черниченко. І на Кубані і... І там голод «устроили». Хто?

Мало тог o, що «устроили» голод на територіях, де жили українці, але й намагалися всякими новими насильствами замести сліди великого всесвітнього злочину. Найперше — з усіх канцелярій, де ще вели реєстрацію померлих, вилучили й спалили восени 1933 року всі книги й відомості про смертність. І нині ніхто не може дати точну цифру, скільки, в якому селі вмерло тоді з голоду. Під страхом арешту й ув’язнення та висилки в Сибір наказано усім живим не говорити про голод, бо такі розмови будуть оцінені як «антирадянська агітація», а той, хто буде говорити таку святу правду, — буде «антирадянським агітатором». І всі замовкли. Настрахані, зробилися безвольними, ще німішими, шепотіли про це, як пише Б. Олійник, тільки в погребі та й то оглядаючись. Яка ж то сатанинська сила дружби й братерства примусила мовчки умирати з голоду, коли твій хліб відірвано від тебе, від рота твоїх малих дітей, від старого діда-хлібороба, що годував і себе й Москву, й Владивосток... Настрахані смертю, тюрмами, розстрілами, терором, люди мовчали, ніби нічого й не було. А були, звичайно, й куплені за шматок «гнилої ковбаси», які служили пану й говорили і досі говорять, що голоду не було. Сьогодні, коли увесь світ одностайно, різними мовами кричить про небувалий стра хітливий злочин сталінського партійного покоління, знаходяться «українці», які іноземцям, народам світу заперечують: «Голоду не було, була недостача продуктів», як писали канадські комуністи П. Кравчук і М. Кардаш. А чи були вони на Україні, як тут лютував голод?

Та на жаль, є такі й на Україні пристосуванці, що говорять про «тяжëлый год», а не про рік вмирання, організованого сталіністами. І ось диво, — у цих продажних «людців» батьки, діди, брати й сестри були задушені голодом, а нащадки їхні безсоромно брешуть і намагаються цинічно поглумитися над своїми предками, а значить і над собою. У них так само могли вирвати з рота хліб і умертвити голодом, кинути опухлими до провалля, як їх рідню.

Дивне явище: видавили голодом мільйони людей, і про це не можна говорити «под страхом смертной казни». Знову смерть за смерть? Чи не сатанинська філософія? Як сталося, що народ, великий, не дикий, працьовитий дав себе поставити в таку безвихідь? Народ, що здавна славиться у всьому світі як виробник хліба, народ, що живе на чорноземі, який Європа до себе возить у парники вагонами; народ — найпрацьовитіший хлібороб — в урожайний рік опинився без будь-якого харчу; масово вимирав з голоду, коли дорослі, опухлі й немічні, їли своїх опухлих від голоду й померлих дітей... Хто ж довів його до такого канібалізму? Народ, який усім відомий як добрий, привітний, ніжний, поетичний... Що сталося? Та про це слід криком кричати на увесь світ! Винуватців (живих і мертвих) треба судить, а не затикати рота народові новими погрозами, новими злочинами. Судить, як судили фашистів, бо це також фашизм — сталінський.

Соромно, що про цю трагедію першими заговорили іноземці, у нас — російські письменники; а нащадки опухлих, померлих, праведних трударів боялися, чекали, мовчали.

Тим часом, покарання злочину, бодай можливими тепер засобами, повинно бути: щоб не повторилося подібне.

Український народ надто безтурботно ставиться до свого сьогодення і майбутнього. Мовчати не можна. Чи не є Чорнобиль, масове будівництво на Україні недбало сконструйованих атомних станцій, новим злочином, намаганням знищити мільйони українців якщо не голодом, то модерним методом?

«А братія мовчить собі, витріщивши очі». Ще за Хрущова деякі російські письменники подавали жахливі сцени смерті голодних, опухлих людей у Москві та інших містах. А українські письменники німують, мов риба. Пробували, кажуть, М. Стель мах, В. Земляк та ще дехто, але їх своя братія — редактори — придушили. Прорвалося у Григора Тютюнника, Б. Олійника, лицарську справедливість проявив у виступах наш славний І. Драч, щось говорив Ю. Щербак та ще дехто; а загалом ми ганебно ходимо, топчемо невинні кістки наших батьків, дідів, братів і сестер, що простягають з могил до нас руки і не проклинають нікого, а тільки просять: хліба. Хоч шматочок хліба, а не обіцянок і запевнень про щастя. Чи ви маєте щастя, збудоване на наших кістках? Люди! Будьте пильні. Цар-голод можуть до вас привести у будь-який час, а коли не його, то нового сучасного монстра масового видушування покірних людей. Покірних!

Невже ми глухі й німі до себе й до своєї долі?

Невже нам дано тільки спокійно топтатися по кістках наших батьків?

Говорити про все це я маю право, бо сам був голодним, сам був пухлий, бачив страхіття голоду у себе в селі, в сусідніх селах, у Києві, Харкові, інших містах. Бачив, як при мені падали люди й умирали, опухлі й немічні, як просили хліба, як, ставши від голоду звірами, убивали один одного. Ледве врятував частину сім’ї, знаю, який на смак «хліб» з липової кори, знаю, як то було щасливо наїстися «млинців» із свіжого вербового листу. Словом, я бачив і пережив те, чого не бачили, не знають і не пережили мої судді-злочинці, яких я можу осудити тільки словом, бо інші права у мене відібрані. Я буду розповідати тільки правду про те, що бачив, не вдаваючись до хитромудрої документації, якою завжди запасаються злочинці...

Побачене й почуте у тридцятих роках (особливо 1933 року), дає мені право сказати бодай кілька слів про той час, нагадати те, що стерлося з пам’яті. Страшний час, і треба про нього говорити правду, святу правду, бо могили розкриються і нас поглинуть.

* * *

Восени 1932 року я, після закінчення Гадяцького педтехнікуму і невдалих спроб учителювати в призначеному місці, поселився у рідному селі Артюхівці, тоді Глинського району Роменської округи. Області були створені, здається, трохи пізніше. У селі відкрили вперше семирічну школу, мені було доручено вести уроки української мови, літератури й німецької мови, а через місяць було призначено завшколою. Отже, я став учителем у своєму рідному селі, де сам колись учився, де знав більшість людей та їхніх дітей. Школа в тому ж приміщенні, що побудувало земство, у ній три класні кімнати, а учнів до 500, розміститись немає де, тому під класні кімнати було передано будиночок Яновських, а також будинок, у якому раніше жив священик. І все ж довелося заняття вести у дві зміни, — дітей тоді було вп’ятеро більше, ніж тепер.

Село жило тривожно. У 1929-30 роках заарештували, ви везли кудись 43 найкращих селянина, звинувативши їх у націо налізмі і зв’язках з СВУ (Спілкою визволення України). Село принишкло, чекаючи щоночі «чорних воронів». Заарештували тоді інтелігентного селянина, секретаря сільради Андрія Руденка, гарного промовця на сільських сходах Сергія Даніка, учителів: Соколика, Дорошенка та багатьох інших. З них повернувся через 10 років тільки один С. Данік. Село одержувало тоді газети «Вісті», «Комуніст», журнал «Червоний шлях» та інші. Читали усе з великою зацікавленістю, особливо були популярні виступи Остапа Вишні, Миколи Хвильового, у сільраді на видному місці висів портрет М. Скрипника. Розмов ішло найбільше навколо колгоспу. Майже всі ще були одноосібниками, але уже був соз, у якому головував добродушний бородатий Овер’ян Мурашковський. Сотні років селяни вели своє господарство індивідуально, все, що виробляли, вважали за своє, ніяк не могли тепер уявити, як же це, ми виробимо, а буде не наше, хтось забере, «а ми будемо з торбами». Тут слід згадати про соціальне становище й розшарування нашого села, що мало тоді понад 450 дворів. З них, певно, дві чи, можливо, три родини мали понад 12 га землі, решта — по 4-5 га. Обробляли свою землю без найманої сили і не всі мали свій хліб до нового врожаю. Однак, одержавши землю після революції, господарства швидко стали міцніти. Хати були майже всі під солом’яною стріхою, десь, може, 5 хат — під залізом. У 30-х роках, якщо мав хату, покриту залізом або черепицею, хоч було в ній кімната й хатина (кухня), — уже був якщо не куркуль, то такий, що його трактували небезпечною силою проти радвлади. Або куркулем. А якщо було дві корови, кінь, вівці, — то це уже ворог радянської влади. Натомість, коли не мав ні корови, ні коня, ні свині, а хата підперта кілком, у сінях самогонний апарат і господар спить на драній ряднині після похмілля, — це та сила, що на неї мала опиратися сільська влада.

Тепер нам дивно, як уся політика (економічна, господарська і т. д.) будувалася на обмеженні, на забороні щось мати: селянину не можна було тримати дві корови, дві свині (другу здай), 10 курей, мати кілька вишень біля хати... І на цьому обмеженні думалося побудувати багату, щасливу, переповнену продуктами державу. Яке ж могло бути багатство продуктів, коли їх не дозволялося виробляти?

Був у нашому селі освічений господар Овсієвський Митрофан. Мав землі 4 чи 5 га, але господарював зразково. Перший у селі завів породу англійських йоркширських свиней. Обробляв усе сам з дружиною та дочкою. Навчав селян господарювати, доглядати худобу. І що ж? Вислали! Бо куркуль.

Були в ті часи колоритні сільські філософи. Пригадую Стеху Антона з кутка Локня. Був він начитаний, відвідував у 20-х роках хату-читальню, знав добре, що робиться у світі й у нашій країні. Один палець у нього на правій руці був чомусь скоцюрблений, не розгинався. Розум мав проникливий і передбачливий. Коли почалася колективізація, Стеха приходив на всі збори, говорив розумно, всі слухали й шанували сільського оратора. У 1933 році, пам’ятаю, він виступив на одному сході перед уповноваженими й сказав:

— Погублять село. Нікому буде хліб робити. Пожаліють ще за нами. Крєпко пожаліють. А без хліба першими будемо ми, хоч ми його й вирощуємо...

Тоді уже багато селян усвідомили своє становище, свою безнадійність. Ідеальним селянином усі уповноважені, що викачували хліб, вважали того, хто робить день і ніч, і про себе не думає. Все для держави. Хто наслідки своєї роботи покірно віддає в чужі руки. Не протестує, що у нього, як у бджоли, забирають усе даремно та ще й картають і звинувачують у багатьох злочинах; хто кориться начальнику і вважає його найвищим творцем усього.

У політичному житті, в сільському побуті все більше й більше говорили про Сталіна, про його велич. На кожних зборах повторювалося одне і те ж про ворогів радянської влади, про шкідництво, саботаж, про троцькістів і опортуністів, про те, що до колгоспів відмовляються вступати куркулі, підкуркульники і їхні підспівувачі, що вони труять худобу, гноять у ямах хліб, аби тільки не дати його народу, місту, видушити людей трудових голодом і позбавити народ відчути щастя «соціялізму». Так тоді писали це слово — «соціялізму», і було воно в кожному рядку газет, журналів, книжок, на устах численних пропагандистів. «Соціялізм», «комунізм», «щастя», «Сталін-батько» заповнювали всю лексику шкільних підручників.

Урожай восени 1932 року зібрали гарний, ніхто й у думці не міг припустити, що люди голодуватимуть. Усім, хто під тиском цілої армії уповноважених змушений був подавати заяву про вступ до колгоспу, треба виконати план хлібозаготівлі; забезпечити колгосп посівним матеріалом на здану землю, здати реманент, корів та свиней, доки не з’явилося відоме «Запаморочення від успіхів». Ті, хто записувався в колгосп, уже не мали виконувати деякі додаткові, зустрічні та всілякі місцеві плани хлібозаготівлі. Це було велике полегшення й одна з при чин, що записувалось до колгоспів більше селян, переважно з бідняцького роду. На тих, хто не хотів іти в колгосп, накладалися нові й нові плани хлібоздачі без будь-яких пояснень, окрім одного: хліб є у ямах, хліб потрібний державі, цього вимагає диктатура пролетаріату. Створилося парадоксальне становище: селяни воювали за землю, а тепер відмовлялися від неї, бо не могли виконати непомірних хлібоздач. Землю кидали і тікали у Донбас...

Коли я повернувся в село учителем, батько зрадів і сказав мені, що ось тепер він позбудеться землі (мав 4 га) і не мучитимуть його планами хлібоздачі. Пам’ятаю, повернувшись у 1917 році з фронту, він зняв із стіни календар, де був портрет царя, викинув його і сказав, що ось тепер станемо господарями, одер жимо землю. У нас було 1,5 га землі, наділили ще нам 2,5 га, батько був радий, у 20-х роках обзавелись господарством...

І ось тепер батько дає кілька карбованців мені й просить зустрітися з головою земгромади, «поговорити» з ним, аби наділену землю прийняли у сільський фонд, бо ж несила «конати» плани хлібозаготівель. А їх було чимало: основний державний план (перша заповідь), додатковий, а коли виконаєш — вимагають ще зустрічний, місцевий, страхові фонди і просто — «державі потрібний хліб». У селі щомісяця діяли постійно найменше 12-15 уповноважених, які заготовляли хліб, м’ясо, молоко, яйця, картоплю, городину, садовину. «Заготовляли» просто: «Завтра принеси і здай, а то в куркулі й до Сибіру».

А ще були різні грошові податки: основний податок за землю й худобу, страховки, культподаток, самообкладання, за дерева в садку і ще й позика, про яку тоді уже ходив анекдот: коли у цигана вимагали державну позику (облігації), він запитав: «Що ж то за держава, що у цигана грошей позичає?» Але позику примушували давати так «добровільно», що селяни пла кали ридма. Пригадую такий випадок. Приходжу до сільради, а там у кімнаті двоє — уповноважений і селянин Бурка С. Бачу, селянин неприродно хихикає, а на очах сльози. Уповноважений Приліпа наказує:

— Ну от, домовилися. Ідіть, а завтра, щоб була позика.

Селянин мовчки подався до дверей, а уповноважений мені пояснив, що проводив роз’яснювальну роботу. Коли я через день зустрів селянина і запитав, що з ним було, він розповів таке. Уповноважений вимагав гроші на позику, я казав, що не маю, тоді він зняв з мене чоботи і бив гумою по п’ятах. Я не витримав, заплакав, аж тут ви. Уповноважений наказав мені сміятися.

Така жорстокість, насильство, беззаконність мене тоді так вразили, що я сів і ввечері дома описав цю подію, заховав ру копис і ходив під враженням почутого й побаченою кілька днів. Я добре знав, що скаржитися кудись на уповноваженого — це значить добровільно віддати себе під слідство НКВС. Тільки за маленькі натяки на беззаконня й насильство охоронці селянського щастя-долі вже не поверталися до села, як було з моїми сусідами Гуками.

У селі тоді знаходилось більше десятка уповноважених, старший із них — Приліпа. Він «добровільно» записував селян у колгосп: щодня проводив у хаті-читальні збори (явка обов’яз кова), клав на стіл папір і наказував писати заяви про добро вільний вступ до колгоспу. Селяни мовчки сиділи, не підходили до столу. Уповноважений витягав парабелум і стріляв у стелю... Мовчання. Нарешті хтось не витримував, писав... На завтра у районній газеті «Радянське життя» з’являлася замітка, що такий -то усвідомив перевагу колгоспного життя і подав заяву до артілі (уже була й артіль). Треба сказати, що дехто полегшено зітхав, подаючи заяву до колгоспу: тепер уже йому не буде додаткового плану хлібоздачі.

У всі віки, у всіх країнах селянство з давніх-давен було тим беззахисним класом, якого всяк міг пограбувати, підневолити, легко зробити рабом або виробником найбільших цінностей, без яких ніхто не може існувати. Найжахливіше за всю світову історію склалася доля українського селянства у 30-40-х роках за панування Сталіна. Оскільки селяни складали основу нації, то могутній і продуманий удар державної машини був, безперечно, спрямований на планомірне винищення українців як нації. Тільки тепер про це заговорили навіть російські письмен ники й журналісти, хоча дуже стримано. Найбільший державний злочин, зроблений керівництвом сталінської партії, не має навіть приблизного аналога в світовій історії. Почалося це, по суті, ще в 1929 році, коли на Україні прокотилися хвилі арештів, судів та розстрілів, висилань до Сибіру за націоналізм (СВУ, СУМ та ін.). Фізична розправа над народом розпочалася у 1932 році. Село наше принишкло. Не знали, що робити, як бути, хвилювалися. Невже таке може бути? Кожний мав якісь там невеличкі запаси хліба, якусь худобину, планували якось перебитися, адже робітникові теж треба їсти. Дивувало одне — не було засухи, всюди рясний врожай, а тут так заповзято кричать: у місті нема хліба!

Наступ був фронтальний: позакривали й опечатали вітряки, щоб найщасливіші працівники вільної держави не могли змолоти щось для себе і дітей. Село мало млин з нафтовим двигуном — у ньому мололи тільки за дозволом уповноважених і сільради. Свиню забити заборонялося, треба здати її «пролетаріату». Молоко, м’ясо, курей і навіть пір’я, — все державі. За кожне дерево — податок... У мого батька за сволоком зібралося стільки «планів до двору», повідомлень про податки, що він не міг сам їх порахувати. Диктатура пролетаріату діяла. У селі масово стали виготовляти тертушки з бляхи: пороблять дірочки у блясі з відра, зроблять конусоподібний дерев’яний стержень, на нього тертушку, а зверху — маленький «кіш». Сиплемо по жмені зернятка у кіш, тертушку за ручки крутимо то вправо, то вліво — зерно кришиться, потім щось варимо або печемо, і при закритих вікнах, щоб не побачив «полномочений», жадібно їмо, сяк-так перебиваючи голод. Таку тертушку зробив для нашої родини сусід і пообіцяв, що нікому не скаже, бо уповноважені ходили й забирали їх, складали акти на саботажників поставок хліба. Називали це державним злочином, «приватновласницькою переробкою зерна», хоч на тертушці можна було за вечір «переробити» всього півкілограма зерна, якщо воно було.

Частина селян приходила до сільради, сперечалася з уповноваженими, доводила, що це все перекручення на місцях. Але даремно, хіба що вночі приїздила машина і вивозила кудись таких «куркулів» чи «підкуркульників». Заарештували Руденка, Даніка, Кавуна, багатьох інших.

А хліб викачували. Приміром, на станції Ромни зсипали зерно в купи, воно пріло, гнило. Люди хотіли хоч жменю взяти, але солдати, які охороняли його, стріляли в тих, хто наближався до гинучого хліба.

Селянин на Україні віками виробляв хліб, м’ясо, молоко; робив достаток для держави і завжди був голодним, ходив з протягнутою рукою. То як же тепер можна дорікати йому, що він покинув село й землю, яку любив, співав про неї, обробляв і всіх годував?

Як сталося, що після революції у цих найчесніших трудівників силою забирають їжу, ставлять в умови голодної смерті, а загарбаний у них хліб вивозять за кордон, тоді як виробники його умирають з голоду? Це неймовірний в історії світу факт: 1932 року, коли почався голод на Україні, Радянський Союз, згідно з офіційною статистикою, продав Німеччині й іншим країнам 18,1 мільйона центнерів зерна!

Атмосфера страху перед репресіями, терором, беззаконням і просто державним розбоєм, жахливішим, ніж за часів Івана Грозного, так притиснула дух і будь-яке почуття гідності у селянства, що воно розгубилося й не знало, як йому бути,

Наївні селяни думали, що тільки у нас, в Артемівці, таке лихо, що місцеве начальство так розбійничає. Восени й взимку 1932 року бригади уповноважених прощупували кожний метр землі на садибі, вимагали виконувати план, а хто противився, ішов до Сибіру. Голодних сімей у селі з’явилося раптом багато. Що робити? Жебракувати, але де? У своєму й сусідньому селі соромно: знатний хлібороб і хліба просить! Кинулися жебракувати в далекі села, а там було те, що й у нас. Села заполонили опухлі людські тіні (інакше про них сказати не можна), коли їм хтось давав хоч картоплину, — вони низько кланялися, просили у Бога довгого віку і тут же її з’їдали, а дехто лишав половину для дітей. Ранком на шляху до Глинська побіля телефонних стовпів знаходили мертвих — так і не донесли півкартоплини дітям.

Пішла чутка, що голоду немає в Росії та Білорусії, і люди, прихопивши все, що можна обміняти на їжу, йшли туди, а деякі, що не здали коней в артілі, сідали на вози, їхали через Бахмач, Мену, Чернігів у далекі райони сусідніх республік. Дехто й повертався, вночі, з невеликим скарбом, боючись, що його відберуть. Тоді я пересвідчився, що голод справді був тільки на Україні, бо за Путивлем, переїхавши республіканський «кордон», за одежину або якесь інше, потрібне селянинові добро, можна було виміняти хлібину або мірку зерна. Моя мати також передавала таким «чумакам» вишиті рушники, хустки, а ті привозили нам, обминаючи всі державні застави, шматочки хліба чи горнятка крупи.

Хто їздив за хлібом і картоплею в Росію та Білорусію, розповідали, що на кордонах республік стояли пости міліції, активісти. Доводилося обходити їх сільськими дорогами. У листопаді 1932 року вже було ясно, що голоду не оминути, що над нашими селами, предковічними хліборобами нависла страшна тінь кістлявої. Ніхто не міг відповісти, що ж треба робити для врятування життя хоча б дітей. Дехто (а таких було багато) складав у торбину найнеобхідніше, брав за руки дітей і вночі тихенько залишав село; ішов на Ромен, станцію Біловоди, полустанок Перекопівка, прямували в Донбас, Дніпропетровськ, Маріуполь чи інші міста. Але більшість не відважувалася покинути рідну землю. Уповноважені ходили по кутках і «проводили роз’яснюючу роботу»: «Товариші, не турбуйтеся, партія і уряд думають про вас, не допустять до голоду, ці тимчасові труднощі переборемо, ось засідало політбюро, був пленум ЦК партії, там постановили, збільшити у найближчі роки збір зерна у п’ять разів! Читали постанову?»… Отакі облудні речі говорилися пухлим від голоду людям. Уповноважені запевняли всіх умираючих, що у «батька» і партії немає інших інтересів, окрім інтересів народу і що вся їхня важка праця спрямована тільки на те, аби зробити народ щасливим.

У листопаді і особливо в грудні 1932 року стало цілком зрозуміло, що Цар-голод уже почав своє страшне смертельне діло. І ніякі запевняння уповноважених не могли переконати людей. Із кожної хати щодень виносили усе, що можна було їсти: зерно, картоплю, кукурудзу і навіть чорні перепічки. Вимітали під мітлу, копали підлоги, рилися в клунях і хлівах, а коли знаходили десь прикопаний клунок зерна, кричали на весь район у газеті, що хліб є, що його гноять у ямах, що село в руках куркулів, які хочуть вимордувати робітників голодом. Бригади, як колядники, ходили від двору до двору, що могли — самі брали без будь-якої оплати, а в кого нічого не знаходили, окрім припухлих дітей, — так забирали до сільради і, як саботажників, садили в холодний погріб. Така доля спіткала тоді й моїх сусідів — Гирю Дмитра, Раривона Гука та інших.

У мене виникла думка: треба поїхати до уряду, до самого Петровського і все йому розповісти. Переговорив із головою сільради. Той не заперечував, бо його «били» в першу чергу за «саботаж».... І ось, потай від головного уповноваженого Приліпи, я, голова сільради та ще двоє селян, взявши в торбини по картоплині, рано-вранці тихцем виїхали до Ромен, яке було окружним центром, їхали з великою надією врятувати село від голодної смерті. Радилися, що будемо говорити. Знали, що головою окружної ради був Білий, який заступав Петровського.

Ось і білий будинок окружного виконкому з круглими колонами. Не пригадую, на якому поверсі знаходився кабінет голови, однак добре запам’ятав молоду секретарку, що перепинила нас, вислухала і пішла доповісти «самому».

Боязко ми переступили поріг: що скаже високий керівник? Був він у жовто-зеленому френчі, на лівому боці — значок у вигляді червоного прапорця з чіткими літерами «ЦИК» («Центральный Исполнительный Комитет»). Русява літня людина, старий комуніст, як про нього говорили в окрузі, обличчя стомлене... Він попросив нас сісти. Я подав йому листа від громадян села. Прочитав уважно від початку до кінця, довго не підводив голови, щось думав, нарешті звів очі на нас і стиха промовив :

— Знаєте що? Їдьте додому та не кажіть навіть, що ви були у мене.

...Днів через кілька у район прибув сам В. Чубар, голова Раднаркому України, відбувся актив. Згодом у селі з’явилося ще більше уповноважених, як було. Хліб, усе їстівне викачували безжалісно, не зважали на плач дітей, жінок, на припухлі селянські обличчя. Вивозили у Сибір «куркулів», «підкуркульників», «саботажників». А 1937 року розстріляли Чубаря та Білого, від якого ми сподівалися на допомогу. Він, очевидно, все розумів, і не знайшов мудрішої відповіді, як тихо (доки не довідалися про нас у НКВС) відправити нас у село, не кваліфікувавши нашу делегацію як вияв свідомого спротиву партії та державі. А таке могло бути, бо за одне тільки запитання «А що ми будемо їсти, як усе заберете?» відправляли дуже далеко.

Хоча наша делегація нічого не зробила суттєвого для села, поверталися ми додому все ж таки з полегшенням, бо переконалися у даремності якихось сподіванок на добро з боку уряду й партії. Треба було самим давати раду. До того ж нас не заарештували, не звинуватили в організованому спротиві хлібозаготівлі, що для тих часів було характерним і звичайним явищем. У розмові між собою дякували «доброму голові Білому», що відпустив додому та ще й наказав мовчати. От яке іноді буває щастя в людини! Як у байці про вовка: іди, ягнятко, та скажи спасибі, що я тебе зараз не з’їв...

Про поїздку нашої делегації до самого Білого невдовзі довідалися й уповноважені, зокрема, старший уповноважений райкому партії Приліпа, який покликав до себе голову сільради.

Не знаю, що він кричав голові, той перелякався і звернув усе на мене: мовляв, учитель Нудьга казав, що ми виконали плани і більше не мають права брати, люди голодують...

— Я йому докажу, яке у нас право, — просичав Приліпа і вийшов з сільради.

Наступного дня я прийшов із школи додому, а в хаті всі плачуть. Ридаючи, мати розповіла, що приїхала бригада уповноважених і забрали клунок жита, ворочок проса. Шукали сховане зерно, порили подвір’я, хлів, клуню, нічого не знайшли, але забрали навіть качани кукурудзи, що висіли під стріхою. Приліпа сказав матері:

— Оце, щоб не був таким розумним.

«Не будь таким розумним», — мені часто потім говорили, коли я пробував спинити беззаконня й розбій.

Ясно, то була розправа за делегацію. Я розумів, що скаржитися даремно. Ми стали саботажниками, ворогами держави, пролетаріату...

Але що робити? Родина дивилася на мене як на рятівника, адже я — сільський учитель, а до вчителя у селян завжди була велика довіра. І я відважився на відчайдушний крок: мовчки одягнувся, узяв записника й подався до сільради. Там було з десяток селян; за столом, застеленим червоним сукном, сидів Приліпа і вислуховував плачі-скарги хліборобів. Стояли перед уповноваженим, як слухняні раби: Свиридон, Стратон, Бубон та інші бідарі, які одержали землю після революції, і гірко скаржилися.

Я пропхався крізь гурт, став перед уповноваженим і від злості не знав, що говорити. Хотілося крикнути або схопити його за горло й задушити. Стримався. Приліпа знав, хто я такий, не раз розмовляли про різні сільські справи, окрім того, восени мене вибрали (точніше, призначили) головою РСІ (Робітничо-Селянської Інспекції), яка мала слідкувати за дотриманням законності на селі. Хоч то була й фікція, але я мав право самостійно написати якогось папірця «у вищестоящі».

Хвилину дивилися один одному в очі. Він зрозумів, у чому справа, але мовчав. Тоді я запитав:

- Що ж це таке? Чому забрали останні зернини? А хто буде відповідати, як сім’я вимре? Невже Сталін? Чи ви? Хто дав таку вказівку?..

- Тихо, тихо, товаришу Нудьга, — твердо вимовив уповноважений. — Ви повинні знати, що державі потрібний хліб. А ви проти хлібозаготівлі?

Таке запитання ставили селянам, які протестували, а потім вони зникали із села. «Ворог народу» й «ворог хлібозаготівлі» — тоді були звинуваченнями, які не потребували доказів і конкретизації, навіть найелементарнішого вияснення.

- Товариш Сталін на це вказівок не давав, — відказав я. — Якщо він довідається про це, — будете відповідати. Адже він сказав: хто виконав план, у того більше нічого не брати.

- А де ж тоді взяти хліба, щоб виконати додатковий план? Хліб гниє, а пролетаріат, в руках якого диктатура, голодує. Мені доручено проводити лінію партії, проводити диктатуру пролетаріату, і з мене вимагають план, а не з вас...

Говорив він ще щось, та я тут же рішуче заявив, що напишу листа до Сталіна, побачимо, що буде... А поки я вимагаю повернути незаконно забрані кілограми хліба.

- Не можу, — сказав уповноважений.

Почував він себе таким упевненим господарем на селі, що, здавалося, не тільки хліб, їжа, а й наше життя в його руках. Скаже, перестань дихати — і мусиш виконувати волю.

- Сталін і партія знають, що роблять, — продовжив він. — Якщо треба забрати, то забирають, і не тобі знати, для чого. А коли треба буде дати, — дамо.

Гурт селян тихо прислухався до нашої суперечки. Почував я себе безсилим і безправним, але ще раз повторив, що вима гаю повернути оті кілька, незаконно забраних, кілограмів зерна, останніх, а не лишків.

Він почервонів від злості: «Сказав, що не можу! Зерно уже повезли на станцію!»

І тоді я схопився за соломинку:

— Повезли? А чому ж батькові не дали ніякої розписки, квитанції, не вказали, скільки зерна забрано? Адже так можна узяти центнер, продати комусь, а селянинові сказати, що в нього відібрано лишень десять кілограмів. Чинять так не лишень із хлібом, а й речі «куркульські» присвоюють!

Це знав і робив сам Приліпа. Оскільки забране в селянина зерно або майно вважалося уже державним, то за присвоєння його інколи функціонерів все-таки карали. Знав уповноваже ний, що я, як голова РСІ, у цьому випадку можу йому дещо нашкодити. Скарга, що беззаконно пограбували селянина, була ніщо, на неї ніхто не вважав, але скарга, що відібране у селянина для держави хтось присвоїв, хоча б і уповноважений, уже могла мати хід. Тому, певно, головний «полномочений», як називали його селяни, раптом перейшов на примирливий тон:

— Що, ніякого документа? (Хоч це було постійною практикою). Не записали, скільки забрали зерна? Розберусь, зайдіть завтра.

«Розберусь» — значило, що клунка мені не повернути, усе буде приглушено, або у майбутньому повернуто проти мене...

Коли у 50-х роках я виїздив до свого села, то кілька селян пригадали мені розмову з «головним полномоченим», а дід Свиридон навіть сказав, що і досі не може зрозуміти, яка сила примушувала нас мовчки віддавати своє добро, пухнути й умирати з голоду. Справді, в нашій місцевості тільки в окремих селищах жінки пробували вигнати заготовачів рогачами, але приїздила міліція і всі ховалися по хатах, мовчки спостерігали, як здійснювалася на практиці диктатура пролетаріату.

Коли я сказав уповноваженому, що оті кілька кілограмів зерна не забезпечать державу хлібом, а родина хлібороба стала перед реальною загрозою голодної смерті, він немов із трибуни, вигукнув:

— Держані потрібна кожна зернина!

— А хлібороби хіба не держава? Хто ж буде вам хліб ростити?

— Прошу не займатися антирадянською агітацією, — сказав уповноважений, і я зачинив двері сільради.

Дома чекали, що я принесу хоча б ворочок з просом. Побачили мене з порожніми руками і всі залилися сльозами, наче на похороні. Мені також стало страшно.

Що ж робити? У нас іще було дві вівці, хотіли їх зарізати, але мати все шкодувала: тепер про це не могло бути й мови. У селі потайки уже вирізали худобу, треба різати останнє й нам.

Усе, що було на подвір’ї і в хаті селянина, було оголошене державним. Селянин, якщо й мав зерно, не мав права без письмового дозволу змолоти, мусив його здати державі; коли мав корову, не міг зарізати без дозволу сільради. Отже й нам не можна було різати овець, бо на це не дадуть дозволу, треба було їх здавати державі або в колгосп, де вони дохли щодня. Під кінець 1932 року в селі уже мало що можна було зарізати, коли хтось і мав щось, то ховав у ямах, погребах від уповноважених і голодних сусідів.

Дехто кинувся розводити голубів і кролів. Як тоді казали, коли прийде уповноважений з планом до двору, то кролі в нору, а голуби вгору, — от тобі й план до двору.

У нас не було ні кролів, ні голубів, а дві вівці, у погребі — трохи буряків, у скрині знайшли торбинку з гарбузовим насінням, ворочок із соняховим насінням, — от і все. Отак ми сиділи й говорили, що далі робити, як не вмерти від голоду, коли все уже було пограбоване. На наше щастя сталося так, що восени, копаючи картоплю, ми частину їстівної поклали в погріб, а ту, що призначалася для посадки весною, закопали на городі. І ось про цю картоплю ми згадали.

Щоб не вмерти голодною смертю, вирішили щодня ходити у ліс, збирати опалі дикі кислиці, груші, жолуді... Картоплю вирішили вночі занести у хату й поховати в різних кутках, а овечок все ж таки порізати, засолити м’ясо, заховати і перебиватися до наступного літа. А там, як сказала мати, що Бог пошле. Інші сім’ї ще в гіршому стані, а думають жити. Доки живий — думай про живе.

Та не все буває так, як задумаєш. Напасть, як говорять у нас, завітала через кілька днів.

Другого чи третього дня після сутички з уповноваженим у сільраді я пішов до нього продовжити розмову. Був він сам, говорив спокійніше, про повернення заграбованих останніх зернин і про видачу документів не мовив жодного слова, їх нікому не давали. Державі, пролетаріатові потрібен хліб, казали, і ми його візьмемо. Голова колгоспу Останенко спробував відстояти зерно в артілі хоча б для посіву.

Його оголосили ворогом хлібозаготівель, через кілька днів у райгазеті з’явилася стаття «Останенківщина», у якій чого тільки не приписували йому! За кілька днів голови у селі не стало.

— У твого батька забрали лишки хліба, — сказав Приліпа.

— Які лишки? — питаю.

— Чекай, слухай. Досі ми здавали державі твій пайок борошна, належний тобі як учителю. Тепер я сказав, аби його видавали тобі. Матимеш 12 кілограмів на місяць, як і всі учителі. Одержуватимеш у сільпо.

Нашу розмову перервали селяни із скаргами.

Отже, з’явилася надія, що взимку виживемо. Мішатимемо борошно (пайок) з липовою корою, товченими жолудями, повимітаємо засіки, ще щось придумаємо та й будемо животіти (нас було шестеро). Хоч урожай минулого року був щедрий, ніхто не сподівався, що доведеться їсти кору, а ще гірше — умирати з голоду.

Пізніше я довідався, що по всій Україні робилося те ж саме. Відомий у наші дні талановитий кобзар Башловка жив, здається, на Київщині. Йому було шість років. Прийшли вимітати хліб. У хаті не було вже нічого, окрім торбинки з останнім зерном. Коли бригада появилася у дворі, мати схопила ворочок і посадила на нього малого сина, сподіваючись, що таку мізерію дитина прикриє. Обшукали хату, двір. Раптом один з учасників заготівлі помітив, що хлопчик якось неприродно сидить на підлозі. Стягнув його з місця, побачив ворочок (кілограмів зо два зерна), люто закричав:

— Ховаєте! Саботуєте! Не даєте державі!.. На Сибір вас...

Схопив палицю і вдарив нею хлопця по голові. Той упав, закричав. І відтоді осліп. Довелося іти у кобзарі.

Коли у 60-х роках у Києві організували «Кобзарське об’єднання», запросили до нього й Башловку. Там стали диктувати співцям, які пісні треба виконувати на концертах, запропонували новий репертуар про партію і Радянську владу. Башловка відмовився, і пішов сукати мотузки на фабрику. А друзям розповів, чому не бажає славити партію і уряд.

Отже, ми вирішили вночі зарізати овець, м’ясо засолити і чекати весни. Але доля розпорядилась по-іншому. Прокинулися рано, до хліва, а замок поламаний і овець немає. Кинулися шукати, але де знайдеш? Кого можна підозрювати, коли всі голодні і ладні не те, що вівцю — людину з’їсти.

Через кілька днів мати якось довідалася, що у ямі на городі вдови Мелашки лежить м’ясо й овечі шкури. Пішли, знайшли. Сини вдови, Федір та Михайло, призналися, що вони вкрали овець, але що з того. Голодні. Після цього випадку Мелашка з синами зникла із села, згодом опинилася у Дніпропетровську. Вижили в місті.

Наближався Новий рік. У селі багато людей лежало, а дехто вмер од недоїдання.

Хлібозаготовачі з металевими шупами все ще викопували хліб. А його вже не було, хоч дехто приховав клуночки де тільки міг: у печі, під піччю, під столом, а мій сусіда кілограмів із 20 заніс уночі на кладовище й закопав біля могили свого батька. Газети писали, що куркулі, підкуркульники, саботажники тоннами гноять хліб у землі, а державі не хочуть здавати.

У крамниці були тільки гас, сіль, сірники й частенько — горілка. Із їстівного привозили тільки макуху, але годували нею свиней, бо місту, пролетаріату потрібно було сало, ковбаси. На фермі працювало кілька дівчат, свиней було небагато, але охороняли їх немов військові склади. Тоді я довідався, що опухати починають з ніг. Уже восени 1932 року люди ходили, немов налиті водою. Пили воду із сіллю — і ще більше опухали.

Пригадую, як забирали останні зернини у сусідів Гвозда Данила, Фидули, у незаможника Раривона, який жив під горою.

Був грудень, а можливо, ще й листопад 1932 року. Дорога примерзла, сніжок... Хата Раривона маленька, давня (років сто їй), господар вважався за працьовитого, чесного, землю одержав після революції, збирався купити плуга, аби не спрягатися із сусідами. Мав трьох діточок, суху, немічну господиню.

І ось перед його двором із похилими воротами зупиняються сані, на них — довгі металеві шупи, виготовлені у Ромнах на заводі, сокира, пилка і ще якийсь реманент. Уповноважені підозріло оглядають кожний метр садиби, дехто прямує у хлів (клуні в Раривона не було), а старший іде в хату. Раривон — бідак, борець за радянську владу. Спокійний, поважний, розсудливий, тільки розпочав господарювати, днями вступив до артілі.

Старший звернувся до господаря суворим офіційним тоном:

— Виконав державний план хлібозаготівлі?

— Так, — твердо відповідає Раривон.

— А додатковий?

— Також!

— А зустрічний?

— Виконав.

— А посівний?

— Теж.

— А місцевий страховий та на культпотреби?

— Я посівний матеріал здав на мої гектари до артілі.

— А для пролетаріату, щоб не голодував, що здав?

— Але ж я сам уже голодую з дітьми, — і показав на худі жовті лиця переляканих двох дівчаток і хлопчика. — Уже не маю нічого, хоч помирай.

— Не насаджуй контрреволюцію! За батька Сталіна ще ніхто не вмер і не вмре з голоду. Ти ж сам на зборах казав, що радянська влада принесла нам, селянам, щастя. Про себе думаєш, а про голодний пролетаріат забув? Що то у тебе в запічку за клунок?

— То послід, відсіви від зерна, кукіль та, може, десь зернина жита, — і розв’язав мішечок, де було всяких відвійок з десять кілограмів. Старший подивився й наказав молодому селянинові Данилові Бальбі:

— Забери на сані, буде для колгоспної худоби.

Господиня сіла на клунок, Раривон став перед нею й рішуче заявив:

— Не дам, не маєте права, я всі плани виконав!

Але його дуже легко відсторонили три громили із прутами в руках. Дружина Раривона вхопилася за свою мізерію висохлими, чорними од праці руками, кричала так, що діти почали плакати і теж кричати, але дарма. Її відштовхнули, а клуночок потягли на вулицю, до саней. Старший уповноважений сказав Раривону:

— А ми думали, що ви — свідома людина, а ви — підкуркульник, саботажник, не радянський чоловік... Не думаєте про державу.

Раривон промовчав — його сім’ю поставлено над могилою, але сказати будь-що проти — значить, наразитися на смерть. Деякі села пробували бунтувати: жінки виходили з рогачами проти «уповноважених», чоловіки — з сокирами, вилами, косами. Для заспокоєння населення із Москви на Україну було відправлено 185 тисяч чекістів. Цей небувалий у світі цинізм і холоднокровне знищення працьовитих людей газета «Известия» називає сьогодні «планомерным уничтожением народа...»

Спостерігаючи поведінку беззахисного селянства, я був гли боко вражений деформацією його психіки: люди, що жили й працювали з давніх-давен разом, тепер ставали ворогами. Не хочеться називати справжніх прізвищ, але не можу не звернути уваги на ганебні факти. Коли забирали в когось останню жменю зерна, то не протестували, а кричали:

— У мене берете, а чому не у сусіда Івана Тимофійовича або Ягорчука?

Гірко й соромно було слухати таке. Здавалося, люди ставали божевільними, втрачали владу над собою. Та й не дивно. 1929 року заарештували найкращих учителів — Соколика, Дорошенка, енергійних і освічених селян — Гука Андрія та Мирона, мудрих Руденків, Сукачів... Усього — 45 чоловік. Пізніше погнали до Сибіру чимало господарів (Захаречки, Тумки та багато інших).

Найжорстокіша наруга того часу — виступи агітбригади, на яких у холодному, обдертому сільбуді напівголодні, худі й байдужі до всього «артисти» співали пісень, де головний герой — батько Сталін, який приніс усім щастя. У залі сиділо півтора десятка уповноважених та сільське начальство. Про що вони думали?

З агітбригадою приїздили й художники, малювали червоною фарбою (чорнилом) величезні гасла: «Виконаємо хлібозаготівлю — зробимо державу й себе щасливими та заможними», «Наша мета — комунізм», «Хліб — державі», «Хай живе великий Сталін — вождь і учитель усіх народів!», «Тільки в колгоспі знайдемо велике щастя», «Тільки під керівництвом геніального Сталіна ми стали щасливими»...

Не можна пояснити, як сталося на Україні, де чутливо реагували на всяку брехливу агітацію, так слухняно віддавали опричникам Сталіна найдорожче — хліб. Частівку часів громадянської війни переробили на такий лад:

Україна, Україна, хліборобная,

Хліб Москві віддала, а сама голодная.

Січень 33-го був сніжний, студений і трагічно тривожний. До холоду додавався непередбачений ніким жахливий голод. Мерзли й голодували, голодували й мерзли. Палили в хатах соломою, та й тієї було обмаль — усе пішло на січку в артіль.

Хліб ще «качали», не тільки з хат (жменями, кілограмами), а й з артільної комори. Бригади з району (уже були, здається, райони) ходили селом і так реагували на болючі слова про голодомор:

— За соціалізму голоду не може бути, це вам не при царизмі! А коли хто й помре, то він єсть ворог народу й комунізму.

Пам’ятаю відповідь на ті слова Марії Десятки:

— Через трупи голодних дітей і матерів — до комуністичного раю йти!? Страшнішого нічого немає!

Батька її вивезли до Котласа, де він і помер у таборі, а Марію уповноважені не чіпали, бо ще ходила на роботу.

Якось до нашої хати завітала знайома дівчинка з Хоминець — Марина, просила хоч ріску хліба. Ноги її були налиті водянкою, ледве ступала. У нас було кілька варених картоплин, дали, жадібно з’їла і зібралася йти,

— Куди ж підеш? — питає мати

— До комунізму, — стиха відповіла.

У постаті її було стільки покірності, безнадії й невимовного горя, що хотілося плакати.

Я чомусь боявся найбільше вмерти на вулиці, так, як умирали невідомі пухлі жебраки, яких знаходили під тином або ж у якійсь хаті...

Новорічної ночі ми, троє вчителів, сиділи голодні в хаті Петра Гайового, мали півлітри горілки, хотіли влаштувати «пир во время чумы». Випили по склянці, закусили квашеною капустою та й почали журитися, як же далі бути. У школі учнів щодня ставало дедалі менше. Пухлим — не до книжки.

Пам’ятаю, поблизу школи жили Дем’янчуки. Сім’я голодувала. Бабуся не хотіла бути тягарем для родини, взяла ніж і хотіла перекраяти собі горло, але сил забракло, — перерізала тільки шкіру. Це помітила дочка, залементувала. Я прибіг із школи (кроків за десять) і побачив, що у хаті лежить бабуся, а біля неї плаче дочка, примовляючи: «Мамо, та чому ж ви нас так осоромили?»

Оця вигорьована печаль мене так приголомшила, що я не міг сказати ні слова, тільки що й послав дочку до колишнього земського фельдшера Палажченка.

Труни реєстрували в сільраді так: «Невідомий громадянин помер із невідомих причин. Був знайдений на вулиці». Про своїх писали: помер от простуди, грипу або не визначали діагнозу, адже в Артюхівці не було медичного пункту. Лікував, ри зикуючи життям, фельдшер Палажченко, який не мав спеціальної освіти. Його пізніше заслали на десять років до Котласа.

Селяни жили тривожно, та все ж сподівалися на краще. У лютому 1933 року в Москві відбувся з’їзд колгоспників-ударників. Чекали, що скаже «мудрий вождь і учитель». Сталін виступив перед делегатами (були там і посланці України) з промовою, яку дехто зрозумів як надію на врятування українського села. «Сделаем колхозы большевистскими, сделаем колхозников зажиточными» — сталінські гасла, яким уже ніхто не вірив.

Страшні, жорстокі картини масового знущання над людьми лишилися в пам’яті на все життя як страшне сходження нашого народу на Голгофу.

Бачив я різні смерті, але про одну з них у моєму селі хочу розповісти окремо.

Була у нас красива церква в центрі села. Будівництво її козаки закінчили трагічного 1775 року, коли знищено Січ. Селяни церкву старанно доглядали. Фарбував її завжди в синій колір місцевий маляр і художник-самоук Василь Слива, який жив на хуторі Озруби. Пофарбує церкву і йде до селян розмальовувати двері, вікна, віконниці. Картини свої дарував або віддавав господиням за кілька яєць чи шматок сала. Усі художника знали й любили якоюсь особливою любов’ю. Десь наприкінці лютого, а можливо, у березні, йшов я до школи. Наблизився до церкви і побачив, що біля скульптури ангела лежить Василь Слива. Гадав, мертвий. Але він раптом звівся на коліна, простяг до скульптури руки і жалібно, безнадійно простогнав: «Хліба...»

А потім впав обличчям до землі і вмер. Другого чи третього дня його підібрали й поховали разом з іншими під сумний дзвін.

Кажу ще раз: бачив я багато смертей, був на фронті, Колимі, у німецьких таборах, але ця смерть сільського художника вразила мене на все життя.

Страх перед голодною смертю переріс у якусь містичну приреченість: так, мовляв, написано на роду. Оцей фаталізм сьогодні, на мою думку, — головна небезпека української нації. Коли б хтось захотів організувати новий голодомор в ім’я дружби народів, «чуття єдиної родини», інтернаціоналізму, то, певно, зробив би це дуже легко.

Взимку 1933 року дітей у школі лишилося мало, відвідування було випадковим. Тих, хто вижив, треба було рятувати. У райспоживспілці нам виділили трішки цукру, кілька кілограмів сухарів і меляси з Лохвицького цукрозаводу.

Коли селом пішла чутка, що учням будуть давати через день по склянці чаю з цукром (або мелясою) та сухарик, у школі з’явилося більше дітей, а деякі сиділи тут цілий день, сподіваючись на диво. Та було так недовго. Згодом райспоживспілка нам у такій «приємності» відмовила, але з місяць ми протрималися.

Читаючи «Третю Роту» В. Сосюри, я пригадав: у нас теж діти сиділи подовгу за столом, облизуючи ложку, якою брали мелясу, і сподівалися з дитячою довірою, що їм дадуть ще хоч ложечку жовтої бурякової рідини. Були вони висохлі, тільки очі світилися якось виразно й сумно. Я тоді запримітив: у голодних дітей чомусь очі стають великими, й так вони просять допомоги, що хочеться крізь землю провалитися. Не знаю, скільки дітей померло, а скільки вижило. Ще й досі це велика державна таємниця.

Люди потихеньку вночі зникали із села і пробиралися до Росії, щоб привезти звідти хоч торбинку борошна. Пригадую з цього приводу приповідку:

Стоїть Ленін над рікою
І показує рукою.
Куди їхать за мукою...

І нашу велику родину не обійшов голодомор. Треба було якось рятуватися.

Ми довідалися, що у містах відкрито крамниці «Торгсін», де за золото й срібло можна купити хліба. Батько мій (двічі поранений на імперіалістичній війні) мав медалі з чистого срібла, мати — срібний хрестик і золоті сережки. Вирішили їх здати, аби врятувати сім’ю. Найближчий такий магазин знаходився у Києві. Треба їхати. Взяли у сільраді дозвіл на купівлю залізничного квитка, заховали у хустини останні дорогоцінності. Для хліба я знайшов старий, виплетений із лози, кошик, застелив його драною рядниною, і ми, троє вчителів, поїхали.

У Києві довідалися, що крамниця «Торгсіну» — на Бессарабці. Я притискував у трамваї хустинку з коштовностями до грудей і згадував В. Сосюру:

О, не даремно, ні, в степах гули гармати,
І ллялась наша кров, і падали брати.
О, не даремно, ні, моя старенька мати
Зняла з своїх дітей дукатики й хрести.

На Бессарабці мені за дві медалі з чистого срібла дали дві хлібини, а за золоті сережки — чотири. Я тоді зрозумів: голод створено свідомо. Адже «Торгсіни», де продавали кілька хлібин за золото, привезене із сіл, відчинено не випадково, а з єдиною метою: видавити цінності з голодних селян. Страшний державний розбій! Сплановане, продумане знищення українського села!

Пам’ятаю, у нас тоді часто згадували Шевченка. До нього молилися, як до Бога, а твори його переробляли на зразок:

Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі
Бандит годований сидить.

У березні 33-го, коли довкола ходила голодна смерть, хтось із селян запропонував провести вечір пам’яті Шевченка, на що уповноважений Приліпа кинув: «Кращою шаною Шевченку буде повне виконання планів хлібозаготівлі».

Про поїздку до Києва ми нікому не говорили. Хліб у хаті — то велика небезпека, бо ж усюди панував цар-голод. Люди вмирали. Про співчуття й милосердя ніхто не думав. На з’їзді партії Сталін розповів таку історію. У сибірському колгоспі дуже бідкалися про кобилу, яка може потонути, а не про людину, бо останню можна народити швидко, а от кобилу... За цим принципом влада ставилася до селян на Україні.

Надходила весна, треба було сіяти, садити, готувати новий урожай.

Ми витягли з льоху обрізки картоплі (вічка) й посадили, як тільки розтанула земля. Вночі хтось розрив грядку і позабирав наше посівне добро...

Не можу пригадати, у березні чи квітні я спостерігав ще одну страшну голодну смерть. Недалеко від нашого подвір’я жила родина старого Місяця. Мав він синів, яких ми добре знали. З дідом Місяцем я пас іноді корів, слухав його цікаві роз повіді про минуле, про Г. С. Вашкевича — далекого приятеля Т. Шевченка (спогад про нього я опублікував). Коли почалися важкі часи, я вирішив навідати діда.

У хаті не застав нікого. Пройшов у світлицю і побачив, що на старому дубовому ліжку, прикритий рядниною, лежав Місяць. Зарадити йому, як і тисячам інших селян, було нічим. Я мав з собою примітивний фотоапарат «Школяр» і зробив фото, щоправда, невиразне, але документ цей зберігся досі.

У травні серед селян заговорили про самогубство Хвильового. Газети з цього приводу подали короткі інформації. Говорили про те, що знайшовся сердечний чоловік, який, побувавши у селах, надивившись на смерть, наклав на себе руки.

Остап Вишня, Хвильовий, Пилипенко та інші письменники часто виступали в газетах, їхні імена були відомі селянам.

Великого подиву викликало самогубство Миколи Скрипника у липні 1933 року. Селяни пояснювали це так, як і смерть Хвильового. Після трагічної звістки портрети Скрипника уповноважений наказав зняти, але я бачив, як селяни ховали знімки наркома серед домашніх паперів.

З великими труднощами, за допомогою міста, посіяли ярові. Вони, як і озимина, швидко заврунилися. Люди, немов діти, чекали, коли дозріє пшениця. І тривожилися, запитуючи один одного: «Невже і цей хліб заберуть?!»

На початку літа склалася в селах така ситуація. Позичене державою зерно посіяли. Доки люди працювали на полі, їм давали юшку з квасолі або гороху, а коли роботи закінчилися, вони знову жили на кропиві й лободі. Чекали урожаю. Дехто не втримався. Вночі ходив на поле з торбинкою, зрізав стебла жита, пшениці, ячменю, варив їх і так рятувався від царя-голода. Влада вбачала у цьому великий державний злочин. «Різунів» ловили, карали, але голодомор робив людей байдужими до покарання. Тоді й запропонував хтось із столичного Харкова поставити на полях сторожові вишки, як у таборах, мобілізувати комсомол на захист народного добра від голодного народу.

Наша родина, хоча й з великими скрутами, все ж пережила зиму, весну. Почалося літо. За нашим садом розкошувало поле пшениці. Вечорами сестра (10 років) різала стебельця, ми їх варили, так і протрималися до червня. Думали, смерть нас омине. Та доля розпорядилася інакше...

Теплого сонячного дня повертаюся на обід, аж у хаті плач. Біля дверей сухенька, немов із воску, сусідка.

— Батько твій помер.

Наче громом ударило! Пережили страхіття зими 33-го і раптом — така неприродна, майже безглузда смерть.

Треба сказати, що в нашому селі вимерло до 50 процентів мешканців. В інших регіонах, де зникли цілі села, а на Харківщині — райони, втрати підрахувати важко, бо ще влітку представники НКВС вилучили у кожному селі документи й книги, де були записи про смертність 1932-33 років. Тому визначити масштаби всенародної трагедії практично неможливо. Більшість сходиться на цифрі 7,5 мільйонів чоловік.

Загалом дехто вважає, що на Україні з 1921 по 1937 рік репресіями й голодом знищено 16 мільйонів людей.

1921 рік — 5 мільйонів; 1930 — 2,5; 1933 — 7; 1937 — 1,5. Всього 16 мільйонів чоловік. Це населення середньої європейської держави. Хто в світі пережив таку страшну трагедію?!

м. Львів

Походження та примітки

Уперше надруковано в журналі «Київ», 1993, № 2, С. 117-128; № 3, С. 115-119 у рубриці «Публіцистика. 1933—1993» з приміткою «Журнальний варіант». Подається за першодруком.

Кричали Людські Кістяки (З Колимських Нотаток)

Наш окремий табір в’язнів стиснутий між невеликими горами на правому березі Колими, недалеко від поселення М’якіт, на узбіччі пробитої людськими кістками, вузенької поки-що дороги від бухти Нагаєво, Магадана на північ в напрямку Північного Льодовитого океану. Тепер це довга траса, яка перехрещує річку Колиму, повертає на Захід і пробивається через тайгу аж до Якутії. А тоді — її ще будували й розбудовували, розширювали і обсаджували сяк-так подорожніми поселеннями, що всі були суворо засекречені і наповнені в’язнями, з яких мало кому пощастило повернутися на рідну землю і побачити свою, хоч і розвалену або в чужих руках хату, а дітей вже дорослими громадянами щасливої держави під щасливим знаменом вождя та його партійної армії. Належав табір до системи «Дальстроя», підпорядкованого НКВД.

Основна праця в’язнів — у копальнях, добування золота (як писалось у зведеннях — «добыча метала»), що мала заповнювати велику пельку великої держави і її світової слави та впливу. Щодня в’язень мав добути 14 грам золота, а коли ні — то мав хліба і баланди стільки, що не виживав і лягав своїми невинними, натрудженими кістьми у вічну мерзлоту. Добування «метала» велось переважно влітку, в теплий сезон. В цей час в’язні майже не спали, їли баланду, зварену «на 10 крупинах», мокли і мерзли у норах-шахтах, хворіли, падали з ніг, їх у післявоєнні роки просто стріляли по дорозі від шахт до бараків і списували як померлих від хвороби серця, перевантаження шлунку жирною їжею або просто без пояснень. За сезон у бараки, де зимували на легших роботах і «поправлялися» — поверталося з сотні 25 чоловік найбільше, та й ті були каліки. А нових безперервно підвозили 6-10 кораблів з Находки, Ваніно до бухти Нагаєво, а звідси уже рабів розвозили на «золоті приїски».

Колимські пароплави (наприклад історична «Джурма») були обладнані багатоповерховими нарами, під якими можна було пролізти тільки «рачки» і лежати на дощаному настилі. Кожний пароплав брав 10-12 тисяч рабів, робив 6-7 рейсів, отже за літо завозив на Колиму до 60 тисяч майже виключно політичних в’язнів. А разом, якщо курсувало тільки 6-7 пароплавів з живим товаром, то за сезон вони перевозили до пів мільйона наших рідних, щасливих, радянських рабів. А поверталися з Колими живими менше 25%, вся решта гинула. Не вмирали своєю смертю, а гинули.

Усе це я пізнав практично на собі, на своїй голові, своєму тілі, коли нас, переважно «хохлов» і бувши фронтовиків, били товстими киями у бухті Ваніно і заганяли гірше худоби в черево великої «Джурми». Не вірилося, що ми люди і перебуваємо серед людей щасливої держави-переможця, що ми «найцінніший капітал» і сила, до якої ще вчора «наймудріший батько» звертався: «Братья и сестры!...Только вы победите зверя — врага». Здавалося, бачу пекельний сон і мимоволі порівнював себе й інших з рабами Єгипту і Риму. Порівняв і відчув, що велика несправедливість рівняти себе з римським рабом. Ми були найнещасливіші раби. Раб-чужоземець, куплений римським патрицієм, хоч і не мав волі, але був у нього цінністю (за раба заплачено гроші, він працівник, умре — велика втрата), а радянський раб — свій, безплатний, купувати його не треба, його й годувати потрібно лише так, аби золото здобув, а умре — не біда, а радість начальнику «золотого приску», бо підвезуть свіжих, здорових — менше клопоту. А таких же рабів тільки за офіційними даними за Хрущова було звільнено 29 мільйонів. Не звільнили б — полягли би і вони у вічних мерзлотах.

Так ось кістками таких не римських, а наших «щасливих рабів» наповнена вся Колима. Це суцільна могила і її всю треба б оголосити кладовищем мучеників, праведників, що полягли без будь-якої провини й злочинів. І ще не забуваймо, що більше 60 відсотків отих колимських «щасливих громадян» — наші земляки, мешканці України. Я з ними співав там пісні і плакав:

Я живу край Охотского моря,
Где кончается Дальний Восток —
Тут плачут, тут скачут,
Здесь трупами кормят собак...

І годували нашими багатостраждальними тілами, худими і кістлявими (спадок козаччини), тих вівчарок, що нас охороняли. Почути пісню в таборі — була велика несподіванка, хіба що зимою, коли бушувала пурга, збивав з ніг вітер, і всі, навіть охорона, ховалися в бараки. У такий час тікати ніхто не відва жувався. Хоча я був свідком, коли жадоба волі перемогла і пургу й страшний мороз. Троє утекли — спочатку два з’їли третього, потім замерзлого з’їв найсильніший і повернувся у табір.

Наш табір був у міжгір’ї, подалі від поселення, що росло на трасі. Дерев’яні бараки обнесені 2-ма рядами колючого дроту, між ними бігають сторожові пси, по кутах — високі вежі, на них вартові з кулеметами.

Метрів за 500 у долині міжгір’я — кладовище. Тут немає ні могил, ні хрестів, ні будь-яких ознак, що ті, хто віддавав землі «найбільшу цінність» нашої держави — прагнув пошанувати востаннє людину, зробити так, щоб хтось бодай з рідних колись їх згадав. Усе було навпаки. Зробити так, щоб від «найціннішого капіталу», після того як він побудував соціалізм, переміг своєю кров’ю і волею фашизм — не лишилося й сліду, навіть згадки (окрім «ворог народу») на землі, особливо на колимській, начиненій золотом.

Умирало людей багато, як під час чуми або холери. «Ховали» людей на кладовищі, що росло скоріше, як поселення над трасою. Могили наших «соузників» не можна назвати могилами. Земля у тій місцевості за літо відмерзала на глибину 60-70 сантиметрів, до того ж ґрунт у долині гірський, кам’янистий, викопати могилу бодай на метр глибини — важка справа, треба великих зусиль, а живі люди самі ледве ходили. Ховали так: до ноги мертвого прив’язували дощечку з номером в’язня, одягали його в найгірший «арештантський» одяг, клали на саночки і двоє в’язнів та наглядач везли до «могильника». Викопували ямку, щоб заховалися тулуб і голова, засипали землею, піском, галькою, а коли мрець мав задубілі розставлені набік руки — їх так лишали. Вони виглядали з землі як примари, що хочуть схопити і затягнути до себе живого. Пальці рук погрожували — схоплю. Ноги були спокійні, лежали не погрожуючи. За якийсь час вітер, вода розмивали цю «могилу» — з’являлася й голова з страшно вишкіреними зубами і великими дірками на місці очей. М’ясо об’їдали звірі, іноді прибігали й табірні сторожові пси, але — цікаво, хоч і були голодні — не всі їли людське м’ясо. Везли, як правило, на кладовище на маленьких саночках, вони на пагорбках і вибоїнах хиталися, мрець падав на землю, його сердито клали на сани, іноді прив’язували, а коли саночки знову перекидалися — прив’язували покійника до саней за ноги і волокли до місця вічного спокою. Так, переказували, на Колимі завезли до схову (мотузкою за шию) і відомого українського поета Дмитра Загула.

У поселенні серед «вільнонайманих» були й працівники, які тут відбули термін ув’язнення, звільнились, але додому їх не пустили. Тут на роботі я зустрів земляка, який (з 1937 р.) знав багато про табір і кладовище і розповідав, що на ньому звірі розтерзали кості багатьох учених, письменників, журналістів — в’язнів з України, зокрема з Харкова. Мені захотілося побувати у цій долині смерті. Побачити бодай кістяки своїх земляків. Але як? Треба було знайти привід. І ось така нагода трапилася.

Окрім голоду, холоду, фізичних знущань, на колимській землі косили нас ще й хвороби (яких ніхто не лікував), і в першу чергу цинга. За одну зиму тут у молодої, здорової людини могли випасти всі зуби. І не в одної, а в усіх чи то полтавців, чи москвичів, чи білорусів. Для начальства це ніщо, їм було б зовсім байдуже, але ж план комусь треба виконувати, а нову робочу силу привозять тільки влітку і морем, іншого шляху нема, окрім повітря, але літаки тільки для керівників. Так ось — треба було рятуватися від страшної цинги навіть наглядачам. Єдиним і діючим ліком був стланнік. Місцевість, де був наш табір, перехідна від тайги до тундри. Тут росте у долинах і на сопках рідко карликова берізка, кущі ягід (черніка?) та кущі стланніка. Це, по суті, вироджені під впливом морозів і снігів сосни. Росте стланнік великими кущами, стовбури товщі від людської руки, замість листя — на них шпильки такої ж форми й величини, як на соснах. Дивовижне й загадкове це кущове дерево, послане людині півночі мабуть самим боом. Восени, як надходять сніговії і страшні морози (до 60 ступнів) — товсті стовбури ніби хтось розм’якшує, і кущі самі лягають на землю. Просто диво: поглянеш на сопки, де стояли кущі висотою в декілька метрів — перед холодом лежать на землі, як малі діти, що грають у «ховалки». Насипало снігу, прикрило стланнік і так він спить під сніговою ковдрою аж до весни. А потім підіймається і міжгір’я оживають, прилітають птахи, між кущами зеленіють тутешні квіти, навіть встигають розквітнути і дати плоди. Зразки їх я привіз — не відібрали.

Доки стланнік не ліг на зимовий сон — обчухруємо на гіллях шпильки, маленькі шишечки, а взимку ставимо у бараці, де їмо, бочки, насипаємо туди шпильки, запарюємо кип’ятком, робимо настій, і цей гіркий рятунковий напій п’ємо. Запах сосни, гіркота ще більша, як від соснових шпильок на Львів щині, не всякий п’є, але я примушував себе це робити три рази на день і не жалкував. Зуби повипадали уже коли повернувся до Львова, інші залишили їх там, у вічній мерзлоті. Окрім того шпильки стланніка мають у собі різні вітаміни, потрібні для людського організму, отож заготовляли їх обов’язково. Для цього на кілька днів посилали у долину за табором чоловік 5-6 в’язнів з одним охоронником, вони чухрали шпильки або й ламали тоненькі вершечки з усім річним приростом і в мішках зносили до табору. Пощастило мені одного разу потрапити до числа таких заготовачів і ось я опинився побіля могильника померлих тут людей одної зі мною долі. Могил немає, тіла засипані кам’янистим ґрунтом і галькою, над ними маленькі горбочки, з яких на два боки вириваються з-під тягаря землі кістляві руки (як страшна казка), подекуди видніються й кістки ніг та черепи... Глянув — і мороз пішов поза шкірою. Де я? Чи не на тому світі? Побіля кісток — дерев’яні стовпчики, до них прибиті дощечки, а на них нічого — тільки №. Придивився — цифри здебільшого шестизначні. І в мене був шестизначний, і я подумав, що незабаром він буде даний на прочитання звірів.

Уся долина була засіяна кістками, які вода вимила з-під гальки й каміння. З усіх боків на мене страшно дивилися дуплами очей черепи і ніби кричали, а розкинуті навстіж кістляві руки (деякі ще з’єднані сухожиллям) — загрозливо хотіли когось схопити за горло, задушить.

Було страшно у щасливому царстві, де людина — найцінніший капітал, де все робилося тільки для неї, всі турботи вождів партії і уряду тільки про неї, про тих, що тут уже лежали кістьми і таких, як я, що мали лягти. Їм, щасливим у найприємнішому житті і раюванні, нічого не було потрібно, все мали, а нам ще тільки не вистачало бирки з номером на ногу та кілочка з тим же номером біля черепа, бо за нас дбали, нам усе давали, і за нас звітувалися, а для цього у суспільстві, де всьому порядок, облік — не потрібно було ні прізвищ, ні імен, ні згадки про рід і плем’я. Усе за нас говорив табірний нумер, бо за нього тільки — за № відповідали і звітувалися начальники усіх рангів від Колими до Москви.

Та не тільки отаке жахливе видовище табірного могильника мене тоді приголомшило, найжахливішим стало те, що трапилося побіля нього.

Коли я зривав шпильки з кущів стланніка побіля цього великого кладовища з стовпчиками й дощечками замість хрестів, з табору в напрямку кладовища виїхала тритонна вантажна машина. Їхали за кілками, заготовленими в глибині долини, за кладовищем. Дороги тут не було і машина тряслась на вибоїнах і горбках сопки. Перед «могилами» зупинилася, шофер виліз із кабіни, я почув, як він сказав:

— Не поїду. Не можу!

— Я приказываю, — крикнув з кабіни начальник служби нагляду.

— Стріляйте — не поїду, — сказав шофер і сів на землю.

Я зрозумів. Кілки були заготовлені і складені за могильником і доїхати до них можна було тільки по кістках мерців, — бо з обох боків були круті кам’янисті сопки.

Начальник служби нагляду Никонов був людиною жорстокою, міг розстріляти в’язня-шофера, але чомусь, позлившись, сів за кермо, і машина поїхала...

Як тільки вона виїхала на могилки, розмиті водами, як під машиною все заворушилося, затріщало: там, де колеса давили на руки, ноги мерців — там кістки вгрузали в землю — з тріскотом, хрускотом, а кінці кісток збоку підіймалися і мені здавалося, розлючені за порушений спокій хотіли схопити машину за шини, за ресори, за гайки й болти, а слизькі черепи виповзали з-під гуми, підстрибували і ніби хотіли схопити машину своїми рештками білих зубів. Машина поїхала швидше і за нею у повітрі заскакали переломлені руки, ноги, страшно обурені й злопогрозливі черепи...

— Це я на тому світі, — подумав собі, тільки там та ще й у царстві сатани таке можна побачити.

Шофер-в’язень (розконвойований) пішов пішки за машиною. Було моторошно. Це видовище переслідує мене й досі не тільки у сні, а й коли дивлюся на колеса всякої машини. Здається, що вони їхали по моїй рідні, по Україні.

Та це було ще не все, враження зустрічі з мертвими того дня ускладнилося ще таким дивовижним, нежданим для мене, сказати б, відкриттям, а можливо чудом.

Ми збирали шпильки стланніка на лівому, більше освітленому схилі долини, по нашому боці проїхала і табірна машина по кістках за дерев’яними кілками. Долина мала метрів двісті ширини, посередині глибокий рів, яким збігала вода, а все інше плато покрито було людським могильником. Права сторона сопки була нестрімка і також заросла кущами стланніка.

Проминуло можливо з десять хвилин після того, як проїхала машина. Я був майже шокований і не звертав уваги ні на що, нервово рвав шпильки і кидав у мішок. Раптом мене щось невільно примусило глянути на правий бік долини, і я від несподіванки — занімів у мертвій позі: з міжгір’я, що входило в нашу долину з заходу, ішло велике стадо оленів. Певне в напрямку Талої — долини, де з-під землі б’ють гарячі джерела і в долині ростуть дерева, трави і панує лагідніший місцевий клімат. Видовище незвичайне. Я такого не бачив ніде й ніколи. Попереду йшов велетень-олень, вожак, «вождь» з величезними рогами, що нагадували мені деревину, яку малюють на зимових пейзажах. Голова високо піднята, груди могутні... За ним — по два, по три в ряд, як військові, олені з такими ж красивими рогатими головами, поважні, впевнені, а над головами — здавалось осінній ліс — є гілля, немає листя. Ритм руху стада, кінця якому не було видно, задавав вожак: він іде швидше — і стадо прискорює рух, поверне правіше — і всі за ним. Яка гармонія і порозуміння.

Я забув про все і милувався таким чудом природи, якого ще не покалічила людина. Якось стало ніби радісно, що тут я не одинокий, що зі мною хоча б горді й вільні олені.

Стадо плило ритмічно й цілеспрямовано до теплої долини. Та ось вожак дійшов до могильника, до людських кісток. Спочатку підняв голову і понюхав з усіх сторін повітря, понюхав кістки й зупинився. За ним зупинився довжелезний ланцюг стада, кінця якого не було видно. Не нервували, пробували щипати убогу рослинність, а вожак понюхав ще раз повітря, подивився ліворуч — кістки на звіриній стежці, подивився праворуч — невеликий схил сопки, по ній йти всьому стаду буде важко. І він піднявся на схил сопки, де не було кісток, але не було й стежки, витоптаної оленями, і пішов в обхід кладовища, а стадо, спотикаючись, натикаючись на каміння й кущі стланніка — чинно, покірно, без жодного звуку, без команди, здавалось, за якимсь внутрішнім покликом пішло за вожаком. Так ішло попід горою, по схилу, доки не минуло кладовища, а тоді зійшло знову на стежку в долину і попрямувало до тепла. Я спостерігав: ні один олень, ні одною ногою не ступив на людські кістки. Що це? Чудо? Чи почуття великої солідарності з людиною. І досі для мене таємниця. Вождь звірів не ступив навіть на мертву кістку людини, невинно убитої вождем людства.

А чому ж машина по них поїхала? Де ж була людина, справа чи зліва долини?

Стояв, запитував себе, холодні сопки, похмуре осіннє небо, і сльоза скотилась у мішок, де були рятувальні шпильки стланніка.

Чи зможемо колись на це відповісти?

Григорій Нудьга. У снігах над Колимою

Ніч, як могила. Зірвалася буря,
Б’ється скажено об камінь ріка.
Тяжко в неволі. Позбутися б горя.
Крутиться вітер, як думка гірка.

Вітер шаліє з шипінням зміїним,
Скажеш і мерзнуть в повітрі слова.
Нас тут багато. В даремних надіях
Мріє про волю й моя голова.

Правда усе це, чи, може, так сниться?
Хоча б привидилась Ворскла мені!..
Чути, як виє полярна лисиця...
Впала берізка в нерівній борні.

Колима, Атка, вересень (рік ?)

Григорій Нудьга. До Мого Нащадка

Не дорікай нащадку мій суворий,
Що нелегке твоє й моє життя,
Що кайдани у спадок залишаю,
Відходячи у вічне небуття.

Колима, 19 листопада 1949 р.

Григорій Нудьга. Пам’яті Григорія Тютюнника

Коли ми на плечах несли домовину Григорія Тютюнника на Личаківське кладовище, я неждано почув, як жіночий голос викрикнув ніби до живого письменника повні горя й відчаю слова:

— Грицю, та як же це так?

Це було, здається, страшно вимовлене запитання матері. У ньому чулася розпач, безпорадність перед страшним фактом і якась підсвідома невіра у все, що сталося. Так буває з усіма в таких безвихідних обставинах, але оте відчайдушно-болюче запитання: — Грицю, ну як же це так? — чується мені і тепер. — Як же це так? Обірвалась творчість великого таланту в момент розквіту, на 41 році життя. Ніби несли до могили молоду, прекрасну дівчину. Усе це так неждано-негадано. Помер він раптово. Серце.

У моїй пам’яті він зберігся: кремезний, середній на зріст, чуб — вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний. Коли говорив — то відчувалося, що йому немає потреби запевняти: «Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що слово його чесне, зважене. Був натурою цільною і, незважаючи на прибрану хмурість — викликав прихильність до себе і вимовленого ним слова. Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро.

Я не належав до найближчих друзів письменника. Були приятелями, нас єднало те, що ми були земляки (наші села лежать на віддалі всього кількадесятків кілометрів, але у Львові нам здавалося, що ми з одного села), при зустрічах згадували свої полтавські землі, звичаї, природу, мову і її особливості, а коли працювали разом у редакції журналу «Жовтень» — я завідував відділом критики, Тютюнник — відділом прози, а Павличко — відділом поезії — то єднали нас і спільна праця, і література, потреба зробити журнал якнайкращим. Сиділи ми у одній кімнаті, стіл Григорія був напроти мого — всього на віддалі одного метра, і, опрацьовуючи гори надісланих рукописів, ми завжди ділилися враженнями. При цьому кожний, натрапивши на щось порядне — відразу радісно освідомлював сусіда. Коли щось йому подобалося — він радісно звертався до нас: — Ви тільки послухайте, як густо пише оцей чоловік! «Густо пише» — я почув таку образну характеристику твору вперше від нього. Густо — значить сміливо, образно, не так, як усі. Особливо радувався досконалості мови.

Відповідав авторам акуратно і якось мені сказав:

— Це ж елементарний обов’язок редакції.

Як мені було боляче і неприємно, коли на мої листи редакції відповідали мовчанкою.

Багато було всяких розмов і про літературу, і про оточуючий світ, і про мову, про все й не згадаєш, бо чимало уже з пам’яті вигриз безжалісний зуб часу, але деякі епізоди з нашої співпраці й розмов все-таки пригадаю.

Якщо йдеться про літературну працю, творчість — то в ній він був у постійних пошуках, і коли б не передчасна смерть — він досягнув би ще далеко більших творчих вершин.

Найбільше хвилювало його питання правди в літературі. Якось сказав, що ми надаємо лоску нашому життю, як задавакуватий начальник своїм блискучим чоботам. У «Вирі» якийсь із його персонажів справді любується своїми натертими до блиску халявами.

— Хай буде й шерехувато, гірко, але правда, — говорив якось.

Поважав дуже прозу Шолохова. Дуже поважав людей, які серйозно і віддано ставляться до художнього слова, і сам був дуже вимогливим до себе. Пригадаю такий епізод. У час нашої спільної праці в редакції журналу «Жовтень» тут була надруко вана його гарна повість «Хмарка сонця не заступить», а я тоді двома виданнями опублікував у Львівському видавництві збірник «Українська народна сатира й гумор». Григорій тоді жар тував: «Нудьга про смішне пише серйозно, а про серйозне — не хоче писати серйозно». Я справді тоді більше займався гумором, ніж серйозною літературою, хоча рецензії на нові твори все-таки публікував. Якось ішли обідати, зайшла мова у нас про критику. Він запитав, чому я мало відгукуюся на сучасні твори.

— Що ж, Григорію, ви, художники слова, пишете багато неправди, викривляєте життя і хочете, щоб ми, критики, писали про ці твори також неправду. Буде неправда в квадраті.

Бачу — він аж загорівся.

— Так! Це правда. Я це давно спостеріг. Так от знай, що я закроїв таку річ, що в ній буде багато правди, хоч, можливо, мене за неї й битимуть. Бо ж хіба можна миритися з тим, що колгоспників зображають багатими, щасливими, а вони в багатьох випадках не мають навіть того, що виробляють.

Тоді він уже готував свій роман «Вир» і ці питання його особливо хвилювали. На цю тему тоді ми говорили довгенько і Григорій так був задоволений нашою розмовою, тим, що була у нас спільна думка, що він про розмову переказав потім І.Вільде, і вона якось нагадала про це й мені.

У редакції ми всі багато говорили про різні проблеми літератури, особливо про мову. Не став би Григорій письменником, був би прекрасним мовознавцем. Про одне якесь слово міг проголосити цілу розвідку, особливо про мову свого краю. Радувався багатству синоніміки в українській мові, особливо цікавився назвами рослин. Про лепеху — річкову рослину, міг прочитати цілу лекцію.

— Або візьміть слово «просити», а в нас для відповідних ситуацій є ще синонім до нього «циганити». Влучно!

А взагалі він весь час твердив, що досконала мова письменника — це уже твір. Українська мова — український твір. А щоб зображувати всестороннє життя народу — треба, щоб усюди чулося українське слово, звідки його слід здобувати письменнику. Латинь закостеніла, бо не говорив народ.

Якось ласкаво, з великим пієтетом говорив про природу. Журився, що ми її не розуміємо і зневажаємо.

— От стань у лузі серед трави і побачиш, як на тебе дивляться найрізноманітніші і найдивовижніші квіти, а очі їх не завжди радісні, часто плачуть.

Григорій був товариською людиною, якось природно входив у дружні стосунки з людьми.

Це було восени 1956 року. Мене й інших товаришів послали в Кам’янко-Бузький район прочитати в селах по кілька лекцій. Я згадав, що в цьому містечку живе мій земляк, який займається літературою, і вирішив обов’язково відвідати. Після того, як мені райком партії сказав, в яке село маю їхати, я пішов шукати земляка. У маленькому будиночку, типовому для таких містечок, здається, на другому поверсі я знайшов Григорія. За невеличким столом, на якому не було нічого зайвого, стояла портативна машинка, а господар густим почерком писав щось у загальний зошит.

— От пишу новий твір, — показав. — Думаю, щось краще, як попередні.

Не назвав, а я з делікатності не запитав, що за твір. Я здивувався, що пише він у загальному зошиті. Здивувався, що на густо списаних сторінках не було поправок.

Поговорили про різні справи, згадали Полтавщину, я сказав, що через годину маю їхати з лекцією, здається, у Великосілку — тепер не можу пригадати.

— О, то село вимогливе, туди їхати треба не з водичкою. Поїду і я з вами.

І поїхав. Думаю тому, що хотів більше пізнати західноукраїнське село. Тоді він ніяк не міг закінчити роман «Буг шумить», все-таки це не була рідна, знана з малих літ Полтавщина.

Лекція відбувалася в полі, в час обідньої перерви, для колгоспників, які копали буряки. Говорив про сучасну літературу, культуру, науку, навіть техніку. Людей було чоловік 60. Григорій сидів позаду слухачів, спостерігав більше, як реагують на мої слова присутні. Тоді багато говорилося про підготовку до польоту супутників, і я про це згадав між іншим, у ході розмови. Якась жінка з недовірою кинула словами:

— Байка! Щоб людина в небі літала?

Я ще не встиг відказати слово жінці, як Григорій голосно промовив до всіх:

— Якщо не ваші діти, то внуки літатимуть, згадаєте нас!

Жінка махнула мовчки рукою. Всі мовчали. Лекція закінчилася.

— У кого є запитання? — звертаюся до присутніх. Мовчать. Так мовчки і закінчилося все.

Коли їхали в райцентр, я був дуже засмучений:

— Як же так, ні одного запитання? Не досягнув я контакту з слухачами, — кажу.

— Не хвилюйтесь, — заспокоював Григорій. — Це село я знаю добре. Воно дуже своєрідне, а народ діловий. Вони не сприймають агітводички, пустослів’я. Коли у клубі проводили лекції і лектор поливав пустими словесами зал — народ демонстративно покидав приміщення, залишалися тільки активісти. У вас ніхто не встав і не відійшов (а я цього боявся), а це значить, що чогось ми досягли. А що не було запитань — то ж їм ще треба було обідати.

Був Григорій чесним полтавцем і в житті, і в літературі. Про таких, як він, у народних піснях співають «вірний товариш». Мав друзів, але мав і заздрісників, особливо після появи повісті «Хмарка сонця не заступить», з ними він був стриманий у відносинах, навіть тоді, коли вони йому, як він говорив, підлаштовували «чорні діла».

18 червня 1987 р. Г. Нудьга

Григорій Нудьга. Зустріч З Іваном Кавалерідзе

Ірпінь, 3 вересня 1975 року

Поспішу записати враження від трьохгодинної прогулянки (вірніше розмови, бо більше сиділи на лавці центральної алеї Будинку творчості письменників) сьогодні після обіду.

Ще їдучи з Києва — у Літфонді довідався, що 1 кімнату 6 корпусу займає І. П. Кавалерідзе — мій земляк, з яким хоча й зустрічався, але не був ближче знайомий.

І ось біля прохідної — бачу його: сивого, з ковінькою, немічного у старенькому попелястому светрі, з розстебнутим коміром зеленуватої сорочки, у темно-сірих штанях і порваних з боків черевиках незвичної (якоїсь вугластої) форми. Очі глибоко запали, руки сухі, шкіра плямиста. Він довго дивиться на мене, я на нього:

— Кавалерідзе? — запитую.

— Так. А Ви хто?

Пояснюю.

— А земляк, як радий... А я оце з того світу..., був там 6 хвилин... Куди Ви?

— Та здати листи.

Якраз поштова машина відбирала листи і чоловік здавав пошту на прохідній. Почувши розмову:

— Давайте завезу! — я віддав.

— От тепер вільні, — каже він — ходімте я погляну, чи далеко до станції.

Вийшли на вулицю. Пройшли. Він розповів як хворів, як лікували, перейшов від мене направо:

— Я погано чую правим вухом, кажіть у ліве... То ото Станція? Недалеко.

Вернулися, сіли на лавці.

Почалися згадки про Ромен, розпитує, чим я займаюся. Виявилося багато спільних знайомих. Все інше перекажу згодом, а тепер коротенько, — як збудували пам’ятник Шевченку у Ромнах.

— Я розповім, а Ви запам’ятайте.

— А Ви напишіть спогади.

— Пишу, уже 90 сторінок, але дійшов до 1915 р. Та в них я більше про свої зустрічі з визначними людьми, наприклад Шаляпіном.

Пам’ятник Шевченку у Ромнах будували мабуть років 2 чи 3. Почалося з того, що повітова влада запропонувала створити пам’ятник жертвам революції. Почали. Тоді я і Шевченка запропонував. Охоче. Цеглу брали з розбитих у революцію будинків, а от цементу — немає. Бідкаюся. Я тоді керував народним театром... На залізниці сказали, що дадуть 60 бочок цементу, але я повинен скласти проект і побудувати клуб залізничників. Я взявся... Зробили... Цемент був. Проект відразу затвердили, але де взяти робочої сили, щоб бити цеглу на дрібні кусочки... Влада запропонувала в’язнів і бандитів, куркулів, спекулянтів, злодіїв. Привели. Сіли вони нога на ногу: «Не будемо робити...»

Вечером на репетиції аматорського театру розповів... Учасники:

— То ми самі підемо будувати.

Затиркевич-Карпинська:

— Звичайно, я теж (хоч була старенька).

Пішли: порозстеляли рядна на місці будови і цюкаємо, хто молотком, хто сокирою цеглу для бетону. Коли стали форму вати постать — довго рука відпадала, не трималася, переробляли. Нарешті викінчили... Я поїхав у Донбас, робити [ пам’ятник ] Артему.

Пам’ятник цей я люблю, він йшов з перших моїх рук. Він і Сковорода у Лохвиці.

Коли будували пам’ятник — зібрали усіх «спеціалістів»: каменярів, мулярів, хто хоч трохи щось розумівся в муруванні. В час роботи — чую басило мужиче пісню та так — як Шаляпін. Прислухався...

— Підеш до нас у театр?

— Ні, я в півчій у церкві. Не годиться. Та й сім’я.

— Там дають пайок...

Погодився... То був Шкурат.

Отак тоді ще кількох артистів виявили, зокрема Підопригору (Воликівська? Нар[одна] арт[истка] СРСР).

У залізничному театрі під сценою собі зробив кімнату, оббив дошками: там робив, там і спав.

Григорій Нудьга. Молитва

Народе мій, калинова сопілка,
На дереві життя родюча гілка!
Пісні твої дивують здавна світ,
І душу всіх бентежить «Заповіт».

Чому ж сини твої, пригожі і здорові,
Цураються пісень своїх і мови?
Пошли нам, боже, духу того й сили,
Щоб діти Україну, як себе, любили!
Щоб у містах і селах дзвеніло наше слово,
Яке разити ворога було б завжди готове!
Майбутність наша! Ждем тебе, як весну,
Ти збережи нам мову і пісні чудесні!
Могутньої нам єдності надай,
Щоб врятували наш народ і рідний край.

Львів, 1987 р.

З архіву вченого

Дарча козака Леонтія Нудьги (діда Гигорія Нудьги) козакові Антону Нудьзі (батькові Григорія Нудьги) [фрагмент]

31 березня 1902 року

Тысяча девятьсот второго года
Марта тридцать первого дня.

Я, нижеподписавшийся Полтавской Губернии Роменского Уезда Глинской Волости Села Артюховки Козак Леонтий Васильевич Нудьга, даю сию от себя партикулярную купчею крепость своему родному сыну Козаку Антону Леонтиевичу Нудьге в том, что я, Леонтий Нудьга, имею в своем владении приобретенную мною пахотную землю…

Дарча козака Леонтія Нудьги (діда Гигорія Нудьги) козакові Антону Нудьзі (батькові Григорія Нудьги) [фрагмент]
Дарча козака Леонтія Нудьги (діда Гигорія Нудьги) козакові Антону Нудьзі (батькові Григорія Нудьги) [фрагмент]

Довідка матері Григорія Нудьги — козачці Ярині Нудьзі

3 квітня 1911 року

Свидетельство

Сим удостоверяю, что предъявителька есть действительно Полтавской Губернии Роменского уезда Глинской волости села Артюховки козачка Ерина Михайловна Нудьгина в том, что она Нудьгина желает отлучиться с места жительства из села Артюховки на богомолье в город Киев, в чем удостоверяя Артюховский сельский староста Сергей Троценко.

1911 г. Апреля 3 дня

Довідка матері Григорія Нудьги — козачці Ярині Нудьзі
Довідка матері Григорія Нудьги — козачці Ярині Нудьзі

Записка Максима Рильського директорові Укрвидаву

4 травня 1945 року

Спілка радянських письменників України

Голова правління

Високошановний Кузьма Кіндратович!

Тов[ариш] Нудьга підготував до друку дуже інтересну збірку пісень ХІХ ст. — книжного походження. Вважаю, що Укрвидаву її доконче треба видати.

З пошаною М. Рильський

4/5.45

Перепустка Григорію Нудьзі, звільненому з табору

форма 51

ПРОПУСК № ___

Предъявителю сего, освобожденному из лагеря

АВ МВД

Фамилия Нудьга

Имя Григорий

Отчество Антонович

Год рожд. 1913 национальность украинец

Ст. ст. УК 54-10 ч ІІ срок 10/3

Дата освобождения 29. Х — 51

Разрешается посадка на пароход для выезда к избранному месту жительства в Перемышлянский рн. Львовская обл.

Настоящий пропуск действителен для проезда из б/х Нагаево до бухты _________

Начальник 2 отделения с/о

лагеря АВ МВД (Щепотьев)

«__» __________ 195_ г.

Перепустка Григорію Нудьзі, звільненому з табору
Перепустка Григорію Нудьзі, звільненому з табору" title="Перепустка Григорію Нудьзі, звільненому з табору

Довідка про скасування судимості Григорія Нудьги

27 вересня 1954 року

Выписка

Протокол № 4 «27» сентября 1954 г.

заседания Президиума Верховного Совета СССР

Паспорт выдан 1954 [г.]

Ходатайство о снятии поражения прав и судимости с НУДЬГИ Григория Антоновича, осужденного Военным трибуналом войск НКВД Полтавской области 8 августа 1945 года по ст[атье] 54-10 ч[асти] 2 УК УССР к 10 годам лишения свободы с поражением прав на 3 года и конфискацией лично принадлежащего ему имущества.

Наказание отбывал с 12 мая 1945 года. Освобожден 29 октября 1951 года.

Дело № ДП-6564.

С Нудьги Г. А. снять поражение прав и судимость.

Секретарь

Президиума Верховного Совета СССР (Н.Пегов)

Відгук Максима Рильського на рукопис праці Григорія Нудьги «Пісні українських поетів» («Пісні літературного походження»)

24 травня 1955 року

Відзив
про рукопис Г. А. Нудьги «Пісні українських поетів»
(«Пісні літературного походження»)

Григорій Антонович Нудьга давно і плідно працює в галузі вивчення (і публікації) українських пісень та романсів літературного походження. Йому належить честь установлення авторства щодо багатьох пісень і романсів, які часом невірно приписувались тим, хто їх не складав, а часто й залишалися до недавнього часу анонімними, хоч літературність їх походження і була очевидною. Перед війною в «Бібліотеці поета» («Радянський письменник») вийшов томик пісень і романсів літературного походження в упорядкуванні Г. А. Нудьги. Про цінність цього збірника не може бути двох думок. Той збірник, що лежить тепер переді мною, являє новий серйозний крок у праці тов[ ариша ] Нудьги. В ньому вміщено дуже багато як ві до мих, так і невідомих досі широкому загалу пісень і романів, імена авторів яких у багатьох випадках пощастило вперше точно установити Г. А. Нудьзі, багато творів залишилося проте, та мабуть надовго, а то й назавжди залишиться анонімними. Укладач подає в збірнику і кілька народних пісень, записаних у Х V І-Х V ІІІ століттях, що, за слушною його дукою, показують, на які зразки орієнтувались поети дожовтневої доби (саме вона представлена в збірнику), створюючи тексти пісень і романсів, котрі набули великої популярності і кінець кінцем, за ознакою побутування, стали народними. Дуже великий інтерес викликають уміщені в збірнику (в коментарях) переклади українських пісень на іноземні мови, — переклади, що свідчать про міжнародну славу української народної творчості, а також українські переклади революційних пісень.

Збірник, крім самих текстів пісень, містить у собі солідний науковий апарат, який показує в особі т[ овариша ] Нудьги серйозного і вдумливого дослідника і міг би розростись у велику спеціальну монографію.

Книга, укладена Г. А. Нудьгою, становить не тільки велику естетичну цінність, а й показує наочно той органічний зв’язок, який існував протягом століть між народною творчістю і передовою українською поезією. Видати її не тільки можна, а й доконче треба.

Максим Рильський

24. V.1955 р.

Лист Володимира Сосюри до Григорія Нудьги

5 жовтня 1957 року

Шановний Григорій Антонович!

Вірші, що Ви мені надіслали, «Якби то я знав» і «Твої очі», це — мої вірші з збірки «Журавлі прилетіли», виданої в 1940 році видавництвом «Радянський письменник».

Тільки 3-й рядок першої строфи має інше закінчення — не: «осіннім», а «і синім».

Те ж саме — 1-й рядок 2-ї строфи (закінчення його) — не: «що зрошують поле», а «що зрощує поле».

На жаль, у мене збірки «Журавлі прилетіли» немає. Може є у Львові.

Але я точно знаю, що це мої вірші, написані до війни, один — «Якби то я знав» — у Харкові, і другий — у Києві, і присвячені вони моїй дружині Марії, яка теж їх добре пам’ятає.

Дякую Вам за те, що ви знайшли їх переписані з вуст народу. Це — найвища для мене радість і нагорода.

Бажаю Вам нових успіхів в Вашій благородній роботі.

Щиро й завжди Ваш

В. Сосюра

5 /Х — 57.

Лист Олександра Білецького до Григорія Нудьги

31 травня 1960 року

Вельмишановний Григорі є Антоновичу !

Тільки що одержав Вашу працю «Бурлеск і травестія» і прошу прийняти від мене щиру подяку. Дуже цікавий підбір матеріалу, повчальна вступна стаття — але загадка «Оди малоросійськ и й крестьян ин» залишається для мене нерозв’язаною. Коли ще поживу, звернусь до дослідження цього твору. Бажаю Вам успіхів в Вашій подальшій роботі: хотілося бути чи свідком, чи вчасником того дня, коли Вам по заслугам буде присуджена ступінь доктора філологічних наук.

З найкращими побажаннями

Олександр Білецький

Лист Андре Мазона до Григорія Нудьги

13 червня 1960 року

REVUE DES ÉTUDES SLAVES

9, Rue Michelet, PARIS (VIe )

Paris, le 13 juin 1 960.

Très honoré collègue,

Je me fais un plaisir de vous envoyer par le même courrier, recommandé, un exemplaire de Doumy ukrainiennes publiées et traduites par Mme Scherrer. Quant à l’Adieu des Fiancés, je vais tâcher de le trouver.

Nous serions heureux de recevoir de vous les dernières, ou tout au moins la dernière publication de l’Institut des Sciences sociales.

Je vous prie, très honoré Collègue, de bien vouloir être assuré de mes sentiments les meilleurs.

André M а zon

Лист Андре Мазона до Григорія Нудьги

26 вереня 1960 року

UNIVERSITÉ DE PARIS

INSTITUT D’ÉTUDES SLAVES

Reconnu d’utilité publique

9, Rue Michelet, PARIS (VIe )

tél.: Danton 50-89

Ernest DENIS. Fondateur

Paris, le 26 septembre 1960.

Monsieur le Professeur NUDHA

rue Radianska 24 Lvov

Très honoré Collègue,

Je vous remercie vivement de votre lettre, de la part de Madame Scherrer et de ma part. Nous sommes tout particulièrement intéressés par l’établissement de relations régulières d’échanges (livres et articles) entre l’Université de Lvov et notre Institut d’Études Slaves. Nous vous remercions à l’avance pour tout ce que vous pourrez faire à cet é gard.

Je vous prie, très honoré Collègue, de bien vouloir être assuré de mes sentiments les meilleurs.

André Mаzon

Довідка Григорієві Нудьзі про припинення судової справи

25 грудня 1967 року

Українська Радянська Соціалістична Республіка

Полтавський обласний суд.

м. Полтава, вул. Гоголя, № 7.

25 декабря 1967 р. № 02-42

гр[аждани]ну Нудьге Григорию Антоновичу

г. Львов-44, ул. Энгельса, 60, кв. 5

СПРАВКА

Дело по обвинению гр[аждани]на Нудьги Григория Антоновича, 1913 года рождения, до ареста работал старшим научным сотрудником Львовского Филиала Академии Наук УССР, пересмотрено президиумом Полтавского областного суда 25 декабря 1967 года.

Приговор Военного Трибунала войск НКВД Полтавской области от 8 августа 1945 г. в отношении Нудьги Г. А. отменен и дело производством прекращено.

НУДЬГА Григорий Антонович реабилитирован.

Председатель

Полтавского областного суда (В. Потапенко)

Лист Григорія Нудьги до секретаря Львівського обкому КПУ

25 листопада 1970 року

25.ХІ.70

Секретареві Львівського обкому КПУ

тов. Пирожаку Казиміру Івановичу.

На протязі кількох років я працював над питанням вивчення і реставрації фонозаписів Лесі Українки. В процесі роботи було виявлено і запис голосу Лесі Українки. Громадськість цим зацікавилась. Львівська телестудія попросила розповісти про це телеглядачам. Я написав сценарій, його прийняли, в суботу 21 листопаду мала бути передача. Я приготувався, поробили фотоілюстрації і т.д. Та раптом у п’ятницю, напередодні передачі, мені працівники телестудії заявили, що я не буду виступать, тільки прочитають мій текст. Чому — пояснень ніяких не дали.

Після закінчення передачі жодним словом не було сказано, хто ж є автором сценарію. Гадаю, що це було зроблено не випадково. Хтось заборонив це робити.

Чому, за які провини мені нанесено ще один незаслужений, особливо принизливий «ляпас»?

З пошаною Г.Нудьга,

кандидат філологічних наук.

P. S. Редакція журналу «Жовтень» також несподівано, без будь-яких пояснень, зняла мою статтю, уже заверстану. В чому справа?

Лист в Інститут суспільних наук АН УРСР про обрання Григорія Нудьги членом Міжнародного центру вивчення народних і революційних пісень

12 вересня 1971 року

Копия

Magyar Tudományos Akadémia Budapest, 12.9.1971 г.

MUNKÁSDAL BIZOTTSÁGA

Centre International Pour La Recherche des Chansons D’Ouvrier

Secretaire de la Со mm і ss іо n Ре rm а n а nte: Dr. A. Szatmári

Budapest, X. Körös і Cs. ut 43/D Tel: 149-329 (Hongrie)

Институту Общественных Наук

г. Львов

Имею честь доложить о том, что мы проф. Нудьгу Григ. Антоновича на основании его трудов в области фольклористики УССР сегодня на общем собрании Постоянного Комитета с его согласием зачислили в члены Центра Международного по изысканию народных и революционных песен.

Об этом мы и его письменно сообщили, известили. Он после сего имеет право на совещаниях, конференциях нашего Центра по нашему приглашению участвовать. Мы рады, что мы такого представителя, как проф. Нудьга Гр. А., от имени нашего большого соседа, как Советская Украина, имеем в наших рядах.

С глубоким уважением

А. А. Сатмари, кандидат исторических и географических наук, секретарь Центра

Телеграма Михайла Стельмаха до Григорія Нудьги

[1970-і роки]

Министерство Связи СССР

Телеграмма

Львів, [ вул. ] Енгельса, 60/5

Григорію Нудьзі

КВ/30/107 Киева 30/7501 47 1 1730

Ваша робота оригінальна, моя посередня, популяризаторська. Написав її десять років тому, коли не міг висловити Вам подяки. Потім працю так заредагували, що махнув рукою. Винен, що не повернувся до неї, щоб сказати і про Вас добре слово. Прийміть моє пробачення, прийміть і подяку.

Стельмах

Витяг з наказу Інституту суспільних наук АН УРСР про звільнення Григорія Нудьги

18 вересня 1972 року

ВИТЯГ З НАКАЗУ № 114

по Інституту суспільних наук АН УРСР

м. Львів, від 18 вересня 1972 р.

§ 3.

Звільнити з посади мол[одшого] наукового співробітника відділу української літератури кандидата філологічних наук НУДЬГУ Григорія Антоновича днем 19 вересня 1972 р. за скороченням штатів.

Підстава: Постанова Бюро Президії АН УРСР № 294 від 31 липня 1972 року та погодження МК профспілки інституту.

В. о. директора Інституту (М. К. Івасюта)

Витяг з наказу Інституту суспільних наук АН УРСР про звільнення Григорія Нудьги

31 січня 1973 року

ВИТЯГ З НАКАЗУ № 12

по Інституту суспільних наук АН УРСР

м. Львів, від 31 січня 1973 р.

§ 5.

На підставі § 3 наказу по інституту № 114 від 18 вересня 1972 р. про звільнення з посади мол[одшого] наукового співробітника відділу української літератури, к[андидата] ф[ілологічних] н[аук] НУДЬГИ Г. А. за скороченням штатів, відповідно до заяви останнього від 20 вересня 1972 р. та клопотання МК профспілки про надання йому можливості працювати до одержання пенсійного утримання (наказ по інституту № 115 від 20 вересня 1972 p.) звільнити кандидата філологічних наук НУДЬГУ Григорія Антоновича з посади мол[одшого] науко вого співробітника відділу української літератури днем 1 лютого 1973 р.

Підстава : Накази по інституту № 114 від 18 вересня 1972 p. т a № 115 від 20 вересня 1972 р., рішення МК профспілки від 14 вересня 1972 р. (прот [ окол ] № 14) і заява НУДЬГИ Г. А. від 20 вересня 1972 р.

Директор Інституту (М. М. Олексюк)

Лист Леоніда Новиченка до Григорія Нудьги

[листівка з портретом Леоніда Новиченка, на звороті підпис: Леонід Новиченко, Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка]

30 грудня 1973 року

Григорію Антоновичу Нудьзі — на порозі Нового, 1974-го — із спомином про Гадяч, про студентські гуртожитки — З побажанням щастя, здоров’я, нових наукових відкриттів і знахідок.

Л. Новиченко

30.ХІІ.73

Лист Григорія Нудьги до першого секретаря Роменського РК КПУ

10 липня 1977 року

Першому секретареві Роменського РК КПУ

Я родом з села Артюхівки Роменського району, де тепер проживає моя сестра НУДЬГА Параскевія Антонівна. Їй тепер 53 роки.

В роки Вітчизняної війни, щоб не потрапити на німецьку каторгу, вона, дівчина, взимку ховалася в сіні, застудила хребет, захворіла і навіки стала, по суті, інвалідом, одначе все життя працювала й працює в колгоспі.

Останнім часом до мене дійшли тривожні вісті, які й змусили написати до Вас цього листа, оскільки в даному питанні є щось більше, ніж особисте.

Цієї весни взаємини моєї сестри з місцевим сільським керівництвом чомусь загострилися. Дійшло до того, що, як мене сповістили, наказали їй «і хліба в магазині не давать, та почали люди кричать» і розпорядники втрималися від такого твердого заходу. Налякана цим, сестра перестала ходить у магазин за хлібом, який це був великий моральний удар по людині, яка все життя працювала на полях рідного села.

З якоюсь місією (без будь-яких документів) її відвідали голова сільради з участковим міліціонером, наслідком чого вона втратила свідомість. До того ж серед білого дня у її хаті з’явився п’яний хуліган і жінці довелося втікати на дах, кричати до односельчан «рятуйте!» Це не вперше, сестра зверталася уже до сільської влади, в суд, одначе бандитські наскоки не припиняються.

Цього року її послали працювати вантажницею (грузчиком) до млина, що, можливо, і стало причиною конфлікту з керівництвом колгоспу. Старшій жінці працювати вантажницею — далебі важкувато! Та що б там не було, немічну жінку, яка своїми руками виростила і зібрала сотні тон зерна, буряків, взагалі все життя виробляла хліб — на старості літ зневажати, пробувати заборонити КУПУВАТИ ХЛІБ (хай навіть у той день, коли вона наперекір волі керівника не змогла вийти на роботу) — це, м’яко кажучи, недобре і не відповідає настановам Комуністичної партії і Радянського уряду про взаємини керівників з трудящими.

На жаль, я лежу в ліжку після операції і не міг сам побувати в рідному селі, щоб особисто пізнати справжні причини конфлікту, тому Вас наперед перепрошую, справу подаю за листами з села, хоч сама сестра чомусь мовчить.

Дуже прошу Вас доручити комусь пильно й об’єктивно вивчити дану справу і, якщо наслідком цього буде, як кажуть, «торжество справедливості» — це порадує людину, про яку я турбуюся, радітимуть сусіди, її близькі подруги, радий буду і я, а Вам висловимо щире спасибі.

Перепрошую за турботи!

З пошаною Григорій Нудьга, член Спілки письменників Радянського Союзу.

10. VII.1977

Львів-44, Енгельса, 60, кв. 5, Нудьга Григорій Антонович

Лист Євгена Кириленка до Григорія Нудьги

5 лютого 1982 року

Дорогий Григорію Антоновичу!

Одержую багато листів, але Ваш — особливий.

Котляревський в моєму житті відіграв особливу роль. Вчився в російській гімназії, але був у мене товариш Осташков, росіянин, син директора учительської семінарії. У батька була хороша бібліотека, я брав читати книжки. Одного разу він дав мені «Енеїду» Котляревського. Це була перша українська книжка, ще до «Кобзаря». Мені важко було її до кінця зрозуміти, але вона щось розворушила. Під час громадянської війни я побачив перший наш радянський плакат. Не пам’ятаю малюнка, але пригадую два рядки: «Мужича правда єсть колюча...» і мене вразила ця співзвучність новому життю.

Можна багато писати: мій підручник для V І класу 1935- 19 36 рр. і т. д. А ле розібрався я як слід тільки в 60-х роках. Зокрема хотілос я показати закономірність появи Лобисевича. Мені зняли посилання на одне джерело й виходить, що все це є у Петрова, а справді це не так. Далі реабілітація П а рпури — Кам’янецького. Це ж не були грошолюби. Я певен, що коли б не вони, «Енеїда» лишилася б у р у копису й була б пізніше чимось подібна на Рачинського. Все потрібно у свій час. Хотілося показати широкий діапазон Котляревського (історія, мова, фольклор, театр).

Я думаю, що Ш. зняв вірша з «Кобзаря» 60 р. під впливом Куліша. Не міг він так змінити свою думку.

На жаль, торік у мене не було змоги як слід попрацювати над машинописом. Кінчав біографію, хворів, було чимало неприємностей. Зняли чудову цитатту з Білецького (1969 с. 125 ), я вставив у верстці на с. 130 (але випала вся серцевина).

Я трохи розписався... О сь чому мені було дуже приємно одержати В[ашого] листа. Зичу Вам доброго здоров’я й нових цінних публікацій!

Завжди Ваш Євг. Кириленко

5.02.82. Пришлю Шевч. Зб.

Лист Григорія Нудьги до директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського

6 вересня 1988 року

6.9.88

Директору Інституту Мистецтвознавства, етнографії

і фольклору ім. М. Т. Рильського тов. Зубкову С.Д.

Шановний Сергію Дмитровичу!

Справа, з якою звертаюся до Вас, може видатися задавненою, та я гадаю, доки живе людина, до тих пір і справи, пов’язані з нею, можуть бути не задавненими.

А річ ось у чім.

Ще коли був директором Інституту М. Т. Рильський і планувалося видання серії збірників українського фольклору, він мені якось сказав, що том пісень літературного походження Інститут замовить підготувати мені, оскільки тоді цим питанням на Україні займався я і підготував кілька видань та розкрив авторство багатьох пісень. Я дав згоду. Пізніше, коли дійшла черга до видання тому пісень літературного походження, я написав листа до Вас як директора Інституту, сповістив про колишню домовленість з М. Т. Рильським і висловив готовність працювати над томом. Ви відповіли, що цей том буде доручено підготувати комусь із працівників Інституту (доручили В. Г. Бойку). Річ звичайна. Законно. І я не згадував би про це, коли б не деякі не зовсім делікатні факти. У підготовленому й опублікованому томі «Пісні літературного походження», який по суті укладений за матеріалами і навіть за композиційними схемами моїх збірників «Пісні та романси українських поетів» (1940, 1956 — 2 томи, 1960) і публікаціями в періодиці, мого прізвища як першого радянського дослідника даної проблеми — ні разу не згадано, про що були натяки навіть у рецензіях. Складається вражіння, що все опубліковане — наслідок довголітніх досліджень В. Бойка. Мене усунути від усього було легко, бо я ходив тоді у «реабілітованих» (навіть двічі — один раз Президією Верховної ради, а другий раз судом). Документи ці Вам були відомі. Ви їх читали, коли я захищав дисертацію «Пісні літературного походження». Та дехто (О. Дей, в пориві заздрощів) та й інші цього не хотіли й знати, нечесними способами намагалися кинути тінь на мою особу як «політично ненадійну». Так легко можна було позбутися конкурента [ і ] розчистити собі прямий шлях. Безчесний, але шлях, а до суті хто й коли буде там докопуватися. Мене всюду з фольклористики — без будь-яких причин викреслювали. А я ж був один з перших співпрацівників новоствореного Інституту фольклору. А перше дослідження «Пісні літературного походження в українському фольклорі» (3,5 др. арк.) опублікував у Наукових записках Інституту літератури у 1939 р., а в 1940 р. вийшла перша антологія «Пісні та романси українських поетів». Були й наступні публікації, але про них у виданні Інституту ні слова, так, ніби все почалося з В. Бойка. Тоді ж у працях співробітників Інституту Ф. Лаврова, А. Омельченка, О. Дея були подібні «казуси», навіть цитати з моїх праць (наведені в лапках) подавалися без згадки мого імені як автора. Чому? Не знаю.

Ви скажете, що це справа авторів, а не Ваша. До них слід звертатися. Ні! У мене зберігся лист від Вас, у якому Ви пишете, що у томі пісень літературного походження, який готується, буде згадане моє видання (яке? — не знаю), а прізвище не буде згадане. Чому — не пояснено. Забороняти згадувати прізвище в друкові було завжди компетенцією відповідних державних органів, а не осіб і наукових установ. Тим більше, що мої роботи в ті роки друкувались в багатьох виданнях, отже ім’я не належало до «заборонених».

Тоді на Ваш лист я не міг відповісти і опротестувати самочинство — був тяжко хворий, мав 2 операції, а потім інфаркт та інсульт.

Тепер я хотів би знати, на якій підставі у виданні «Пісні літературного походження» (для підготовки якого використані мої розвідки) обійдено моє прізвище як дослідника даної проб леми, не названо нічого, зробленого мною, так, ніби мене й на світі не було? Тоді ж я був уже двічі реабілітований, а не «ворог народу». Чи мали Ви, як директор Інституту, спеціальну вказівку від відповідних органів, а чи це була Ваша особиста воля? Це стосується усіх видань.

Хочу знати правду. Адже мене зовсім безпідставно принижено, скривджено, кинуто на мою особу й працю чорну тінь, від якої й тепер не можу позбутися.

Хотів би, щоб Інститут, або автор (ще один живий) якось знешкодив цю несправедливість. Можливо й через журнал «Народна творчість та етнографія». В цьому є велика потреба.

З пошаною Г.Нудьга

Львів-20, Торф’яна, 10, кв. 73, Нудьга Григорій Антонович

Лист Петра Жура до Григорія Нудьги

3 липня 1989 року

3/ VII.89.

Ленінград.

Сердечне спасибі Вам, дорогий Григорію Антоновичу, за «Українську пісню в світі». Всі ми, починаючи з колиски, маминої колискової, виростали душею з рідної пісні. А вона ж іде по всьому світу, як це показано у Вашому капітальному труді. Починаю з захопленням читати. Маю надію невдовзі віддарувати її і своєю книгою про верховного володаря нашої пісні, Кобзаря України Шевченка.

Будьмо!

З повагою Ваш

П. Жур.

Заява Григорія Нудьги на ім’я директора Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові

25 грудня 1989 року

Директору Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові.

Вченій раді Інституту

Григорія Антоновича Нудьги

ЗАЯВА

У 1936 році, коли я був ще студентом Київського державного університету, мене запросили до праці в АН спочатку лаборантом, а скоро зарахували й молодшим науковим співробітником. Потім була війна… Фронти… З 1944 року (мав «бронь» ) почав працювати в [ иконувачем ] о [ бов’язків ] старшого наукового співробітника філіалу АН у Львові. Потім (1945) був безпідставно заарештований, страшна Колима, реабілітували, вибачилися, але після повернення на роботу до Інституту суспільних наук мене уже «тримали» 17 років молодшим науковим співробітником, хоч я уже мав опубліковані монографії, сотні робіт різного змісту й обсягу. Я багато разів подавав заяви на конкурс заміщення посади старшого наукового співробітника відділу літератури, але кожного разу невідомі органи відхиляли мою кандидатуру. Одночасно викреслювали зі списку тих, що мали б захищати докторську дисертацію.

Був момент (за Хрущовської «відлиги» ), коли відділ науки Львівського обкому КПУ дозволив допустити мене до конкурсу на заміщення посади старшого наукового співробітника, однак заввідділом тов [ ариш ] Щурат С.В. не побажав це робити, мотивуючи: «Вони сьогодні дозволять, а завтра будуть мене бити, що допустив Вас до цієї посади».

Подібний опір виявили й директор Інституту М. Олексюк та його заступник М. Івасюта.

Працював я весь час під тяжким гнітом, терплячи зневагу й приниження. Панувало свавілля. Його, очевидно, підтримувала й партійна організація. Порушуючи найелементарніші закони, мене згодом без будь-яких пояснень за що — звільняють тричі з посади молодшого працівника й тричі поновлюють, але вимагають уже самому подати заяву на звільнення, бо інакше напишуть мені у трудовій книжці, що звільнений з політичних мотивів.

Мені тоді не було ще 60 років. Згодились почекати…

Дали мені пенсію 96 крб., а в мене діти ще вчилися.

Рідкісний факт: у 1936 році став молодшим науковим співробітником АН у Києві, через 40 років звільнили як молодшого наукового співробітника АН у Львові! Чи я бездарність? Але ж мав сотні робіт, був членом двох міжнародних наукових товариств. А за що така кара? Адже ж реабілітований, а колимський стаж записано до трудової книжки як працю в АН! То ж що? Помста, свавілля. Знову: — За що?

Після звільнення я захворів, мав 2 операції, два інфаркти, інсульт, гіпертонію і злидні, бо при 96 крб. спробував дещо надрукувати — мені знизили пенсію до 77 крб. місячно, хоча середньомісячний мій гонорар був 6 крб. Отак і живу, хоча останнім часом трохи підтримала Спілка письменників.

Моє життя проминуло під тяжким гнітом, цькували як хоті ли… Я цілком усвідомлюю, що повернути тепер нічого неможливо — ні права захищати докторську дисертацію, ні одержати посаду старшого наукового співробітника (піду з цього світу почесним «молодшим»), ні підвищення пенсії (96 крб.!). Усе потоптано.

Але хотілося б, аби мені сказали хоча б тепер — за що мене так жорстоко переслідували й цькували? Адже я не виволанець. Реабілітований. Є ж іще в Інституті люди, які мали до цього певне відношення (Д. Гринчишин, М. Гурладі, парторганізація).

Скажіть хоча б тепер: за що?

У інших країнах — за беззаконня вибачаються. А в нас?

З пошаною

Львів-20, Торф’яна, 10, кв. 73. Нудьга Григорій Антонович

25 грудня 1989 р.

Архівна довідка Григорієві Нудьзі про скасування судимості

28 лютого 1990 року

290020, Украинская ССР,

г. Львов, ул. Торфяная, д. 10, кв. 73

т. Нудьге Г.А.

Главное архивное управление при Совете Министров СССР

Центральный государственный архив Октябрьской революции, высших органов государственной власти и органов государственного управления СССР (ЦГАОР СССР)

119817, Москва, Б. Пироговская, 17. Тел. 245-81-41

28.ІІ.90 г., № 1475

АРХИВНАЯ СПРАВКА

Постановлением Верховного Совета СССР от 27 сентября 1954 г. с гр[ажданина] Нудьги Григория Антоновича, осужденного Военным трибуналом войск НКВД Полтавской области 8 августа 1945 года по ст[атье] 54-10 ч[асть] 2 УК УССР к 10 годам лишения свободы с поражением прав на 3 года и кон фискацией лично принадлежащего ему имущества, отбывавшего наказание с 12 мая 1945 года и освобожденного 29 октября 1951 г., снято поражение прав и судимость.

Зам. директора архива А. В. Добровская

Зав. архивохранилищем С. В. Сомонова

Лист Олеся Гончара до Григорія Нудьги

18 серпня 1990 року

Вельмишановний Григорію Антоновичу!

Дякую Вам за книжку, за такі змістовні дослідження.

Згоден з Вами: творцем культури Київської Русі був, ясна ж річ, передовсім український народ, адже його творчість виявля ла себе ще задовго до княжих часів, про що свідчать українські веснянки, землеробський — весільний, купальський та інший — обрядовий фольклор. Яка ж там була мова — хіба не українська? Історична наука, безперечно, грішить проти істини, визначаючи ледве не рік і день, коли виникла українська нація та її мова (боронь Боже, щоб не виявилась вона старшою за «старшого брата» ). Звичайна й досить примітивна — на догоду шовіністам — вульгаризація. Народ такої осідлості, такої щедрої поетичної вдачі формував свою культуру, треба думати, упродовж не одного тисячоліття. Я, скажімо, вважаю природним уявити, що співи, звичаї, зачатки мови нашого народу могли вже сусідити з піснями еллінськими, античними, — а чому б ні?

Вітаю Вашу працю. Надто ж актуально нині, в добу українського Відродження, якнайповніше виявляти зв’язки України з середньовічними європейськими університетами.

Нових Вам звершень. Зі щирою повагою Ол. Гончар

18.08.1990

Лист Григорія Нудьги до видавництва «Музична Україна»

20 липня 1991 року

Видавництву «Музична Україна»

Шановні товариші!

Питання, яке порушую в цьому листі, виходить за рамки особистих інтересів. Через нього проглядає хвороба часу, отже на нього слід звернути увагу, аби хоч якось покращити наші моральні засади.

Коли у нас повсюду панували насильство і беззаконня — багато імен викреслювалося з нашого культурного процесу. Дехто цим скористався: викреслили з процесу якогось автора, а його працею можна скористатися безборонно, бо він не може себе захистити. Було так і зі мною, коли за «антисоветскую агитацию» мене заслали на 10 років на Колиму. У вироку трійці записали: 1. «К леветал на тов. Сталина, что он угнетает народы, национальные культуры». 2. «Извращает язык украинский в националистическом духе». 3. «Утверждал, что в творчестве Шевченко больше национальных мотивов, чем социальных». … И 10 лет».

Помер Сталін. Мене звільнили, реабілітували, але за Брежнєва знову почали переслідувати уже як «реабілітованого». Або не друкували зовсім, або ж дозволяли «дрібнички». Видавництво «Музична Україна» знає, як тяжко пробивалася до друку моя робота «Українська пісня в світі». 20 років її не хотіли видавати. Не друкували й інших праць.

Та це ще не велика біда. Раніше надруковані мої праці безсоромно крали, трошки підправляли й видавали від новим прізвищем. А я як «політично ненадійний» не міг нічого зробити. Бо передо мною стояли монополісти з центральних установ, а за ними партапарат. Ось приклад.

Ще з 1936 року я розробляв проблему впливу літератури на фольклор, зокрема питання переходу літературних творів у пісенний репертуар народу. Написав велику роботу «Пісні літературного походження» (надрукована в 1939 р.), видав 4 томи пісень українських поетів, встановив десятки авторів популярних у народі пісень. Опублікував на цю тему десятки статей… М. Рильський писав, що «пріоритет в розробці даної проблеми належить у нашій літературі Г. Нудьзі». Та справа не в пріоритеті, як… Знову грабунок «серед білого дня»…

У 1978 році працівник Інституту фольклору АН УРСР тов [ ариш ] В. Бойко видав збірку «Пісні літературного походження». Змістом і навіть текстуально (на це звернув увагу навіть Погребенник) вона вся виходить з моїх публікацій, однак моє прізвище ніде не згадане жодного разу.

Я написав протест директору інституту, але ніхто мені нічого не відповів. Проминуло беззаконня брежнівщини, але залишилися методи подальшої дискримінації «бувших». І в «Музичній Україні». Ось доказ. Вийшла книжка Ф. Погребенника «Наша дума, наша пісня» («Музична Україна», 1991), і в ній автор, безперечно користуючись моїми роботами (для годиться згадав і моє прізвище), виставляє так усе, ніби він є першовідкривачем, а до нього все було «чистим полем». Те, про що я писав, Погребенник веде розмову як про першовідкриття. Ось один тільки приклад. У моїй антології «Пісні та романси…» (т. 2, 1956) надруковано романс «Ти несись, мій спів, з мольбою» з приміткою «переклад німецького романсу невідомого автора». Я й справді тоді не знав, хто його написав, але через рік установив автора (Л.Рельштаб), а одночасно відкрив авторство й багатьох інших пісенних творів. Про це я й розповів у «Літературній газеті» (1958, № 96). Звичайно, коротко. Ф. Погребенник у книзі «Наша дума, наша пісня» говорить про німецького автора як про відкриття, хоча дещо є в нього й нового. Якщо він скористався моїми матеріалами, то варто було про це якось згадати. Якщо мої публікації йому невідомі — то в книжці все повинно б бути інакше. Більшість пісенних творів, які розглядає Ф. Погребенник, були предметом моїх досліджень, але про це він чомусь мовчить.

Не писав би я про все це, коли б до замовчування своїх попередників у розробці проблемних питань не вдавалися й інші автори. А треба якщо не шанувати, то бодай згадувати своїх сучасників і попередників.

ДИРЕКТОРУ ІНСТИТУТУ ФОЛЬКЛОРУ ТА ЕТНОГРАФІЇ: Чи не варто було б хоча б вибачитися (Бойку й редколегії) за брутально потоптану мою працю й ім’я? Адже я давно реабілітований.

З пошаною

Львів-20, Торф’яна, 10, кв. 73. Нудьга Григорій Антонович

20.7. 91

Лист Григорію Нудьзі з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України

13 жовтня 1993 року

290020, Львів,

вул. Торф’яна, 73

Нудьзі Г. А.

Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

254025, м. Київ-25, вул. Володимирська, 22-а

ЦДАМЛМ України, тел. 228-44-81

13.10.93 № 01-34/208

На № _______ від 30.09.93

Шановний Григорій Антонович!

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України повідомляє, що з переданих Вами документів у архіві-музеї започатковано фонд № 893.

Просимо поповнювати Ваш іменний особистий фонд.

Директор архіву-музею М. І. Крячок

Лист Григорія Нудьги до Валерія Шевчука

7 грудня 1993 року, Львів

Високоповажний Валерію Олександровичу!

Досить давненько ми не обмінювалися «словами правди», відколи відійшов від наших зацікавлень С. Климовський — кожного обсіли свої турботи і вболівання. А я таки про Климовського все ж таки продовжую зробити щось більше. Написав монографію, подав у ній великі додатки (фоторепродукцію рукописів з архіву царя, розшифрування, велику кількість документів з-за кордону, напр. з США і ін.). Роботу взялися надрукувати, набрали, зробили верстку й макет книги, мала вийти до Конгресу україністів, але... не вистачило грошей. Вирішили скоротити наполовину, почали готувати видання і знову... гроші.

Отак і сиджу над цими двома, як модно говорити, проблемами. Природно, здоров’я дев’ятого десятку не тримається мене й на мої молитви не зважає. Маю підготовлені 4 книги, передруковані, але сподівання на їх видання не маю. І все частіше запитую, як і всяк : «Для чог о я жив? Що я зробив? Чи потрібне все те, що я думав-передумав бодай комусь?» Оче видно, що ілюзіями жить немає ніякої рації. Зіходиш зі сцени — забувають, бо гряде нове. А кожна ж людина хоче, щоб про неї згадали «незлим, тихим словом».

Львівська організація Спілки письменників, наукові установи, інститути кілька разів висували мою кандидатуру на різні премії, та кожного разу всі документи безслідно гинули в Києві. Ось і зараз: Львівська Спілка письменників, кілька інститутів Придніпров’я висунули мою особу на Шевченківську премію. Понаписували паперів... Взяли у мене купу книжок, послали до Києва і... чую, що все як раніше.

Отож, загубивши скромність, я попросив би Вас довідатися у відповідних канцеляріях, що з ними і чи є вони в чиїхось руках. Що мені чекати і на цей раз від «маленької комедії»? Буду безмежно вдячним і позбудуся всього ілюзорного. Буде легше жити. Не треба мріяти про «уродзоного» шляхтича, треба жити звичайним Борулею.

Будьте ласкаві, напишіть бодай кілька слів.

З пошаною.

Вітаю з новим роком. Що то принесе він нам в «латаній торбині»?

Львів — 20, Торф’яна, 10, кв. 73, Нудьга Г. А.

Лист-співчуття Романа Савицького до родини Григорія Нудьги

30 квітня 1994 р.

До Високошановної Родини св. п. Григорія А. Нудьги

Вельмишановні й Дорогі !

З великим болем прийняв я вістку від Йосипа Гошуляка, що дорогого мойого вчителя Григорія Антоновича немає вже між живими. З великим болем відчуваю порожнечу, яка постала. Довгий ланцюг його глубоких праць перервався.

Перервався, але обов’язок тягнути його нерозривно дальше спадає на учнів його, між якими я і себе зараховую. Я радий, що мені пощастило побачитись у вересні 1993- го із ним вперше і востаннє. Я дуже радий, що побачив його, почув його науку із його уст. Ми оба себе прегарно розуміли, бо ми оба є науковці, тобто шукачі правди .

Я зберігатиму його постать в моїй уяві, його поучення та його листи. Хай пам’ять про нього залишиться вічною, а добра, рідна львівська земля хай буде йому легкою.

Із глубокою пошаною,

Ваш Роман Савицький, мол.

П. С. А квіти, що на цій карточці, хотів би покласти на могилу Григорія Антоновича, щоб поклонитись його тіні.

Дивіться також