Українські народні пісні

Волинка (коза)

Волинка. 1 — сисак, 2 — цівка з заставкою, 3 — головка, 4 — міх, 5 — головка, 6 — менша цівка з пищиком, 7 — більша цівка, 8 — бас-гук, 9 — чопик, 10 — пищики, 11 — головка, 12 — карабки, 13 — глухий кінець, 14 — отвори в ріжку
Волинка. 1 — сисак, 2 — цівка з заставкою, 3 — головка, 4 — міх, 5 — головка, 6 — менша цівка з пищиком, 7 — більша цівка, 8 — бас-гук, 9 — чопик, 10 — пищики, 11 — головка, 12 — карабки, 13 — глухий кінець, 14 — отвори в ріжку

Історична довідка

Волинка (називають також коза, баран, міх, дуда тощо) на протязі всього свого розвитку йшла поруч з лірою і, власне, поділяла її долю: то вона ставала улюбленим народним інструментом, то її забували, то знову до неї пожвавлювався інтерес, і вона, вже удосконалена, входила навіть в моду при дворах знатних вельмож. Серед народу цей інструмент побутує ще й тепер.

Вважають, що волинка створена на Сході, а в Європі вже була відома древнім грекам та римлянам. Та особливого поширення набула вона в середні віки. До XVII ст. волинка побутувала переважно серед пастухів. У XVII — XVIII ст. нею, як і лірою, зацікавились французькі музичні майстри та виконавці, створили удосконалену волинку з діапазоном ігрової дудочки до трьох октав. Міх робили з дорогоцінних тканин, а дудочки оздоблювали навіть позолотою. Повітря нагнітали не ротом, а ручним міхом. Удосконалений зразок волинки французи назвали мюзет. В цей час прославились волинщики-віртуози Батон, Декуто, Філідор, Дуе, Дюбюссон, Готтетер, Шарпаньє, Шеревіль та ін. В їх руках цей інструмент звучав не лише в домах вельмож, а й в оркестрах.

В кінці XVIII і на початку XIX ст. волинка поступово витісняється з музичного життя міст більш досконалими інструментами (фортепіано, скрипка), але серед широких верств трудящих продовжує побутувати. Особливе місце волинка посіла в народному музичному побуті англійського народу, де вона тепер вважається національним інструментом. В Шотландії, наприклад, існують військові оркестри волинщиків. Один такий оркестр брав участь у VI Всесвітньому фестивалі молоді в Москві, справивши на слухачів сильне враження.

На Україні волинка з’явилася десь у XVI ст. на Волині 1, звідки походить і українська назва цього інструмента. Волинка входила до складу інструментальних ансамблів того часу (поряд з гудками та сопелями). Побутувала на Україні, в Росії та Білорусії. Зустрічалась також у військовому побуті запорожців. З приводу цього ось що писав Д. Яворницький, передаючи свою розмову зі старим козаком:

— Ти казав, діду, що запорожці грали на кобзах, — що це воно таке?

— Це от що: кожа з ягняти надута, а в кожу вставлен пищик з дірочками; як хочеш грати, то бери кожу під ліву руку, а пищики у рот, тоді рукою придавлюй кожу, а пальцями перебирай по дірочках, от воно тобі й гратиме, то воно тобі і кобза 2.

Старий запорожець не все точно передав із своїх спостережень над грою волинщика. Наприклад, волинщик ніколи не бере пищики в рот. То він через спеціальний отвір ротом надуває повітря в міх. Дід сплутав волинку з кобзою. Це трапилось, очевидно, тому, що волинку в народі називають «коза», бо міх для неї виготовляли з шкіри цієї тварини. Оскільки слова «коза» і «кобза» співзвучні, то запорожець і сплутав їхні назви. Та все ж його розповідь свідчить, що волинка побутувала у Війську Запорізькому.

Згадки про цей інструмент зустрічаємо в українських народних піснях:

Діду мій, дударику,
Ти ж було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш,
Тепер тебе немає,
Твоя дуда гуляє,
І пищики зосталися,
Казна кому досталися 3.

В іншій пісні говориться про те, що на волинці виконували музику до танців:

Ой пойду я в комору по муку,
Як ударю дудочку по боку,
А дудочка тенени, тенени.
А я в скоки та й у боки,
У присядки та в долоні —
Киш мука по коморі 4.

А ось що говориться про дуду в народній приказці: «Біда, як дуда, куди йде, то реве». Все це свідчить про те, що в побуті українського народу волинка використовувалась досить широко. Тепер вона зустрічається рідко й істотного значення в музичному житті не має. Збереглася в основному в західних областях України, зокрема в Тернопільській та Івано-Франківській. У Жаб’євському районі ще в 1963 р. зафіксовано супроводжування весільного обряду грою на скрипці та волинці. За свідченням очевидця, це був оригінальний і досить злагоджений ансамбль. Скрипка й волинка грали в основному в унісон, а також чергувалися: то скрипка, то волинка. Іноді скрипка грала на октаву вище від волинки, варіюючи мелодію.

Особливого, незвичного колориту цьому дуетові надавало безперервне звучання квінти волинки (бурдон) 5.

Побутування волинки в сучасному музичному житті українського народу слід розглядати як свідчення про сталий, незгасаючий його інтерес до цього інструмента.

Опис та характеристика

Суцільний мішок, який служить резервуаром для повітря, роблять з козячої, телячої або овечої шкури.

При цьому злуплену з тварини шкуру там, де були задні ноги, відтинають так, щоб можна було її міцно перев’язати мотузкою. Після цього шкуру вивертають шерстю всередину. В отвори від передніх ніг та шиї вставляють дерев’яні головки і перев’язують їх. У верхній частині мішка в головку вставляють надувну трубку («сисак»), через яку надувають повітря. Сисак закривається спеціальним клапаном. З боків міха в головки вставляють три трубки. Одна з них називається бас-гук і складається з двох цівок: довша з пищиком (тростю) — це бас, коротша цівка з пищиком звучить на квінту вище від баса-гука. Гуком же, який насаджується на бас, волинщик регулює настройку баса, при потребі закриваючи чопиком, чим виключається звучання бурдона. Третя трубка називається ігровою. Вона у волинці є найважливішою, бо на ній виконують мелодію. В порівнянні з іншими трубками ця деталь складніша: з твердого дерева роблять дві дудки-карабки з отворами, як у дудці, і в них вставляють пищики. На одній із дудок-карабок вирізають шість отворів: п’ять — для пальців, а шостий служить так званим глухим кінцем. В кінці другої дудочки також вирізають отвір і насаджують звичайний ріг, який виконує функцію розтруба. На ньому також вирізають два-три отвори. Розтруб з отворами впливає на тембр звука волинки. Цівка, з’єднана з ріжком, звучить на терцію нижче від цівки з п’ятьма отворами. Пищики (прості, одинарні) виготовляються в основному з тростини, іноді трапляються і металеві, як у баяна.

На Україні існувала і простіша за структурою волинка. Вона мала одну ігрову трубку з п’ятьма чи шістьма отворами для пальців та одну або дві бурдонні трубки, які настроювались так: коротша на кварту, а довша (басова) на октаву нижче від ігрової.

Трубки волинки можна підстроювати по-різному: витягуванням їх з головок або ж, навпаки, засуванням у головку (довша цівка звучить нижче від коротшої), заміною тонкого пищика на товщий (товщий звучить нижче від тоншого) і, нарешті, накапуванням на пищик воску, від чого звук його стає нижчим.

Діапазон трубки, на якій грають мелодію, — вісім—десять діатонічних звуків тієї чи іншої мажорної гами, постійної мажорної тональності вони не мають (приклад 11).

Звукоряд ігрової трубки
Звукоряд ігрової трубки

Принципово ж трубки волинки настроюються так, як невдосконалена ліра, а саме: настроюється чиста квінта (органний пункт), яка під час виконання мелодії на ігровій трубці звучить безнастанно. Нотується волинка, як ліра.

Грають на ній так: виконавець у надувну трубку нагнітає повітря і в процесі гри періодично добавляє його. Натискуючи ліктем правої руки на мішок, посилає потрібну кількість повітря в ігрові трубки, від чого починають коливатися язички трубок, утворюючи верескливий, з гугнявим відтінком, звук. Волинка іноді використовується в оркестрі українських народних інструментів як епізодичний інструмент, доповнюючи групу духових.

Волинка
Волинка

На волинці виконують поодинокі звуки.

Прийоми гри: легато, арпеджіо, тремоло та ін.

Тембр звуку дещо гугнявий. Характерної монотонності йому надає безнастанно звучаща квінта.

Звукоряд волинки
Звукоряд волинки

Звукоряд — діатонічний. Використовується в оркестрі як оригінальна звукова барва. Доповнює групу духових народних інструментів.

Походження та примітки

1 Див. М. Финдейзен, Очерки по истории музыки в России, т. I, вып. 2, стор. 208—209.

2 «Киевская старина», т. VII, 1883, стор. 504.

3 М. Леонтович, Вибрані хорові твори, К., 1949, стор. 3.

4 П. Чубинский, Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом, т. V, СПб., 1874, стор. 1143.

5 Сумісна гра скрипки з волинкою давно практикувалась у польських корчмах. Див. Г. Хоткевич, Музичні інструменти українського народу, Харків, 1930, стор. 221.

Дивіться також