Українські народні пісні

Гудок

Гудок
Гудок

Історична довідка

Гудок — один з найстаровинніших струнних смичкових інструментів східних слов’ян. Звук на ньому видобувається смичком. Цей факт надзвичайно важливий для нас тим, що принцип звукоутворення в першу чергу впливає на протяжність звука і певною мірою на його характер. Відомо, що на струнних щипкових інструментах (гуслі, кобза або бандура), а також на молоточкових ударних (цимбали) звук досить швидко затухає, особливо у верхньому регістрі. Щоб якимось чином продовжити його звучання, застосовують тремоло. І все-таки протяжність, яка нагадувала б спів, не досягалась. Отож застосування смичка для відтворення протяжного звука (гудіння) стало щасливою знахідкою. Протяжне гудіння і визначило назву інструмента — гудок.

Схожі на східнослов’янський і староруський гудок були смичкові інструменти інших слов’янських народів — у болгарів гадулка, у поляків генсле і мазанка. Ці інструменти в мистецькому житті слов’янських народів використовувались переважно для виконання танцювальної музики, входили до складу різних інструментальних ансамблів.

Як сольний інструмент гудок широко використовувався в музичній практиці скоморохів Київської Русі. На ньому виконували соло в супроводі гуслів.

Гудошник
Гудошник

На фресках Софійського собору окремо від інших скоморохів зображено виконавця на струнному смичковому інструменті. (За твердженням академіка Б. Д. Грекова, своєю зовнішністю цей музикант нагадує козака пізніших часів). Це підказує думку, що смичкові інструменти в Київській Русі існували до XI ст. і що наші далекі предки надавали їм неабиякого значення, і мабуть тому художник вважав за потрібне виділити цього виконавця, зобразити окремо від інших скоморохів.

Розглядаючи цю картину, мимоволі питаєш: гудок це чи якийсь інший інструмент? Відомий дослідник І. Ямпольський в своїй капітальній праці «Русское скрипичное искусство», посилаючись на «Рязанскую кормчую книгу» за 1262 рік, в якій згадується «смычък» (старослов’янське «смыцати» означає тягти, волочити), приходить до висновку: «Очевидно, смик і гудок були різними інструментами» 1. Особливо переконливих фактів для такого висновку дослідник не наводить. Більше того, перша глава згаданої праці І. Ямпольського носить на собі сліди тенденційності — автор обов’язково хоче довести, що творцями скрипки були слов’яни, які й дали їй назву. При цьому випускається з уваги відомий мистецтвознавцям факт, що в джерелах VIII — IX ст. зустрічається згадка про існування в Європі однострунної ліри, на якій грали, як і на гудку, смичком. Ця ліра мала таку ж форму, як і інструмент, що на ньому грає скоморох, зображений на фресці Софійського собору. Правда, скоморох грає на більш досконалому інструменті, ніж однострунна ліра, про яку йшлося. Адже на ньому не одна, а чотири струни (на фресці вони зображені нечітко). Та й грають на цьому інструменті так, як на скрипці, створеній італійськими майстрами в XVI ст. Але спосіб держання інструмента (у слов’ян на плечі, а в інших народів між колінами) не дає підстав для подібних висновків.

Типи інструментів визначаються не лише способом тримання їх під час гри, а в першу чергу характером (тембром) звуку, способом його видобування і джерелом його утворення. Все це не дає підстав говорити про існування в Київській Русі якихось двох різновидностей смичкових інструментів. Навпаки, можливо, що гудок мав дві різні назви. Власне, староруський гудок відрізнявся від згаданої ліри тим, що мав ще дві струни, настроєні в унісон і на квінту нижче від основної, першої струни, на якій, як і на однострунній лірі, грали мелодію. Виходячи з цього, можна вважати, що всі різновидності смичкових інструментів, які були у східних слов’ян, незалежно від їх форми і кількості струн, є гудками. Отже, і скоморох, зображений на фресці Київського Софійського собору, ніхто інший, як гудошник.

Цікаві думки висловлює І. Ямпольський з приводу смичкових інструментів польського народу генсле і мазанки, на основі яких було створено скрипку. В генсле три струни, розміщені вздовж кузова і грифа, що, як і на скрипці, настроювались квінтами. Як зазначає І. Ямпольський, в другій половині XVI ст. польські музичні майстри, зокрема Гроблич старший, створювали чудові скрипки 2. Та не можна відмовити в спостережливості і А. Агажаєву, який вважає, що прототипом скрипки був гудок 3. Адже гудок мав майже тотожну структуру з генсле, і його три струни також були настроєні квінтами (щоправда, не три послідовні квінти, як в генсле, а дві).

Отже, все це разом взяте приводить до висновку, що скрипка увібрала в себе особливості структури, джерела та принципи звукоутворення і способи гри як західноєвропейської однострунної ліри, так і генсле та гудка, що побутували у слов’янських народів. Побудована на основі згаданих інструментів, скрипка згодом витіснила їх з народного побуту.

На території сучасної України гудок служив скоморохам аж до появи скрипки. На ньому вони грали танцювальну музику та супроводжували нескладні танцювальні пісні, бо, як зазначає О. Фіндейзен, «Акомпанемент для таких скомороших пісень потрібен найпримітивніший — бренькаючі акорди на будь-якому струнному інструменті або гугняві перебори (вірніше, гудіння, так звана педаль) на смичковому гудку» 4. Як видно з цих слів, Фіндейзен був невисокої думки про технічні та художньо-виражальні можливості гудка, справедливо вважав його примітивним інструментом. Проте гудок у вигляді триструнної басолі знайшов своє місце серед інших інструментів.

В українських народних піснях гудок згадується дуже рідко, та й то переважно у зв’язку з танцями. Тепер на Закарпатті та Прикарпатті гудком називають скрипки.

Заграй же, гудачеку,
Най собі станцюю,
Курка мені яйця знесе,
Я ти подарую. 5

Як бачимо, гудок у наведеній пісні охарактеризований як інструмент, на якому грають не супровід, а інструментальну музику до танців.

В Росії доля гудка склалася дещо краще. Пізніші гудошники там були у великій шані. Як свідчать «Расходные записки» за 1721 рік, при царському дворі було багато гудошників, мистецтвом яких тішився Петро Перший 6. Це певною мірою сприяло їх діяльності, вони організовували навіть однорідні ансамблі з різнотипних гудків: сопрано, альта і баса. «Подібний ансамбль гудошників мала в своєму складі «Потішна палата», — як пише з цього приводу К. Вертков 7. Ще довгий час користувались гудком в різноманітних за складом інструментальних ансамблях. Але на початку XIX ст. мистецтво гудошників почало поступово втрачати свою вагу в музичному житті російського народу. Тепер гудок зовсім вийшов з ужитку.

Опис та характеристика

Гудок мав овальну, рідше грушовидну, форму. Корпус видовбувався з одного шматка дерева і закінчувався короткою шийкою. На верхню частину корпуса (кузова) прикріплювалась дека. Внизу її знаходився струнник та підставка під струни. Іноді на деці вирізували голосники. Коротка шийка закінчувалась трохи відігнутою назад головкою, в неї вкручувались кілки для натягування трьох струн, які настроювались так: перша, вища — на будь-який потрібний для виконавця звук (тут все залежало від розмірів гудка і його ансамблевої функції), а друга й третя — на квінту нижче. Були гудки, в яких третя, крайня струна настроювалась в октаву до першої (на ній грали мелодію) 8. Як визначає К. Вертков, були гудки й квартового строю 9. Під час гри одночасно звучали всі струни: мелодію виконували на першій, а дві звучали, як на лірі, безнастанно (бурдон). В словнику Г. Рімана відзначається, між іншим, що принцип гри на гудку, як і тембр звука цього інструмента, загалом такий, як у ліри. Обов’язковою приналежністю гудка був дугоподібний смичок, яким водили по струнах.

Тримали гудок під час гри по-різному: якщо виконавець сидів, то ставив його на коліна (гудок-сопрано), коли ж грав стоячи, то притискав до грудей. Як уже зазначалось, гудки були різних розмірів, тембрів і діапазонів. У зв’язку з цим і тримати їх доводилось по-різному.

Зрозуміло, що техніка гри на гудку була досить простою. Але вправні гудошники не задовольнялись ні одночасною грою на всіх струнах, ні виконанням мелодій на одній струні. Посилаючись на німецьке джерело, І. Ямпольський повідомляє: «В окремих випадках витриманий квінтовий бас брався натискуванням великим пальцем лівої руки двох нижніх струн, що давало можливість виконавцю відповідно змінювати тональність мотиву, який виконувався на верхній, мелодичній струні» 10. Нові прийоми гри на гудку розширювали його технічні та художньо-виражальні можливості. Проте в своїй основі гудок так і залишився простеньким інструментом з гугнявим звуком.

На початку XX ст. Н. П. Фомін реконструював гудок, створив сім’ю гудків, які назвав на старий лад гудочком, гудком, гудилом і гудищем, що рівнозначно сопрано, альту, тенору і басу. Деякий час ці гудки використовувались в оркестрах російських народних інструментів. Пізніше спробу Фоміна повторив керівник самодіяльного оркестру російських народних інструментів м. Челябінська К. Авксентьєв 11. Дальша доля гудка тепер, на наш погляд, цілком визначена: спроби відродити його не дали бажаних наслідків, і тому він має лише історико-пізнавальне значення.

Походження та примітки

1 И. Ямпольский, Русское скрипичное искусство, М. — Л., 1951, стор. 13.

2 И. Ямпольский, вказ. праця, стор. 29.

3 А. Агажаев, Русские народные музыкальные инструменты, М., 1949.

4 Н. Финдейзен, Очерки по истории музыки в России с древних времен до конца XVIII века, т. I, вып. 2, стор. 170.

5 «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Головацким», ч. III, стор. 486.

6 «Походный журнал», СПб., стор. 17.

7 «Атлас музыкальных инструментов народов СССР», М., 1963, стор. 30.

8 Див. Bellerman, Bemerkungen über Russland, I, Erfurt, 1788, стор. 363.

9 «Атлас музыкальных инструментов народов СССР», стор. 30.

10 И. Ямпольский, вказ. праця, стор. 19.

11 «Атлас музыкальных инструментов народов СССР», стор. 30.

Дивіться також