Українські народні пісні

Гуслі

Історична довідка

Гуслі — один з найдавніших струнних щипкових музичних інструментів древньоруського народу (східних слов’ян. Назва цього інструмента походить від слова «густи» («гудіти» ).)Чехи ще й тепер називають музику словом «гудба», а значна частина слов’янських народів гуслями називає різнотипні смичкові інструменти.

Перша письмова згадка про побутування гуслів серед слов’янських народів відноситься до 591 р. 1 — у творі візантійського письменника Феофілакта Симокатського гуслі названо грецькими «кіфарами». Очевидно, старослов’янські гуслі були схожі на грецькі кіфари. З цього випливає, що гуслі були струнним щипковим інструментом, на якому гусляри, як і грецькі кіфареди, супроводжували свій спів.

Арабський письменник X ст. Ібн-Даста в «Книзі дорогоцінних скарбів» писав, що у слов’ян є «лютні, гуслі (розрядка наша. — А. Г.) та сопілки» 2. Цей письменник згадує також про восьмиструнний інструмент, яким у той час користувалися слов’яни. Треба думати, що Ібн-Даста згадав саме гуслі.

Серед скоморохів, зображених на фресках Софійського собору на початку XI ст., поряд з виконавцями на лютні, сопелях і тарілках бачимо і гусляра. Якщо зважити на те, що гусляр в цій композиції зображений на першому плані, напрошується висновок, що гуслі в ансамблі скоморохів були провідним інструментом.

З цього зображення довідуємось про особливості будови гуслів і спосіб гри на них, про те, що на гуслях не лише супроводжували свій спів, але й грали в ансамблях музику до танців — на фресці показано, що в супроводі інструментального ансамблю інші скоморохи (виконавці на сопелях і тарілках) танцюють.

У далекому минулому гуслярі створювали однорідні ансамблі. Відомий дослідник народних інструментів М. Привалов підкреслював, що на гуслях рідко грали соло, частіше два, три чи більше гуслярів об’єднувалися в колектив 3.

В «Слові о полку Ігоревім» говориться, що Боян співав з супроводом на гуслях.

Да той, браття, наш Боян
Тож не десять соколів він на лебедів пускав,
А свої літучі персти він на струни накладав;
І живії струни славу самі грали тим князям 4.

Отже, гуслі в руках «віщих боянів» залишалися переважно супроводжуючим інструментом.

Де і коли виникли гуслі? В народних піснях та билинах до слова «гуслі» нерідко прикладаються епітети «яворові», «яворчаті» або «яровчаті». З цього О. Фамінцин зробив цікавий висновок: «Епітет гуслів «яворові» повторюється в піснях усіх слов’янських народів так же, як і згадки про виготовлення гуслів з явора. Ця обставина дає нам право віднести гуслі до спільної родини слов’янського племені в країнах теплих, де росте явір. В російських піснях, як ми бачили вище, явір часто уже замінюється яблунею, горобиною та іншими, більш північними, деревами; на північних просторах гуслі ще в кінці минулого і на початку теперішнього сторіччя виготовлялися з ялини, але все-таки епітет «яворчаті», «яровчаті» продовжує до останнього часу жити і в піснях північноросійських» 5.

Уже в Київській Русі були відомі імена народних співаків-гуслярів: «соловья старого времени» Бояна, «словутного певца» Митуса, «певца гораздого» Мануйла та інших. Найзнаменитішим з них був Боян, оспіваний у неперевершеному «Слові о полку Ігоревім».

Отже, всі дані за те, що гуслі вперше створені стародавніми слов’янами на території теперішньої України. Про це, зокрема, свідчить згадувана фреска Софійського собору. На користь цієї думки говорять також і численні пізніші факти. «Гусельна гра в XVIII ст., — пише Тихомиров, — користувалась увагою і при дворі. Ще в 30-х роках цього сторіччя згадується придворний гуслист Маньковський. Український підскарбій Яків Маркович у своїх «Дневных записках» повідомляє, що дочка Федора Карпеки виїхала в Петербург і там вийшла заміж за Маньковського, гуслиста при дворі. Така повага до придворного гуслиста. На початку 1730-х років при дворі служив також гуслист Киріак Кондратович... За наказом якогось Н. П. Петрова, що залишив ці відомості, Кондратович був потім перекладачем при Академії наук, а освіту здобув у Київській духовній академії» 6.

Треба гадати, що гусляр Маньковський, як і Кондратович, були українцями і на службу при царському дворі були взяті саме як музиканти. Набір музикантів і співаків до царського двору і церковних хорів столиці Російської держави практикувався задовго до тих часів, про які говорить Фамінцин. Для підготовки кадрів придворних музикантів у Глухові 1738 р. за наказом царського двору засновано школу, де музично обдарованих дітей з усієї України і навіть дорослих козаків вчили співати, грати на скрипці, гуслях та бандурі і потім відправляли до царського двору. Хто опирався — забирали силою. Взагалі співаки, гуслярі та бандуристи українського походження високо цінувались при царському дворі. Ось що з приводу цього пише Д. П. Тихомиров: «В капелі цариці Єлизавети Петрівни згадуються два бандуристи — Любисток і Нижевич і два гуслисти — Созон і Григорій Черняхівські. Матеріальне становище цих бандуристів і гуслистів було навіть краще від становища оркестрантів, які входили в капелу» 7.

Широко відоме ім’я гусляра В. Ф. Трутовського з Харківщини, який уклав перший збірник народних пісень під назвою «Собрание русских простых песен с нотами», виданий у Петербурзі протягом 1776—1795 рр. у чотирьох частинах. Придворний співак і камергусляр, як його тоді називали, записував не лише російські, а й українські народні пісні, до яких додав музичний супровід.

Деякі українські народні пісні входили в постійний репертуар гуслярів. Одну з них під назвою «Ой під вишнею, під черешнею» в супроводі гуслів записав придворний композитор і капельмейстер французької опери в Петербурзі Франсуа Андрієн Буальдьє. Її наводить у своїй капітальній праці з всесвітньої історії музики бельгійський композитор Франсуа Жозеф Фетіс (приклад 17).

«Ой під вишнею, під черешнею»
«Ой під вишнею, під черешнею»

Побіжно відзначимо, що ця пісня здавна виконується в народному видовищі «Вертеп».

Згадуються гуслі також в українських народних піснях:

Їхали купці харківці,
Стали явора рубати,
Тонкі гуслоньки тесати 8.

З весільної пісні (а весільні пісні, як і всі обрядові, належать до найдавнішої верстви народної творчості) дізнаємось про те, що гуслярі брали участь у цьому сімейному святі.

Гуслі гудуть, до двору йдуть, наряжайся (або: «рано-рано»),
Наряжайся, дівко Палазю, візьмем тебе!
Хоч я й наряжуся, а вас не боюся: єсть у мене,
Єсть у мене мій батенько — не дасть мене!
А що мій батенько ворітця відчиняє, рано-рано,
Що він же ті гуслі у двір пускає — ранесенько.
Гуслі гудуть, до хати йдуть, наряжайся,
Наряжайся, дівко Палазю, візьмем тебе!
Хоч я й наряжуся, я вас не боюся: єсть у мене,
Єсть у мене моя ненька — не дасть мене!
А що моя ненька хату відчиняє, рано-рано,
Вона тії гуслі з хлібом зустрічає — ранесенько.
Гуслі гудуть, до столу йдуть, похиляйся,
Похиляйся, дівко Палазю, візьмем тебе!
Ох я й похилюся, я вам покорюся, рано-рано,
Бо моя родина віддає мене — ранесенько! 9

Ці приклади ще раз підтверджують, що яворчаті гуслі здавна і довго побутували на Україні.

І все ж гуслі не втрималися в складі українських народних інструментів. З півдня Русі вони поступово розповсюдились на північ і зрештою стали національним інструментом російського народу. Чому ж гуслі не утримались там, де їх створено? Одну з причин, правда, не основну, пояснює в уже згаданій праці О. Фамінцин, а за ним і М. Лисенко 10. Суть справи вони не безпідставно зводять до того, що в поміщицькі будинки в Росії і особливо на Україні почали надходити з Західної Європи більш досконалі інструменти, зокрема клавесин, а пізніше фортепіано, які поступово витіснили з ужитку гуслі. В той самий час вони поширювались у більш віддалених і глухих районах Росії, зокрема на її північних просторах. Залишились побутувати гуслі й на Україні, але переважно у попів та бідних дворян, переходячи в спадок поколінням, які були неспроможні купити дорогий клавесин чи фортепіано. В «Записках» В. І. Ярославського повідомляється, що його дядько Діомін Петрович «добре грав на гуслях і вчив церковних півчих» 11 ще в кінці XVIII і на початку XIX ст. В цей час на Україні були переважно удосконалені столовидні гуслі, на них можна було почути досконалу гру когось із духовенства чи дворян, які, власне, зберігали і розвивали на Україні мистецтво гуслярів. Високої думки про їхню виконавську майстерність був музикознавець Я. Штелін, який писав, що вони «настільки володіють цим інструментом, що чудово, з винятковою виразністю виконують найновіші італійські композиції з театральних балетів, оперних арій і цілі партити найскладнішої гармонізації» 12. Цей автор далі відзначає, що гуслі звучать краще клавесина. Саме такими вправними гуслярами були вже згадані Маньковський, Кондратович, брати Черняхівські та Трутовський. Однак незаперечним залишається факт, що клавесин і фортепіано поступово витісняли з ужитку гуслі. Вже в XIX ст. на Україні вони зовсім не зустрічаються. Проте вся аргументація Фамінцина і Лисенка не пояснює, чому ж не збереглися гуслі серед широких кіл населення України 13. Тут побіжно нагадаємо, що гуслі стали основою для створення українським народом більш досконалого інструмента — кобзи, або бандури, який витіснив їх із музичного побуту України. Тихомиров, визначаючи основні національні інструменти російського народу, справедливо на перше місце серед них поставив гуслі, а за ними — гудок, волинку, жалійку, дуду, пастуший ріжок, балалайку, домру, накри і барабан. Було створено посібники гри на гуслях. Один з них — «Новейшая полная школа или самоучитель для гуслей Ф. Кушенова-Дмитревского» (1808 р.) — видано як додаток до праці Фамінцина «Гусли — русский народный музыкальный инструмент».

Гусляр
Гусляр

Репертуар сучасних виконавців на удосконалених гуслях досить широкий і різноманітний. Це насамперед акомпанемент до народних пісень, інструментальна народна музика (переважно танцювальна), а також твори класиків та радянських композиторів. Усі види гуслів широко застосовуються в оркестрах російських народних інструментів.

Опис та характеристика

Структура «яровчатих» гуслів була дуже простою: це невеличка дощечка з натягнутими на ній струнами. Як правило, виконавці носили інструмент під полою. Композитор і музикознавець Ф. Ж. Фетіс описав уже вдосконалені гуслі, які він назвав «горизонтальною арфою». Зроблені вони з тоненької ялинової дощечки, прикріпленої зверху до легкого кузова. На верхній деці — п’ять струн, настроєних в такому порядку (приклад 18).

Звукоряд гуслів, описаних Ф. Ж. Фетісом
Звукоряд гуслів, описаних Ф. Ж. Фетісом

Як і всі народні інструменти, гуслі весь час удосконалювались. Ті, що були в стародавній Русі, часто називали «гусельною дощечкою».

Пізніше в народних піснях їх називають «яровчатими», або «яворчатими», а в Росії — «звончатими». За визначенням Фамінцина, то був перший період розвитку гуслів.

На цих гуслях, як зазначає Фетіс, супроводжували «спів повільних мелодій або танцювальних пісень, які виконували на гудку» 14. Це був звичайний простенький гармонічний супровід тризвуками, який своєю характерністю звучання привертав увагу іноземних музикантів. Епітет «звончатые» вказує на характер звучання інструмента — дзвінкість. Воно утворюється спеціальним щипком — не пучками, а нігтями. Пізніше «гусельну дощечку» перетворили на резонаторний ящик, який позитивно вплинув на якість (тембр) звука і посилив його. Одночасно із значним поліпшенням акустики цього інструмента продовжували збільшувати кількість струн на ньому, дещо змінювали його форму. Ці гуслі в Росії називали «гусельним сосудом». Вони, як зазначає Тихомиров, з’явилися в XIV чи XV ст. і мали вже форму трапеції з заокругленими верхніми кутами. Такий інструмент дістав ще назву псалтирі. Це був другий період розвитку і удосконалення гуслів.

Гуслі-псалтир або шоломовидні мають великий і глибокий корпус і значно більше струн (від одинадцяти до тридцяти шести). Стрій їх переважно діатонічний. Враховуючи особливості структури звончатих і шоломовидних гуслів, їх звукоряд, принципи гри тощо, створили нові типи цих інструментів, які загалом були більш схожими на звончаті гуслі. Інструменти В. В. Андрєєва, М. П. Осипова, М. П. Привалова і К. Г. Вережникова майже однакові. Вони послужили основою для створення нових типів суто оркестрових інструментів — пікколо, прими, альта, баса. Їх звукоряд показано на прикладі 19.

Звукоряд гуслів
Звукоряд гуслів

Гуслі трапецієвидної форми виконавці тримають на колінах або на поясі короткими струнами до себе. На них грають пальцями обох рук. Пізніше почали лівою рукою закривати окремі, що не входять в потрібний акорд, струни, а правою за допомогою плектра надавати коливання вільним струнам по всьому діапазону інструмента. На цій основі М. Фомін створив так звані клавішні гуслі, в яких застосована однооктавна фортепіанна клавіатура. Натискуючи на потрібну клавішу, виконавець звільняє струни від глушителів і проводить плектром із твердої шкіри по всьому звукоряду. Утворюється глісандуючий пасаж, звучання якого надає оркестру російських народних інструментів оригінального національного колориту.

У третьому періоді створені столовидні, або ж прямокутні, гуслі на чотирьох ніжках (раніше, коли вони були без ніжок, їх просто клали на стіл). Такі інструменти відомі на Україні вже на початку XVII ст. Конструктор їх невідомий. Та незважаючи на зміну зовнішньої форми інструмента, він зберігав традиційний принцип розташування струн, як у стародавніх звончатих гуслях.

Столовидні, або прямокутні, гуслі мають значно більший резонаторний ящик чотирикутної форми. У верхній кришці ящика (деці), зробленій з ялини, вирізані круглі резонаторні отвори. Дно ящика також з ялини і часто має опуклу форму. Знизу деки для міцності розташовано так звані пружини, а на лицьовій стороні дві дуговидні дерев’яні планки, в які з одного боку вставлялися штирі, а з другого — металеві кілки для натягування струн. Столовидні гуслі мали спеціальну кришку.

Струни в столовидних гуслях (від 34 до 60) розташовувались так: довші ближче до виконавця, а коротші — далі. Стрій їх був діатонічним або хроматичним. При хроматичному строї струни, які відповідали чорним клавішам фортепіано, опускались на спеціальних підставках трохи нижче струн основного звукоряду (що відповідали білим клавішам). Звук досить гучний, яскравий, відзначається своєрідним колоритом, не схожим на колорит інших щипкових народних інструментів. Правда, він, як і на бандурі, довго не затухає, через що під час виконання швидких, наприклад танцювальних, мелодій створюється зайвий шум, що заважає слуханню музики. Накладається також гармонія. Незважаючи на ці недоліки, столоподібні гуслі довгий час конкурували з клавікордами, спінетом, клавесином і фортепіано.

Поширення в народі столовидні гуслі не мали.

І. О. Смоленський та М. І. Привалов разом з майстром Корманом створили, як уже зазначалося, сім’ю гуслів: пікколо, приму, альт і бас. У 1930-х роках Г. П. Любимов увів шоломовидні гуслі до свого оркестру чотириструнних домр. Поряд із звичайними гуслями вперше клавішні гуслі конструкції М. П. Фоміна ввів до свого оркестру російських народних інструментів В. В. Андрєєв. І тепер в Російській Федерації працюють солісти-виконавці і ансамблі гуслярів.

Походження та примітки

1 Див. И. Штриттер, Известия византийских историков, объясняющие российскую историю, ч. I, СПб., 1770, стор. 54.

2 Цит. за кн. Д. П. Тихомиров, История гуслей, Тарту, 1962, стор. 15.

3 Див. Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 19.

4 «Слово о полку Ігоревім», К., 1953, стор. 74.

5 А. С. Фаминцын, Гусли — русский народный музыкальный инструмент, СПб., 1890, стор. 18.

6 Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 37.

7 Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 37.

8 А. А. Потебня, Объяснение малорусских и сродных народных песен, т. II, Варшава, 1883, стор. 215.

9 Д. Ревуцький, Золоті ключі, вип. 3, К., 1929, стор. 6.

10 Див, М. В. Лисенко, Народні музичні інструменти на Україні, К., 1955, стор. 45.

11 «Киевская старина», т. XIX, К., 1887, стор. 111.

12 Я. Штелин, Музыка и балет в России XVIII века, Л., 1935, стор. 74.

13 Детальніше про це — в підрозділі «Кобза, або бандура».

14 Цит. за кн. Д. П. Тихомиров, История гуслей, стор. 8.

Дивіться також