Українські народні пісні

Скрипка

Скрипка. 1 — завиток, 2 — кілки, 3 — коробка для кілків, 4 — верхній поріжок, 5 — гриф, 6 — струна соль, 7 — струна ре, 8 — струна ля, 9 — струна мі, 10 — верхня дека, 11 — вус, 12 — боковий виріз, 13 — резонаторний отвір, 14 — підставка, 15 — струнотримач, 16 — ґудзичок, 17 — підборідник, 18 — нижній поріжок, 19 — шийка, 20 — нижня дека, 21 — обичайка
Скрипка. 1 — завиток, 2 — кілки, 3 — коробка для кілків, 4 — верхній поріжок, 5 — гриф, 6 — струна соль, 7 — струна ре, 8 — струна ля, 9 — струна мі, 10 — верхня дека, 11 — вус, 12 — боковий виріз, 13 — резонаторний отвір, 14 — підставка, 15 — струнотримач, 16 — ґудзичок, 17 — підборідник, 18 — нижній поріжок, 19 — шийка, 20 — нижня дека, 21 — обичайка

Історична довідка

Назва інструмента походить від старослов’янського слова «скрипати» — скрипіти. Належить до сім’ї струнних смичкових інструментів. Прототипом сучасної скрипки, як уже говорилось, були західноєвропейська однострунна ліра, східнослов’янський гудок та польські мазанка і генсле. Серед струнних смичкових музичних інструментів, які передували сучасній скрипці, крім ліри, гудка, генсле і мазанки, слід назвати болгарську гадулку, чеські та словацькі гусла. З бурхливим розвитком музичної культури ці інструменти вже не могли задовольнити вибагливого слухача, тому розпочалась робота музичних майстрів по створенню досконалих, з широкими технічними і художньо-виражальними можливостями, струнних смичкових інструментів. Над їх створенням успішно працювали в Польщі, Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Їх шукання привели до створення сім’ї багатострунних лір, про які говорилось раніше. Серед них особливої уваги заслуговує ліра да браччо — смичковий інструмент, який під час гри прикладався до плеча (да браччо). Як вважають дослідники, ця ліра стала перехідним інструментом від віоли до скрипки.

Творчі зусилля музичних майстрів різних країн скеровувались на пошуки простого, зручного в користуванні інструмента з красивим, соковитим звуком. Таким інструментом судилося стати скрипці. Вона, крім простої структури і красивого співучого звуку, мала ще одну дуже важливу ознаку, що істотно відрізняла її від інших смичкових інструментів. Вздовж кузова і грифа скрипки, на відміну від однотипних інструментів, було лише чотири струни, що мали квінтовий стрій. Цей стрій розкрив перед виконавцями найширші можливості. Якщо на інструментах віольного типу з квартово-терцовим строєм використовували лише три пальці, аплікатура була дуже складною і сковувала техніку виконавця, то на скрипці з квінтовим строєм виконавці почали використовувати чотири пальці. Аплікатура значно спростилася, що логічно сприяло бурхливому розвитку технічної вправності скрипача. Ось тут і виникає питання: який смичковий інструмент навів музичних майстрів на думку надати струнам скрипки саме такий (квінтовий), а не інший стрій, чи існували прототипи скрипки серед народних смичкових музичних інструментів, які теж мали квінтовий стрій? Саме такими інструментами були древньоруський гудок та польські генсле і мазанка. Якщо взяти до уваги, що одночасно з французами, німцями й італійцями над створенням скрипки сучасного класичного зразка працювали також поляки, то не можна не погодитися з висновками Ямпольського про те, що певний, цілком конкретний, вплив на творчі шукання музичних майстрів мали смичкові інструменти слов’янських народів взагалі і руського та польського особливо. Адже наш гудок і польський генсле мали квінтовий стрій струн. Вони й могли послужити зразками для строю струн на скрипці.

Скрипка, як і цимбали, поширена по всьому світу. Цьому сприяло те, що вона є найдосконалішим із музичних інструментів. Саме тому вона посідає перше місце в симфонічних оркестрах, в різноманітних професійних і народних інструментальних ансамблях.

Вона є неперевершеним сольним інструментом, для якого написано безліч творів найрізноманітніших жанрів.

На Україну скрипка класичного зразка попала давно. Як свідчать поборові реєстри кінця XVI ст., в Луцьку було взято на облік п’ять скрипачів, у Володимирі — три, а в Мостах Великих — одного. В кінці XVII чи на початку XVIII ст. в Кам’янці на Поділлі існував скрипковий цех, який, як зазначає М. Грінченко, або робив скрипки, або об’єднував скрипачів-виконавців 1. Вже на початку XVII ст. скрипачі входять до складу полкової музики Війська Запорізького. На скрипці здавна супроводжували народне видовище «Вертеп». Українські і російські магнати створювали з кріпаків-музикантів невеликі симфонічні ансамблі та оркестри. В музичному побуті трудящих скрипка закріпилася в інструментальному ансамблі — троїстій музиці. Вона поряд з іншими народними інструментами посідає в музичному житті України одно з перших місць. Її часто згадує народ у піснях.

Та скрипочка із липочки,
А струна з барвінку.
Як заграє на скрипочку,
Чути на Вкраїнку 2.

Скрипка би не грала,
Якби не той смичок,
Чоловік би жінку не бив,
Якби не язичок 3.

Проте в своїх піснях народ скрипку пов’язує переважно з танцями, які майже завжди виконуються в супроводі скрипки-щебетухи.

Загусляй ми на скрипочку
Та на цимбалочку.
Та най собі витанцюю
Свою білявочку 4.

Завзяті танцюристи приспівували коротенькі пісеньки-триндички, заохочуючи скрипача такими словами:

Ой грай, коли граєш,
Коли добрий смичок маєш,
Як не будеш добре грати,
Кажу смичок поламати 5.

Або:

А той любий Григорій
Забув скрипку в коморі,
Григориха муку брала,
А та скрипочка заграла 6.

Завдяки своєму неповторному чарівному звуку і безмежним можливостям скрипка посіла одне з перших місць серед музичних інструментів українського народу. Їй судилося в музичному житті трудящих відіграти може й більшу роль, ніж прославленій в віках бандурі. Адже бандуристи здавна були насамперед співаками, які виконували думи і пісні в супроводі бандури. Коли ж вправний бандурист, як, наприклад, Гнат Гончаренко, грав до танцю без співу, то ця музика була нескладною, мала куплетну пісенну форму і не відзначалась варіаційним викладом (була цілком залежна від її вокальної основи). Такими зразками можуть бути інструментальне виконання мелодій пісень «Горлиця», «Метелиця», «Кучерява Катерина» тощо. Такими ж за характером викладу і фактурою були в свій час й інструментальні мелодії гопаків, козачків та інших танців.

Зовсім іншого характеру набувають ті ж самі вокальні мелодії, коли їх виконують на скрипці. Вони в першу чергу розцвічуються прикрасами (мелізмами). Це перетворення видно з прикладів 44 (вокальна мелодія коломийки) і 45 (виконання її на скрипці).

Вокальна мелодія коломийки
Вокальна мелодія коломийки
Виконання коломийки на скрипці
Виконання коломийки на скрипці

Часте вживання форшлага і перенесення вокальної мелодії на октаву вище надає їй специфічного інструментального колориту, який може бути відтвореним лише на скрипці. Часто вокальна мелодія, виконувана на скрипці, при цілковитому збереженні її ладово-інтонаційної основи набуває ряду специфічних інструментальних рис шляхом ускладнення її ритмічного малюнка (приклад 46).

Коломийка
Коломийка

Деякі танцювальні мелодії народні скрипачі не лише технічно ускладнюють, а й часто змінюють їх ладово-інтонаційну основу, завжди зберігаючи ідейно-емоційний зміст. Досі була мова про ті вокальні мелодії у виконанні на скрипці, які грали до танцю. Але, крім музики до танцю, існує інструментальна народна музика концертного типу, музика для слухання. Щоб глибоко і всебічно збагнути суть і принципи створення такої музики і значення в цьому глибоко творчому процесі народних скрипачів, наведемо зразки широко відомої народної танцювальної пісні «Кучерява Катерина». Вона є типовою жартівливою піснею українського народу, яку виконують в основному до танцю козачка (приклад 47).

«Кучерява Катерина»
«Кучерява Катерина»

Цю ж мелодію талановиті народні скрипачі перетворили на складну, глибоко змістовну інструментальну п’єсу, яку виконують і для слухання (приклади 48 і 49).

«Кучерява Катерина»
«Кучерява Катерина»
«Кучерява Катерина»
«Кучерява Катерина»

Перший варіант — це повторення ритмічно ускладненої вокальної мелодії, в другому, при спільній з першим загальній інтонаційній основі, бачимо істотні зміни: змінюється лад (у першому соль мажор, у другому — соль мінор), помітні сліди ладового відхилення (початок другого періоду — це відхилення в паралельний мажор).

Спостерігаються цікаві зразки варіаційної розробки окремих мотивів, фраз і навіть речень (друге речення другого періоду варіаційно розробляється в другому реченні третього періоду). Значно розширюється форма цієї мелодії: перший варіант складається з двох восьмитактових періодів, тоді як другий варіант — ціла інструментальна п’єса, що в свою чергу розподіляється на три окремі періоди. Залежно від інтонаційної виразності змінюються також регістри, розширюється діапазон мелодії.

Таким чином в інструментальній п’єсі послідовно, логічно розвивається і поглиблюється основний ідейно-емоційний зміст вокальної мелодії, розкриваються окремі її відтінки. На відміну від пісенної мелодії інструментальний варіант її розкриває найтонші нюанси художнього образу лише музичними засобами виразності, без тексту.

На цей факт слід звернути особливу увагу, бо він наочно і переконливо показує, якими засобами і в якому напрямі розвивалася інструментальна музика, основу якої становлять танцювальні мелодії. Цей приклад визначає також і ту грань, що розділяє музику до танцю і музику для слухання.

Інструментальні п’єси для слухання завжди складніші ладово-інтонаційно і формою від п’єс, що супроводять танець. Надзвичайно цікавий щодо цього третій варіант мелодії пісні «Кучерява Катерина» (приклад 50).

«Кучерява Катерина»
«Кучерява Катерина»

У початковому реченні першого періоду спостерігається дещо спрощений виклад навіть вокальної мелодії. І це не випадково. Народний скрипач таким художнім прийомом знайомить слухача з основним ладово-інтонаційним зерном п’єси. Повторюючи мелодичний малюнок, він ускладнює і переносить його у високий регістр (октавою вище), у якому варіаційна розробка першого речення звучить яскравіше і виразніше. Регістровий контраст, що зумовлює також зміну тембру скрипки, допомагає слухачеві глибше відчути і усвідомити ладово-інтонаційну суть цього періоду, зміст мелодії. Як відомо, такий художній прийом застосовується і в професійній музиці. Другий період, як і в попередньому зразку, починається ладовим відхиленням у паралельний мажор з поверненням в основну тональність. Тут мажорний лад фіксується рельєфніше і послідовніше, підкреслюючи ладовий контраст цього періоду і підготовляючи слухачів до логічного сприйняття третього, мажорного (паралельний сі-бемоль-мажор) періоду. Як бачимо, ця інструментальна п’єса відзначається ладовим і регістровим контрастами.

Виклад музичної думки йде шляхом поступового логічного ускладнення ладово-інтонаційної та ритмічної основи. Все це відзначається довершеністю форми і справляє на слухачів глибоке художнє враження.

Тут було показано основні принципи і шляхи розвитку народної інструментальної музики для супроводу танців та для слухання. Проте, завжди зберігаючи свою вокальну ладово-інтонаційну основу, інструментальна музика набула ряду стилістичних особливостей, властивих тільки їй.

Цей складний процес перетворення вокальної танцювальної музики в інструментальну став можливим завдяки технічно досконалому інструменту — скрипці.

Але характеристика народної інструментальної музики буде неповною, якщо не показати хоча б деяких її специфічних рис, створених талановитими народними скрипачами.

Ось козачкова мелодія «Дудочка», що й тепер побутує серед народу (приклад 51).

«Дудочка»
«Дудочка»

Фактура мелодії така, що навіть виконання її на скрипці нагадує звучання сопілки. Крім того, на скрипці легко відтворювати інші, вже зображальні елементи. Візьмемо мелодію польки «Соловейко» (приклад 52).

«Соловейко»
«Соловейко»

Слід звернути увагу на другий період мелодії, в якому використано певну групу звуків, а саме трелі, що нагадують солов’їні. Вони є не просто прикрасою, а органічною частиною розвитку мелодії, що викликає в нашій уяві спів цієї пташки. Гадаємо, що саме ці фактори і визначили внутрішній зміст мелодії польки та її назву.

Дуже цікава мелодія козачка під назвою «Коза», яку звичайно виконують на скрипці. Нижче, у прикладі 53, ми пропонуємо її увазі читача.

«Коза»
«Коза»

Вона досить оригінальна — побудована на інтервалах великої терції, великої секунди та чистої кварти. Тільки сьомий і дев’ятий такти, які служать зв’язками, нагадують фактуру звичайних мелодій козачків.

Немає сумніву, що в даному випадку автор мелодії намагався передати смішні одноманітні стрибки «кози» та її мекання, що виразив треллю. Тут ми маємо типовий зразок вкраплення елементів гумору в народну музику.

Наведемо ще мелодію козачка під назвою «Камаринська» (приклад 54).

»Камаринська»
»Камаринська»

Перший період мелодії є, безперечно, козачковий. Другий характерний тим, що в типові поспівки козачка вкраплюються поспівки з відомого російського народного танцю «Камаринська».

Можна було б навести безліч цікавих прикладів, які засвідчують ті чи інші риси народної інструментальної музики. Але й з них зрозуміло, що для втілення в інструментальну мелодію певного змісту, надання їй того чи іншого характеру лише творчої фантазії обдарованого виконавця не досить. Він мусив мати в руках такий музичний інструмент, технічні і художньо-виражальні можливості якого дозволяли б йому здійснити творчий задум. Таким інструментом була насамперед скрипка. Завдяки широкому побутуванню скрипки український народ створив окрему яскраву галузь народної творчості — інструментальну музику, яка увібрала в себе танці, похідні марші. На їх основі створено музику для слухання та інструментальні награвання.

Серед українського народу зустрічаються надзвичайно талановиті виконавці-скрипачі. Їх репертуар в основному складається з танцювальної музики (гопаки, козачки, метелиці, польки, кадрилі, мелодії різноманітних сюжетних танців типу «Коваля», «Аркана», «Плескача» та інших), інструментальних награвань-імпровізацій та похідної музики. Виконавська майстерність народних скрипачів має певні традиції і специфічні риси, які істотно відрізняють її від майстерності скрипачів-професіоналів. Це виявляється в особливостях аплікатури, штрихах, принципах музичного розвитку тощо і надає творчості народних скрипачів своєрідної характерності і неповторності. Серед п’єс народного походження зустрічаються надзвичайно цікаві, глибоко змістовні і оригінальні за фактурою твори.

Побутує скрипка серед народу як в селах, так і в містах. Особливо широкого розповсюдження вона набула в західних областях України, на Поділлі й Волині.

Опис та характеристика

В наш час розрізняють скрипки саморобні і «фабричні», як їх називають в народі. Всі вони мають класичну форму, створену італійськими майстрами. Скрипка (саморобна і «фабрична») складається з трьох основних частин: корпуса, шийки та головки. Нижня дека корпуса виготовляється в більшості випадків з явора, а верхня з ялини. З’єднуються вони між собою обручами. На верхній деці роблять два вирізи, що своєю формою нагадують латинське S. Між деками всередині скрипки вставляють так звану душку (підпорку), яка позитивно впливає на якість звуку. На верхній деці, там, де стоїть «душка», ставлять «кобилку» (підставку для струн). Шийку роблять переважно з явора. На плоску сторону шийки наклеюють гриф з міцного чорного дерева. Оскільки на Україні чорного дерева немає, то народні майстри для цього знаходять дуб, який довго лежав під водою. З такого ж дерева виготовляють кілки та підгриф, що служить зацепом для струн. Іноді ці частини виготовляють із груші, бука та інших порід. Гриф закінчується верхньою підставкою для струн.

Головка виготовляється з того ж шматка дерева, що й шийка. Найбільш поширена форма головки — виток. В ній просвердлюють чотири пари отворів, в які вставляють кілки для натягування струн.

На нижній частині корпуса прикріплюють підгриф. Знизу він за допомогою товстої жильної струни зачіплюється за гудзикоподібний кілочок, вставлений в отвір, що знаходиться в середній частині нижнього обідка. Зверху підгрифа роблять чотири прорізи, які закінчуються маленькими отворами для закріплення струн.

Історія удосконалення скрипки обчислюється століттями. Вже в XVI ст. виготовлялися скрипки сучасного зразка. З цього часу форму скрипки можна вважати усталеною. Дальші творчі пошуки майстрів йшли в напрямку поліпшення якості звука та посилення його. Над розв’язанням цієї проблеми працювали майстри всього світу.

Класичний зразок скрипки, що набула розповсюдження по всій земній кулі, виготовлений італійськими музичними майстрами. Один з перших творців скрипки був італієць Гаспаро Бертолотті, який зробив скрипку сучасного, відомого нам зразка ще в першій половині XVI ст. (цей майстер більш відомий як Гаспар да Сало — від назви міста Сало, де він народився). Йому належить честь також організатора школи скрипкових майстрів у м. Брешії. В другій половині XVI ст. справу Бертолотті продовжив всесвітньо відомий майстер Дж. Маджіні, також італієць.

Поруч зі школою в Брешії організовується інша школа поблизу міста Кремони, яку очолили також всесвітньовідомі майстри Андреа і Ніколо Аматі (перша половина XVI ст.). Серед їх численних прославлених учнів і послідовників слід відзначити в першу чергу Дж. Гварнері та А. Страдіваріуса. Найкращих наслідків в удосконаленні скрипки домігся геніальний Антоніо Страдіваріус. Його скрипки відзначаються художньою викінченістю форми, чарівною співучістю і повнотою звука. На жаль, Страдіваріус і майже всі майстри-інструменталісти не залишили потомкам ні креслень, ні описів технології виготовлення інструментів.

У другій половині XVIII і на початку XIX ст. чудові скрипки виготовляв російський майстер Іван Батов. Серед багатьох майстрів у Радянському Союзі виділились Є. Вітачек, Т. Підгорний, М. Фролов, Г. Морозов. Чудові скрипки та інші смичкові інструменти виготовляють Мочалов, Міський та ін. Успішно в цій галузі працює латвійський майстер Адам Антон. Проте жоден з названих майстрів не зробив скрипки, яка б зрівнялася із скрипками Страдіваріуса.

Невід’ємною приналежністю скрипки є смичок. Колись він мав лукоподібну форму. Тепер це дерев’яна трость, знизу якої за допомогою гайки з гвинтом закріплюється волос із кінського хвоста. Описаний смичок сконструював у другій половині XVIII ст. французький музичний майстер Ф. Турт.

Скрипка має чотири струни, настроєні квінтами. Перша — жильна, обмотана канителлю і називається соль або басок. Друга й третя також жильні і, як басок, обмотані канителлю, але тонші. Друга називається ре, а третя — ля. Четверта струна стальна і називається мі. Часто народні скрипачі начіплюють на скрипку металеві струни (акорд струн для мандоліни). Це зумовлено тим, що в народному інструментальному ансамблі від скрипки, яка є провідним інструментом, вимагається гучний звук, хоча якість його в цих випадках буде нижча.

Діапазон скрипки вкладається в три з половиною октави: від соль малої до ре четвертої (приклад 55).

Звукоряд скрипки
Звукоряд скрипки

Звукоряд поділяється на регістри: низький, середній і верхній. Тембр скрипки густий у нижньому регістрі, м’який у середньому і блискучий у верхньому. Змінюють тембр скрипки флажолети (природні і штучні) та сурдина 7. Чотири струни скрипки настроюються по квінтах: соль малої октави, ре і ля першої та мі другої октави.

Особливої краси і соковитості звукові скрипки надає вібрація 8, яка наближує тембр скрипки до тембру людського голосу. Відсутність ладків на грифі скрипки забезпечує варіаційну мінливість інтонування, яке також є спорідненим з вокальним інтонуванням. Використовуючи цю особливість, народні виконавці на скрипці легко передають усі ладово-інтонаційні тонкощі вокальних мелодій. Іноді вони винятково влучно і дотепно наслідують звуки тварин або птахів. Такі п’єси не є музичними в повному розумінні цього слова, хоч вони завжди закінчуються жвавою мелодією польки, козачка тощо.

Техніка гри на скрипці надзвичайно розвинена. Грають на ній смичком, яким водять вгору і вниз. Рухові смичка можна надавати найрізноманітніших штрихів: деташе 9, легато 10, стаккато 11 тощо, а без смичка — піццікато 12.

На скрипці можна грати подвійними нотами, а також окремими акордами, особливо в широкому розташуванні. Найбільш поширених позицій 13 у виконавській практиці — сім. Помічено, що чим менше скрипач використовує позицій, тим більше він оздоблює мелодію прикрасами. Використання позицій у виконавській практиці народних скрипачів поширюється в основному на струну мі. Народні скрипачі залюбки використовують звучання пустих квінт, які надають виконуваному твору специфічного колориту (приклад 56).

Використання пустих квінт
Використання пустих квінт

Відзначимо один з оригінальних народних штрихів, який називається «грати викотом» і виконується в такий спосіб: скрипач відпускає волос на смичку так, щоб він вільніше вгинався, лягав на всі струни скрипки, і добре наканіфоленим смичком не водить зверху вниз і знизу вверх, а наче обводить маленьке коло на струнах, крутить ним, як корбою на лірі. Звідси й походить термін «грати викотом». Під час використання цього штриха на скрипці звучать всі струни, що нагадує звучання ліри. Ним користуються переважно лірники, які уміють грати на скрипці. Так, зокрема, грав на своїй скрипці уже відомий нам лірник А. Гребінь.

На основі скрипки майстри створили нові типи смичкових інструментів: альти, віолончелі та контрабаси. Серед українського народу широко побутують тільки скрипка, басоля (середнє між віолончеллю і контрабасом) та контрабас. В останній час спостерігається використання також і альта.

Скрипка
Скрипка
Звукоряд скрипки
Звукоряд скрипки

Звукоряд — хроматичний. В оркестрі використовується як провідний сольний і супроводжуючий інструмент.

На скрипці можна грати поодинокими і подвійними нотами, а також акордами, особливо в широкому розташуванні, арпеджіо. Прийоми гри: легато, стаккато, арпеджіо, глісандо, деташе, піццікато (щипком без смичка) та ін.

Походження та примітки

1 М. Грінченко, Історія української музики, стор. 162, 165.

2 O. Kolberg, Pokucie, t. II, Kraków, 1883, стор. 240.

3 «Буковинські народні пісні», К., 1963, стор. 493.

4 Фонди ІМФЕ АН УРСР, ф. 14—3, од. зб. 4, стор. 137.

5 Цит. за рефератом Г. Хоткевича «Украинские народные музыкальные инструменты» (рукопис), фонди ІМФЕ.

6 «Буковинські народні пісні», стор. 437.

7 Сурдина — невеличкий пристрій у вигляді гребінчика, який надівають на кобилку скрипки, сковуючи її вібрацію і пом’якшуючи звук.

8 Вібрація — незначне коливання висоти тону. На скрипці вібрація виникає в результаті коливання пальця, яким притискують струну.

9 Деташе — виконання кожної ноти окремим рухом смичка вгору або вниз.

10 Легато — перехід від одного звука до іншого без перерви.

11 Стаккато — виконання кожного звуку уривчасто, відокремлено один від одного.

12 Піццікато — гра на скрипці не смичком, а щипком пальця.

13 Позиція — положення рук під час гри на музичному інструменті, зручне для утворення звуків гами чи п’єси, охоплених конкретною частиною звукоряду того чи іншого інструмента.

Дивіться також