Українські народні пісні

Било (клепало)

Било Києво-Печерської лаври. Відлите 1889 р.
Било Києво-Печерської лаври. Відлите 1889 р.

Десь в било б’ють за звичаєм пустельним,
Оце такий тепер у Лаврі дзвін.
Так били в церкві перші преподобні,
Коли ще ліс був Богу до колін.

Ліна Костенко

У давніх письмових джерелах назви «било» і «клепало» часто невірно тлумачаться. Так, у словнику П. Беринди читаємо: «Бряцало, брязкальце, тое что брязчить яко клепало; цитра фистула у органов, цимбал, арфа» *. На думку М. Ф. Фіндейзена, П. Беринда помилково тлумачить слово «клепало» як тарілки («бряцало») або ключ для настройки чи плектр, і не вказує натомість на синонімічність «била» і «клепала» [95, с. 189].

Било є одним з найдавніших і найпримітивніших самозвучних інструментів, що побутували в Україні. Спочатку це була звичайна, добре висушена дерев’яна дошка, по якій били палицею або молотком. її підвішували вертикально або клали на спеціальні підпорки. Пізніше дерев’яна дошка була замінена металевими дугами, обручами, рейками...

Подібні інструменти зустрічаються в багатьох народів світу, а у слов’ян мають яскраво виражені споріднені назви: клепетало (у хорватів), клепак (у чехів), клепадло (у поляків) та ін. Використовувалися ці звукові знаряддя як сигнальні і ритуальні задовго до появи дзвонів. Розміреними звуками била закликали мирян до церкви, частими ударами били на сполох, тобто повідомляли про стихійне лихо, скликаючи громаду до спільного гасіння пожежі, боротьби з повінню (цю останню функцію і в наш час било виконує в сільській місцевості). Люди знали також, яким ритмом било повідомляло про сходку для оголошення певних указів, повідомлень тощо.

До XX ст. било було постійною приналежністю міської чи сільської управи, ратуші, ринкової площі. На металевих билах (клепалах) регулярно відбивали години дня, щоб люди могли орієнтуватися в часі.

Значна частина функцій била поступово переходила до церковних дзвонів, хоч і в релігійній сфері била продовжували використовувати. Наприклад, вони ще довго залишалися в монастирях, скликаючи ченців до трапези чи інших справ монастирського розпорядку.

Г. Хоткевич наводить як приклад два била з Новгородського музею, про які він мав відомості: «одно XVI в. залізне, коване, зігнуте в дугу (завдовжки 8 арш., заввишки 2 1/4 вершка й завтовшки 1/4 вершка); в середині дві дірки для підвішування на ланцюгах. Друге чугунне, чотирикутної форми; подароване Петром І одному з новгородських монастирів замість узятих в казну старих гармат. Такими, як новгородські, були, очевидно, била і в нас» [103, с. 275].

У Києво-Печерській лаврі била використовувалися з XI ст. Розрізняли била великі і малі. Великі била були стаціонарним металевим інструментом, малі — це звичайна дошка, по якій чернець, йдучи територією монастиря, бив колотушкою, скликаючи братію до служби або на обідню. У Лаврських літописних джерелах значиться, що коли помер ігумен Феодосій Печерський (1074), «братія удариша в била, собрашася всі».

Навіть тоді, коли з’явилися у Лаврі дзвони, для била продовжилося монастирське життя: в них били перед тим, як мали дзвонити дзвони. Цей звичай існував тут до середини XX ст.

І тепер у Великій Лаврській дзвіниці можна побачити як експонат било, виконане способом литва у 1889 р. на заводі Чаришнікова (м. Балахна Нижньоновгородської губернії). Це било відлите з бронзи для Києво-Печерської лаври за всіма законами виготовлення дзвонів. Воно було підвішене на третьому ярусі між дзвонами і саме з ударів била починався передзвін. Лаврське било виконане у вигляді обруча, діаметр якого становить 1050 мм, ширина обода — 250 мм, товщина — 50 мм. В обручі є три отвори для підвішування на ланцюгах (тросах). Вага била 250,4 кг. Звук видобувають ударом дерев’яної булави по внутрішній частині обруча. Довжина булави 720 мм, діаметр найтовщої частини — 170 мм.

Незважаючи на те, що інструмент цей пошкоджений, він і зараз має густий благородний, сповнений багатими обертонами, звук. Є також відомості, що у дзвіниці біля Ближніх печер довго використовували мідне било, яке переливали в 1792 р.

Видатний український етнограф і фольклорист П. Чубинський вказує на побутування била [111, с. 17]. Зокрема, в страсний четвер, під час повторного сповідання літніх людей, був звичай бити довбешками по дерев’яній дошці. «Для страсті «хлоп’ята» готують довбешки, і як тільки задзвонять, збираються до церкви з цими стукалками, і коли дзвонять, читаючи Євангеліє, — хлопчики стукають у дзвіницю, де вона дерев’яна, чи в церковну огорожу, чи просто в дошку, зрозуміло, якщо їм цього не заборонять. Це повторюється кожного разу під час дзвону дзвонів, починаючи і закінчуючи разом із дзвоном і продовжуючи до кінця страсті» (переклад наш. — Л. Ч.).

Під час експедицій до Закарпаття, спілкуючись з місцевими жителями, зокрема з працівниками Закарпатського музею народної архітектури і побуту, автор також отримав інформацію про побутування ідіофонів у цьому регіоні. Наприклад, у гірській місцевості відомий клевець (про нього сказано в статті про торохкало), а в долині — клепало, або клепач. Тут у страсний тиждень у церкві дзвони не дзвонять, а клепають яворову чи дубову дошку Найчастіше цей ритуал «клепання» відбувається в страсну п’ятницю і в суботу вночі.

Фольклорист Л. Кушлик нещодавно описав «клепачки», що побутують у деяких селах Бойківщини і використовуються виключно напередодні Великодніх свят. Судячи з усього, «клепачки» — це місцева назва била, або клепала. У звичайну, підвішену до дзвіниці дошку, били двома спеціальними дерев’яними молоточками. У середині XX ст. клепальну дошку вже не підвішують до дзвіниці, а кладуть горизонтально на похоронні мари. Фольклорист вважає, що так легше бити, хоча губиться гучність та тембр звука, і, що важливо, у часи державного атеїзму таку дошку можна було швидко сховати від недремного ока.

Очевидно, традиція цього клепання має язичницьке походження, коли люди вірили, що такі звукові ефекти здатні залякати нечисту силу, хоча спосіб гри ґрунтується на християнській символіці: «клепають трьома швидкими рівномірними ударами — два правою, один лівою рукою. Ліваки... грають навпаки» [51, с. 42].

Всі ознаки побутування цього інструмента в Україні вказують на його автохтонність.

Різної конструкції била використовувалися і в народній музиці як акомпануючі ударні інструменти. Їх зазвичай виготовляли самі виконавці. Так було і в оркестрі народних інструментів Київського обласного управління трудових резервів, котрим із 40-х рр. XX ст. керували відомі музиканти і музичні майстри О. Незовибатько і Є. Бобровников [43, с. 42].

Походження та примітки

* Беринда П. Лексикон славеноросскій. — І вид. — 1627. — С. 21.