Українські народні пісні

Бубончик

Бубончики
Бубончики

Чи не першим таку річ у контексті вітчизняної музики і музичних інструментів назвав Г. Хоткевич [103, с. 273].

Передусім зауважимо, що слово «бубончик» не є зменшувальним від слова «бубон».

Бубончик — це шумовий інструмент у вигляді керамічної або металевої кульки, всередині якої вільно перекочуються невеличкі керамічні, дерев’яні чи металеві галочки — подібні до горошини кульки.

Бубончики, як і дзвіночки, прикріплювали до кінського ярма та інших деталей кінської упряжі, і були вони не лише прикрасою — своїм веселим передзвоном створювали святковий настрій, попереджали про швидкий рух брички, фаетона. Бубончики використовувалися і з обрядовою метою.

Такі інструменти мають давню історію, їх першими виробниками були гончари. Вироби малої глиняної пластики відомі ще з епохи палеоліту (40 тис. років до н. е.). Знайдені археологами керамічні фігурки людей і тварин періоду четвертого—третього тисячоліття до н. е., кулясті амфори XV—XII ст. до н. е. засвідчують високу техніку гончарного промислу, вироби якого були не тільки предметами матеріальної культури, а й частиною духовного життя народу та служили в давнину магічним цілям [31, с. 180].

Фольклористка Лариса Сабан описала ідентичний бубончику шумовий інструмент, виготовлений невідомим майстром із Бойківщини. Там цей інструмент побутує з назвою «тарахкальця» [83, с. 46—49]. Це виготовлені з одного шматка глини керамічні кульки без отворів з невеликими керамічними камінчиками всередині, які при струшуванні б’ються один об одного і об стінку кульки. Звук досить дзвінкий і багатий різними тембрами, що залежить від хімічного складу глини, якості її спікання і товщини стінок. Поверхня керамічних кульок зберігає сліди ліплення пальцями, оздоблена тисненим орнаментом різного розміру кіл, спіралей, горошин, півмісяців, контури яких підсилено побілкою.

На території Бойківщини такі речі виготовляли наприкінці XIX — початку XX ст. у солеварному містечку Стара Сіль, з багатонаціональним населенням і розвиненими промислами. Ці «забавки» користувалися великим попитом на Львівщині, особливо у святкові дні. Тепер вони стали рідкістю і зберігаються в музеях Львова, Перемишля, Кракова, Відня, а їх давні аналоги відомі в культурі кельтів.

У наш час бубончики виготовляються також з металу. Вони стали складовою частиною перетинкового інструмента — бубна. Вмонтовані по всьому периметру обичайки, вони звучать під час удару по шкіряній мембрані або приводяться в дію виключно змахом бубна чи його ритмічним струсом, збагачуючи супровід троїстої музики, інструментального ансамблю, оркестру.

Оригінальною сучасною формою локального побутування бубончика в кількох селах Бойківщини є «весільні колокільці», описані фольклористом Л. Кушликом [51, с. 44—46]. Тут бубончики стали складовим елементом раніше описаних брязкалець.

Дерев’яний стрижень завдовжки 30—40 см, на який хустиною нав’язували кулеподібні бубонці з прорізами, наповнені шротинками, був своєрідним жезлом старшого боярина (дружби), що очолював весільний похід, потрясаючи і розмахуючи кульками. Певний зміст мав обряд, коли ці брязкальця клалися біля порога, а молоді переступали через них. Ними дружба хрестив молодих, коли ті йшли до шлюбу. В той час, коли вони не були предметом обряду, дружба носив їх за поясом, ніби булаву.

Л. Кушлик акцентує увагу на тому, що на Бойківщині цей атрибут весілля дійсно виконує функцію музичного інструмента, бо використовується в обрядовому танці свах, які не лише «підтанцьовують в супроводі колоколець, а й виконують приспівки еротичного змісту».

Бубончики (бубонці) різних розмірів дівчата-танцюристки одягали на шию як намисто, і їх звучання залежало від характеру танцювальних рухів.

У Сокальському р-ні на Львівщині подібне знаряддя відоме під назвою «маршалка», або «хорунжий». Ним на весіллі подавали знак музикантам до початку і кінця музики чи сигнал про початок або кінець певного весільного обряду.