Українські народні пісні

Бубон

Бубон. XIX ст. Волинь
Бубон. XIX ст. Волинь

Історична довідка

Бубон — один з найдавніших ударних музичних інструментів. Він є попередником барабана і литавр, і на ці інструменти ще довго після їх появи переходила його назва. Через це ми б не зовсім були впевнені, що перші давні тексти в Київській Русі, де зустрічається чається слово «бубон», стосуються саме одномембранного тамбурина, якби не знали, що барабан і литаври тут з’являться значно пізніше. Взагалі слово «бубон» у багатьох слов’янських народів відоме як узагальнена назва перетинкового інструмента: бубен — у росіян, běben — у поляків, biben — у чехів, bibon — у сербів, běbn — у хорватів і т. п.

Через схожість з річчю побутового вжитку — решетом — бубон часто так і називають: у Центральній Україні — решітко, а на Гуцульщині і Бойківщині — решітка.

У різних народів світу бубон виконував власні функції. Так, в уяві північних народів Росії бубон у шаманських руках відганяв злих духів, лікував від різних хвороб. Раніше вже йшлося про обряд оживлення шаманського бубна. У народів Сходу, Середньої Азії, особливо Індії бубон був і є популярним сольним інструментом, на якому музиканти не лише відтворюють найскладніші ритмічні малюнки з різноманітним багатством тембрових нюансів, а й сповнений глибокого драматизму сюжет. В Іспанії «барабан басків», як тут називають бубон, супроводжує іскрометний темпераментний танок.

Давно помічено, що на характері музичного інструментарію, технології його виготовлення, матеріалі серйозно позначається вплив географічного, природного середовища, в якому проживає народ. У місцях, багатих лісами, люди роблять інструменти з дерева. Степові мешканці, що займаються скотарством, виготовляють інструменти зі шкіри тварин, їхніх рогів, кісток, міхурів.

Первісна людина, вичиняючи шкіру оленя чи бика, могла натягнути її за допомогою вбитих у землю кілків, а доторкнувшись згодом до сухої шкіри, почула звук більш гучний, тривалий, густий, ніж звук, утворюваний від удару палиці об палицю. Цю властивість шкіри людина могла використати для виготовлення ударного звукового знаряддя. Зокрема, А. Гуменюк припускає, що прообразом бубна могла стати шкіра, натягнута під час обробки на Дуплисте дерево [30, с. 14]. Так чи приблизно так виникла ідея виготовлення легкої обичайки з натягнутою на неї однією шкіряною мембраною.

Перші відомості про побутування бубна на території України належать до періоду Київської Русі. У «Повісті временних літ» (XII ст.), де бубон фігурує як скомороший інструмент, читаємо: «Рече один от бесов... возьмте сопели, бубны и гусли и оударяйте от ны Исакии спляшет...» [95, с. 223].

Наявність бубнів, які задовго до появи барабанів і литавр наводили жах на ворога чисельністю і силою своїх ударів, вважалася показником могутності війська. Тому в багатьох літописних джерелах вказується кількість знамен, бубнів та інших музичних інструментів у тому чи іншому війську. Так, у Троїцькому літописі (1216) читаємо: «Бяше бо у князя Юрья стягов 13, а трубов и бубнов 60; молвяхуть бо и про Ярослава стягов у него 17, а трубов и бубнов 40».

Отже, у Київській Русі бубон побутував і як скомороший, і як військовий інструмент. У кінних полках він був приналежністю не тільки начальника невеликого загону, а й рядового вершника. Бубон у той час здогадно мав форму невеликої мідної чаші, порожнистий отвір якої затягнуто телячою шкірою [95, с. 222]. Подібні невеликі бубни ще називались бряцалом, звідси відомі тогочасні команди «играй в бряцало», «ударяй в бряцало». Такі бубни (бряцала) вершники прив’язували до сідла і по команді під час атаки били по них канчуком зі шкіряною кулькою на кінці.

Слово «бубни» фігурує і в архівних матеріалах Запорозької Січі кінця XVII ст. «...За присылку в Сечь провианта и клейнодов («знамен и бубен») 1698 года...» * Але в цьому контексті під словом «бубон», мабуть, слід розуміти литаври, оскільки саме вони, а не бубон, належали до клейнодів Запорозької Січі. Бубни ж використовувалися і як військовий інструмент, і в полковій музиці Війська Запорозького.

Уже славні товариші запорожці
На кониках вигравають,
Шабельками блискають,
У бубни вдаряють, —

співається в кобзарській думі.

Упродовж багатьох століть бубон — неодмінний учасник у творенні української народної музики як ритмічний інструмент. Він є складовою частиною інструментальних ансамблів, троїстих музик, використовується в різних обрядах. Про нього складено багато веселих пісень, що відповідають характерові цього інструмента в Україні.

Цікавим прикладом використання бубна для супроводу весільного обряду є шмагання гільцем молодої. Цей обряд пов’язаний з культом дерева, яке в уяві людей завжди поєднувало життєві начала землі зі світом предків, з небом, сонцем [73, с. 51—53]. Культ дерева найбільше зберігся у весільному обряді: це прикрашання гілки, хрещення нею молодих, інші ритуальні дії, у тому числі шмагання гілкою молодої, що повинно принести молодим щастя, здоров’я, багато дітей, урожай, приплід худоби тощо. На Тернопільщині цей обряд традиційно супроводжується лише одним бубном:

Бором, бором бубни б’ють,
В нашої Ганнусі різку кують.

Крім сільського музичного побуту, нині бубни широко використовуються в професіональних фольклорних колективах, ансамблях, оркестрах народних інструментів.

Опис і характеристика

Бубон має вузьку дерев’яну, зігнуту у вигляді обруча, обичайку, одна сторона якої обтягнута шкіряною перетинкою (мембраною). Діаметр бубна 400—500 мм, ширина обичайки 60—80 мм. Мембрана кріпиться до обичайки за допомогою гвинтів і гайок (баранчиків). По всьому периметру обичайки роблять 6—8 отворів, в які вмонтовують на дротяних розтяжках (тонких стрижнях) бубончики, парні тарілочки або дзвіночки. Бувають бубни й без цих брязкалець.

Під час гри виконавець лівою рукою тримає інструмент, а правою за допомогою невеликої дерев’яної колотушки б’є по мембрані. Часто бубняри відмовляються від колотушки і б’ють по шкірі кулаком або долонею, іноді пальцями. Залежно від того, в якій частині мембрани ударяє бубняр — у центрі чи біля обичайки — змінюється висота звука.

Проковзуючи по шкірі бубна зволоженим великим пальцем правої руки, музикант спричиняє характерне вібрато, потрясаючи бубном — заставляє дзвеніти бубончики, тарілочки, дзвіночки. Віртуози-бубняри часто перебувають у центрі уваги ансамблю чи оркестру, не лише виконуючи свою пряму функцію — задавати і утримувати відповідний темпоритм, а й прикрашаючи віртуозну гру ефектним театралізованим видовищем. Вони то вдаряють мембраною по коліні, часом... по голові, іноді, танцюючи, у високому стрибку дістають мембрану бубна носком чобота, або вдаються до циркового прийому: розставивши руки в сторони, з хистом еквілібриста заставляють бубон перекочуватись з однієї долоні до другої через руки і плечі, викликаючи в такт музиці передзвін отих брязкалець, що вмонтовані в обичайку.

Походження та примітки

* Киевская старина. — 1986. — Т. XV. — С. 525.

Дивіться також