Українські народні пісні

Волинка (дуда, коза)

Історична довідка

Волинка була відома давнім грекам, римлянам, а в середні віки стала поширеним інструментом трубадурів, труверів, мінезингерів, що супроводжував побутові свята. Наприкінці XVII ст. волинка (bagpipe) — це улюблений європейський інструмент. На його багатий тембр звернув увагу Й. С. Бах. Для імітації звучання волинки в Першому концерті (f-dur) композитор використовує два гобої і фагот, яким доручається відтворення простого сільського награвання: один гобой виконує партію мелодичної трубки, другий — партію квартового бурдона, а фагот імітує бас-гук (октавний бурдон).

У XVII—XVIII ст. французькі майстри вдосконалюють інструмент, довівши його діапазон до трьох октав. Вони також зробили спеціальне пристосування, щоб руками нагнітати повітря в міх. Наприкінці XVIII ст. у Франції, коли аристократія байдужіє до стилю «пастораль» — наслідування старовини, інтерес до волинки зникає.

Однак у Шотландії, Англії волинка залишається традиційним народним інструментом: шотландці і в наш час мають великі ансамблі волинщиків, що беруть участь у різних урочистостях державного рівня. Так, шотландський ансамбль взяв участь у траурній церемонії пам’яті жертв найбільшого терористичного акту — вибуху Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку здійсненого 11 вересня 2001 р.

Вважається, що в Україні дуда з’явилася в XVI ст. саме на території Волині — звідси й назва «волинка», що поширилася на території колишньої Російської імперії. Проте є підстави думати, що в Україні волинка могла бути й раніше, оскільки і в країнах Заходу та Сходу вона має більш давню історію.

Волинка використовувалася в музичному побуті козаків-запорожців, входила до полкової музики Війська Запорозького. Вона була поширеним пастушим інструментом.

Саме про цей інструмент співається в пісні:

Діду мій, дударику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш,
Тепер тебе немає,
Дуда твоя гуляє,
І пищики зосталися,
Казна-кому досталися.

У XIX—ХХ ст. волинка побутує як традиційний народний інструмент Карпатського регіону. Там вона має багато синонімічних назв: «дуда», «дутка», «коза», «баран», «міх» та ін. Більшість синонімів залежать від того, зі шкіри якої тварини вичинено міх.

На межі другого і третього тисячоліть волинки зустрічаються в селах Гуцульщини, Бойківщини. Понад три десятиріччя в Україні відомий родинний ансамбль волинщиків М. Тафійчука із с. Буковець на Верховині. Виступи цього ансамблю неодноразово передавалися по радіо і телебаченню. Керівник ансамблю знаний на Верховині не лише як вправний музика, а й майстер волинок, сопілок, ріжків та інших духових інструментів.

В Україні були також спроби використати волинку в професійній народній музиці як сольний і ансамблевий інструмент. Так, Д. Демінчук виготовляв хроматичні волинки, що використовувалися в Буковинському ансамблі пісні і танцю; К. Євченко, а пізніше Д. Демінчук грали на волинках в Українському народному хорі ім. Г. Г. Вєрьовки.

Опис і характеристика

Волинка є інструментом, що являє собою набір кларнетів з одним спільним гнучким резервуаром для повітря. Резервуар цей вичиняється з овечої, козячої або телячої шкіри. Найпопулярнішим варіантом є волинка, що має три дерев’яні трубки, вставлені в отвори міха. Джерелом звука в цих трубках є одинарні або подвійні тростини (пищики, голосники).

Будова гуцульської волинки
Будова гуцульської волинки: 1 — сисак: 2, 5, 11 — головка: 3 — цівка із заставкою (клапаном): 4 — міх: 6 — менша цівка з пищиком: 7 — більша цівка; 8 — чопик; 9 — бас-гук; 10 — пищики; 12 — карабки: 13 — отвори в ріжку; 14 — глухий кінець

Головна трубка — ігрова, або мелодична, що має традиційно п’ять—шість пальцьових отворів. Звукоряд ігрової трубки діатонічний, у межах октави. На ній виконують мелодію і, як правило, вона вмонтовується разом з бурдонною трубкою, настроєною квартою нижче до ігрової трубки. Обидві ці трубки називаються карабками. Вони щільно вставлені в шкіряний отвір на місці голови тварини (очевидно, звідси й регіональні назви трубок «головиця» і «головичка»). Є у волинки ще один бурдонний бас, який тримає органний пункт — це бас-гук. Він вистроєний октавою нижче до ігрової трубки і вмонтований в окремій трубці. У разі потреби цей бурдон відключають, закривши трубку спеціальним чопиком.

Стрій волинки
Стрій волинки

Стрій у народних волинках різний. Є волинки з одним бурдонним голосом. Волинку в строї ля-мажор з п’ятьома отворами на ігровій трубці описує Б. Яремко [119, с. 58]. У типовій гуцульській волинці бурдонна трубка, що з’єднана у парі з мелодичною трубкою, має один пальцьовий отвір, завдяки чому можна отримати два варіанти бурдона: в унісон і в терцію чи квінту з октавним бурдоном.

Наведемо нотний приклад, записаний від такої волинки [62, с. 104]:

Нотний приклад
Нотний приклад

Бувають волинки з кількома бурдонними трубками, але неодмінною у всіх волинках є трубка, крізь яку музикант вдуває повітря. В народі вона називається сисак. У сисаку міститься клапан, що перекриває вихід повітря назад.

Волинка — це чи не єдиний духовий інструмент, в супроводі якого музикант може одночасно й співати. Досягається це так. Волинщик, вдуваючи повітря, виконує вступну мелодію, що може повторюватися кілька разів, доки резерв повітря не заповнить міх. Потім музикант натискає ліктем на міх, повітря надходить в ігрову і бурдонні трубки, вони звучать, а музика може в цей час проспівати куплет пісні про те, як йому гарно живеться «на верховені». Далі, під час перегравання, знову набирається повітря і все повторюється... На Гуцульщині є багато різних волинок з пристосуваннями для нагнітання повітря руками і навіть ногами. Всі деталі волинок майстри прикрашають різьбленням, паленням, набойками металу тощо.

Дивіться також