Українські народні пісні

Дзвін, дзвінок, дзвіночок

Дзвін, дзвінок, дзвіночок — історична довідка

Йдеться про інструменти, схожі за формою і часто за принципом звукоутворення, які проте виконують різні функції в житті народу і мають різну сферу використання. Можна сказати, що всі вони виготовлені у формі порожнистої зрізаної знизу груші, всередині якої підвішено язик (ударник).

Особливу суспільно-культурну функцію в житті українського народу відігравали церковні дзвони. Вони скликали людей на церковну службу, супроводжували свята і обряди, сповіщали про надзвичайні події, орієнтували подорожніх, що заблудилися в негоду, закликали народ на захист вітчизни тощо. При всьому цьому урочисті чи мелодійні, святкові чи тривожні, траурні чи радісні — вони супроводжували людину від народження і до смерті, були і залишаються джерелом величної емоційності, високої естетичності і музичної гармонії.

Народ складав про дзвони пісні, прислів’я, легенди. Так, в одній з тужливих народних пісень співається:

Ой ударили у великий дзвін
Все по тому козакові,
Що ходив на Дін.

«Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває», «Чув дзвін, та не знає, де він», — говориться у відомих прислів’ях.

Вважається, що дзвін винайшов К. Павлин, єпископ з італійського міста Нола (353—431). Зачарувавшись гарними польовими квітами, які ми тепер часто називаємо дзвониками, він вирішив надати такій формі ще й благородного звучання. Згідно з енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона, «думка про використання дзвону при богослужінні виникла під впливом дзвіночків, які були у вжитку в римлян (раніше у єгиптян і євреїв) для виклику домашньої прислуги і рабів, для подачі сигналів у громадських зібраннях і т. п.» *.

У IV—VI ст. в Європі вже виготовляли дзвони, які застосовували для скликання люду, збору війська, оголошення тривоги тощо.

Офіційне введення дзвонів у церковну службу веде свій відлік із VII ст., і з цього часу в Європі почали виготовляти великі дзвони. Вони зайняли настільки важливе місце в церковних обрядах, що в усіх храмах і монастирях почали будувати дзвіниці.

Грецька назва дзвона «калкун» у перекладі означає «клепало». Це цілком логічно пояснює, що дзвін спочатку вважався новою формою клепала (била).

До Київської Русі дзвін потрапив із Західної Європи. За однією з версій російське «колокол» походить від грецького «калкун», за іншою — від давньої німецької назви дзвона Clocke (клоке).

Перші письмові згадки про побутування дзвонів у Київській Русі належать до X ст. У Новгороді перші дзвони з’явилися в XI ст. У домонгольський період дзвони існували вже при Десятинній та Ірининській церквах у Києві. Вперше почали виливати дзвони в Києві в середині XIII ст. А найстаріший на сьогоднішній день дзвін з назвою «Святоюрський» зберігається у Львові і був відомий вже в 1341 р. Його автором вважається Яків Скора.

У XVI—XVII ст. в Україні розвивається ливарна справа: у Києві, Ніжині, Глухові, Галичині, на Волині. У 1649 р. в Чуднові на Волині відлито дзвін для церкви Різдва Богородиці, який зберігається в Переславль-Заліському музеї. У Глухові працюють відомі ливарники Йосип і Карпо Балашевичі.

Значним центром ливарництва був Львів. У XV ст. у місті створюються різні ремісничі цехи. Ливарники спочатку ввійшли до ковальських цехів, а пізніше заснували власний цех. У 1491 р. В. Фальтеном тут було відлито найбільший на той час дзвін для Львівської ратуші. Ливарні цехи в першу чергу відливали гармати, потрібні для оборони. Тут же культивується художнє ливарництво, у тому числі виробництво дзвонів. Часто на дзвони переплавляли розбиті трофейні гармати, про що на дзвонах залишали відповідні тексти.

Видатним центром дзвоноливарництва був Київ, де в XVII—XVIII ст. працювали талановиті майстри І. Степачов, А. Петрович, І. Моторин. У 1732 р. в Гостиному подвір’ї Лаври було відлито Успенський дзвін, маса якого становила 1000 пудів. Цей дзвін і зараз знаходиться на Великій Лаврській дзвіниці. Інший 800-пудовий дзвін було відлито для Софії Київської. Всього ж для Лаврської дзвіниці виготовили 10 дзвонів, зокрема дзвін «Балик» у 1613 р., перелитий у 1719 р. майстром О. Звоником. Його маса 230 пудів, висота 1,5 м, діаметр 2,7 м. Поверхня прикрашена орнаментом, на ньому зображено Успенський собор і вміщено текст церковнослов’янською в’яззю.

На третьому ярусі Лаврської дзвіниці і нині звучить дзвін «Вознесенський», відлитий у 1758 р., а в 1849 р. перелитий Л. Стариковим.

Маса дзвона — майже 200 пудів, він оздоблений рослинним орнаментом, над яким — три ряди тексту церковно-слов’янською в’яззю.

Дзвін

Дзвін
Дзвін

Найчастіше дзвін відливали з бронзи — металу, що з давніх-давен в уяві людей уособлює роль оберега і духовної чистоти. Люди вірили, що ця сила оберега розповсюджувалась на всій території, де лунав дзвін.

Пробували додавати до бронзи срібло чи інші метали, але від цього дзвін лише гірше звучав. Проте, коли бронза була дефіцитом, дзвони відливали зі сталі і чавуну. Наприкінці XIX ст. у Швеції відливали скляні дзвони, в Ефіопії випалювали з глини, а в німецькому місті Мейсені робили фарфорові. У Російському імператорському дворі використовували кришталеві дзвони. У 1889 р. в Харкові відлили дзвін з чистого срібла...

Дзвони бувають різних розмірів, окремі з них важать 100 тонн і більше.

Згідно з релігійним обрядом кожній деталі дзвона чи певній дії з ним надавали символічного значення. Так, сам дзвін ототожнювався з устами проповідника, удар дзвона — зі стуком його серця, дерев’яна балка, до якої підвішували дзвін, асоціювалася з хрестом Ісуса Христа, а мотузок, прив’язаний до дзвона, символізував знання святого письма.

Існують легенди про те, що якийсь дзвін раптом сам починав дзвонити, коли треба було зняти тривогу, інший — відмовлявся дзвонити, ніби не відчуваючи серйозного прецеденту.

За роки радянської влади, коли дзвони вважалися лише релігійним атрибутом, в Україні та інших республіках колишнього СРСР було знищено тисячі унікальних дзвонів.

Дзвоноливарник

Мистецтво лиття дзвонів складне і досить відповідальне. Адже до кожного дзвона ставилися серйозні вимоги: у нього мав бути звук певної висоти, приємний тембр, гарна зовнішність і він повинен бути стійким до численних ударів. Можна уявити стан майстра, коли після тривалої праці виходив темний, безглуздий і оглушливий дзвін.

Ливарників в Україні називали котлярами (звідси й пішли прізвища Котляр, Котляревський).

Про виробничі стосунки майстрів-ливарників із замовниками свідчить гарантійне зобов’язання А. Франке, дане в 1656 р. Львівському православному братству [37, с. 163—164]: «Я, що нижче підписався, даним свідчу, що руське міське Львівське братство доручило мені відлить дзвін вагою в 42 каменя (вага одного каменя близько 15 кг), давши за роботу по 8 золотих за кожен камінь при їх залізі, колоді, ковалі, всьому, крім моєї роботи по литву дзвона... Я ж з свого боку... згідно зі старим звичаєм, що здавна зберігається між ливарниками і їх замовниками, гарантую панам-братчикам гарний стан дзвона на срок в 1 рік і 6 тижнів. А коли б дзвін (борони Боже) зіпсувався чи дав тріщину, то належить його розбить, і я зобов’язуюсь за свій кошт без будь-якої відмови і процесів цей дзвін наново відлить і віддати замовнику...» (переклад наш. — Л. Ч.).

На лиття одного великого дзвона майстер витрачав цінний матеріал і два—три роки копіткої праці. Складність виготовлення дзвона зумовлена насамперед тим, що математичні формули не дають можливості заздалегідь точно розрахувати дзвін певної конкретної висоти, до того ж звук дзвона містить у собі не лише один основний тон, за яким оцінюється висота дзвону, а й цілий набір додаткових чистих тонів більш низьких і більш високих, утворюваних складним рядом обертонів. Звідси й багатство відтінків, і різноманітність тембрів, завдяки чому розрізняють голоси навіть тих дзвонів, що збігаються за висотою основного тону. Тому є безліч епітетів, котрими характеризується звук дзвонів: дзвінкий, глухий, м’який, різкий, сріблястий, малиновий, кришталевий, оксамитовий — і т. д. [105, с. 131]. Все це врешті визначало характерні назви дзвонів — від величних, поважних і часом ніжних, ліричних («Успенський», «Благовісник», «Орел», «Лебідь») до нищівних («Козел», «Баран»...).

Враховуючи, що майстрові-ливарнику доводилося узгоджувати не лише певну конкретну висоту дзвонів, а і їх обертони, на формування ансамблю дзвонів у дзвіниці минало не одне століття.

У 70-х рр. XIX ст. протоієрей Арістарх Ізраілєв виготовив акустичний прилад для вимірювання кількості хвильових коливань дзвону. Це був складний механізм, в якому майстер використав 56 камертонів, завдяки чому стало можливим настроювати дзвони на певну висоту. В наш час за допомогою комп’ютерних розрахунків удається точніше прогнозувати стрій майбутнього дзвона.

У православних храмах упродовж багатьох віків сформувалися функції одноголосих дзвонів різної висоти. Так, найбільший басовий дзвін «Благовест» («Благовісник») характеризується монотонними розміреними ударами. Для дзвона середнього діапазону — набата — властиві тривожні, нерівномірні, схвильовані удари у швидкому темпі. При похоронному, або погребальному, дзвоні ударяють по черзі по одному удару в кожен дзвін, починаючи з найменшого (у високому регістрі) і закінчуючи найбільшим (басовим). Для цього дзвону властиві тривалі затяжні паузи між ударами, які підсилюють трагічність моменту і водночас спонукають замислитись над сенсом життя.

В урочистому святковому богослужінні використовують багатоголосе дзвоніння — одночасний дзвін багатьох дзвонів [19, с. 15].

Все це, з одного боку, вимагало від майстрів створення складного набору гармонійно настроєних дзвонів, з другого — великого музичного хисту дзвонарів.

Дзвонар

Звук на дзвонах видобувають двома способами. Перший — розгойдуванням самого дзвона, під час якого краї його вдаряють об язик (для дзвонів великих розмірів такий спосіб звуковидобування неможливий). Другий спосіб полягає в розгойдуванні язика, що вдаряє об край дзвона. Цей спосіб більш характерний для православного церковного богослужіння і надає йому особливої музикальності.

Дзвони через систему мотузок об’єднуються в окремі групи (високі, альтові, басові). Найважчі дзвони часом з’єднані ножними педалями.

Дзвонарі — це, як правило, віртуозні музиканти, що вправляються приводити в дію всі ці групи голосів, виділяючи в потрібний момент когось із «солістів», стоячи на одній нозі натискати другою на відповідну педаль...

Складність багатоголосого дзвону полягає й у тому, що дзвін не можна заглушити, поки він сам не затихне. Але досвідчені дзвонарі знають, як частота ударів по дзвонах різного розміру і різної висоти впливає на кінцевий звуковий ефект, у них існує своя градація сили удару, його характеру: різкого, помірного, плавного. При цьому вони враховують «власні звички» кожного конкретного дзвона. Все це відкриває для музиканта можливості керувати зміною відтінків, звукових сплетінь, регулювати ступінь їх напруги. Тим самим досягається не лише м’яке гармонійне спільне звучання багатьох дзвонів, а й народжується відчуття скритого в ньому виразного змісту [105, с. 5].

Отже, можемо сказати, що вже самі поодинокі удари дзвона з багатством їх обертонів створюють відчуття музичної гармонії. Якщо взяти до уваги мелодику обрядових церковних дзвонів з основаною на музичних законах динамікою, глибоким емоційно-психологічним змістом тривалостей звучання і пауз, специфічним ритмом, складною гармонією дзвоніння і його багатою тембровою палітрою, провівши при цьому паралелі між ергологічними (технологічними) нормативами дзвона і будь-якого іншого музичного інструмента, то можна сказати, що дзвін є найскладнішим ідіофонічним інструментом, який відігравав і продовжує відігравати величну роль у духовному житті народу і є важливою частиною народного музичного епосу.

Дзвінок і дзвіночок

Дзвінки невеликих розмірів колись використовували в ритуалах католицької церкви. В обрядах православної церкви потреби в малих дзвінках не було. Однак під час релігійних церемоній в побутових умовах дзвінки широко використовувалися на Гуцульщині [103, с. 271]. Так, під час різдвяних колядок гуцули виконують культовий танець по́ровень, що супроводжується співом і подзвонюванням дзвіночків. Дзвіночком сповіщали господаря про прихід колядників і питали: «Чи ти спиш, господарю, та чи позволиш колядувати?»

Уже в хаті старший з колядників дзвінком дає сигнал про початок колядування, потім до нього приєднуються всі інші з меншими дзвінками, і після цього починалося колядування.

Для козуні в бубни, бубни,
Для сірої в скрипки грають
Ще й у дзвони дзвонять.

Безумовно, у цій коляді мається на увазі не дзвін, а дзвінок.

В одній коляді Христа прославляють, граючи у «скрипки, трубки та ще й дзвінки». В іншій говориться, що святий Миколай, звертаючись до Бога, дзвонить у дзвінок.

Як сигнальний інструмент дзвінок повсюдно використовувався і зараз використовується в школах, сповіщаючи про початок і кінець уроку, а також дзвенить під час шкільних свят і Церемоній: «перший дзвінок», «останній дзвінок» тощо.

Різні комплекти металевих, керамічних, кришталевих дзвінків стали модною окрасою квартир, офісів. Будучи підвішеними на дверях, вони своїм мелодійним передзвоном сповіщають про появу візитера...

Звук дзвінка — ніжний, ясний, чистий. З ним часто образно порівнюють дитячий або дівочий голос:

Оре плужок попід лужок,
Мила воли гонить;
Ой як крикне на волоньки —
Як дзвінок задзвонить.

Малі дзвіночки використовувалися здавна в конячій упряжі і своїм святковим передзвоном попереджували про появу швидкого «виїзду». Їх часто чіпляють на шию худобі замість калатала. Іноді вони стають компонентом різних ритуальних брязкалець.

Походження та примітки

* Брокгауз Ф. и Эфрон К Энциклопедический словарь. — Т. 15. — С. 125—126.