Українські народні пісні

Кобза

З історії дослідження кобзи

На жаль, дослідження українського народного музичного інструментарію почалося наприкінці XIX ст, коли кобза не лише вибула з ужитку, а й майже зникла, а саме слово «кобза» вважалося синонімом бандури. «Про зовнішній вигляд стародавньої малоруської кобзи ми жодних справжніх відомостей не маємо: ні зображень її, ні докладних описів її до нас не дійшло. Ми можемо говорити про неї тільки по згадках, що збереглися в народних піснях і з більш чи менш побіжних натяків і непевних порівнянь її з відомими нам інструментами в творах давніх письменників» [92, с. 104]. Тому вже в уявленнях її перших дослідників О. Фамінцина, М. Лисенка, Г. Хоткевича вигляд первісної кобзи, її будова і походження мають цілком здогадний, часто суперечливий характер. Дискусія навколо біографії кобзи не завжди підкріплювалася достатньою аргументацією. Взяти хоча б такий факт: арабський мандрівник і письменник Ібн Фадлан у 921 р. писав, що бачив на Волзі похорони знатного Руснака, якому в могилу поклали горілку, овочі і танбур (тобто музичний інструмент) [92, с. 42]. Російський арабіст, німець за походженням Френ вважає його лютнею, фольклорист О. Котляревський — балалайкою, Г. Хоткевич впевнений, що то була давня кобза, «інструмент щипковий, зі зміненою довжиною струни; інструмент з ладами, а хоч і без ладів, то в усякім разі з шийкою, на якій можна було придавлювати струни» [102, с. 67].

Привертає увагу також серйозна розбіжність в ідентифікації інструмента, на якому грав кобзар Остап Вересай. Інструмент цей ґрунтовно дослідив і описав М. Лисенко у своїх відомих працях, де називав його і кобзою, і бандурою, а Г. Хоткевич вважав цей інструмент бандурою.

Першим серйозну спробу дослідити кобзу і бандуру здійснив відомий російський музикознавець, професор Санкт-Петербурзької консерваторії О. Фамінцин [92, с. 87—170]. Він зібрав значну кількість опосередкованого матеріалу про ці інструменти і зробив висновок про те, що сам інструмент — кобза і його назва запозичені у східних народів. Цю його думку поділяють М. Лисенко, Ф. Колесса та інші, у тому числі сучасні дослідники. Коментуючи фольклористичні праці Ф. Колесси, відомий сучасний фольклорист С. Грица пише: «Цікаві дані, які наводить Фамінцин про кобзу — інструмент, що з подібною назвою був у половців, татар в XI ст., а також інші джерела... досить певно показують похідні першооснови кобзи-бандури. Не випадково є примітка Ф. Колесси про можливість впливу кобзи на бандуру» [48, с. 59—60].

Рішуче проти цієї версії був Г. Хоткевич, на думку якого інструмент кобза та його назва українцями ні в кого не запозичувалися.

«Інструмент — кузов, ручка і струни по ручці — вічний і одинаково присущий як висококультурним націям, так і дикунам, закинутим на острів серед Тихого океану» [102, с. 85].

Посилаючись на Атенея (III ст. до н. е.), Г. Хоткевич писав, ніби Піфагор був певний, що навіть троглодити — мешканці печер — знали бандуру [102, с. 104]. Врешті Г. Хоткевич припускав, що український інструмент міг мати не таку назву, але він з’явився в Україні незалежно від контактів з іноземцями.

Інший дослідник українських народних інструментів А. І. Гуменюк, визначаючи можливість іноземних впливів і запозичень, також заявляв, що кобза виготовлена українським народом, але, на жаль, він не подав жодних доказів цього, як і не дав певної уяви про цей інструмент в історичному аспекті. Більше того, він помилково вважав, ніби стародавня кобза мала приструнки, тобто струни на корпусі, що абсолютно не відповідає дійсності.

Тут вважаємо необхідним згадати дослідження кобзи і бандури, яке здійснив колишній викладач Київської консерваторії М. О. Прокопенко. Дослідження це не опубліковане і зберігається в рукописному вигляді. У ньому серйозно аналізуються праці інших авторів на цю тему, висловлюється власна позиція з опорою на широкий історичний матеріал, лінгвістику, музичну органологію... На думку М. Прокопенка, кобза могла бути запозиченою українцями від тюркських народів унаслідок багатовікових контактів: це і тривалі війни, і поселення татар у регіонах України тощо [76, с. 54—78].

Що нам відомо про давню кобзу?

Вперше споріднене (однокорінне) зі словом «кобза» слово зустрічається в латино-персидсько-куманському словнику невідомого автора, датованому 1303 р. Словник цей знаний як Куманський кодекс («Codex cumanicus»). У ньому слово «cobuxci» перекладається латинською мовою як sonator, тобто гравець.

Вчений-тюрколог академік В. Радлов (1837—1918) перекладає це як «кобузчик», гравець на кобузі, кобзар. З цього робиться логічний висновок: якщо був гравець на кобузі, то був і кобуз, і якщо про нього йдеться в словнику 1303 р., це значить, що вже в XII ст. цей інструмент був досить відомий. Зазначимо, що відомості ці стосуються поки що північного Причорномор’я, заселеного половцями (куманами).

Найдавніші відомості про побутування кобзи в українському народі датуються 1584 р. Польський письменник Б. Папроцький писав: «Козаки з великої радості показували невимовні штуки, стріляючи, співаючи, на кобзах граючи» [102, с. 72].

Про поширення української кобзи серед польської шляхти маємо численні відомості в творах польських письменників Зиморовича, В. Єжовського, Зеленовича та ін. Особливо популярними були кобзарі в Польщі часів панування Сигізмунда III (1566 — 1632), де їх називали козачками.

Чи не першу уяву про кількість струн на кобзі маємо з польської приказки: «Легше на кобзі дві струни настроїть, ніж три, щоб вони між собою узгоджувались».

У власній праці Г. Хоткевич наводить дані з польської енциклопедії Оргельбранда (1860), де теж є вказівка, що кобза має три струни і додається: «Це інструмент української молоді, перейшов він до козаків від татар» [102, с. 62].

Багато джерел ХXVII — XVIII ст. засвідчують наявність у кобзи трьох струн. Так, в латино-греко-слов’янському словнику, виданому за велінням Петра І і відомому як «Лексикон треязичний» (1704), значиться: «Кобза — пения орган троеструнный». У польському словнику С. Лінде (1807) говориться, що кобза — це «старосвітська лютня чи ліра з трьома струнами». Такої думки дотримуються також інші польські письменники: Юнгман, Чарторизький, Голембійовський, Совінський [102, є. 73].

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. про кобзу все більше говорять як про синонім бандури, її вид або рід.

Історик О. Рігельман у 1785—1786 рр., підкреслюючи виключну музикальність українців, писав [79, с. 87], що в містах вони більше грають на скрипках, басолі, цимбалах, гуслях, бандурі, лютні й трубах, а по селах — також на скрипках, кобзі (рід бандури) і на дудках (курсив наш. — Л. Ч.).

Про улюблений інструмент українців — «дзвінку кобзу» писали «Курские губернские ведомости» в 1843 р. Фамінцин наголошує на тому, що і в Самарі, і в Курську кобза фігурувала як «видова форма бандури» [92, с. 99]. У «Самарских губернских ведомостях» за 1853 р. говорилось, що українці, які поселилися в різних кутках губернії, принесли з собою волинку, гудок і кобзу що колись на цих інструментах супроводжували думи і веселі пісні, а тепер вони вибули з ужитку

У словнику М. Закревського (1860) кобза — це бандура, давній музичний інструмент з вісьмома струнами, що вживається особливо між сліпими жебраками. Бандура ж — це рід гітари з дев’ятьма, іноді двадцятьма і більше струнами. Звичайно, для тих, хто не бачив бандуру, дуже тяжко уявити гітару «з двадцятьма і більше струнами».

Є ще одне дуже важливе джерело, що допомагає зорієнтуватися в будові, зовнішньому вигляді і шляхах еволюції кобзарських інструментів. Йдеться про традиційні в Україні лубочні картини козаків-мамаїв, на яких часто зображені кобзарські інструменти. Слово «мамай» — тюркського походження: це і ім’я відомого татарського завойовника, і узагальнена назва степових кочівників. Словосполучення «козак-мамай» було в народі уособленням козака-героя. За малюнками, що належать до кінця ХVІІ—ХІХ ст., можна зробити певні висновки про конструктивні особливості кобзи у відповідний історичний період. Зокрема, Г. Хоткевич звертав увагу на те, що ранішня кобза мала довгу вузьку ручку, невелику кількість струн (три, а часом чотири), корпус овальний продовгуватий, на грифі — лади. Подальша еволюція цього інструмента відбувалась у напрямку збільшення кількості струн, відповідного розширення грифа з одночасним його укороченням і округленням корпусу На ряді картин козаків-мамаїв, починаючи з другої половини XVIII ст, ми помічаємо, крім струн на грифі, ще й струни на корпусі (приструнки): одна, дві, три... Зі збільшенням кількості цих струн зникають лади на грифі, тобто змінюються будова інструмента, його стрій і спосіб гри.

Згадуваний нами словник М. Закревського, в якому фігурує кобза з вісьмома струнами, а бандура — з дев’ятьма, двадцятьма і більше струнами, засвідчує вже інструменти з приструнками, які в більшості тогочасних джерел значаться як бандури.

Відомим є також і те, що з назвою «кобза» зустрічаються струнні інструменти різних конструкцій і строїв у багатьох народів Європи і Азії; отже, можна вважати, що слово «кобза» протягом значного історичного проміжку часу було узагальненою назвою струнного інструмента.

Автохтонна українська кобза як традиційний кобзарський інструмент

Поява приструнків відкрила новий етап у становленні і розвитку українських автохтонних інструментів, які не мають аналогів у світовій музичній культурі. З виникненням приструнків закінчується біографія давньої української кобзи, яку, за словами художника П. Мартиновича, називали «запорозькою кобзою». Її місце займе нова, на якій кобзар грає не лише притискуючи струни на грифі, як це робиться на традиційних лютнеподібних інструментах і як це було під час гри на давній кобзі, а й водночас видобуваючи звуки щипком з постійно відкритих приструнків подібно до гри на гуслях. Цей інструмент заявив про себе принципово відмінною будовою, строєм і способом гри. А такі три одночасні ознаки є нормативними для ідентифікації окремого інструмента як виду.

Звичайно, це сталося не відразу з появою одного—трьох чи більше приструнків, потрібен був час, поки встановилася конструкція, стрій, і найголовніше — поки такий витвір отримав визнання народу, поширився в його музичному побуті. Чи не один з найдавніших і водночас характерних зразків кобзи з приструнками зображено на малюнку «Козак-бандурист» в «Летописном повествовании о Малой Россіи» О. І. Рігельмана. Незважаючи на те, що історик назвав козака бандуристом, ми бачимо саме кобзу. На це вказують наявність довгої ручки (вона має однакову довжину з овальним корпусом), манера тримати інструмент і спосіб гри (козак притискає струни на грифі). Зразок такого усталеного самодостатнього інструмента пощастило застати М. Лисенкові в руках легендарного кобзаря О. Вересая. Його кобза, що мала шість струн на грифі та шість приструнків, детально описана М. Лисенком у своїх працях. Фактично М. Лисенко першим дослідив не лише характерний репертуар кобзаря, а й будову, стрій і спосіб гри на кобзі, подавши взірець глибокого музикознавчого, в тому числі органологічного, вивчення інструмента.

Цікавим зразком кобзи є інструмент видатного українського театрального діяча М. Кропивницького. В 1891 р. він подарував своїй хрещениці Г. Лисенко фото, на якому знятий з кобзою, що мала п’ять струн над вузьким грифом з ладками і понад двадцятьма приструнками. На фото добре видно, що грав М. Кропивницький на цьому інструменті, притискуючи струни до грифа.

Є й інші свідчення наявності в Україні в XIX ст. інструментів, на яких грали, поєднуючи лютнеподібний і гусельний способи гри.

Кобзар Остап Вересай
Кобзар Остап Вересай

Появу приструнків О. Фамінцин і Г. Хоткевич датували другою половиною XVIII ст. Підкреслимо, О. Фамінцин, який вважав, що українці запозичили кобзу, визнав [92, с. 165]: «В Західній Європі ми приструнків зовсім не помічаємо на лютне- чи бандуроподібних інструментах, що переконує нас в справедливості приписування їх винаходу малоросам» (переклад наш. — Л. Ч.). Тим самим він фактично визнав автохтонність української кобзи, яка сформувалася в Україні в другій половині XVIII ст. Така кобза побутувала в Україні протягом ста років. Інструмент О. Вересая був одним з останніх зразків української кобзи. У другій половині XIX ст. кобза була витіснена з ужитку багатострунними бандурами, які народ часто називав звичним словом «кобза».

На жаль, свого часу переважна більшість дослідників не помітила принципових органологічних відмінностей кобзи О. Вересая та їй подібних інструментів від бандури. Так, О. Фамінцин вважав цю кобзу бандурою, а самого О. Вересая називав бандуристом; Г. Хоткевич всі інструменти з приструнками також відносив до бандур. «Древній загальнолюдський інструмент лютневидного типу в українців називався кобзою. Це був 1) резонатор, 2) шийка й 3) струни по шийці. Коли цей інструмент перестав українців задовольняти, додано було по корпусу так звані приструнки — так з кобзи вийшла бандура» [103, с. 1].

М. Прокопенко наполягає на тому, що кобза до останніх своїх днів була небагатострунним лютнеподібним інструментом з обов’язковими ладами на грифі. У даному питанні на його позиції, очевидно, позначилась задекларована ним на початку праці головна мета — відродити ладкову кобзу для професіональних музикантів і оркестрів...

На щастя, наприкінці XX ст. авторитетні музиканти, фольклористи, музичні майстри, повернувшись до витоків автентичного кобзарства, почали відроджувати і їх інструментарій [52, с. 47—50]. Завзяті дослідники самобутнього українського інструментарію, серед яких грамотний музикант-поліінструменталіст В. Кушпет, фольклорист М. Хай, вдумливий майстер, керівник Київсько-Ірпінського кобзарського цеху М. Будник не лише науково обґрунтували концепцію автохтонної української кобзи, а й організували їх виготовлення в Києві, Ірпені, Харкові, Переяславі-Хмельницькому за зразком Вересаєвої кобзи, що збереглася в одному з музеїв Санкт-Петербурга. Школу гри на кобзі видав В. Кушпет, про що вже йшлося.

Кобза — наші висновки

Назва «кобза» — тюркомовна і є всі підстави вважати, що поява цього слова, як і відповідного давнього інструмента, стала наслідком багатовікових контактів з тюркськими народами. Однак це не виключає гіпотези про те, що в Україні, як вважає Г. Хоткевич, міг бути власний інструмент подібної будови, тільки з іншою назвою. Проте доказів цього поки що немає.

У контексті української культури вважаємо доцільним розглядати давню кобзу, що, за виразом Г. Хоткевича, була «загальнолюдським інструментом» (від XV ст. до першої половини XVIII ст.), і новітню кобзу, яка народилася і сформувалася поза іноетнічними впливами в Україні (автохтонна), як національний інструмент билинно-думної традиції (від другої половини XVIII ст.).

Давня кобза мала спочатку довгу вузьку ручку з нав’язаними ладами, невеликий видовжений довбаний корпус, дві—три жильні струни. З часом ручка (гриф) ставала ширшою і коротшою, лади зникали, корпус збільшувався, став округлим, збільшилася кількість струн. Відомостей про стрій давньої кобзи ми не маємо.

Автохтонна українська кобза, яка в другій половині XVIII ст. замістила давню (первинну) — це принципово відмінний інструмент, що є витвором українського народу. Її зразком вважається кобза О. Вересая.

Коли в другій половині XIX ст. кобза була витіснена спорідненим багатострунним інструментом билинно-думної традиції — бандурою, на останню часто переходила назва «кобза». Наприкінці XX ст. кобза знову відроджується до життя.

Опис і характеристика кобзи

Кобза М. Будника. 1990. Ірпінь
Кобза М. Будника. 1990. Ірпінь

Кобза — струнно-щипковий лютнеподібний інструмент з правильним овалом корпусу і симетрично поставленою ручкою. Вона має шість бунтів — довгих струн над ручкою і шість приструнків — коротких струн над декою.

Оскільки конструктивні особливості кобзи істотно відрізняються від інших лютнеподібних інструментів наявністю приструнків, ми повинні присвоїти цьому інструменту дещо відмінний індекс у системі Е. Горнбостеля і К. Закса. Автори системи визнавали, що у кожного народу може виникнути необхідність внести власні корективи в індексацію інструментів залежно від їх специфіки.

Тож, визначаючи індекс українських інструментів, що мають приструнки (а це стосується кобзи, бандури і торбана), ми повинні в четвертому розряді, де йдеться про характер струноносія, вказати на наявність суми двох носіїв, а саме: шийкові лютні (гриф), чому в системі відповідає цифра 3, і гусел (цитри), позначених цифрою 1.

Отже, індекс у цілому буде такий: 321.(3+1)32—5, де цифра 3 означає хордофон; 2 — складний хордофон, в якому струноносій і резонаторний корпус не можуть бути роз’єднані без порушення звучного апарату; 1 — лютнеподібний інструмент; (3+1) — струноносії лютні і гусел; 3 — черенкові лютні; 2 — шийкові лютні. Цифра 5, що стоїть після тире, вказує на спосіб видобування звука — гру пальцями.

Корпус кобзи називали кузовом або спідняком і видовбували, як правило, разом з ручкою (грифом) з цільної колоди верби, клена, горіха, липи тощо. Верхню деку, яка називалася верхняк або дейка, робили з ялини чи сосни. Посередині деки вирізали голосник — круглий резонаторний отвір. Пізніше його часто вирізали у вигляді шестипелюсткової квітки тощо. До нижнього торця спідняка кріпився металевий струнотримач (приструнник). Від струнотримача йшли струни, опираючись своїм нижнім робочим кінцем на дерев’яну кобилку (підструнник), а верхнім кінцем — на поріжок, яким закінчувалася ручка. На ручці — спеціальна дерев’яна накладка (гриф). Струни натягуються дерев’яними кілочками, шість з яких тримаються в отворах головки, інші шість — в наскрізних отворах, що проходять крізь спідняк і деку біля верхнього краю.

Під час гри кобзу тримають у скісному положенні, лівою рукою притискають струни на грифі, як на гітарі, а правою защипують струни трохи вище від підструнника. В переважній більшості струни защипують природними або штучними нігтями першого, другого і третього пальців, хоча були кобзарі, які грали пучкою.

Стрій кобзи:

Стрій кобзи
Стрій кобзи

Основними параметрами кобзи є такі (у міліметрах):

Мензура:

535

Загальна довжина:

825

Довжина корпусу:

490

Ширина корпусу:

320

Відношення ширини корпусу до довжини:

6,5:10

Діаметр голосника:

82

Довжина ручки:

165

Ширина ручки біля головки:

60

Ширина ручки біля корпусу:

70

Різновиди сучасної ладкової кобзи і сфера їх функціонування

Як відомо, автентичні ладкові кобзи вибули з ужитку на початку XIX ст. Однак перші спроби їх відродження спостерігаються не в музичному побуті, а в професійних ансамблях. Так, відомий бандурист і професіональний диригент Д. Піка використовував кобзу в Полтавській капелі бандуристів у 30-х рр. XX ст, майстер Н. Лупіч у 1936 р. виготовив ладкову кобзу-контрабас для Київської капели бандуристів. У колекції Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України є кобзи-баси і кобзи-контрабаси, виготовлені в 1950-х рр. майстрами Ф. Палієм і О. Незовибатьком. Ці інструменти використовувалися в Державній капелі бандуристів України. Аналогічні інструменти функціонували також в інструментальній групі Державного Українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки.

У 1970—80-х рр. сім’ї п’ятиструнних ладкових кобз виготовляли В. Зуляк на Тернопільщині, а також керована ним Мельниця-Подільська музична майстерня.

На початку 70-х рр. XX ст. в руках окремих бардів, що часом називали себе кобзарями, з’явилися шести-, семиструнні інструменти, які називають акомпануючими кобзами. У цей самий час у Київському оркестрі народних інструментів зазвучали чотириструнні ладкові кобзи, що звуться оркестровими. І ті і інші інструменти викликали подив, а часом і розчарування у людей, чиї уявлення про кобзу суттєво відрізнялися від новостворених інструментів.

Автором цих інструментів був грамотний музичний органолог, майстер-конструктор і педагог Київської консерваторії М. Прокопенко. Ми вже відзначали його погляд на кобзу як таку, чия біографія закінчилася з появою приструнків. Більше того, М. Прокопенко вважав, що кобза завжди була ладковим інструментом. Однак він поставив за мету відродження давньої кобзи у двох варіантах: як акомпануючого або сольного інструмента на шість—сім—вісім струн і оркестрового інструмента на чотири струни.

За основу для реконструкції акомпануючої кобзи він узяв інструмент, зображений на картині В. Васнецова «В кружале» (1919), мотивуючи тим, що цей інструмент — найближчий до нас у часі, має грамотні в архітектурному відношенні форми і пропорції, а також покладаючись на авторитет художника-документаліста. І хоч точні параметри того інструмента нам не відомі, М. Прокопенко по співвідношенню між довжиною шийки кобзи і довжиною корпусу зробив розрахунки кількості хроматичних ладів на грифі, а потім розрахував інші розміри, вивіривши їх за пропорціями до окремих частин корпуса кобзаря.

Звичайно, виникають запитання: наскільки документальним є зображення давньої кобзи (автентичної кобзи без приструнків та ще й ладкової жоден з авторитетних дослідників не бачив уже більш як за п’ятдесят літ до появи картини «В кружале») і наскільки точно інструмент М. Прокопенка відповідає кобзі, зображеній В. Васнецовим? Адже відомо, що давня кобза мала довбаний корпус, а не плоскопаралельний, як кобза М. Прокопенка, мала дерев’яні кілки, а не сучасний кілковий гітарний механізм... А найбільше заперечень викликає стрій. У акомпануючої кобзи М. Прокопенка він відповідає гітарному строю А. Сіхри — видатного виконавця на семиструнній гітарі. Тут слід сказати, що на перший погляд аргументація М. Прокопенка породжує легку посмішку, бо кожен, хто бачив цю картину В. Васнецова, пригадує образ кобзаря напідпитку, що в ексцентричній позі тримає кобзу Всі пальці лівої руки зімкнуті, три з них тримаються за краєчок грифа, притискуючи разом дві—три струни. Коментує це М. Прокопенко так: «...виконавець тільки-но взяв квартсекстакорд в першій позиції на перших трьох струнах і відкриту п’яту (басову) струну: очевидно, це домажорний акорд при сольмінорному строї інструмента. ..» [76, с. 135]. Зазначимо, що у виборі строю семиструнної (акомпануючої) кобзи у М. Прокопенка був і більш вагомий аргумент, ніж картина В. Васнецова. Вказуючи на кварто—терцієвий стрій семиструнної гітари, він приходить до висновку, що стрій семиструнної гітари значною мірою запозичений А. Сіхрою від торбана. І це цілком логічно: не випадково семиструнна гітара була розповсюджена в Росії, Україні і Польщі — саме там, де задовго до її появи був відомий український торбан.

Що стосується оркестрових кобз, то вони створювалися заново на потребу Оркестру українських народних інструментів.

Річ у тім, що на початку 70-х рр. XX ст., коли формувався склад новоутвореного Київського оркестру народних інструментів, стало ясно, що немає струнних інструментів, які б заповнили середній регістр у загальному оркестровому діапазоні. Саме тоді М. Прокопенко і запропонував сім’ю оркестрових кобз, сконструйованих на основі чотириструнної домри, виготовленої Г. Любимовим разом з майстром С. Буровим у 1908 р. На думку М. Прокопенка, чотириструнна домра була не чужою українській музичній культурі, оскільки в Україні й раніше були поширені струнні інструменти з квінтовим строєм, у тому числі й мандоліна.

Якщо цієї аргументації на користь реконструкції ладкових кобз недостатньо, то чи досить контраргументів у їх опонентів? Усі заперечення зводяться до того, що таких інструментів, як сучасна ладкова кобза в Україні не було. А звідки це відомо? Адже доведено, Що давня українська кобза мала від трьох до восьми струн, розташованих над грифом, що гриф був як з ладами, так і без них. На численних малюнках козаків-мамаїв бачимо кобзу з круглим глибоким корпусом, симетрично поставленою ручкою, характерним вигином головки — цьому й слідував М. Прокопенко. Тільки реконструкції цих інструментів він зробив відповідно до сучасних вимог професіонального виконавства з урахуванням сучасної органології, ергології й естетики.

Але думається, що сьогодні опонентів ладкової кобзи не влаштує будь-яка модель кобзи без приструнків і з будь-яким строєм, оскільки в нашій свідомості виробився стереотип кобзарського інструмента як такого, що обов’язково має приструнки.

Та давайте спробуємо уявити, на якому інструменті грали кобзарі часів Б. Хмельницького, коли про приструнки ще й гадки не мали, або сучасники Ґонти і Залізняка — П. Скряга і В. Варченко, яких стратили за участь у повстанні 1768 р. Адже приструнки тоді тільки почали з’являтися, і ввійшли вони в практику не відразу. Так, польській письменник Раковецький ще в 1820 р. писав про бандуру як про інструмент із сімома струнами. З цього Г. Хоткевич робить висновок — «або там не було приструнків, або було дуже мало» [102, с. 113]. Він також наводить авторитетне свідчення художника і етнографа П. Мартиновича, який ще в середині XIX ст. бачив кобзу без приструнків у кобзаря Т. Зінченка. Тут слушно процитувати важливу думку Г. Хоткевича про давню кобзу, окремі зразки якої зустрічалися ще в середині XIX ст.: «А взагалі за часів Мартиновича кобза без приструнків називалася «запорозька кобза» (курсив наш. — Л. Ч.). Це ясно показує, що тим словом хотілося означити і старовинність інструмента і його особливість, честь так би сказати» [102, с. 103].

Отже, маємо всі підстави вважати, що кобзарі часів Коліївщини так само зверхньо ставилися до кобзи з приструнками, як дехто сьогодні — до кобзи без них.

Очевидно, слід трохи піднятися над суперечкою, бо не стільки вина тих, хто сперечається, скільки біда, що, як зазначав М. Лисенко, у той час, як Західна Європа вже давно досліджувала своє самобутнє мистецтво, в Україні цей процес лише починався [58, с. 14].

Є ще один аргумент у опонентів оркестрової кобзи: на давніх кобзах не грали медіатором і не користувалися прийомом тремоло. Це так, але оркестрову кобзу не слід плутати з традиційним кобзарським інструментом. Оркестру потрібен саме такий інструмент для забезпечення кантиленного, тобто наспівного, звучання. Адже українська музика мелодійна, і для її відтворення професіональні бандуристи часто вдаються до тремоло. Десятками прийомів тремолювання володів Г. Хоткевич і передавав свою науку іншим. Стосовно появи медіатора у кобзи зазначимо, що це не перший випадок, коли в музичному інструменті, зокрема в народному, в силу потреби, необхідності чи просто бажання значної частини музикантів міняється спосіб звуковидобування. Так було з кельтською кротою, що в давнину була щипковим інструментом, а в пізнє середньовіччя стала смичковим. Так було з прадавніми гуслями, на основі яких зародилися цимбали — ударний інструмент, через те що в ньому музиканти побачили і таку цікаву можливість.

Сьогодні українські музиканти і музичні майстри виявили нові можливості давніх кобзарських інструментів і пристосували їх до конкретних потреб сучасної професіональної і бардівської музики. Наприклад, за своїм тембром оркестрова кобза гармонійно вписується до гри з цимбалами, скрипкою та ін. І якщо цимбали найкраще звучать у партії акомпанементу, то сім’я кобз і скрипок виконує функцію мелодійного голосоведения [120, с. 17]. А що стосується зовнішньої схожості оркестрової кобзи з домрою, то, на наш погляд, її треба шукати у спільному першоджерелі — у давніх кобзах, зображених на малюнках козаків-мамаїв. Це в значній мірі дозволить водночас отримати відповідь на запитання: чому багато росіян не вважають чотириструнну домру з її квінтовим строєм російським народним інструментом?

До ідеї відродження ладкової кобзи прийшов не тільки М. Прокопенко з Києва, який сконструював семиструнну акомпануючу кобзу і сім’ю оркестрових чотириструнних кобз; цю ідею підтримали музичний майстер з Тернопільщини В. Зуляк, який сконструював шестиструнну акомпануючу кобзу і сім’ю п’ятиструнних оркестрових кобз; музикант і дослідник українського інструментарію із Вінніпега (Канада) П. Конопленко-Запорожець, який грає на семиструнній кобзі. І кому погано від того, що сьогодні бард П. Приступов з тонким музичним смаком виконує «Сад божественних пісень» на слова Г. Сковороди, акомпануючи собі не на гітарі, а на інструменті, який має характерний овал давньої кобзи, серпоподібну головку грифа і загалом нагадує контури давнього кобзарського інструмента? Гірше, як зазначає Ю. Яценко, коли зустрічається некритичне, занадто спрощене, а подекуди й вульгарне використання деякими музикантами цього інструмента, що, на жаль, дає опонентам підстави для невизнання цього різновиду кобзи за український національний інструмент [120, с. 17].

Прикладом такого вдумливого і високопрофесійного виконавства на ладковій чотириструнній кобзі, що стала не лише оркестровим, а й сольним інструментом, є блискуча концертна діяльність заслуженого артиста України Ю. Яценка, для якого багатьма сучасними композиторами написано понад 30 творів, з-поміж них — «Лірична поема для кобзи» В. Кирейка, чотири концерти для кобзи з оркестром К. Мяскова, що виконувалися з Національним оркестром народних інструментів під керівництвом народного артиста України В. Гуцала, оркестром Національної телерадіокомпанії під керівництвом заслуженого діяча мистецтв В. Литвиненка, а висунення цих творів на здобуття Шевченківської премії офіційно підтримав видатний діяч української музичної культури А. Авдієвський.

Кобза акомпануюча

Кобза акомпануюча М. Прокопенка. 1981. Київ
Кобза акомпануюча М. Прокопенка. 1981. Київ

Так нині називають шести-, семиструнну ладкову кобзу. Як уже зазначалося, за зразок кобзи акомпануючої М. Прокопенко взяв інструмент, зображений на картині В. Васнецова «В кружале». Майстер-конструктор зберіг овальний корпус у співвідношенні його ширини до довжини 2:3. Головку виконав не плоскою, як у васнецовської кобзи, а серпоподібною, як на більшості кобз «козаків-мамаїв». На головці розмістив горизонтально дерев’яні кілки скрипкового типу — як декоративний елемент, а для зручнішої і точнішої настройки застосував сучасний черв’ячно-шестерінчастий механізм. Голосник круглий, широкий. Підструнник розташований на нижній частині деки, що, на думку майстра, безпосередньо передає вібрацію від струни деці, поліпшуючи акустичні властивості інструмента.

Стрій інструмента — соль мажор, що є зручним і в народній, і в академічній музиці. Кобза М. Прокопенка має сім струн. Виготовляється вона з клена та ялини.

Наведемо деякі додаткові параметри акомпануючої кобзи (у міліметрах):

Мензура:

635—650

Загальна довжина:

1050

Довжина корпусу:

480

Ширина корпусу:

320

Глибина корпусу:

92

Діаметр голосника:

120

Мельниця-Подільська музична майстерня виготовляла у 80-х рр. XX ст. аналогічні шестиструнні кобзи зі строєм класичної гітари.

Кобза-прима оркестрова

Кобза-прима оркестрова М. Прокопенка. 1974. Київ
Кобза-прима оркестрова М. Прокопенка. 1974. Київ

Незважаючи на те, що за основу цього інструмента М. Прокопенко взяв чотириструнну домру з квінтовим строєм, його дизайнові надано суттєвих ознак давніх українських кобз. Крім того, автор утілив в інструменті ряд власних винаходів, унаслідок чого отримав авторське свідоцтво на промисловий зразок.

Корпус кобзи-прими дещо відмінний від корпусу акомпануючої, він має овальну яйцеподібну форму. Співвідношення ширини корпусу до його довжини 7,75 : 10. Голосник круглий, більший ніж у домри, що підсилює звучання інструмента. Для кращого звучання нижніх струн автор застосував додатковий сегментоподібний голосник, який при закриванні долонею також виконує функцію глушителя. Підструнник закріплено до деки, як і в акомпануючій кобзі. Він має форму язика, орнаментований різьбленням, паленням і гармонійно поєднується з контурами інструмента. Проводка струн у підструннику зустрічна, потайна, що також є новаторством майстра. На підструннику використано роздільні поріжки, які дають змогу регулювати висоту струн над ладами. На кожні дві струни — окремий поріжок. Це найбільш вдалий варіант: щоб поріжки добре трималися і не губилися при обриві однієї струни.

Над декою зліва від грифа майстер вмонтував з оргскла запобіжний щиток, щоб музикант, ковзаючи нігтем під час гри, не пошкодив верхньої деки. Щиток цей встановлюється на певній відстані від деки і не впливає на акустику. Як і в акомпануючій кобзі, тут використано черв’ячно-шестерінчастий механізм для настройки і декоративні дерев’яні кілочки. Завиток головки серпоподібний з нахилом уперед.

У Національному оркестрі народних інструментів успішно використовуються різні кобзи: прими, альти і тенори останньої конструкції М. Прокопенка, корпус яких має плоскопаралельні деки.

За такою формою М. Прокопенко сконструював також кобзу-альт, тенор, бас і контрабас.

Стрій кобзи-прими є таким:

Стрій кобзи-прими
Стрій кобзи-прими

Кобза-прима оркестрова має такі параметри (у міліметрах):

Мензура:

360

Загальна довжина:

707

Довжина корпусу:

320

Ширина корпусу:

248

Глибина корпусу:

105

Довжина грифа загальна:

300

Діаметр голосника основного:

40

Стрій інших оркестрових кобз:

Стрій оркестрових кобз
Стрій оркестрових кобз

М. Прокопенко залишив після себе цінні рекомендації з виготовлення оркестрових кобз за трьома технологічними варіантами: 1) кобза виготовляється в народній манері довбленням з цільного шматка верби чи тополі; 2) шкаралупу корпусу виклеюють за технологією пап’є-маше: готову форму (болванку) обклеюють п’ятьома шарами шпону з червоного дерева; 3) склеювання корпусу з окремих клепок (сегментів) кленового або червоного дерева. Цей варіант найбільш придатний для виготовлення професійних інструментів. Такою технологією користувався М. Прокопенко. Корпус його кобзи-прими має 11 клепок [76, с. 162].

Дивіться також