Українські народні пісні

Свистунець

Свистунці. XIX ст.
Свистунці. XIX ст.

Історична довідка

Свистунці належать до сім’ї окариноподібних інструментів. Різноманітні глиняні свистунці відомі людству ще з періоду неоліту. Так, М. Привалов зазначає, що ще тоді, коли людство виготовляло примітивні глиняні горшки, воно навчилося виготовляти й примітивні свистульки, свистунці у вигляді різних фігурок, переважно людей. Люди могли вдовольнятися і тими примітивними звуками, що утворювалися від гри на цих інструментах [75, с. 13]. Різні свистульки в стародавні часи виготовлялися в Індії, Китаї, країнах Південної Америки, Африки та ін. Їх робили з глини, дерева, кісток. У кожного народу свистунці виконували не лише музичну, а й певну образну, символічну, магічну функції. Часом у статуетках-свистунцях уявлялось якесь божество, іноді такі речі ставали атрибутами чаклунства. За свідченням етнографа XIX ст. І. П. Сахарова, у В’ятській губернії (Росія) в день тризни — свята поминання померлих — люди збиралися на березі річки, будували намети, в них продавали різні ласощі й іграшки, серед яких були глиняні коники, свистунці й кульки. Дорослі співали й танцювали, а діти свистіли у свистунці та кидалися глиняними кульками. Звідси й пішла в народі назва цього свята — свистопляска [3, с. 25].

У свідомості українців свистунці виконували роль оберегів, тобто вони, як і музика, творена на них, оберігали людей від злих духів, зурочення тощо. Як зазначає Л. Сабан, у пластиці малих форм матеріалізувалося уявлення народу про навколишній світ, люди вірили, що звукові іграшки у поєднанні з комплексом магічно-ритуальних дій оберігали землю, людей, тварин, забезпечували плодючість худоби, родючість ґрунту [83, с. 69]. Для кожного випадку життя люди знали певну музику, творену на свистунці, яка виконувала роль оберега: від хвороби дитини, неврожаю, поганого сну і т. ін. На жаль, на сьогодні ця музика втрачена.

Згідно з даними археологів, керамічні фігурки різних тварин і птахів відомі вже на пізньому етапі бронзової доби (XI—IX ст. до н. е.). А з XII ст. в Київській Русі вже існували перші майстерні з виробництва кераміки. У другій половині XIX ст. в Україні керамічні свистунці були поширеним виробом гончарів, традиційною ярмарковою іграшкою, улюбленим дитячим гостинцем. Спочатку М. Привалов, а пізніше Г. Хоткевич звернули увагу — як на явище в самобутній культурі українського народу — на свистунці полтавських кустарів, що користувалися великим попитом на межі XIX і XX ст. Вони подають у своїх працях опис окремих свистунців, їх стрій і сферу побутування. Зокрема, вони описали три зразки свистунців, з яких один — без отворів (один звук), другий — з одним отвором (два звуки), третій — з двома отворами (чотири звуки).

Дослідниця керамічних свистунців Р. Гусак підкреслює, що розмаїття свистунців в Україні за своєю образністю відтворює як реальний світ (жінка з дитиною, пастушок з корівкою, кобзар, дикі та свійські тварини тощо), так і фантастичний (триголовий змій) або казковий (вершник на свині, лисиця з півником). Назви свистунців також пов’язані із зооморфними образами («кінь», «півник», «баранчик», «козлик») чи зі способом звуковидобування («свистулька», «свистун», «свистунець», «свищик», «свисток» і т. ін.). Перша група назв більш характерна для західних областей, друга — для Центрального, Східного, Південного і Північного регіонів України [31, с. 180].

У наш час свистунці виготовляють в усіх регіонах України. На них грають діти, імітуючи переважно пташиний спів.

Опис і характеристика

Згідно з існуючою класифікацією, свистунці — це різновид посудинних флейт. Посудина у свистунці є резонатором. Він виготовляється у вигляді тулуба людини, тварини та ін. До резонатора додається також свисткове пристосування у вигляді канала для вдування повітря, яке розсікається об загострений зуб голосника (вихідного отвору) і спричиняє звучання. Свисткове пристосування робиться у хвостику свистульки-птаха, у копитці «корівки», «баранчика» і т. ін. Якщо свистунець зроблено в образі людини, то до композиції включається ще деталь, де міститься свисток: це може бути редикюль у руці барині, цуценя, з яким грається хлопчик, тощо.

Свистунці виготовляють із звичайної гончарної глини, з якої роблять посуд, або з каоліну — білої глини, утвореної від руйнування різних гірських порід (Гуцульщина), та з іншої суміші глин. Використовуються як новітні, так і традиційні технології. За новітньою технологією свистунці виливають за певною формою, майже нічого не доліплюючи руками. За давньою кустарною технологією свистунці виліплюють повністю руками. Але частіше за все поєднуються прийоми традиційної технології з використанням гончарного круга для виготовлення основної частини фігурки і подальшим ручним ліпленням решти деталей та декоруванням. У технологічний процес включається також нанесення стеками певних рельєфних зображень, орнаменту тощо з подальшим випалюванням, поливою або фарбуванням.

Свистунці бувають різні за розміром: висота 23—170 мм, довжина 25—175 мм.

У наш час широко відомі свистунці багатьох опішнянських майстрів, зокрема династії, родоначальником якої є Г. Пошивайло, а також Ф. Куркчі (Хмельницький), Р. Мицкана (Косів), Н. Атамась (Черкащина), В. та М. Нагурних (Запорізька обл.) та ін.

У колекції свистунців Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України є унікальні свистунці кінця XIX ст. З-поміж них — одноголосі «Бариня з птахом», «Вершниця на коні», що мають багато спільного зі свистунцями, описаними М. Приваловим та Г. Хоткевичем. До цього ж періоду належать мініатюрні свистунці «Пташка» та «Собачка».

Свистунці бувають одноголосі, тобто такі, що не мають пальцьових отворів і могли бути знаряддям для однозвучних різноманітних ритмічних малюнків (угруповань), і кількаголосі — з одним, двома, іноді трьома й чотирма отворами. Пальцьові отвори розташовані переважно на тулубі «козлика», «баранчика» і т. д. На свистунцях, що мають два пальцьові отвори, вже можна видобути чотири звуки. Якщо всі отвори закриті — один звук, всі відкриті — другий і ще по одному звуку з деякими мікроальтераційними відхиленнями утворюється від закриття кожного окремого отвору.

Наприклад, Б. Яремко описує свистунець, який він називає зозулею. Цей свистунець з чотирма ігровими (пальцьовими) отворами з основним тоном ля-бемоль, що має прямий звукоряд ля, сі 1, до 2, ре 2, фа 2, фа ♯ 2, (соль ♭ 2), а при використанні різних аплікатурних комбінацій розширюється так: ля ♭, сі 1, до 2, до ♯ 2, ре 2, ре ♯ 2, мі 2, фа 2, фа ♯ 2 (соль ♭ 2). При цьому Б. Яремко в діапазоні цих інструментів подає також окремі звуки з мікроальтераційними відхиленнями, які ми не наводимо [119, с. 57].