Українські народні пісні

Скрипка

Скрипка — історична довідка

Біографія скрипки овіяна численними легендами і фантазіями. Реальність і вимисел настільки переплітаються, що часом їх одне від одного важко відокремити. Ми зупинимося лише на конкретних біографічних даних скрипки, зазначивши: інструмент цей оточений ореолом слави і загадковості насамперед тому, що його голос, на думку одних, є найближчим до людського голосу, на думку інших, — він здатен викликати найглибші людські почуття і переживання. Втім, очевидно, і ті і інші — однаково праві.

Як відомо, смичкові інструменти з’явилися значно пізніше щипкових. Існує багато версій походження скрипки, у тому числі від смичкових близькосхідних, індійських, середньоазіатських, закавказьких інструментів. Найпоширенішою є теорія синтезу походження скрипки від середньовічних, головним чином смичкових, інструментів південних слов’ян. Дослідження археологічних розкопок, іконографічних знахідок, інших історичних та літературних джерел привели до висновку про безумовний зв’язок скрипки з народним інструментарієм Польщі, України і Білорусі, де ще з XIV ст. зустрічається смичковий інструмент «скрипица» з квінтовим строєм без ладів [26, с. 61—65]. А безпосереднім попередником скрипки були віоли — інструменти, що в загальних рисах схожі зі скрипічними. Віоли були різних розмірів. На одних з них грали подібно до сучасної віолончелі, інші під час гри тримали на плечі, як згодом грали на скрипці. Віола мала шість—сім струн, гриф був з ладами.

У другій половині XVI ст. італійський майстер Г. Бартолотті (Гаспар да Сало — від назви міста, в якому народився) почав виготовляти скрипки, зовнішній вигляд яких близький до нашої уяви про неї. Саме його інструмент визнано зразком класичної скрипки. Згодом виробництвом скрипок зайнялися його численні учні, серед яких прославлений майстер П. Маджіні. Майже одночасно з ним в іншому італійському місті — Кремоні А. Аматі (1520—1580) заснував школу скрипкових майстрів, якій судилося довести форму скрипки до виключної досконалості і вишуканості, а її звук став своєрідною моделлю людського голосу. Найяскравішими представниками цієї школи є Н. Аматі (1596—1684), А. Страдіварі (Страдіваріус) (бл. 1644—1737) і А. Гварнері (бл. 1626—1698). Кожен з них мав власний майстровий почерк, але всі вони в практиці виготовлення смичкових інструментів втілили найважливіші закони музичної акустики, а саме: залежність сили звука та його тембру від деревини, з якої виготовлено інструмент, від параметрів і пропорцій різних частин інструмента, товщин дек та їх рельєфу, форми ефів та їхніх розмірів, висоти обичайки, душки, підставки, об’єму повітря в корпусі, характеру лакового покриття тощо.

Проте скрипка не відразу набула визнання в музичному світі. Адже на той час її попередниця віола впевнено зайняла місце традиційного камерного інструмента. Її м’який, приглушений матовий голос був розрахований на невеликі концертні зали аристократичних салонів, вузьке коло слухачів. Скрипка ж починала свій шлях як інструмент істинно народний: у трактирах, на ярмарках, площах. Її сильний, глибокий, насичений, з багатьма тембральними відтінками звук був водночас рухливим, здатним поринати слухачів у глибину людських почуттів і миттєво змінювати настрій. Демократичний характер скрипки, з одного боку, був не до вподоби консервативно настроєній салонній публіці, з іншого, як правило, бездарні майстри і музиканти не шкодували зусиль у боротьбі зі скрипкою, її звуком, квінтовим строєм, намагалися заперечити її як повноцінний інструмент, повернути їй лади і т. д. Тільки завдяки великим скрипалям, які, вражаючи публіку небаченою технікою гри, показали всебічні можливості, красу і багатство цього інструмента, скрипка по праву зайняла місце цариці музики. В XVII ст. такими скрипалями-віртуозами були Дж. Тореллі, А. Кореллі, пізніше — геніальний Н. Паганіні (1782—1840). Величезною заслугою в утвердженні скрипки стала творчість композитора і скрипаля А. Вівальді, який започаткував жанр концерту для скрипки з оркестром.

У подальшому з розвитком світової музичної культури над створенням смичкових інструментів, зокрема скрипок, крім італійських успішно працюють французькі, німецькі, англійські майстри, які належать до різних шкіл. У XVIII—XIX ст. формуються також польська, чеська, російська та українська школи.

Скрипка — опис і характеристика

Будова класичної скрипки
Будова класичної скрипки: 1 — завиток; 2 — кілки: З — кілкова коробка: 4 — гриф: 5 — струна ля; 6 — струна мі; 7 — верхня дека; 8 — ефи; 9 — струнотримач: 10 — нижній поріжок: 11 — ґудзик: 12 — підборідник: 13 — підставка; 14 — есv: 15 — вус; 16 — струна ре; 17 — струна соль; 18 — верхній поріжок; 19 — шийка: 20 — нижня дека; 21 — обичайка
Скрипки народних майстрів
Скрипки народних майстрів

Нині в народній музиці України використовуються скрипки переважно класичного зразка, що виготовлені народними або високопрофесійними майстрами. Оскільки скрипка є інструментом виключної зовнішньої краси і витончених форм, які майже неможливо описати, ми ставимо за мету бодай подати схему будови скрипки, обґрунтувавши деякі конструктивні особливості інструмента.

Корпус скрипки має до деякої міри вісімкоподібний контур. Це зумовлено двома симетричними есоподібними боковими виїмками (вони називаються еси), що утворюють талію скрипки, даючи тим самим доступ смичкові до струн. Нижня і верхня деки мають посередині випуклість з деякими рельєфними позначеннями біля резонаторних отворів. Резонаторні отвори розташовані симетрично по боках верхньої деки у вигляді латинської букви «f» (еф), від чого і походить їх назва — ефи. Нижня дека робиться з особливих порід хвильчастого клена, верхня — з ялини. Якщо нижня або верхня дека робиться не з однієї суцільної дощечки, а з двох, то підбирається однорідний матеріал з відповідною текстурою дерева, щоб ні акустика, ні зовнішній вигляд інструмента не постраждали. Попередньо деревина має бути добре висушеною в природних умовах. По всьому периметру верхньої деки на відстані 5—6 мм від краю прорізається канавка, в яку вставляється вус — тонка і гнучка рейка, що скріпляє краї деревини, оберігаючи її від сколів. Матеріал вуса — чорне дерево з прошарком ялини. Для скрипки традиційним є подвійний вус, хоча деякі майстри виконували й витончений потрійний вус.

Нижня та верхня деки приклеюються з обох боків до торця обичайки, що за формою вигину відповідає контурові дек. Її, як і нижню деку, роблять із клена. Між деками всередині встановлюється невеличка рухома підпірка у вигляді круглої колодочки — це душка. Вона забезпечує міцність корпусу і передає вібрацію від верхньої деки до нижньої.

Зверху до корпусу кріпиться шийка з головкою, що закінчується характерним завитком. Шийку з головкою роблять також із клена. Головка містить в собі кілкову коробку, в якій прорізано чотири пари отворів для чотирьох кілків, що розміщені попарно з обох боків головки. До плоскої сторони шийки наклеюється гриф з чорного дерева.

Внизу до корпусу кріпиться дерев’яний ґудзик, до нього — струнотримач. Струнотримач закріплюється товстою струною, що проходить від ґудзика через нижній поріжок. До струнотримача чіпляють чотири струни. На верхній деці над душкою — підставка під струни, через яку вібрація струн передається верхній деці. Підставка має дугоподібний верхній торець, що дає можливість смичком грати на кожній струні окремо, не торкаючись інших без потреби.

Незважаючи на те, що конструкція класичної скрипки є усталеною і суворо канонізованою, творчий пошук майстрів продовжується і в цій сфері. Так, Ф. Юр’єв акцентує увагу на тому, що скрипки видатних майстрів XVI—XIX ст. були розраховані на невеликі зали, в той час як сьогодні скрипка повинна мати сильніший звук і більш широкий спектр частот, а відтак — багатшу звукову палітру. З цією метою він на верхній деці замість ребра жорсткості застосував ресорну пружину, що дає можливість вільної вібрації деки при великому тиску. Він також розширив нижню деку, змінивши її традиційну внутрішню кривизну на зворотну. Але всі ці ідеї повинні пройти випробування часом.

Основні параметри (у міліметрах) цілої скрипки (4/4) є такими:

Мензура:

320—335

Загальна довжина:

595—600

Довжина корпусу:

350—360

Нижній овал:

200—210

Верхній овал:

160—170

Стрій та діапазон скрипки
Стрій та діапазон скрипки

Смичок побудований із трохи зігнутої тростини фернан-бука, на яку натягнуто конячий волос. У клювоподібному кінці тоншої частини тростини волос закріплюється нерухомо. Другий кінець волосу кріпиться до рухомої колодочки, що є на товщому кінці тростини. Натяг волосу регулюється спеціальним гвинтом і залежить від штрихів, яких треба домогтися під час гри.

Народні скрипки в різних регіонах виготовляють за місцевими традиціями, найдавніша з яких — виготовлення скрипки-довбанки, коли із суцільного шматка явора, липи, тополі, верби, берези видовбується велика ложка (ківш), що є одночасно нижньою декою, обичайкою, шийкою і головкою. Для виготовлення грифа використовують морений дуб чи інше тверде дерево. Пізніше в народі почали наслідувати класичним зразкам скрипки. Проте це швидше схожість у загальних рисах. Народні майстри часто не дотримуються канонічних параметрів скрипки і надають контуру скрипки та її деталям (ефам, струнотримачеві, головці тощо) власних форм. У цих скрипках, як правило, немає вуса, хоча він часто імітується декоративними елементами. Гуцульські майстри нерідко прикрашають свої скрипки вишуканим декором.

Віками в народі формувалася власна термінологія, пов’язана з будовою скрипки. У Карпатському регіоні вона така: корпус називається голосниця, обичайка — обруч, ефи — голосники, кілки — закрутки, підставка — кобилка, душка — душа, нижній поріжок — підліжжя, деки — дошки. А скрипаля називають скрипак або скрипник.

Скрипка як український народний інструмент

Слово «скрипка» походить від старослов’янського «скрипати», тобто скрипіти. Вперше воно зустрічається для позначення музичного інструмента в Польщі в 1434 р. [88, с. 63]. Звичайно, ця назва стосувалася тоді ще випадкового і примітивного скрипкоподібного інструмента. А вже в XVI ст. скрипка була відома в Україні. Так, Г. Хоткевич посилається на словник Зизанія (1596), в якому згадується «скрипица» [102, с. 14]; М. Грінченко наводить приклад з поборових реєстрів кінця XVI ст., згідно з якими в Луцьку було взято на облік п’ять скрипалів; він же говорить, що наприкінці XVII — початку XVIII ст. в Кам’янці на Поділлі існував скрипковий цех [27, с. 161, 165].

Як зазначає А. Іваницький, скрипка «прийшла в Україну десь у XVI—XVII ст. — і, значною мірою, завдяки єврейській еміграції із Західної Європи» [42, с. 27].

В Україні скрипка отримала особливо широке розповсюдження. Це зумовлено цілим рядом обставин.

По-перше, скрипка, як уже зазначалося, має голос найбільш близький до людського. Українська ж музика за своєю природою особливо співуча, мелодійна, отже, їй необхідний був такий інструмент. Виконання на скрипці українських пісень і танців стало особливо органічним, бо відповідало насамперед природному звукоідеалові українців.

По-друге, скрипка в Україні — це далеко не запозичений інструмент. Ми вже знаємо, що в українців здавна побутував струнний смичковий інструмент — гудок, і що він, як і ряд інших подібних слов’янських інструментів, був провісником скрипки. Зауважимо принагідно, що дослідник скрипки А. Агажанов стверджує, що саме гудок був прототипом скрипки [1].

По-третє, для українців уже було звичним грати на смичковому інструменті з квінтовим строєм, і перехід на більш досконалий інструмент, як і спів та танці в супроводі цього нового інструмента, був також природним явищем.

Без скрипки в Україні не обходилося жодне свято, весілля. Вона входила до складу полкової музики Війська Запорозького, на ній супроводжували вертепне видовище та ін. У музичному побуті скрипка використовувалася не лише як акомпануючий інструмент до пісень чи танців, у руках народних скрипалів-віртуозів вона відтворювала також музику для слухання.

Так, талановиті гуцульські скрипалі часто виконують самостійні п’єси розгорнутого сюжетного характеру Один з типових сюжетів присвячений народному меснику XVIII ст. Олексі Довбушу. На Гуцульщині є багато варіантів пісень і переказів про Довбуша, про те, як мужньо він долав ворогів, уникав переслідувачів, про його самовіддану любов до красуні Зіньки і про її підступну зраду. Народні скрипалі відтворюють у своїй музиці численні епізоди з життя Довбуша і оголошують для слухачів кожну окрему тему: «Як Довбуш приходив до річки», «Як Довбуш приходив у Криворівню» і т. д. Досліджуючи це явище гуцульського музичного побуту, І. Мацієвський підкреслює, що місцеві жителі з великим емоційним переживанням слухають таку музику ще й тому, що знають — дорога до річки відіграє вирішальну роль у його долі: там він зустріне віщого старого, який направить його на шлях боротьби за справедливість, а річка викине йому чудо-топірець, так необхідний йому в цій боротьбі. Слухачі розуміють сповнену драматичного і навіть трагічного напруження музику скрипаля, що відтворює тему ходи Довбуша в Криворівню, бо знають, що це шлях до коханої, яка і пригорне його, і видасть ворогам, — це шлях до смерті [64, с. 27]. Відтворення такої музики народними скрипалями, як і емоційне відчуття її змісту слухачами, є свідченням глибокої внутрішньої музичної культури народу, високого рівня його естетики.

Скрипка оспівана в багатьох піснях різних регіонів України. Наприклад, у Центральній Україні співають:

Ой грай, коли граєш,
Коли добрий смичок маєш,
Як не будеш добре грати,
Кажу смичок поламати.

А ось куплет галицької пісні:

Ой ніхто так не заграє,
Як Іван весело —
А Йванову скрипку чути
На десяте село.

Як зазначав Г. Хоткевич, у лемків на скрипку переходить її давня назва «гудок», а скрипаля там називають «гудак» [102, с. 20—21]:

Заграй мі, гудачку,
Не жалуй си смичка,
Я тобі заплачу,
Як продам конічка.

Заграй мі, гудачку,
На тонку струнечку,
Най я витанцюю
Мою фраіречку.

А на Буковині, пританцьовуючи до скрипки, співали:

А той любий Григорій
Забув скрипку в коморі,
Григориха муку брала,
А та скрипочка заграла.

У народних казках, переказах, легендах скрипка фігурує як чудодійний інструмент. Так, в одній казці вона сподобалася левові, завдяки чому скрипалеві, мов тому Орфею, вдалося приручити звіра, навчивши його навіть грати на скрипці (Київщина). А в іншій — лихого пана, який хотів оволодіти дружиною молодого легеня, Іванова скрипка так зачарувала, що той увільнив від панщини і Івана, і його красуню-дружину (Гуцульщина).

Незважаючи на те, що ми не торкаємося теми функціонування скрипки в українській класичній музиці, слід зазначити, що в народній музиці використовуються і скрипки народних майстрів, і класичні інструменти, про які скажемо побіжно кілька слів.

Серед українських майстрів, що досягли значних успіхів у виготовленні класичних скрипок — Т. Підгорний, Л. Мар’яненко, Л. Добрянський, Мочалов, Ф. Драпій-Драпіковський, С. Коваль, І. Гейман, О. Доможиров, А. Шапран, І. Любченко та ін.

Зокрема, Л. Добрянський на межі XIX і XX ст. був знаменитим реставратором унікальних скрипок. Його, мов чудодійного лікаря, запрошували до Відня, Парижа, Берліна, Варшави, несучи йому «на прийом» свої дітища. Він п’ять років доглядав скрипкову колекцію одного німецького мецената, п’ять років — колекцію російського царя Миколи II. На одній з його скрипок грав відомий чеський скрипаль Ян Кубелік, якого багато музикознавців вважають неперевершеним інтерпретатором скрипкової музики Паганіні. Ось таких світових висот сягає українська музика і в цій сфері.

В останньому десятиріччі XX ст. при Всеукраїнській національній музичній спілці на правах секції утворено Асоціацію майстрів-художників з виготовлення смичкових музичних інструментів, яку очолює тонкий знавець скрипки і музичний майстер Флоріан Юр’єв. Асоціація намагається спільно вирішувати проблеми музичних майстрів, проводить всеукраїнські конкурси, майстри асоціації беруть активну участь у міжнародних конкурсах смичкових майстрів. Серед переможців С. Мельник (Івано-Франківськ), О. Матвійчук (Львів), М. Бондаренко і О. Колесник (Київ), О. Сергієнко (Вінниця), А. Гребнєв (Харків), М. Нестеренко (Донецьк). Р. Шмігельський (Калуш). В. Солоджук (Ужгород). Р. Клінцей (Мукачево) та ін. Високу оцінку вимогливих музикантів заслуговують скрипки роботи В. Гуцулюка.

Однак скрипічні майстри в нас поки що не мають належної підтримки, в Україні до цього часу не вдалося узаконити національну спілку скрипічних майстрів. Багато талановитих скрипалів емігрували за кордон, де успішно конкурують з європейськими майстрами, а деякі навіть змінили українські прізвища на італійські, угорські, німецькі...

Повертаючись до питання про функціонування скрипки в сучасній народній музиці, слід зазначити, що вона була і залишається загальнонаціональним народним інструментом, хоча в центральних і східних регіонах сфера її використання значно звузилася. Однак і тут є яскраві приклади традиційного сольного і гуртового побутування скрипки в Черкаській, Київській, Сумській, Полтавській та інших областях.

На сьогоднішній день скрипка залишається найпоширенішим інструментом Гуцульщини, Бойківщини, Буковини, Західного Поділля, Полісся.

Інструментом особливої любові і гордості скрипка є в усьому Карпатському регіоні. Вона виконує тут функцію не лише акомпануючого інструмента до співу чи танців, а й інструмента сольної народної музики «до слухання», супроводжує весільні обряди, ритуальні хороводи під час зимово-календарних свят, на ній виконують маршову музику до ходи колядників, а також вступ безпосередньо перед колядуванням. На Гуцульщині використовують скрипку і в трудових обрядах — при закладанні хати, під час проводів на полонини і в різних дозвіллях. Скрипка є також провідним інструментом троїстих музик, народних ансамблів.

Найпоширенішим в Україні є варіант малого ансамблю з двох скрипок і баса, двох скрипок і барабана чи бубна. Перша скрипка веде основну мелодію, друга — акомпанемент. На Гуцульщині скрипка входить до троїстих музик різних складів: скрипка — цимбали — барабан, скрипка — сопілка — бас, скрипка — сопілка — цимбали і т. д. Якщо до складу малого ансамблю входили дві скрипки, то, за свідченням Г. Хоткевича, вони звучали в унісон, але вражали слухачів всілякими мелізмами, високою технікою і синхронністю виконання.

Як констатує дослідник гуцульських інструментів Б. Яремко, найбільшого розвитку скрипкова музика досягла у творчості відомих гуцульських народних професіональних музикантів XX ст. — скрипалів школи Гавеця-Могура, братів К., С., Л. Прилипчанів (Путильщина), Д. Копича, В. Халуса (Рахівщина), Р. Кумлика (Верховина), Д. Отинюка, В. Грицюка (Косівщина), В. Вольвена (Наддвірнянщина) та багатьох інших [119, с. 53].

Народне скрипкове музикування також відрізняється своєю специфікою: постановкою рук, голови, тіла, манерою виконання, барвистістю звучання. Якщо професіональні скрипалі кладуть скрипку на ліве плече і притискають підборіддям, то народні музики під час гри опирають скрипку до власного корпуса на рівні грудей, грають в основному в першій позиції. Розкриваючи деякі аспекти гуцульської народної скрипкової мелізматики, дослідники перш за все звертають увагу на оригінальність виконання різноманітних прийомів [71, с. 27—28]. Так, на відміну від академічного виконання чіткої трелі високим підняттям робочого пальця, у народному стилі це досягається за допомогою вібрації з низьким положенням робочого пальця. Мелізми досить яскраві і виконуються у швидкому темпі. Глісандо виконується без напруги, з підкресленням віртуозності й невимушеності. З подвійних звуків найчастіше використовуються найпростіші співзвуччя: терція, кварта, квінта, октава — і все це в повільних творах.

Смичок у карпатських традиціях тримають у позиції пальців перший — третій — перший значно вище колодки [63, с. 36]. Для різноманітного тембрального забарвлення народні скрипалі грають часом волосом по кобилці, або по площині грифа, іноді ефектно вибивають тростиною по струнах, деці, грифі.

Нині досить активно побутує скрипка на всій території Полісся. Ця традиція свого часу була зафіксована К. Квіткою та іншими дослідниками самобутнього музичного інструментарію. У поліських селах трапляються ще народні колоритні зразки довбаної скрипки, що зафіксовано численними експедиціями фольклористів Національної музичної академії, а також іншими дослідниками народного інструментарію.

На Поліссі зберігаються давні форми народного інструменталізму, скрипка в яких складає основу гуртової музики: скрипка, скрипка-втора, барабан [99, с. 112].

Характерно, що численні переселенці з Карпатського регіону, де скрипка в особливій шані, в будь-якому куточку землі зберігають вірність цьому інструментові. Зокрема, І. Мацієвський, який досліджував інструментарій Бойківської діаспори на нижньому Придніпров’ї, зазначав, що провідне місце серед інструментарію бойків на Дніпрі продовжує займати скрипка. Тут зберігається і народна термінологія інструмента: голо́ука — голо́вка з шийкою, закрутки — кілки, розпорка — душка, кобилка — підставка, лучок (від лук) — смичок і т. д.

Подаємо два фрагменти бойківських ладканок, записаних від народних скрипалів М. Хаєм [97, с. 220]:

Фрагмент бойківської ладканки
Фрагмент бойківської ладканки
Фрагмент бойківської ладканки
Фрагмент бойківської ладканки

Окремою сферою побутування скрипки в Україні є професійні й аматорські ансамблі та оркестри народних інструментів. У них найчастіше грають скрипалі, які отримали спеціальну музичну освіту в системі учбових закладів України.

В оркестрах народних інструментів академічного плану скрипкова група виконує провідну партію, і це, поряд з іншими важливими факторами, значно збагачує музичну палітру оркестру, надає йому яскравого національного забарвлення, дає змогу виконувати концертні твори будь-якої складності з різноманітним народним і класичним репертуаром.

Дивіться також