Українські народні пісні

Сопілка (денцівка)

Сопілки діатонічні. XIX ст.
Сопілки діатонічні. XIX ст.

Історична довідка

Оспівана в народних піснях, переказах та легендах, віршах тисяч поетів, сопілка — чи не найрозповсюдженіший інструмент в Україні. Юнак із сопілкою — таким часто постає образ закоханого парубка, замріяного, сповненого високих прагнень, ліричного героя.

А сопілка з барвіночка,
Оріхове денце.
Прийди, прийди, козаченьку,
Потіш моє серце, —

співається в пісні.

Багато прикладів поезій і легенд, які свідчать про особливу популярність сопілки в народі, наводить у власній праці Г. Хоткевич. Згідно з легендою, яка побутує біля Дністра і Прута, вважається: якщо знайти зелену вербу, що не чула шуму води і крику півня, і зробити з тієї верби сопілку, то під неї не лише всі живі танцюватимуть, а й мертві встануть із могил. Інша легенда стосується тих, які хочуть навчитися гарно грати на сопілці. Виявляється, для цього сопілку треба повну налити горілкою й закопати в землю. Через сім днів відкопати: коли чорт випив половину — закопати знову на сім днів, якщо ж випив усю — будеш грати навіть крізь сон [102, с. 207].

Прообразом сопілки були різні трубчасті кістки, роги тварин тощо. Як уже зазначалося раніше, на території Кельменецького р-ну Чернівецької обл. археологами під час розкопок було виявлено кістяну флейту, виготовлену 18 тис. років тому. Вона має довжину 400 мм, п’ять пальцьових отворів. У Львівському історичному музеї зберігається також первісна флейта, виготовлена 15 тис. років тому. Вона має чотири отвори, хроматичний звукоряд при терцієвому передуванні. У Чернівецькому історико-краєзнавчому музеї зберігається флейта з рога оленя, якій 12 тис. років.

Сопілка та її різновиди відомі й за часів Київської Русі з назвами «сопель», «сопелка», «свирель», «дудка» та ін. У церковних літописах, починаючи з XI ст., ці назви часто фігурують як «диявольські» скомороші атрибути. Так, гра скоморохів на сопілках та інших інструментах викликала осуд Феодосія Печерського. Київський митрополит Кирило (1243—1250 рр.) називав скомороший інструмент «сопели сатанинские», а гру на ньому — «чудеса бесовские». Подібний осуд гри на сопілках та інших інструментах з боку священнослужителів ми зустрічаємо і в пізніший період.

Водночас «сопели» поряд з «трубами» і «сурнами» з давніх-давен зустрічаються в переліку інструментів руського війська.

Вже йшлося про те, що, згідно з документами XVI—XVII ст., музиканти повинні були сплачувати податки «від гри на дудці, свирілі та інше...»

Незважаючи на різні офіційні заборони грати на сопілці, вона залишалась у всі віки улюбленим народним інструментом. На ній у виконанні музик-віртуозів проникливо звучить мрійлива лірична мелодія, досить жваво виходить темпераментний гопак, козачок, метелиця, аркан, різні коломийки тощо. На сопілці любили грати студенти Києво-Могилянської академії, на ній музикували видатні діячі української культури. Так, Г. Сковорода ще в домі батька навчався грати на сопілці і свирілі. Він виходив рано в гай і з сопілкою зустрічав схід сонця. За деякими свідченнями, він так удосконалив власну сопілку, що міг відтворювати на ній пташиний спів *. За словами Д. Яворницького, народові Сковорода здавався «праведником, що і своїм словом, і своїми піснями, і чудовою грою на сопілці замовляв душевні і сердечні рани недужих, сліпих, зневажених і убогих» **.

Сопілка та її різновиди побутують у багатьох регіонах України, але скрізь по-різному називаються, мають власну технологію виготовлення і певні конструктивні відмінності. На Гуцульщині сопілка називається денцівкою, бо має свисток у вигляді денця, у лемків — сопівкою, на Поділлі і Поліссі — дудкою. Традиційна денцівка на п’ять—шість отворів була й залишається найулюбленішим інструментом гуцулів. Це інструмент буднів і свят, на ньому грають «для себе» і «до слухання». На сопілці легко і ефектно виходять різні мелізми: форшлаги, трелі, морденти та ін. Три основних прийоми гри на сопілці, що впливають на тембр звука сопілки, виділяє І. Скляр. Так, звичайним диханням при майже горизонтальному положенні сопілки досягається флейтовий тембр. Для одержання соковитого грудного звучання, особливо в нижньому регістрі, сопілку нахиляють вниз під гострим кутом. Цей прийом називається півбурт. Цікавий ефект досягається грою «на бурт», коли сопілкар тримає інструмент так, щоб нижньою губою перекрити частково голосниковий отвір, від чого звуки «ніби клекочуть».

Насиченої наспівності сопілки можна також досягти стриманою вібрацією повітряного стовпа, яка створюється зібраними напруженими губами.

Сопілка — сольний і водночас ансамблевий інструмент, органічно співзвучний зі скрипкою, цимбалами та іншими народними інструментами. Тому вона є одним з провідних інструментів троїстих музик, різних весільних капел, музичних гуртів.

З другої половини XX ст. значно розширюється сфера використання сопілки: в аматорських і професійних музичних колективах, ансамблях і оркестрах народних інструментів. У Києві, Кіровограді, Полтаві, Івано-Франківську, Чернівцях створюються однорідні ансамблі сопілкарів. Сопілка зазнає серйозного вдосконалення. В. Зуляк (Тернопільщина) створює для керованого ним ансамблю сопілкарів Мельниця-Подільського Будинку культури сім’ю сопілок різних регістрів. Над вдосконаленням сопілки та її різновидів працюють О. Шльончик, Є. Бобровников, який узагальнив власний досвід у невеликій книжці [12, с. 58].

Майстри і музиканти шукають шляхи хроматизації сопілки. Так, І. Скляр спочатку запропонував власну конструкцію сопілки із сімома пальцьовими отворами, на якій можна було видобувати півтони шляхом часткового перекриття отворів. Пізніше на основі цієї ідеї він створив сопілку з клапанами на шість отворів. Квартет сопілок (прима, альт, тенор, бас) такої конструкції зберігається в колекції Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України, представляючи творчу лабораторію майстра. На практиці сопілки конструкції І. Скляра виявилися технічно недосконалими і тому не прижилися. Проте його книжечка «Подарунок сопілкарям» містить багато цінних теоретичних і практичних порад для сопілкарів і майстрів сопілки [87].

У 1970 р. Д. Демінчук запропонував конструкцію сопілки на 10 пальцьових отворів з повним хроматичним звукорядом у діапазоні двох з половиною октав. За цією конструкцією Мельниця-Подільська музична майстерня налагодила виготовлення так званої концертної сопілки та сім’ї хроматичних сопілок. Хроматична сопілка швидко розповсюдилась як в аматорській, так і професійній народній музиці. В багатьох загальноосвітніх школах таку сопілку почали використовувати на уроках музики для вивчення музичної грамоти, а в спеціальних вищих музичних учбових закладах майбутні скрипалі освоювали хроматичну сопілку як обов’язковий народний інструмент У 70—80-ті рр. XX ст. блискучим виконанням складних концертних п’єс прославився сопілкар-віртуоз В. Попадюк. Сопілка стала повноправним інструментом у Національному оркестрі народних інструментів України. Тут тонкий музикант-поліінструменталіст Г. Агратіна в кожному сольному виступі відкриває красу і нові виражальні можливості цього інструмента. Високою технікою гри на сопілці та ефектним артистизмом заявив про себе молодий виконавець на народних духових інструментах Ю. Гвоздь — соліст інструментального ансамблю, створеного в Національній капелі бандуристів України.

Опис і характеристика

Сопілки в народі виготовляють з бузини, верби, калини, крушини, горіха, груші, ялини, сосни та ін. Як правило, кращий звук мають сопілки, зроблені з твердих порід дерева. Традиційна народна сопілка має п’ять—шість пальцьових отворів, діатонічний звукоряд. Основний елемент сопілки — це свисток, що розташований у її верхній частині. Головною деталлю свистка є корок (чопик, денце, сердешник), в якому під невеликим кутом зроблено бічний зріз так, щоб, майже закривши верхній отвір сопілки, зберігався канал для вдування повітря. Цей канал направляє струмінь повітря на голосник — прямокутний отвір на бічній поверхні сопілки. Повітря, надходячи на загострений край цього отвору — «зуб», розсікається, і утворюється свист.

Крім свисткового пристрою на бічній поверхні сопілки розташовані пальцьові отвори. Іноді їх називають аплікатурними отворами, часом — ігровими. Остання тенденція в органології — називати ці отвори грифними за деякою аналогією з термінологією струнних інструментів. Але ми не будемо цього робити, аби не ввести в оману читачів: де шукати в сопілці «грифні» отвори, коли в ній немає самого грифа, та й чи науково це — переносити термінологію з більш новітнього академічного інструмента на незрівнянно давній автентичний інструмент, до того ж інструмент зовсім іншої групи.

Висота звука сопілки залежить від висота повітряного стовпа у стволі. Якщо сопілкар закриває всі пальцьові отвори, звук буде найнижчим. Якщо залишити не закритим найвіддаленіший від сопілкаря отвір, повітряний стовп зменшиться і звук стане вищим. Так, поступово відтуляючи один за одним отвори знизу догори, сопілкар видобуває всі звуки сопілки від найнижчого до найвищого.

Звичайно, розташування кожного пальцьового отвору і його розмір вимагають від майстра попередніх точних розрахунків, що залежать від довжини ствола, внутрішнього діаметра і запроектованого строю інструмента. Але досвідчені майстри «на око» вирізають отвори, вистроївши точно сопілку відповідного (частіше мажорного) звукоряду. При цьому слід мати на увазі, що повний звукоряд сопілки не обмежується лише кількістю пальцьових отворів. Шляхом передування (більш сильного нагнітання повітря) видобуваються відповідні звуки октавою вище, а наступним передуванням можна отримати звуки ще квінтою вище.

У кожному регіоні України віками складалася власна технологія виготовлення сопілки, від якої часто залежала і назва інструмента.

На Рівненщині пишаються так званою сопілкою-викруткою (дудкою-викруткою). Весною, коли по дереву йде сік, вирізають вербову, калинову чи соснову гілку, проте довшу, ніж має бути сопілка, на ширину долоні. Потім на цьому лишку зрізають всі шари деревини, крім серцевини. Тепер можна, взявшись рукою за серцевину, викрутити її з усієї гілки. Звичайно, легше було б просвердлити отвір на свердлильному станку, проте, по-перше, не в кожного бажаючого мати сопілку він є. По-друге, свердло зачепить і сусідні шари деревини, не буде тієї природної відполірованості ствола, що є у викрутки і забезпечує їй своєрідну співучість [108, с. 56]. Коли трубка готова, в неї вставляють свистковий чопик і прорізують пальцьові отвори.

Для сопілки-викрутки характерний також виступ частини свисткового чопика зі ствола у вигляді невеличкого язичка. Нижній отвір викрутки розширюють, роблячи його схожим на розтруб.

На Поліссі поширена також сопілка-колянка. Роблять її так. Навесні майстер вирізає в розмір із сопілкою гілку крушини чи горішини і робить на ній у верхніх шарах деревини п’ять—шість пальцьових отворів. Потім на майбутній сопілці нарізається кільцями кора, і після легкого простукування дерев’яним молотком ті кільця знімаються. Після цього майстер розколює (звідси — «колянка») уздовж цей прутик, з якого має бути сопілка, вишкрібає серцевину і складає знов обидві половинки, натягнувши на них кільця кори. Готову сопілку намочують у воді, деревина набухає і всі шпаринки зникають. Акцентуємо увагу, що прутик майбутньої сопілки не розрізають, а розколюють, а це при наступному з’єднанні забезпечує кращу герметичність, причому лінія розколу не повинна зачепити пальцьових отворів.

Хроматична сопілка конструкції Д. Демінчука, що використовується у сфері академічної музики, схематично побудована так само, як і традиційна народна сопілка. Принципова відмінність полягає в тому, що хроматична сопілка має 10 пальцьових отворів, вісім з яких розташовані на верхній бічній поверхні циліндричної трубки, два отвори (для великих пальців) — на нижній. У сопілці біля голосника є повзунець (невеликий пересувний поріжок), що дає змогу підстроювати сопілку в межах півтону.

Походження та примітки

* Ковалевский М. И. Житие Сковороды, описанное другом его М. И. Ковалевским // Киев, старина. — 1886. — Т. XVI. — С. 131—134.

** Яворницкий Д. И. Из украинской старины. — СПб. — 1900. — С. 19.

Дивіться також