Зміст

• Від упорядників
• Пісенний гумор українського народу
• Характеристика музичного матеріалу

• Дівчата і парубки. Залицяння. Кохання

  • Пора дівування. Дівочі роки. Дівоча врода
  • Парубоча врода, ii гандж
  • Парубки — лінюхи, ласуни, ненажери, пияки
  • Ліниві, безгосподарні дівчата
  • Заклики на вулицю. Гулянки молоді, залицяння
  • Принаджування і пригощання хлопців
  • Парубки — нікчеми, боягузи, невдахи, дурні
  • Освідчення в коханні
  • Побачення, зустрічі, поцілунки
  • Подарунки
  • Материнські й батьківські остороги та втручання
  • Мудрі, винахідливі дівчата
  • Волоцюги, джиґуни
  • Парубочі пригоди
  • Легковажні і розбещені дівчата. Дівочий гріх
  • Невдале женихання
  • Думки про одруження. Бажана пара
  • Сватання

• Сімейне життя. Вади чоловіків і жінок

  • Молоде подружжя
  • Недоладне подружжя
  • Життя парубком і жонатим, дівчиною і замужем
  • Чоловіки — невдахи, безпорадні, скупі й непривітні
  • Безгосподарні, незугарні, неохайні жінки
  • Жінка — ледача пряха
  • Лінива жінка-жниця
  • Свавільні, вередливі, хитрі й запанілі жінки. Приборкання примхливих та непокірних
  • Сімейні незгоди, суперечки, сварки

• Нерівне подружжя. Подружня зрада

  • Старий і молода, молодий і стара
  • Легковажні жінки і чоловіки
• Баби і діди. Химери старих
• Велика родина. Теща та зяті. Свекруха і невістки. Свати
• Кумівство. Кум і кума. Весела вдовиця

Від упорядників

Пропонована читачеві книга жартівливих пісень — текстів з мелодіями — є першою спробою наукового узагальнюючого зведення пісень цього характеру за всю історію записування і видання української народної творчості. В кращих дожовтневих і радянських збірниках народних пісень (М. Максимовича, В. Залеського, Жеготи Паулі, А. Метлинського, А. Коціпінського, О. Балліної, П. Чубинського, А. Єдлічки, Я. Головацького, М. Лисенка, де Воллана, Г. Купчанка, Б. Грінченка, Д. Яворницького, В. Гнатюка, О. Роздольського та С. Людкевича, Ф. Колесси, К. Квітки, П. Демуцького, Д. Ревуцького, А. Хвилі, двотомній збірці «Українські народні пісні» 1954 р. та ін.) жартівливі пісні або ж подавались всуміш з усіма родинно- й суспільно-побутовими піснями, або часом виділялись в окремий розділ. Проте вони становлять цілком своєрідну, специфічну змістом і емоційним колоритом групу творів української народної пісенності, в яких відобразилась одна з типових рис характеру народу — його щедрий гумор і оптимізм, його вміння відкривати й відображати смішні сторони людини, її вчинків та життя.

Побутування жартівливих пісень передбачає теж своєрідну обстановку і атмосферу — колективну забаву, відпочинок, свято і т. ін. Якщо сумовита пісня розрахована переважно на самого співака чи співаків, бо вона передусім є голосом їх наболілої душі, то весела, жартівлива пісня, як правило, виконується при наявності слухачів, на аудиторію, бо ж головна її мета не стільки висловити бадьорий настрій співаків, скільки передати його слухачам, заразити їх веселістю, включити в забаву, дати в дотепній і легкій формі своєрідний урок моралі, життєвої поведінки тощо. Саме ця особливість спонукала вже в кінці XVII ст. російських, а згодом і українських, видавців відвести чимало місця жартівливим пісням. Особливо це стосується луб’яних пісенників. Звичайно, видавці керувалися тут чисто комерційними міркуваннями: українська пісня, особливо весела і дотепна, користувалась величезним успіхом серед читачів — українців, росіян, білорусів, пісенники цього типу розходилися масовими тиражами і приносили добрий зиск. Щоправда, це були вкрай дилетантські видання, в них жартівливі пісні подавались з додатками й перекрученнями та переробками, викликаними низькими естетичними смаками видавців.

Згадуємо про ці видання тільки тому, що їх популярність в Росії та на Україні в XIX і на початку XX ст. теж своєрідно свідчила про зацікавлення масового читача українською жартівливою піснею, про спробу виділення її видавцями (нехай і з комерційною метою) з потоку усієї народної пісенності.

Розуміється, готуючи дану збірку, до якої ввійшли кращі варіанти жартівливих пісень з друкованих і рукописних джерел, накопичених протягом приблизно двохсот років, ми не враховували «підшліфованих» варіантів з луб’яних пісенників ¹.

У фольклористичній літературі найчіткіше поставив питання про виділення жартівливої пісні в окрему групу А. Кримський ². Останнім часом з’явилася невелика книжечка текстів найпопулярніших українських гумористичних пісень, укладена М. Стельмахом ³. Спроб наукового видання жартівливих пісень досі не було.

В процесі підготовки даної книги «Жартівливих пісень» упорядники взяли до уваги найголовніші фольклорні видання і архівні рукописні матеріали, зокрема численні скарби, що зберігаються у відділі фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР і у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

При доборі варіантів основним критерієм був характер розгалуженості змісту, мотивів та образів і художня довершеність. Для публікації відбирались найпоетичніші варіанти і передусім ті, що записані з мелодіями. Маючи ряд рукописних і друкованих варіантів однієї й тієї ж пісні і відбираючи кращі, упорядники прагнули разом з цим представити читачеві пісні в їх часовому і територіальному поширенні. Друкуючи найдавніший варіант пісні та її сучасний запис, ми таким чином своєрідно вказуємо на вікові ознаки пісні, засвідчуємо її живучість і популярність. Саме тому в збірнику відведено значне місце текстам, зафіксованим у XVIII і на початку XIX ст., і сьогоднішнім, найновішим записам жартівливих пісень (ряд таких записів зроблено безпосередньо перед виданням книги, вони відзначені в примітках словами «нові надходження»). Якщо між найдавнішим і сучасним записом пісня була зафіксована друком чи в рукописах мало відмінними варіантами, то вказівка на останні подана бібліографічно в примітках (варіанти).

В даному томі, як і в усій серії «Українська народна творчість», широко представлені пісні в їх варіантах з усієї етнографічної території України із збереженням своєрідного мовного аромату. Зокрема, повністю збережені діалектні лексичні надбання і найхарактерніші форми та деякі фонетичні риси. В передачі ж діалектних рис вимови в основу покладена сучасна тенденція всіх мовлян до користування нормами літературної мови. Це означає, що в зв’язку з непослідовністю у передачі під час співу, при записах і в друкові таких діалектних рис, як дифтонги північних говорів, ненаголошені голосні, дзвінкі і глухі парні приголосні, як пом’якшення шиплячих, тверде закінчення дієслів третьої особи множини у західних говорах та ряд інших, у збірці перевага надається формам, найближчим до літературної норми.

В книзі запроваджена специфічна тематична систематизація жартівливих родинно-побутових пісень, що складають цю книгу ⁴. Як правило, жартівлива пісня висміює якусь типову ваду поведінки або характеру, властиву людям саме певного родинного стану (парубкам, дівчатам, чоловікам, жінкам, дідам, бабам, та ін.), різні комічні ситуації і відносини в родинному житті.

Це дало підстави основний матеріал родинно-побутових пісень розподілити на тематичні групи за родинним становищем об’єктів висміювання (парубки і дівчата, чоловіки й жінки, діди й баби і т. д.) або за суттю висміюваних відносин (кохання, родинне життя і т. ін.). Всередині кожної з цих груп пісні об’єднувалися за спорідненістю провідних мотивів або іншими словами — в переважній більшості випадків за типовою вадою людей, що стала предметом гумористичного зображення. Цей принцип систематизації виключав можливість подати поруч в окремих епізодах тотожні або споріднені за ритмо-мелодичним характером пісні, далекі між собою змістом. Деякі фольклористи-музикознавці минулого, готуючи збірки пісень з мелодіями, інколи систематизували матеріал за формальними ритмо-мелодичними ознаками, не рахуючись з тематикою пісень. Проте запровадити такий принцип у даній збірці ми вважали недоцільним, бо: 1) щодо охоплення матеріалу дійсності й глибини її відображення провідне місце в пісні належить текстовій її частині і 2) багато колоритних і дотепних жартівливих пісень з різних причин були зафіксовані без мелодій, і відсутність цих пісень у томі значно збіднила б цю збірку скарбів народної жартівливої пісенності.

Існує ряд жартівливих пісень, тексти яких співаються на танцювальну і нетанцювальну мелодії. Прагнучи показати варіантність жартівливих пісень як в словесній, так і в музичній частині, ми подавали в цьому томі якнайповніше варіанти з нетанцювальними мелодіями разом з варіантами текстів. Танцювальні пісні з розгорненим сюжетом і дрібні пісеньки-приспівки до танцю (так звані триндички, чабарашки, присказки, окремі частівки, співомовки і коломийки ⁵) подаються в книзі «Танцювальні пісні». В цій книзі будуть повторені танцювальні мелодії з приналежним до них текстом (без варіантів) з розгорненим сюжетом.

При подачі кількох варіантів однієї й тієї ж пісні на початку, як правило, подаються пісні з мелодіями та найдавніші записи, а далі інші варіанти за хронологією запису або публікації.

Постійні приспіви подані в піснях один раз після першої строфи. При виконанні пісень вони повторюються за кожною такою строфою.

В кінці книги в примітках до кожного варіанту пісні подана паспортизація: час запису, записувач, місце за адміністративним поділом на час запису, виконавець або друковане чи рукописне джерело, за яким наводиться пісня у збірці (якщо інших даних немає).

До багатьох пісень зроблені в примітках вказівки на друковані та рукописні паралелі й варіанти, на окремі передруки. Оскільки ряд жартівливих пісень мають паралелі серед пісенності сусідніх слов’ян, на окремі з них вказано в примітках. Розуміється, вичерпати всі дані цього характеру не було можливості. В тих випадках, коли вказується на варіант мелодії без тексту, при джерелі це позначено в дужках «мел.»

В алфавітному покажчику пісень в кінці книги на першому місці вказано сторінку, де знаходиться сама пісня, а на другому — примітка до неї.

В процесі підготовки книги кожен з упорядників виконав такі частини роботи: добір текстів і варіантів з друкованих і рукописних джерел — О. І. Дей та М. Г. Марченко, вироблення принципів систематизації, визначення варіантів для друку, поширені пояснення до пісень і вказівки на варіанти й паралелі в примітках, остаточне розташування зразків і редакція текстової частини пісень, виклад принципів упорядкування («Від упорядників») — О. І. Дей, добір мелодій і вказівки в примітках на композиторські опрацювання їх — А. І. Гуменюк, словник малозрозумілих слів — М. Г. Марченко.

Частину допоміжної роботи при підготовці збірки виконала А. Ясинчук, за що упорядники складають їй подяку.

Пісенний гумор українського народу

Українці обдаровані незрівнянним гумором.

В. Г. Бєлінський

Здавна мандрівники й дослідники, письменники та громадські діячі сусідніх народів відзначали як одну з типових рис характеру українців їх невичерпний гумор. Коли ж цей багатий та іскристий гумор розпалив велике вогнище нової української літератури славнозвісною «Енеїдою» І. Котляревського, а в російській вибухнув соковитою симфонією гоголівського сміху, ця риса стала ледве не головною і визначальною при характеристиці українського народу. І тільки після виступу геніального Т. Шевченка та пильного знайомства з народною українською пісенністю всеслов’янська і європейська освічена громадськість побачила, що поруч із незрівнянним гумором український народ володіє найширшим діапазоном глибоких і сильних почуттів, хвилюючою сердечною теплотою та благородством. Прекрасне, комічне і трагічне, кажучи словами М. Г. Чернишевського, — це тільки три найбільш визначених елементи з безлічі тих елементів, від яких залежить інтерес людського життя.

І все ж український народний гумор продовжував викликати захоплення та визнання, здобуваючи все більшу славу. Широким річищем він проникав в українську та російську літератури, театр, музику і навіть у живопис, де могутньо зазвучав розкотистим і заразливим реготом рєпінських «Запорожців».

Статті революційних демократів і окремих критиків-марксистів про Україну не раз відзначали гумор як одну із яскравих рис українського національного характеру. Передові діячі справедливо вбачали в цьому вираз «величезних і свіжих невичерпних

сил, які відчувають за собою право дивитись і на дрібне, і на значне, крупне певною мірою згори вниз, пом’якшувати ненависть презирством і зневагою, захоплення і схиляння — іронією, горе — надією» ¹.

Гумор і оптимізм — близнята. Конденсуючи світлі емоції, гумор був для трудового народу своєрідним засобом самозахисту в умовах гніту та лихоліття. В атмосфері буйних веселощів і в сміхові, нерідко пройнятому смутком, трудова людина прагнула знайти забуття від усього несправедливого і злого, вдарити лихом об землю й дихнути на повні груди. Несучи важкий тягар біди, експлуатації, воєн, народ ніби урівноважував гумором свій настрій, свій життєвий пульс, усвідомлював свою колективну силу, оберігав своє духовне і моральне здоров’я. Цю соціальну функцію народного гумору тонко підгледів поет і фольклорист Іван Манжура і висловив своє захоплення цією рисою характеру українців в таких рядках:

Гумор, як важливий складник психіки українського народу, щедро виявив себе в народній поетичній творчості та мистецтві. І це цілком закономірно: «мистецтво кожного даного народу визначається його психікою; його психіка створюється його становищем, а його становище зумовлюється, кінець кінцем, станом його продуктивних сил та його відносинами виробництва» ³.

Цією діалектичною взаємозалежністю пояснюється історична змінність природи гумору і його соціальної функції.

В умовах класового суспільства почуття комічного, або гумор, відіграє в житті трудящих своєрідну роль соціального фільтра, який не пропускає в річище звичного, закономірного для народу різних хиб та вад окремих людей, головним чином свого соціального середовища. Він спрямований проти аномалій людської поведінки та характеру, а часом і зовнішності з погляду усталеної в дану епоху народної моралі та естетики. Висміювання всіх цих непринципових відхилень від норми забарвлене нотками симпатії, співчуття та дружелюбності.

Сатира ж, що теж відноситься до сфери комічного, є активним засобом художнього викриття різних явищ дійсності з позицій певного класу, засобом тиску на інший клас. Вона оголює протиріччя між явищем та його сутністю, формою й змістом чи дією й метою, виходячи з певної соціальної позиції і тенденції, розвінчує гостро, нещадно і з явною або прихованою ненавистю. Сміх в цьому випадку стає отруйним, нищівним; об’єкт насмішки принижується показом мізерності того, що він вважає серйозним. Таким чином, комічне є протилежністю високого і прекрасного в житті.

«Сміх є ознака сили. Сміх не тільки ознака сили, але і сам сила... Сміх — ознака перемоги», ⁴ — писав А. В. Луначарський. Український народ відвічно володіє великим запасом цієї сили, про що яскраво свідчить його народна поетична творчість — і спеціальні сатирично-гумористичні її жанри, і ті барвисті прожилки сміху, якими густо переткана народна епічна та лірична творчість.

Стихія смішного в українській народній творчості найбільше Виявляє себе в гумористичних, жартівливих творах. Це обумовлено тим, що критика веселим сміхом спрямовується головним чином проти індивідів із свого ж середовища, що трудовий народ по своїй натурі добрий і благородний, що його впевненість в своїй силі й правоті дає йому змогу дивитись скептично-іронічно, без почуття сліпої злості навіть часом на класово ворожі явища й суспільні верстви.

Отже, громадська функція гумористично-сатиричних творів трудового народу цілеспрямована: вона скерована або на виховання і зміцнення своєї внутрішньої самодисципліни й моралі або на боротьбу проти зовнішніх чужих народові сил і класів. В обох випадках сміх є серйозною зброєю в руках трудящих, необхідною життєвою їх потребою, особливо в умовах підневільного життя і боротьби.

Народний сміх ще й тим сильний, що він — колективний. «Сміх, — писав Г. Гейне, — має епідемічний характер» ⁵. Коли ж він ще й поширюється на легких та швидких крилах усної фольклорної традиції, його вражаюча сила незрівняно помножується.

Тому, як відзначав М. Гоголь, сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться; хоч сміх не відбирає ні життя, ні маєтку, одначе винний почуває себе перед громадським сміхом як зв’язаний заєць. Від сміху, кажучи словами О. Герцена, ідоли падають.

«Класова спрямованість окремого письменника або мас, які творять ті чи інші сатиричні об’єкти, — писав А. Луначарський, — не підлягає жодному сумніву; тут легше, ніж, скажімо, в ліриці, більше чи менше сентиментальній чи емоційно-піднесеній, або в епосі, який прагне бути зовнішньо об’єктивним, розпізнати соціальну тканину» ⁶.

Соціальна тканина гумору, як правило, національно забарвлена; гумористичні твори завжди мають національну природу. І це обумовлено не тільки національною формою — мовою,не тільки самим предметом зображення, але й своєрідним віддзеркаленням в гумористичних творах національних особливостей народу, його психіки і художніх традицій — насамперед фольклорних. До цього слід додати, що національна специфіка гумору є історично змінною і рухливою, а не навічно застиглою, вона обумовлюється прогресом світогляду народу і змінами в його історичному житті. Ця рухливість виявляється, зокрема, в неоднаковому темпі розвитку сатирично-гумористичних жанрів народної творчості та літератури на різних етапах історичного життя народу.

Серед гумористично-сатиричних жанрів української народної творчості провідне місце належить жартівливій пісні. В ній переплітаються всі барви й відтінки народного гумору, всі нюанси сміху — від ледь вловимої посмішки одними очима до бурхливого, масового нестихаючого реготу. В гумористичних широких, сюжетних піснях і коротеньких танкових приспівках, що в переважній більшості виникли на живому матеріалі української дійсності, чи’ не найповніше відображена весела вдача народу.

Їх питома вага в українській народній пісенності настільки велика, що деякі фольклористи ладні були визнати ці пісні за основне річище української пісенності. «Пісні веселого або жартівливого змісту, — писав, наприклад, М. Закревський, — є здається, найчисленніші. Тут повне .привілля для веселощів, іронії і дотепу українця без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша і забавніша, що вона непідробна, природна; а дотепність, неначе іскра, часто з’являється несподівано і з блиском: проте деколи переходить за межі пристойності...» ⁷ Численність жартівливих і бадьорих творів в українському національному пісенному репертуарі дала підставу чеському дослідникові З. Неєдли вважати, що домінуючим в цьому є веселий, а не тужливий настрій ⁸.

Багатства української жартівливої пісні складалися протягом ряду століть і далі продовжують поповнюватися. Характерною особливістю процесу їх розвитку є все більше тематичне розгалуження, постійне посилення сатиричного відображення дійсності, все зростаюча популярність коротких оперативних пісенних форм. Чим ближче до нашого часу, тим яскравіше виступають усі ці тенденції. Вони обумовлені соціально-економічними процесами, що їх переживав український народ на шляху свого історичного розвитку.

В умовах феодалізму з властивим йому патріархально-замкнутим укладом життя народу і порівняно невисоким рівнем його соціальної свідомості основними об’єктами гумору були негативні явища щоденного побуту, і тільки в часи визвольного руху він набирав гострішого соціального спрямування, в пісенності загострювались елементи сатири. Використання народної творчості в пансько-шляхетських та козацько-старшинських дворах з розважальною метою стимулювало творення весело-фривольних пісень, чимало з яких ввійшло і в народний вжиток, звичайно, відповідно опрацьованими та зміненими. Динаміка тодішнього життя сприяла виникненню й побутуванню великих сюжетно-розгорнутих жартівливих пісень, епічних викладом, з повторами та варіаціями. Важливу роль у творенні й поширенні таких пісень відігравали кобзарі, в репертуарі яких гумористична пісня посідала не менш значне місце, ніж думи та історичні пісні.

З розвитком капіталістичних відносин і загостренням соціальних суперечностей народний гумор і сатира все активніше включається в сферу класової боротьби; в народній творчості розширюється дошкульно-сатиричний викривальний струмінь. Як засіб і своєрідна зброя все ширше використовується гнучка і оперативна коротка сатирична пісня. Значно збагачується коло об’єктів гумористично-сатиричного оспівуваная, що свідчить про розширення світогляду трудящих та зростання їх соціальної свідомості. Цю особливість розвитку народної творчості підмітив ще перед Жовтнем ряд фольклористів. У передмові до збірника «Южнорусские народные песни» (1854) А. Метлинський спеціально підкреслив, що жартівливі та сатиричні пісні — «пізнішого і новішого походження» (стор. XVII). І. Франко визнавав цю рису в розвитку пісні корисною і цілком закономірною. «Правда, — писав він 1877 р., — що пісні найновішої формації, які складає наш народ, по більшій часті не історичні, а радше сатиричні, — але я не знаю, чим се промовляє на їх некористь? Я думаю, що противно, се свідчить про вищий розвій народного самопізнання, коли народ зачинає критично розглядати суспільний устрій, який його окружає, а не сміючи, або й не вміючи висказати своїх вражінь просто, висказує їх гумористично-іронічним способом, у їдких, насмішливих пісеньках. Ті пісеньки, хоч і не живописують, як історичні думи, характеру і життя усього народу, та зате для всякого чоловіка, живучого сучасним життям, вони хто знає, чи не важніші, як історичні думи...» ⁹

В радянський час, в зв’язку з докорінною перебудовою суспільного ладу і зникненням класових протиріч, змінився характер суспільно-побутової сатиричної пісні. Її вістря спрямоване проти пережитків минулого, злісних порушників радянського громадського порядку, проти іноземних загарбників. У зв’язку із зміною об’єктів розвінчання дожовтнева сатирична пісня побутує порівняно в невеликій кількості зразків. Використовуються її художньо-композиційні засоби й образно-мовні форми для творення нових сатирично-викривальних пісень, переважно малих жанрів (частушок, коломийок). Зате гумористична класична пісня, що кепкувала над різними чисто людськими вадами та рисами характеру, продовжує своє побутування, ба має і зараз відповідний ґрунт. З’являються й нові за темами жартівливі пісні, які здебільшого творяться в уже виробленому образному й мелодійному ключі, тільки з використанням у текстах сучасних побутових деталей.

Пісенна українська творчість радянської доби досить жваво проходить саме в гумористично-сатиричному роді, хоча в ліро-епічному та ліричному вона теж може похвалитися оригінальними поетичними надбаннями.

***

Творення й поповнення жартівливих пісень, зафіксованих протягом останніх двох століть, відбувалося різними шляхами. Велика частина гумористичної пісенності є колективним продуктом трудових мас, художнім результатом спільної творчої діяльності обдарованих носіїв народної пісні багатьох поколінь, головним чином з селянського середовища. Та чималий вклад в цю пісенність внесли й напівпрофесіональні митці та представники освічених верств, близькі до народного життя. Вже в Київській Русі, як свідчать писемні та мистецькі пам’ятки, існувала спеціальна категорія мандруючих напівпрофесіональних співаків, жартунів та комедіантів, так званих скоморохів. Влаштовуючи «бісовські ігрища», про які так неприязно відізвався Нестор в літописі під 1068 роком, скоморохи в основу свого репертуару клали жартівливі танці, пісні, забави і вистави, що найбільше подобалися глядачам. Їх діяльність відіграла помітну роль в збагаченні жартівливого пісенного репертуару періоду Київської Русі і наступної доби — доби формування трьох братніх народностей — росіян, українців та білорусів. Скоморохи не тільки творили оригінальні гумористичні пісні, але й перенесли на східнослов’янський грунт ряд жартівливих сюжетів, перейнятих під час мандрівок по сусідніх слов’янських і неслов’янських землях. «Впливи західноєвропейської лицарської поезії могли дуже вчасно перейти на Вкраїну з мандрівними співаками-шпільманами («шпилеве») й скоморохами, котрим треба приписати також пересадження на український грунт багатьох баладових і анекдотичних тем» ¹⁰. На жаль, чітко виділити з гумористичної пісенності відкладений напівпрофесіональними митцями шар на сьогодні досить важко, бо не збереглося таких записів і свідчень, які б хоч частково висвітлювали пісенний репертуар мандрівних співаків, а самі пісні, що вийшли з їх середовища і були сприйняті народом, в процесі свого обігу на час записів у XVII—XIX ст. значно змінилися. Все ж можна припустити, що деякі досить давні гумористичні розважальні пісні-нісенітниці, чи окремі дотепні пісні з елементами жартівливо-еротичної двозначності, виконувані в танцювальних ритмах, могли виникнути в середовищі скоморохів.

Значний внесок у жартівливу пісенність українського народу зробили народні професіональні співаки-кобзарі. Протягом XVI—XIX ст. вони створили чимало нових жартівливих пісень, що виблискують дотепом та справжньою народною веселістю. Поруч з думами та історичними піснями, а також моралізаційними й духовними кобзарськими співами, гумористичні (часто з елементом тривіальності) й сатиричні пісні становили невід’ємну і дуже важливу частину кобзарського мистецтва. Жартівлива кобзарська пісня була настільки популярною серед народу, що кобзарі почали вносити гумористичний струмінь навіть у поважний жанр свого мистецтва — в думи. Так з’явилася славнозвісна дума «Козак Нетяга», а пізніше жартівливі пародії на думи — про чабана і про вареники.

Кобзарі своїм співом виконували важливу виховну та організаційну суспільні функції. Вони були активними учасниками визвольної боротьби українського народу, неодмінними і шанованими людьми в козацькому війську, на Запорозькій Січі, в повстанських гайдамацьких загонах. Сатирична й жартівлива кобзарські пісні не лише висміювали різні вади співвітчизників, але й гостро кепкували над ворогом, підносили моральний дух і оптимізм воїнів, розпалювали їх молодецьку енергію. Це добре показав Т. Г. Шевченко в поемі «Гайдамаки», де кобзар співає переважно жартівливі й танцювальні пісні, бо цього вимагає оточення, бо це бажано слухачам.

В мирному житті, серед щоденних клопотів і турбот трудового народу кобзарі своєю бадьорою гумористичною піснею «розганяли тугу», за словами Т. Г. Шевченка, сміялися з біди і лиха, кепкували над усім, що було несумісне з мораллю розсудливого і нескореного трудового народу.

Жартівлива пісня з самого початку посідала велике місце в репертуарі кобзарів. Це було обумовлено в значній мірі тим, що вони стали на Україні своєрідними спадкоємцями мистецтва скоморохів. В часи розквіту свого мистецтва (XVII—XVIII ст.) кобзарі створили багато жартівливих пісень, що ввійшли в класичну скарбницю української пісні. В XIX ст. в їх репертуарі зафіксовані такі невмирущі гумористичні пісні, як «Дворянка», «Міщанка» («Як задумав мужичок»), «Теща», «Кисіль», «Попадя», «Про Хому і Ярему», «У сусіда хата біла», «До вдовиці я ходив», «Омелечко», «У місяці сентябрі випала пороша», «Химеричка» та ін. Багато з цих пісень пізніше перейшло до лірницького репертуару («Міщанка», «Дворянка», «Чечітка», «Комар» та ін.). Характерно, що кобзарі як творці та носії епічних дум та пісень виявили цю свою рису і в жартівливих творах: гумористичні кобзарські пісні мають розвинені сюжети, їм властива епічна послідовність викладу подій, певна деталізація, чому сприяє нахил їх виконавців до імпровізації.

У другій половині XIX ст. деякі кобзарі почали вважати жартівливі пісні другорядними в своєму репертуарі, називали (наприклад, Федір Грищенко) їх «штучками» ¹¹ (чимось несерйозним), співали рідко, а Остап Вересай дивився на них, як на «простацькі» пісні.

В XVII—XVIII ст. в складанні та поширенні жартівливих пісень взяли участь і школярсько-дяківські кола та двірські козаки-співаки, що були по суті напівпрофесіоналами в цій галузі. Давні співаники зберегли значну кількість творів такого походження. До цих дяківсько-школярських витворів, зафіксованих у рукописних співаниках XVII—XVIII ст., а потім частково і в друкованій збірці Вацлава з Олеська (1833), І. Франко відносив, зокрема, «невеликі віршовані оповідання, звичайно досить слизького змісту», що стали піснями. Це «Ой мати, мати, єсть дяк у хаті», «Ой погнала дівчинонька ягнятонька в поле», «Ой кум із кумою в корчмі забавився», «Гандзя», «Казав ми батенько пігнати кози», «Гей, внадився кіт на чужеє сало», «Хвалилася попадя своєю бідою» та ін. ¹² Як правило, вони відзначались епічним тоном, в змісті їх розсипані такі натяки, які ведуть в атмосферу життя мандрівних дяків-бакалаврів того часу. В них досить виразно звучить відверте любування еротикою і захоплення недвозначним малюванням любовних утіх. В цих творах чується своєрідний далекий відгомін впливу тієї популярної літератури епохи Відродження, що заперечувала лицемірну аскетичну мораль, освячену католицизмом, і відстоювала права людини та її особисті почуття. Культурний струмінь епохи Відродження в XVI—XVII ст. напливав і на Україну, збуджував розвиток культури і не міг не вплинути, зокрема, й на народну пісенність.

Своєрідний відбиток на народнопісенний репертуар наклала в XVII—XVIII ст. атмосфера польсько-шляхетських дворів, у яких в цей час українська пісня була дуже популярною. Особливо це стосується Правобережжя й Галичини, де польські пани для потіхи й забави утримували при своїх дворах теорбаністів і співаків, які під панський смак творили пісні українською мовою і на народний лад. Проте їх ліричні складання мали фальшиво-сентиментальний колорит, а гумористичні пісні не обходилися без цинізму і еротики.

«Інтересним вкладом у ту купу українських віршів, що полишив нам XVIII вік, — писав про ці твори Іван Франко, — були також вірші і пісні т. зв. козацькі, тобто складані тими панськими, двірськими козаками, яких любили держати при своїх дворах багаті пани для послуги, вони майже завсігди мусіли бути також співаками і складати пісні для забави панам: деякі пани устроювали для таких співаків навіть щось подібне до шкіл — знаємо таких співаків, у яких сей «талант» переходив з батька на сина (див. статтю М. Лисенка про співацьку сім’ю Відортів, що в початку XIX в. таку школу співаків держав український магнат Вацлав Ржевуський і провід над тою школою мав польський і український віршар Т. Падурра)» ¹³.

Жартівлива пісенна продукція цього гатунку характеризувалась танцювальною ритмікою, бравади надуманим молодецтвом, грубим цинізмом у ставленні до жінки, зухвальством і прагненням до дотепності, святково-безтурботною атмосферою, велемовністю, а головне, як підкреслив І. Франко, лакейським світоглядом ¹⁴. В цих творах мова віддає манірністю, засмічена полонізмами. Багато таких творів ввійшло до рукописних співаників XVII—XVIII ст., опублікованих у кінці XIX і на початку XX ст. І. Франком, В. Перетцом, М. Возняком, Ю. Яворським, В. Щуратом та ін. Деякі з цих співаників, очевидно, походять теж із середовища польських магнатських дворів, вони створені з тією ж метою розваги й забави панам, тому жартівливі й фривольні українські та польські пісні (народні й напівпрофесіональні) представлені тут досить широко. Твори, що виникли при панських дворах і належать напівосвіченим співакам-українцям, які відчули на собі сильний вплив популярної польської літератури, зустрічаємо і в друкованих збірниках початку XIX ст. Найбагатший з цього погляду збірник Вацлава з Олеська. І. Франко нарахував у ньому 75 пісень такого гатунку. Подібні твори трапляються і в пізніших фольклорних виданнях. Скажімо, в «Сборнике пам’ятников народного творчества Северо-Западного края» (в. 1, Вільно, 1866, № 116) типовим зразком такої пісні двірських козаків є «Я Гриць — козак з-за Дунаю», в інших збірках не раз зустрічається «Гей, я козак з України, козак з роду, козак з міни» і подібні.

Розуміється, далеко не все, створене мандрівними співаками, кобзарями, дяками-школярами й двірськими козаками під народну пісню, було сприйнято народом.

«Щоби книжний твір, — справедливо зазначав Ф. М. Колесса, — міг перейти в усну традицію і стати народною піснею, мусить він змістом і формою достроюватися до творів усної словесності, і що найважніше, він мусить, неначе прищеплена галузка, прийнятися на дереві народної поезії, втягти в себе його животворчі соки та зростися з ним уодно, мусить перейти довгий процес асиміляції та вигладжування, а цього ніяк не можна заступити штучним способом» ¹⁵. Ось саме в цій дифузії в період XVI—XVIII ст. і відіграли певну роль згадані категорії напівпрофесіональних співаків, полишивши чимало творів, особливо жартівливих, в українській народній пісенності. Тільки ті з їх творів, що пройшли отой «довгий процес асиміляції і вигладжування» та органічно влилися в фольклор, мають підстави для включення їх у сучасні збірники класичної народнопоетичної творчості.

Жартівлива пісня належить до споконвічних національних надбань української народної поезії. Їй передував гумористичний струмінь давньої обрядової слов’янської народної пісенності. Від самого початку розвитку української народної пісенності жартівлива пісня стає її невід’ємним складником і посідає в ній важливе місце. Участь організованих напівпрофесіональних сил в її творенні, про що говорилося вище, відіграла в цьому неабияку роль. Деякі дослідники найдавніших записів українських пісень навіть схильні вважати цю роль першорядною. Гіпотетично таку думку висловлював І. Франко з приводу ряду народних пісень, а М. Возняк прямо писав, що «кожний твір усної словесності в своїм первопочині є індивідуальним, не колективним» і що «велика частина так званих творів усної словесності се колишні літературні твори» ¹⁶. На такий висновок наштовхнули його саме найдавніші записи тих пісень, які живуть серед народу і досі, маючи за собою 300—400-літню історію. В багатьох найстаровинніших текстах і варіантах відчуваються поодинокі відгомони їх літературного походження, на той час ще не затерті шліфуванням у процесі побутування серед широких мас.

Найдавніші записи українських жартівливих пісень відносяться до початку XVII ст. Чим ближче до XIX ст., коли народна пісня стала одним з важливих об’єктів наукових зацікавлень, тим більше записів українських народних пісень, передусім ліричних і жартівливих, зустрічається в польських та російських рукописних співаниках. Завдяки дослідженням рукописних та друкованих співаників та інших пам’яток XVI—XVIII ст., здійснених В. Перетцом, І. Франком, О. Брюкнером, М. Грушевським, Е. Карським, М. Сперанським, В. Гнатюком, М. Возняком, В. Щуратом, Ю. Яворським, постала широка і яскрава картина багатої пісенності того часу. Досить сказати, що в досліджених співаниках віднайдено близько ста жартівливих пісень та їх варіантів, чимало з яких побутує й досі.

Виготовлювані письменними особами — дяками, бурсаками, писарями тощо — пісенники включали переважно духовні твори, але впереміжку вносилось чимало й народних пісень, або вірші світського характеру і змісту, нерідко створювані самими ж записувачами. Тому ці рукописні співаники, як вірно зазначив у свій час П. Киреєвський, являли собою щось перехідне, середнє «между устами й книгою, голосом и печатью» ¹⁷, були своєрідним спільним продуктом народної усної та напівпрофесійної писемної творчості, який задовольняв естетичні смаки тодішнього суспільства.

Одним з найстаріших зразків жартівливих пісень у цих співаниках є пісня «Чом, чом, чому босо ходиш», запис якої відноситься до 1620-х років.

Співаник з бібліотеки Чарторийських другої половини XVII ст. також зафіксував серед 68 українських пісень кілька жартівливих («Ой гиля, гиля, гусоньки, на став», «Ой не стій під вікном»). З XVII ст. відомі пісні «Попадя я, попадя», «Ой мати, мати, ченчик у хаті», «Орав мужик при дорозі». В рукописному збірнику з Тернопільщини, складеному в кінці XVII—на початку XVIII ст. зустрічаємо жартівливу пісню «Ой мати, мати, єсть дяк у хаті». Пісня «Перестань, перестань до мене ходити» відома по нотному пісеннику Московського Синодального училища церковного співу кінця XVII або початку XVIII ст. ¹⁸ та в пізніших західноукраїнських і російських пісенниках. Два рядки з неї («Перестань, Ясю, до мене ходити, мене, молодую, з розуму зводити») причіплені до одної еротичної української пісні в друкованому польському пісеннику XVII ст. «Nowe pieśni dworskie» ¹⁹. В деяких російських і українських збірниках кінця XVIII і XIX ст. ця пісня починається рядком «Переходом в чистім полі заквітли волошки».

В пісеннику середини XVIII ст., збереженому в збірці А. Петрушевича (№ 254), зафіксована жартівлива пісня «Да стоїть козак над водою» в старому лемківському варіанті. Як відзначив Ю. А. Яворський, в цій пісні виведений типовий для старовинної української народної поезії й живопису образ козака-бандуриста. Такий персонаж виступав у вертепі, яскравим уособленням його в народному живописі є образ козака Мамая. Під малюнком останнього часто зустрічаємо звернення до бандури з словом про жінку:

У співанику Ф. Шелестинського з 1760 р., опублікованому М. Возняком (ЗНТШ, т. 133) вміщено жартівливі пісні «Оженився Кучерина, а взяв собі любку» (один з найдавніших варіантів пісні про міщанку) та «Пішла матінка до зятенька». В збірнику з середини й третьої чверті XVIII ст. С. Вагановського були жартівливі пісні «Ой погнала дівчинонька ягнятонька в поле», «Ой дівчина кріпко жне», «Да оре мужик при дорозі», «Ой перестань, перестань до мене ходити», «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став», пісня про біду, про смерть горобця та ін. ²⁰

У ряді друкованих російських пісенників останньої чверті XVIII ст. вже зустрічаються жартівливі пісні «Ой під вишнею, під черешнею», «На бережку у ставка», «Да орав мужик при дорозі», «Ой гай, гай, гай зелененький», «Ой коли я Прудивуса любила» та ін. Багато із записаних у кінці XVIII ст. жартівливих пісень ввійшло до фольклорних збірок початку XIX ст. (М. Максимовича, В. Залеського, Жеготи Паулі) ²¹.

У XVII—XVIII ст., як уже відзначили дослідники цього періоду української пісенності на основі тогочасних співаників, народна пісня була добре розвинена й відзначалась великим багатством змісту та поетичних форм ²². Якщо йдеться про гумористичний струмінь, то вже в цей час були вироблені надзвичайно тонкі засоби веселого забарвлення серйозної тематики. Серед них, зокрема, варто відзначити засіб передачі легких мінорних роздумів і вражень-захоплень у мажорному ритмічному ключі з явно жартівливим приспівом. Одним з досить популярних тоді приспівів був «Ох, єго ма!», що відкривав і заключав строфу (в деяких записах — «ах, бідо ма!», «ах, удома!») ²³. Ю. Яворський вважав цей приспів дивним і неясним, а втім саме на цьому в значній мірі і грунтується його гумористичний ефект. Такі види приспівів жартівливих пісень нерідко зустрічаються і в сучасних піснях. Можливо, що пісні з таким приспівом виконувались з пританцьовуванням.

Пісні лірично-жартівливого характеру з приспівом «Ох, єго ма!» відомі з кінця XVII і до кінця XIX ст. Найстаріший запис такої пісні зустрічається в рукописній збірці бібліотеки Чарторийських (№ 2337) з кінця XVII ст.:

Очевидно, ця форма була досить популярною й дуже поширеною, досить улюбленою при передачі гіркого через гумористичне, бо і в кінці XVII ст., і в XIX в. зафіксовані подібні пісні. В збереженому на Буковині уривку пісенника з другої половини XVIII в., що належав протоієрею Николаю Дмитрієвичу, зустрічаємо таку пісню цього типу:

Таким чином, хоч жартівливий репертуар української пісні з XVI—XVIII ст. представлений в тогочасних записах порівняно невеликою кількістю зразків, проте художній рівень кращих із них та виробленість тривких поетичних засобів гумору, здатних діяти протягом століть (ми навели лише один із таких прикладів з проміжком часу між записами в сто років), свідчать про широкий розлив жартівливої пісенності вже в XVI—XVIII ст. Не випадково ж Ф. М. Колесса вважав цю добу золотим віком української народної пісні.

Жартівливі пісні в основному розробляють гумористично сімейно-побутові теми. А вже виходячи на громадську арену, сміх, як правило, набирає сатиричної спрямованості. В цих піснях сімейно-побутового змісту фольклорна типізація смішного ведеться з позицій маси проти недоліків характеру і поведінки індивідуальних її представників. В окремій особі, зіпсованій з погляду громадської етики й естетики, висміюються дріб’язковість, пустота та інші риси, несумісні зі здоровою мораллю трудового колективу, сповненого життя, сили й енергії. Героями цих пісень є передусім постаті певного родинного стану, що уособлюють в собі якісь типові відхилення від нормальної поведінки і звичайного побуту людей саме даного стану (чоловіків, жінок, удовиць, кумів тощо). Узагальнюючи такі далеко не поодинокі в житті риси чи явища, пісні свідомо перебільшують їх, щоб підкреслити і відтінити сутність. Типізація ведеться по-фольклорному, тобто загально, без розкриття в героєві пісні певної особи, без її індивідуалізації. При цьому збірний тип жартівливої пісні висміюється по якійсь одній лінії його поведінки чи характеру, по певній конкретній рисі, яка в переважній більшості може бути властивою для людей даного родинно-побутового становища різних епох і різних народів (чоловік — п’яниця, лінива жінка, легковажна дівчина, розпусний дяк і т. ін.). Максимально концентрується певна фізична або моральна якість (дурощі, хитрощі, ледарство тощо). Так досягається одночасно економність зображення і яскравість та рельєфність гумористичного образу, бо засоби гумору, як пучок променів, спрямовані на одну рису, на одну якість, на найсуттєвіший бік явища. Все це в сукупності надає багатьом народним пісням, в тому числі й жартівливим, загальнолюдського звучання і часто сприяє переходу їх від народу до народу.

Родинно-побутова тематика жартівливих пісень надзвичайно різноманітна і колоритна. Спостережливі і дотепні творці народного гумору підгледіли всі тіньові сторони свого повсякденного життя, освітили їх сміхом, що розливається в піснях то легким жартом, то глумом і глузуванням, то соромливо-солонуватим натяком, то гострим гротеском, то ледь вловимою усмішкою, то злою іронією або їдким дотепом. Комічні ситуації і випадки в родинно-побутових відносинах, зокрема у відносинах молоді і в коханні, в родинному житті, а також різні сімейні аномалії (нерівне подружжя, химери старих і т. д.) — на все це гостро реагує пісня. І завжди в ній за влучним словом хули і доброзичливою насмішкою чується народний кодекс доброчинності, його сувора і здорова моральність.

Серед героїв української жартівливої пісні чи не найчастіше зустрічається молодь — дівчата і парубки. Акцентуючи на смішних і негативних рисах окремих представників молодого покоління, народний гумор відіграє тут роль своєрідного вихователя. Разом з тим весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємопізнання між парубками й дівчатами. Пісенні перекори між ними на вулицях в пору парубкування та дівування часто набирали форми своєрідного змагання в дотепності, в майстерності співу тощо. Віддавна у веснянкових іграх, хороводах та піснях парубоча й дівоча громади кепкують одна з однієї, висміюють хлопців чи дівчат інших кутків, вулиць чи сіл, і в час гулянок з жартівливими переспівами та дотинками визрівають почуття симпатії та кохання.

Пісні такого характеру пронизані м’яким інтимним гумором, що прикрашає життя й вібрує бадьорим настроєм непереможної молодості.

Жартівливі пісні про молодь кепкують над дівочими та парубочими вадами, передусім над лінивством і безгосподарністю, над недбальством і вайлуватістю, над дурістю та недотепністю, над нескромністю й легковажністю, над різними недоречними ситуаціями в час дівування та парубкування: комічними освідченнями та непорозуміннями між парубком і дівчиною, смішними принаджуваннями й частуваннями, безглуздими суперечками й занадто відвертими любощами. Причому в усіх цих випадках народна етика дозволяє зачіпати й вади зовнішності парубків та дівчат. Особливо дістається в піснях недбайливим пестухам-одиначкам з багацького роду.

Поняття краси в народній естетиці органічно поєднане з поняттями працьовитості та справедливості. Якщо героям пісні бракує цих рис, якщо говориться про їх негативні риси, то їхні портретні характеристики даються в повній гармонії — теж негативними. Чималу роль відіграє і соціальний момент: багаті парубки та дівчата, як правило, в піснях невродливі, незугарні, відразливі. В цьому художньому прийомі відображаються соціальні тенденції творців та носіїв народної пісенності.

Жартівливі пісні щедро відобразили і сферу родинного побуту. Тільки зрідка оспівується в них ідилія сімейного життя, захоплення чоловіка жінкою чи навпаки, та й то з ледь вловимим скепсисом. В переважній же більшості тематика їх присвячена різним смішним сторонам сімейних відносин. Тут і усмішка над клопотами чоловіка, який боїться лишати молоду дружину вдома, і показ незавидного родинного становища, поданий протиставленням холостяцького та подружнього, дівочого й заміжнього життя. Тут і порівняння нечупарної власної жінки з вродливою хазяйновитою сусідкою, і поблажливе змалювання кмітливої та хитрої жінки, що вміє поставити на своєму, симулюючи перед чоловіком хворобу або піддобрюючись до нього облесним словом. Тут і іронізування з дріб’язкових сімейних незгод та пустих суперечок і зіткнень чоловіка з жінкою.

Особливо значне місце серед жартівливих пісень родинно-побутової тематики посідають твори про типові вади чоловіків та жінок. Народ висміює в чоловіках безгосподарність, ледарство, скупість, непривітність, безпорадність перед власною жінкою, байдужість та безтурботність, схильність до чарки тощо. Багато пороху з арсеналу гумору витрачено для зображення ледащиць та безгосподарних жінок, нездатних до звичайних буденних робіт (доїння корів, кухарства, жатви, обробітку льону і т. ін.), для висміювання нехлюйок, незугарних, примхливих, язикатих, вередливих, упертих, пихатих та запанілих і взагалі всяких жінок-химеричок. Кепкує народна пісня також з непокірних та свавільних жінок, їх безглуздих витівок та пустих забаганок. Рельєфними малюнками приборкання ледачих, норовистих та привередних жінок пісня висловлює негативне ставлення народу до цих рис людської поведінки й характерів. Класичними зразками пісень цього гатунку є славнозвісні кобзарські твори «Міщанка» («Як задумав мужичок») та «Дворянка» («Продай, милий, сірі бички»). В обох піснях з навмисно підкресленою чемністю висміяно вибагливих та свавільних жінок, які гребують трудовим селянським середовищем і прагнуть наслідувати в становищі селянки звичкам та примхам привілейованих. Сарказм та іронія цих пісень доведені до апогею, гумор переростає в нищівну сатиру, коли героїня ставиться в нереальні умови (чоловік запрягає «дворянку» у віз замість проданих коней). М. Драгоманов вважав, що пісня про дворянську (гусарську) жону народилась на Лівобережній Україні в кінці XVIII ст., коли дрібні полкові урядовці після зміни козацьких полків на гусарські стали претендувати на дворянство, «а дочки їх уважати себе за щось вище од простих козачок, а тим паче посполитих» ²⁶. Серед жартівливих пісень про приборкання вередливих жінок історичну підоснову мала також пісня про попівську бороду та ін. Пропонований в них спосіб приборкання, близький до домостроївського батога, теж свідчить про час виникнення подібних пісень. Тиск міських звичаїв на село і зростаючі суперечності між містом та селом дали грунт для виникнення й широкої популярності злої насмішки над міщанами в пісні «Міщанка», що в кобзарському та лірницькому репертуарі користувалась величезним успіхом ²⁷.

Слід відзначити, що в процесі свого життя пісні відриваються від конкретного історично-соціального грунту й все більше акцентують на рисах оспівуваних героїв, типових для певної родинної чи суспільної верстви. Порівняння кобзарських пісень «Дворянка» та «Міщанка» з піснями «Оженився Шурадель», «Саврадимка» свідчить про це красномовно. Не менш яскраво прослідковуємо трансформацію суспільно-історичного змісту в загальнолюдський побутовий на пісні «Журилася попадя своєю бідою». Живучість цієї пісні пояснюється не тими суспільними причинами, що викликали її на світ, а наявністю в ній гумору над попівством, з одного боку, і теми про приборкання вередливих жінок — з другого.

Народний ідеал — подружжя, засноване на взаємному коханні та повазі. Тому всякі відхилення від цього — нерівність вікова, маєткова, контрасти вроди чоловіка та жінки, що побралися під тиском різних обставин, без веління серця, особливо жіночого, — стали предметом відображення гумористичної пісні.

запитують пісні й неприродністю шлюбу виправдовують поведінку жінки, що порушує вірність своєму старому й нездалому чоловікові. Народна пісня не картає її за це, бо ж вона пішла за потягом природних своїх почуттів і бажань. Тому, малюючи картини «шанування» (по суті — збиткування) молодої над старим, її хитрощів, обдурювання чоловіка і навіть зради, пісні дихають певною симпатією до жінки та іронічним співчуттям, а часом і неприязно до чоловіка. В центрі тут не вчинки жінки, а смішне становище старого чоловіка, його незавидна роль в нерівному подружжі. Більше того, вони колоритно малюють радість молодої жінки з приводу смерті старого нелюба, приймаючи її сторону. Важливою рисою цих пісень є повчальність, остерігання молодих дівчат і старих парубків та вдівців, щоб не вступали в нерівні шлюби. Виховний елемент в піснях цієї тематики бере верх над розважальним.

У той же час пісенність далека від поетизування подружньої зради внаслідок звичайної розбещеності. Можливо, що саме цим пояснюється така увага жартівливих пісень до змалювання кари над спокусниками і перелюбниками, до висміювання «застуканих» героїв любовних пригод. Особливо часто в піснях у ролі звабників і облесників виступають представники духовного сану — попи, дяки, владики, які справді були розсадниками розпусти і найбільшими порушниками народного неписаного морального кодексу. Сміх у цих творах нерідко набирає відтінку злорадності, в якій проглядає соціальне недружелюбне ставлення трудящих до паразитарних аморальних верств суспільства. В піснях, де сільський парубок зваблює заміжню жінку, ця тенденція майже не вловлюється. Покараний парубок виступає всього-на-всього комічним персонажем.

Поблажливо, з легким гумором ставляться творці й виконавці народних пісень до жінок, що йдуть за покликом свого почуття, зраджуючи нелюбому чоловікові. І навіть образи невгамовних легковажних, але вродливих, молодиць (не кажучи вже про вдів) не оточені у фольклорі атмосферою антипатії. Бо ж нерідко ці вчинки розглядались народом як своєрідний протест проти підневільного й приниженого становища жінки в родині.

Почуття кохання високо піднесене в народній поезії. І якщо заради цього почуття жінка йде на різні хитрування й викрути (посилає старого чоловіка по калину, вдає з себе хвору і т. ін.), то чи ж можна її за це гостро картати? На що тільки не піде жінка заради справжнього кохання!

Жартівлива пісня взагалі далека від домостроївських грізних поглядів на дівочі та жіночі почуття. Тема недозволеного кохання й дівочого гріха — одна з популярних у гумористичній пісенності, й розробляється вона легко, з симпатією чи м’якою іронією і без гострих докорів («Ой ходила коло плоту», «Полюбила дівчина Дениса», «Косив Ванька, косив Ванька», «Йшла дівчина лужками» та ін.). І тільки в поодиноких піснях мати лає дочку і велить іти з дому («Та орав мужик край дороги»). В цьому своєрідно відсвічується тверезий народний погляд на жінку та гуманне ставлення до неї. До речі тут згадати спостереження М. Костомарова, який писав, що «матеріальна сторона кохання в жартівливих піснях зображується з тою анакреонтичною грацією, яка скрадає тривіальність і одушевляє, облагороджує саму чуттєвість... Жінка в українській (чисто народній) поезії до того духовно прекрасна, що і в самому падінні поетично висловлює свою чисту натуру і соромиться свого приниження... В піснях забавних і жартівливих виробляється принадність слова і вислову, яка підноситься до істинної художності: відпочиваючи, людська природа не задовольняється простою забавою, але відчуває потребу дати їй витончену форму, не тільки розважальну, але і підносячу душу; веселощі хочуть обняти її стихіями прекрасного, освятити думкою» ²⁸.

Не обминула жартівлива пісня і чоловіків-залицяльників. Дотепно змальовує вона образ ненаситно-завидющого до жіноцтва ледаря й гультяя; кепкує над ласим до молодиць страхополохом, який заглянув би до любки, та боїться власної жінки; колоритно, з повчальною метою розповідає, що за біда може спіткати одружених волоцюг та ловеласів. Вся ж гумористична картина пісні про жінку, яка, прикинувшись мертвою, випробовувала вірність чоловіка, ставить під сумнів взагалі можливість чоловічої відданості й вірності дружині.

Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зображають життя старих, химери дідів та бабів. Різні колізії відносин і непорозумінь родинного життя, відтворені через постаті діда і баби, набирають ще яскравішої гумористичності й рельєфності. Неоковирна, примхлива та вередлива баба, дід-ловелас, якому не щастить в любовних пригодах, непорозуміння між старими, доведені до того, що дід іде топитися, або топить бабу, або ладен продати свою надокучливу супутницю життя (біда лише — ніхто не купує!) — ці й подібні образи та епізоди відтворюють в найбільш загостреній формі комічні явища сімейного побуту взагалі.

З епічним розмахом гумористичного відображення змальовують пісні численну родину (в цьому виявився відгомін розкладу патріархальної великої сім’ї й появи нових тенденцій сімейного укладу), типові смішні сторони взаємовідносин тещі й зятя, невістки й свекрухи, сватів тощо.

Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартівливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Як правило, в куми запрошували найбажаніших друзів, нерідко колишніх коханих, з якими з різних причин не довелося побратися. То ж не дивно, що між кумом та кумою часто встановлювались особливо близькі відносини, які з погляду народної моралі все ж викликали заперечення, а отже й гумористичне висвітлення. Пісні на цю тему в своїй сукупності дають широку панораму відносин і переживань, відтворену в найрізноманітніших комічних епізодах. В деталях змальовують вони зустрічі й залицяння кума до куми, то з хитрим підходом до неї через подарунки, почастунки, компліменти й натяки, то з відвертими підмовляннями на гріх. У веселому освітленні постають непорозуміння між жінками-кумами на цьому грунті, ревнощі, сварки та ті смішні ситуації, коли кумові доводиться розплачуватися за свої зустрічі з кумою. Окрему групу становлять пісні про почастунки куми, скупість кумів при удаваній гостинності тощо.

В оптимістичних тонах змальовує жартівлива пісня образ молодої веселої удовиці, ніби прагнучи таким чином підтримати дух жіноцтва з важкою й сумною долею. Як і ряд охарактеризованих вище постатей, образ безтурботної вдовиці, часто зрадливої і непевної любки, несе в собі чимало загальнолюдських прикмет, властивих цій категорії людей. Народний прихильний погляд і глибоке співчуття окривдженій жінці яскраво виявляється не тільки в мінорних, але й в мажорних піснях на цю тему. В останніх образ удовиці овіяний симпатією і повагою: адже сама смерть відступає від удови, що веселиться з гостями. В цьому ємкому лаконічному образі віддзеркалилась вся глибина народного співчуття вдовиній долі, якій випало в житті так мало веселощів, що припиняти їх не наважується навіть сама невблаганна смерть. Пісні цієї тематики є особливо показовими з того боку, що в багатьох з них іронія і жарт змішуються з сумом, що «в кожному гуморі є і сміх, і горе» ²⁹.

Різноманітні тематикою і змістом жартівливі пісні мають свої характерні композиційні та художні прийоми і своєрідні мелодії. Гумористичне світосприймання та відображення побутової дійсності є тут основою змісту й художнього стилю, що складається з цілого комплексу елементів, починаючи від композиції і закінчуючи емоційним співвідношенням тексту й мелодії.

Типовими формами композиційної структури жартівливих пісень є діалогічна, самооповідальна (Ich Erzählung), описова та комбінована (діалог з описом). Це — характерні форми пісенної будови взагалі. Проте в жартівливій пісні кожна з них освоєна з гумористичною метою, що досягається самим змістом і відповідними поетичними прийомами гумору в межах кожної пісні.

Діалогічна будова жартівливих пісень бере свої початки від обрядово-ігрової та хороводної поезії. Драматизація дії засобами діалогу й жестів характерна для багатьох календарно-обрядових форм народної поезії. Пісенні перекори та жарти між парубоцькими й дівочими громадами, між окремими кутками й вулицями сіл під час гулянок молоді теж сприяли виробленню пісень діалогічної композиції. Тому багато пісень побудовані у вигляді діалогу між парубком і дівчиною («Дівчинонько чорнобрива», «Дівка в сінях стояла», «Ой за лісом, за дубиною», «Чи я тобі не казала», «В славнім місті Сороці», «Як пішов я за грибами», «Ти, дівчино, люба та мила», «Ой козаче, що робить будем», «Пареньочку, женитися треба» та ін.).

У таких піснях-діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя. Скажімо, з відповіді парубка дівчині, що кличе його на побачення, вимальовується гумористична постать неабиякого боягуза:

Або:

Розкриваючи рядом деталей мізерність перепон (скрипливі двері в. піснях «Ой за лісом, за дубиною», «Ой ішло дівча лучками», їжак в пісні «Ой ліз їжак, ліз» та ін.), в процесі діалогу створюється гумористично-шаржований образ недотепного парубка. Не з меншою майстерністю використовується цей же композиційний засіб драматизованого діалогу при змалюванні кмітливого залицяльника. В пісні «В славнім місті Сороці», приміром, парубок на запросини дівчини відповідає «не прийду», доти, доки вона не обіцяє покласти його спати поруч з собою. В ряді пісень з такою композицією в процесі діалогу з матір’ю («Очерет лугом іде»), з батьком («Грицю, Грицю до роботи», «Я Дарочку полюбив») тощо висміюються парубки-ледарі, гурмани, недотепи. Сполученням цієї композиції з комічною деталлю та контрастним змалюванням поведінки чи портрету досягається яскрава гумористична характеристика героя пісні. Для прикладу наведемо уривок з славнозвісної пісні «Грицю, Грицю, до роботи» з тонким контрастуванням поведінки героя:

Значна кількість пісень такої побудови висміює дівочі вади, подаючи їх у динаміці наростання в процесі діалогу дівчини з парубком («Ой здорова, дівчино, чи ти спиш», «Ой ти, гарний Семене», «Переходом в чистім полі заквітли волошки», «Чи ти мене, Василю, не знаєш», «Чорні очі, як терен»), з матір’ю («Ой де ж ти сі забавила, Гануню, Гануню», «Що то сину, Марисуню, попід вікна ходить», «Люблю ляшка. — Люби доню», «Ой мати, мати, єсть дяк у хаті», «Сватав мене, матінко, первий»), з паном («Пішла Кася по воду») тощо.

В ряді пісень чується відгомін їх первісного ігрового виконання, звучать мотиви життєрадісних веснянок. До цієї категорії відноситься також чимало творів на теми подружнього життя («Ой жоно моя, жононько», славнозвісна «Та куди їдеш, Явтуше», «Купи мені, мій миленький», «Як посіяв мужик та й у полі ячмінь», «Сіяв мужик просо», «Тетяно, Тетяно, вари пироги», «Задумав дідочок, задумав жениться», «Орю я, орю я», «Одведи ж мене додому, ти ж мій дідочок», «Ой борщу, мила, ой борщу, мила», «Ой на дубі, на дубочку голуби сиділи», «Біжи, мила у садок», «Ой діду мій, Пархоме» та ін.).

Засобом діалогу відтворюється динаміка комічної події чи епізоду, а зіткненням протилежних точок зору героїв розкриваються певні риси їх характерів і поведінки. Контраст є органічною закономірністю пісень діалогічної композиції, віссю всього зображення. Скажімо, пісня подає сцену непорозуміння жінки з чоловіком: він сіє просо, вона каже: мак, він ловить сойку, вона каже: шпак (і далі відповідно: штани — фрак, чепець — сак, риба — рак), і все це підпорядковано по суті єдиній меті: висміяти жіночу впертість. Засобом антитези побудований і діалог у пісні «Купи мені, мій миленький»: мила просить купити білила, а милий пропонує їй воду, вона бажає мати запаску, а він їй обіцяє лопуха. Дуже часто пісні такого типу ще й вивершуються контрастним штрихом, який надає надзвичайної рельєфності негативній рисі героя чи героїні. В піснях «В понеділок раненько», «Казав мені милий», «Посилає Сидір Гапку» чоловік настирливо запрошує жінку жати жито, та вона відмовляється, бо в житі остюки, полова, бо болить голова. Але охоче йде з чоловіком, коли той, під кінець, запрошує до корчми, до куми або спати. І цей останній штрих остаточно домальовує образ жінки. Іноді цей штрих-контраст, що ним завершується композиція діалогічної пісні, являє собою найвищу концентрацію насмішки над героєм (приміром у пісні «Та куди їдеш, Явтуше»).

Серед пісень, побудованих у формі діалогу, є чимало таких, що становлять собою ніби своєрідну фотографію комічних епізодів

побуту, які дають можливість чітко уявити собі ту чи іншу ваду персонажу (боягузтво парубка в пісні «Молодице молодая», невірність чоловіка чи жінки в піснях «Куди йдеш, куди йдеш, чоловіченьку», «Марусенько-серденько» та подібне). В таких піснях немає, як правило, розгорненого сюжету із зав’язкою та розв’язкою, з певними тенденціями гумористичного показу дійсності. Та навіть коли пісня сюжетна, то й сюжет підпорядкований відображенню певної риси характеру або поведінки героїв. Ось, приміром, у пісні розповідається, як чоловік, пооравши поле, повернувся додому й не застав господарства. Жінка-чепуруха поміняла його на білила-красила, а потім почала хитро виправдовуватись перед чоловіком. З дотепного діалогу виступає на перший план не подія, що дала пісні сюжет, а образ винахідливої й дотепної жінки-чепурухи, яка вміє обвести навколо пальця свого недалекого чоловіка:

Жартівлива пісня, як уже згадувалося, розрахована на виконання для аудиторії, зображуване вона ніби передає на розсуд мас, на осміяння слухачів. Винятково яскраво виступає ця особливість в піснях, побудованих засобом Ich Erzählung. Герой чи героїня пісні розповідають слухачам про себе, про свої почуття, нахили, звички, про близьких людей. Ефект досягається тут шляхом самохарактеристики, що ведеться з серйозним виглядом про дріб’язкові, варті осуду вчинки, риси, почуття. Через це протиріччя й розкривається комічна суть образу. Для гострішого звучання гумористичної струни творці народних пісень вдаються до комічного забарвлення цих самохарактеристик з допомогою добору комічно забарвлених, гіперболізованих або ж гротескних деталей, що виграють гумористичними блискітками в прямій мові пісенних героїв. Нерідко останні виступають в смішних ситуаціях, дрібні конфлікти розв’язуються несподівано й комічно. Часом від першої особи ведеться розповідь про речі, що безпосередньо її майже не стосуються, — в цьому випадку спостереження оповідача зосереджене, як правило, на чомусь несерйозному або непохвальному.

Типовим прийомом жартівливих пісень цієї будови є зведення нанівець позитивної самореклами негативними деталями-ілюстраціями:

Або:

Застосовуючи такий контраст у змісті жартівливих пісень-монологів, творці їх щедро користуються засобами гіперболи і літоти, беруть крайню можливість або й неможливість вияву певної риси, досягаючи виняткової опуклості образу. В пісні «Чи це я не гарна, чи не господиня», щоб розкрити образ нехлюйки й ледарки, їй в вуста вкладається повідомлення, що в неї на подушках ворони несуться. А щоб представити нікудишню господарку, в її самохарактеристику вводяться такі майже небиличні деталі:

Подача зображення від першої особи ніби надає описуваному більшої достовірності, а цим самим ще яскравіше підкреслюється несумісність його із звичною життєвою нормою, отже, підсилюється гумористична атмосфера твору. Важливу роль у цьому відіграє також мелодія, яка або ж є невідповідно серйозною в порівнянні з предметом зображення, або ж занадто грайливою. Жартівливі пісні цього типу іронізують над найрізноманітнішими негативними рисами парубків і дівчат та їх відносин. Засобом «самореклами» висміюються в них лінюхи, ласуни і ненажери, для яких головне в житті — поледарювати та попоїсти, для кого «без гарячих млинців нема женихання» («На горбочку сиджу та й думку гадаю», «Коли б мені зранку», «Ой хтів же я женитися», «В понеділок рано косив отець сяно» та ін.), безгосподарні дівчата («Як я в батька єдиниця була», «Казала мені мати», «У нас маляр ночував», «Я весела й жартівлива», «Мій отець з матірьом» та ін.), симулянтки, що бажають «дохторика з чорними очима», легковажні та чепурухи тощо («Як ми било літ п’ятнайцять», «Умираю, моя мати, вмираю, вмираю», «Ой послала мене мати пшениченьку спетлювати», «Ой болить ня головонька», «Очеретом качки гнала» та ін.).

Засобом своєрідного самовизнання широко висміюються в жартівливих піснях жіночі негативні риси і далеко менше — чоловічі. Останні звичайно піддаються висміюванню вустами жінок, які оповідають про своїх милих та нелюбів, своїх дідів, кумів тощо («Ніхто не винен, сама я», «Болить мене головочка», «Ой заставив мене муж», «А я собі ланкова» і т. д.).

Композиційна форма монологічного типу є однією з найпоширеніших у сучасній гумористичній пісенній новотворчості, націленій на негативні явища в побуті колгоспного села («Я в вівторок родилася», «Три дні печі не топила», «Ой сапала буряки під зеленим дубом» та ін.).

Поруч з діалогічною та монологічною формами композиції в жартівливих піснях постійно зустрічається і форма епічної описової подачі картин, сторонньої фіксації комічних ситуацій, сцен, людських рис тощо («Чи не той то Омелько», «Ой на горі жита много», «У місяці сентябрі випала пороша» та ін.). Особливо характерна така будова для тих пісень, де гумористичність випливає з комічних конфліктів, ситуацій або де веселість зосереджена в приспіві — бадьорому, голосистому, розгульно-безтурботному аж до беззмістовності. Б таких піснях зміст нерідко зводиться до безконфліктної фотографії процесів праці в їх послідовності. «Дівка Явдошка сіяла пшеницю», а далі — полола, жала, молола. Або: калину ламала, в пучки в’язала, на дорогу кидала, на хлопців моргала — оце увесь зміст пісні. Такий же простенький зміст пісень про вирощування льону, гороху, напасання кіз тощо («Не стій, дубе, не гуди», «Ой на горі калина», «Виорю толоку, посію гороху», «За городом козу пасла» та ін.). Гумористичний акцент у цих творах (в окремих з них проглядають риси трудових пісень) перенесений на приспів, що існує по суті незалежно від останнього тексту і є своєрідним візерунком гумору, досягнутого деколи небилично-нісенітничною словесною та звуковою грою:

Або: «Чубарики-чубчики, там дівчина ходила» (і так за кожним рядком пісні з повтором другої його частини). Чи ще — приспів у пісні про плекання гороху:

У пісні про вирощування пшениці — такий же безвідносний до її теми приспів:

Таким чином, приспів є теж одним із засобів гумористичного забарвлення пісні, часом цілком серйозної за своїм змістом.

З другого боку, жартівливі пісні полюбляють оспівувати дрібні й не варті уваги пригоди та епізоди з багатьма подробицями, в серйозному тоні, і в цьому зіткненні мізерного змісту з удавано-серйозним викладом його викрешуються іскри справжнього гумору. Скажімо, вся суть пісні «Як ішов я з Дебречина додому» зосереджена в тому, що куриця перейшла парубкові дорогу; в пісні «Казав ми батенько пігнати кози» йдеться про загублену козу, під час пошуків якої герой натрапив на дівчину; конфлікт пісні «Задумала вража баба та й забагатіти» грунтується на дрібному побутовому епізоді з потоптаними курчатами і т. д. Комічні неглибокі перипетії побутового змісту в об’єктивному пісенному освітленні є яскравими зразками гумористичної ситуації в народній творчості. Справді класичними в цьому плані є пісні про люльку, навколо якої народна творчість, як влучно відзначив М. Стельмах у повісті «Летять лебеді», створила своєрідний ореол слави («Мав я люльку-черепульку», «Ішов тютюн дорогою», «Як їхав я з України», «Ой зійшлися два гуцули близько Яворова», «Ой продала дівчина курку» та ін.). Особливо щедрі жартівливі пісні на змалювання дрібних любовних пригод і перипетій та виняткових ситуацій, комічних в самій своїй суті. Народна вигадка і дотепність тут ллється через вінця; всі згадані композиційні форми та прийоми, найрізноманітніші поетичні засоби досягнення комічного тут знаходять широке застосування.

Важливу роль у жартівливих піснях відіграють і такі засоби досягнення комізму, як контрастування, гіпербола, добір комічної деталі, а також різні специфічні стильові прийоми (паралелізми, повтори, наверстування, евфемізми та ін.). У народних піснях, кажучи словами М. В. Гоголя, все окинуто сміливими кольорами. В жартівливих піснях це виявляється передусім у постійному контрастуванні. В самій природі гумору та сатири закладене протиставлення та співставлення: адже зображаючи відхилення людських дій та поведінки від загальноприйнятих норм, жартівливі твори по суті співставляють все це з усталеними нормами, які існують поза текстом в житті й у свідомості мас.

У самій тканині жартівливих пісень контрастне малювання виступає в найрізноманітніших виявах: в композиції (передусім це стосується творів діалогічної будови, бо ж природа, суть діалогу саме в суперечці, в протиставленні), у відповідному доборі й відтінюванні героїв, їх вчинків, соціальних звичок, характерів, зовнішності тощо (старий і молода, хазяйновита і , безгосподарна, милий і огидний і т. д.), у художніх деталях та поетичних засобах.

Одним з найпоширеніших прийомів гумористичного контрастування є протиставлення героїв пісні на віковій основі (молода і старий, молодий і стара), соціальній (багата і бідна), родинній (своя і чужа жінка, жінка і кума), професійній (музика, хлібороб, швець, писар і т. д.), емоційній (любий і нелюб) тощо. В цих випадках позитивний образ відтворюється ідеально, а негативний засобом гротескного портрету й сатиричної характеристики. Останнє передусім стосується соціально негативних фольклорних типів — багатіїв та багачок: «багатая, губатая, вона дуже пишна», в той же час «убогая красивая, як у саду вишня» («Ходив, ходив по току»). Особливо щедрі контрастним зображенням жартівливі пісні на теми невдалого женихання та нерівного подружжя («Ой не ходи, не ходи», «Ой на горі пень-колода», «Ой густий очерет та й лепеховатий», «Ой не стій під вікном», «Я в середу родилася», «Ой ти, гарний Семене» та ін.).

Протиставне зображення дає можливість рельєфніше розкрити певну ваду людини, її негативну рису:

Класичним зразком гумористичної характеристики, засобом контрастного порівняння є пісня «У сусіда хата біла». Взагалі використання порівнянь, що часто виступають у контрастуючих позиціях, — одна з характерних рис жартівливої пісні. Наприклад:

Подібне протиставлення жонатих і нежонатих іде по різних лініях: змалюванням одягу того й другого («Ой на горі мачок, мачок», «Та як був я парубком»), господарських статків («Покля я ся не оженив»), безжурності і клопотів («Казав мені батько»). В портретних характеристиках ці порівняння протиставного характеру найчастіше розкривають контраст героїв: у діда борода, як солома в стрісі, личко дівчини — як калина в лісі («Твоя борода, твоя старенька»).

Яскравим зразком художнього вирішення теми за допомогою цього художнього засобу є пісня «Ой ти, гарний Семене»:

І далі на кожну повторну однотипну пропозицію дівчини — відповідь порівнянням все негативнішого змісту (емоційне наростання відмови):

А в кінці пісні — несподіваний поворот: почувши, що в дівчини є гроші, Семен цілком змінюється: «Моя люба, моя цяця, хіба можна нам розстаться?» Знову ж засобом контрасту фокус гумористичного освітлення переноситься на Семена:

Гумор багатьох жартівливих пісень досягається контрастним показом бажання й можливості героя чи героїні, суті дії й характеру її виконання, природи героя і несподіваної його поведінки тощо. Приміром, дівчина прагне заміж, але реальна готовність її до цього дуже сумнівна:

А ось чоловік, головна сила в родині, танцює за наказом жінки перед нею «Гайдука», побитий та голодний. Більше того, свавільна жінка йде його ще й позивати:

В жартівливих піснях нерідко спостерігається Доведення контрастного зображення аж до нереальності, небиличності. Тут вони перегукуються з жанром казок, особливо побутових казок-нісенітниць. Такими є пісні «Ой пішов Косьмина, пішов Волосина», «Ота-ота-тана, служив я у пана» та ін. З успіхом використовується цей засіб при зображенні або ж крайніх виявів безглуздя та недотепства, або ж хитрощів і егоїзму. Ось перше:

А друге зустрічаємо в піснях «Побила шевця лиха година», «І учора в куми і сьогодні в куми» та ін. Через небиличне недостовірне розкриваються тут характери персонажів. Особливо яскраве в цьому плані зіткнення характерів шевця і шевчихи в названій пісні, кожне з яких, як у деяких казках, ставить неможливі завдання своїй парі:

На контрасті небиличності, несумісності, на поєднанні деталей, що логічно взаємовиключаються, побудована славнозвісна пісня «А мій милий заболів» («Кисіль»), в якій виведена постать унікальної жінки-недотепи. Оксиморон — тут головний засіб досягнення гумору:

Близьким до цього засобом гумору, в основі якого лежить також контраст, є зведення до абсурду серйозних з першого погляду речей. В цих випадках творці жартівливих пісень також вдаються до небиличних малюнків. Тоді така серйозна подія, як похорони чоловіка, виглядає досить комічно:

Не менш смішним є й захід хитрої дівки, зовнішня серйозність якого наскрізь протилежна його суті:

Типовий прийом жартівливих пісень — зведення нанівець позитивної тези наступним її розкриттям — також заснований на контрастному відтінюванні явищ. Наприклад, молодий рекламує свою стару жінку:

Або — «міщанка» обіцяє так годити чоловікові:

Чи ще приклад:

Як бачимо, контрастування виступає в жартівливих піснях в найрізноманітніших формах, проникаючи в найменші пори поетичної тканини — в тропи та словосполучення; воно є одним з найважливіших шляхів досягнення гумористичного та сатиричного освітлення дійсності.

Серед найпродуктивніших тропів у жартівливих піснях насамперед треба назвати гіперболу і літоту. Вони є ефективними засобами загострення художнього образу і посилення гумористичного враження. Чи це буде навмисне перебільшення зображуваного явища (гіпербола), чи применшення його розмірів і значення (літота) — зображення однаково гостро контрастується з реальною дійсністю. Значне число веселих, карикатурних, деколи дуже забавних пісень в українців, про що писав ще М. Максимович, очевидно, передусім обумовлено широким користуванням їх творців цими тропами. Гіпербола і літота є яскравим показником багатства творчої уяви українців, «їх уява, — відзначав М. Максимович, — коли розгуляється на дозвіллі або з горя, не знає собі меж» ³⁰.

Справді, дотепні і влучні гіперболічні деталі складаються в багатьох жартівливих піснях на цільні рельєфні картини й образи. Народні творці-піснярі не спиняються перед небиличністю й неймовірністю ситуацій, вони дбають, користуючись гіперболою та літотою, лише про виняткову яскравість зображення і гумористичне забарвлення. І це їм чудово вдається. Скажімо, щоб висміяти дівчину, яка не вміє спекти хліба, пісня з подробицями малює, як попід відсталою скориною спеченої нею хлібини бігає кіт, піднявши хвоста; більше того:

Засобами фантастично-казкової гіперболізації висміює інша пісня жінку, що не здатна зробити звичайної кваші. Щоб розкрити негативну рису героїні, народна уява малює винятково дотепну епічну картину:

Завдяки гіперболічному загостренню образу у всій своїй «красі» виступають господарські здібності молодої жінки і в пісні «Оженився у Петрівку»:

Нахил народної фантазії до допустових неймовірних та гіперболічних малюнків з метою висміювання певних людських рис чи суспільних явищ витворив нереальні теми продажу жінки й чоловіка на базарі («Ой там на товчку, на базарі», «Наступив комар на ногу, на ногу», «В нашім селі новина»), а також образи жінок, чоловіків, дівчат, парубків, бабів, дідів з яскравими гротескними рисами (такою, наприклад, є образ жінки в пісні «Оженився наш Іван»: вона відразу з’їла піч хліба, випила бочку вина, а на віз сіла — всі колеса поламала).

В основі народної естетики лежить категорія праці. Тому всі людські риси, суперечні працьовитості, є постійним об’єктом висміювання в жартівливих піснях. Народна поезія нещадно картає ледарство, неробство і гультяйство. Незамінимим тропом в цьому випадку є літота. Ось, наприклад, якою вичерпною і гумористично наповненою стає характеристика хазяйки і жниці завдяки цьому художньому прийому:

Взагалі майстерність комбінування тропів та художніх деталей в народній пісні надзвичайно смілива й гідна подиву та пильного вивчення. Тільки поєднанням літоти й гіперболи винятково економно в слові, але надзвичайно щедро в рельєфності, народна пісня створює гумористично-сатиричний гротескно-шаржований образ свавільної ледарки і обжори:

Просто і в той же час з яким розмахом подано цей гумористичний образ!

А поруч — пісні, де джерелом гумору є звичайне життєве спостереження, побутова подробиця: в пісні «Розвивайся, бучку» об’єм дівочої роботи передано словами «наганяти кури поза плоти»; в одній з пісень пильність Гандзі схарактеризована деталлю: «сіла шити та й заснула»; в пісні «Мій отець з матірьом» господарські пізнання відданиці не сягають навіть до розуміння різниці між коровою і биком... Для пісні достатньо однієї-двох влучно схоплених деталей з буденного життя, без спеціального їх художнього опрацювання (суть художньої типізації тут — в доборі життєвих фактів), — і маємо довершений гумористичний образ. Ось приклад такого персонажу — роззяви і розтелепи:

Серед всього багатства комічного жартівлива пісня залюбки користується натуралістичними життєвими деталями, часом занадто точними і грубуватими, часом лоскітливими, окутаними фігурами недомовленості, натяку чи двозначності. Пісенний малюнок іноді виглядає як фотографія, і все ж він зачіпає гумористичну струну своєю несподіваною адекватністю натурі:

Часом пісня прагне пом’якшити натуралістичний малюнок евфемістичним висловом:

Особливо широко вживаною є натуралістична деталь в портретних Зарисовках:

Або портрет славнозвісної баби:

Одним із гумористичних засобів, що часто виступає в жартівливій пісні, є накопичення однотипних деталей, сукупність яких створює комічне враження. Найпоширенішими тут бувають такі види: а) перелік різних імен і професій при змалюванні масових сцен («Нехай же нас бог рятує»), занадто великої родини, яка в зв’язку з розпадом патріархального роду викликає вже насмішку («А в нашого Омелечка», «Поїхала тьощенька та й на ярмарочок» та ін.); б) однорядне накопичення різних процесів і дій (ловелас-мрійник міркує, що б робила кожна жінка, коли б він мав їх з двадцять — «За що би нас пан біг карав»; в) показ розгортання процесів за днями тижня («І дощ іде, і хмариться»), за логікою і динамікою почуття («Ой кум до куми залицявся», «Удовицю я любив») і т. д.

Жартівливі пісні охоче користуються засобом заперечного переліку, так би мовити показом від противного («Та не люблю я ні Стецька, ні Грицька»), що теж сприяє досягненню гумористичного колориту. Скрупульозний перелік жіночих якостей вустами залицяльника («Ой попадя молоденька», пісні про Гандзю) теж саме знімає з поетичної розповіді враження серйозності. В кожному випадку нагромадження і повтори тих чи інших деталей розкривають свій зміст, своєрідну якість героя. З сукупності їх виступає яскрава комічна ситуація або узагальнююча постать з притаманною їй рисою характеру чи поведінки. Ось як, приміром, таким художнім прийомом з анафорою висміюється крайнє лінивство й пусте мрійництво у пісні «Ой за яром, за яром»:

В ряді випадків наростання якості, дії чи почуття в жартівливих піснях ведеться за допомогою психологічного паралелізму, який «перебиває» всю тканину пісні (психологічні паралелями як зачини в жартівливих піснях зустрічаються рідко). Зарисовки з оточуючої природи тут вносять ліричний струмінь і є своєрідним допоміжним «будівельним матеріалом» римування, ритміки та гумористичної настроєвості. Такою є старовинна пісня «Жито, мамцю, жито, мамцю»:

Далі в другому і четвертому рядку паралельно змінюються образи: «жито — не пшениця» — «коли чепуриться», «жито-колосочки» — «коли чорні очки». В такому контексті пісня відома з XVIII ст. Досить було докинути один мазок, один хід, економний і невеличкий узор на традиційній канві, як пісня стала наскрізь сучасною:

Таке вміння осучаснювати давні пісні економними засобами — маленькою деталлю, одним словом (наприклад, у відомій пісні про Солоху внесенням слова «концерт» в риму до «четвер») — одна з типових творчих рис фольклору.

Яскравим зразком жартівливої пісні, перевитої паралелізмом, є і пісня «Ой у саду-винограду зацвіла лілія». Тут така ж схема, як і в попередній:

Далі перший і третій рядки йдуть без змін, а другий і четвертий відповідно видозмінюються: гвоздички — невеличкий, волошки — чорнявий трошки, нагідки — не спитала відки.

Серед мовних засобів гумору в жартівливій пісні ще відзначимо афективні слова, особливо зменшувальні ласкаві форми, вживані цілком всупереч вчинкам героїв (пісні про тещу), а також синоніміка, розрахована на дотеп і сміх. Винятково влучно вжита остання в кобзарській пісні про Хому та Ярему, де обидва герої змальовуються паралельно з тенденцією до контрасту, яка тут же анулюється синонімічною предикативністю:

Протягом століть жартівлива пісенність виробила надзвичайно багатий художньо-поетичний арсенал комізму. Поетика народної гумористичної пісенності — це ще й досі не вичерпане джерело майстерності для письменників-гумористів і сатириків.

Не можна забувати, говорячи про прийоми гумору в жартівливих піснях, такі засоби гумористичного ефекту, як контраст тексту й мелодії, часта задерикувата ритміка й супровід танкової мелодії, роль інтонації, жесту, руху та імпровізації при виконанні пісень. Оскільки співаки мають перед собою аудиторію, то самим процесом виконання вони кожен раз збагачують словесно-музичний складник пісень. У цьому — важлива роль заводіїв — співаків жартівливих пісень на гулянках, під час родинних та громадських свят тощо. Багато з них володіють природженим артистичним талантом гумористів.

Особливо любили розцвічувати жартівливі пісні кобзарі. Щоб викликати в слухачів більше сміху, вони збагачували пісенні картини численними побутовими деталями, епізодами й сценами, в процесі виконання вдавалися до широких повторів, вводили часто в спів речитатив або й просто окремі слова — свої зауваження з приводу героїв пісні, що дуже оживлювало, драматизувало дію пісні, підсилювало гумор. Ось чому жартівливі пісні в записах від кобзарів, особливо притаманні кобзарському репертуару («Дворянка», «Міщанка», «Про Хому і Ярему» та ін.), відзначаються епічним викладом, деталізацією описів, не завжди точно дотримуваною ритмічною схемою і великим розміром («Дворянка» у виконанні Остапа Вересая мала 193 рядки). Порівняння давніших записів жартівливих пісень (зокрема, від кобзарів) з новішими записами (від кобзарів, а особливо від масових виконавців) вказує на характерну тенденцію: старші варіанти пишніші, ширші, вільніші в ритмомелодиці. Чим ближче до нас — тексти коротші, ритміка і строфіка чітка, витримана, деталізація економна. Досить порівняти, наприклад, варіант пісні про Хому та Ярему в записі від кобзаря Остапа Вересая з варіантом цієї пісні, записаним через півстоліття від відомої співачки Я. Зуїхи, щоб переконатися в цьому.

Дане явище відображає, з одного боку, типову тенденцію народної пісні до збереження найзагальнішого, найхарактернішого, до економності в змісті й поетичних формах, так необхідної при усному побутуванні; а з другого — це явище підкреслює різницю між творцями й носіями — професіоналами і масовими виконавцями та творцями.

Українська жартівлива пісня ввійшла широким річищем в художню літературу, театр, музику і журналістику. Нема в українській культурі поета і письменника, драматурга й композитора, який би в тій чи іншій мірі не відчув впливу жартівливих пісень, не .скористався їх текстами, темами, мелодіями, художніми образами та прийомами. Особливо це стосується авторів гумористичних і сатиричних творів. Щоб охопити більш-менш всі головніші випадки засвоєння народних жартівливих пісень в нашій літературі та мистецтві, треба б написати про це цілу книгу. На цьому ж місці доведеться обмежитись лише окресленням основних шляхів, по яких ішло використання надбань жартівливої пісні митцями-професіоналами протягом останніх трьох століть.

Перші поодинокі відгомони окремих жартівливих пісень в літературі зафіксовані в творах польських авторів XVI—XVII ст. Пізніше засвоєння їх у ширшому охопленні повела так звана «українська школа» в польській літературі.

В українську літературу й театр жартівлива пісня входить щедрим потоком у XVIII ст. через вертепну драму. В інтермедіях вертепних драм XVIII ст. різні персонажі (багаті господині, старі женихи, козаки і т. д.) виступали, як правило, з своїми жартівливими піснями («А я собі господиня, два городи — одна диня», «А я смерті не боюся», «Ой учора орав», «Дівчинонько, сіра утко» тощо). Можна гадати, що окремі з них були створені школярами за народними зразками спеціально для інтермедій («Ой під вишнею, під черешнею»). Чимало жартівливих пісень виспівували герої вертепу під танкові мелодії (циган — під «сербіянку», поляк — під краков’як, солдат — під «камаринську», запорожець — під «козачок»).

Традиції вертепу в користуванні жартівливою піснею для характеристики комічних персонажів і ситуацій підхопила українська драматургія і театр XIX ст. В комедіях та водевілях, починаючи від І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка і до наших днів, жартівлива пісня — невід’ємний компонент вистави. Сватання, весілля, вечорниці, гулянки на майданах і в шинках, що входили необхідними етнографічно-розважальними епізодами в драматичні твори, обов’язково тягнули за собою на сцену розлив жартівливих і танцювальних пісень. Часом весь твір складався з мозаїки народних пісень. Ще в 1830-х роках Кирило Тополя в творі «Чары или несколько сцен из народних былей и рассказов украинских» (М., 1837) події сільського життя’ з його родинними та громадськими конфліктами спробував передати виключно за допомогою народних пісень, серед яких значне місце належить і жартівливим. Згодом Стецько Шереперя (Степан Писаревський) за таким зразком створює першу оперу «Купала на Івана» (Харків, 1840). З того часу в українській драматургії й театрі часто зустрічаємо твори й вистави, побудовані на етнографічно-фольклорному матеріалі, без глибоких соціальних і психологічних конфліктів. Дійшло до того, що окремі драматурги й трупи почали виставляти «песни в лицах». Проти цієї тенденції гостро виступив Іван Франко.

Реалістична ж драматургія, користуючись пісенним матеріалом не як самоціллю, а з метою глибшого показу внутрішнього стану героїв та відображення атмосфери народного життя, жартівливу пісню використовувала переважно в гумористичних та етнографічних сценах. Проте нерідко в творах драматургів-реалістів (М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича, І. Франка та ін.) жартівлива пісня, завдяки своєму контрастному до характеру подій звучанню або алегоричності, несла й важливе ідейне навантаження. В реалістичних комедіях та оперетах вона використовувалась як один із засобів посилення комедійних ситуацій, конфліктів і характерів. Ці ж тенденції класичної дожовтневої драматургії й театру продовжують та розвивають радянські українські митці.

Винятковим багатством форм засвоєння надбань української народної жартівливої пісні відзначається класична й радянська українська і російська літератури, починаючи від «Енеїди» І. Котляревського й закінчуючи гуморесками Остапа Вишні. Зокрема винятковим майстром творчого переосмислення образності й змісту жартівливої пісенності виявив себе М. Гоголь у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» і «Тарасі Бульбі». Переломлена через його могутній талант комедіографа й сатирика, вона відлунює як в усій атмосфері цих творів, характерах героїв, так і в художніх деталях та епізодах (наприклад, в славнозвісному епізоді з люлькою Тараса Бульби).

Т. Шевченко дав своєрідний зразок використання надбань пісенного гумору: на основі естетики й поетики народних жартівливих і танцювальних пісень в народній манері він створив оригінальні зразки й варіанти. Його майстерність настільки висока, що й досі ще знавці не можуть чітко сказати, де в одчайдушних, нерідко солонуватих піснях кобзаря Волоха з «Гайдамаків» поетова, а де народна творчість. Світла й тонка іронія Т. Г. Шевченка, його смілива сатирична гіперболізація та контрастність теж у великій мірі живилися соками народної жартівливої пісенності.

Засіб переспівів та переробок народних жартівливих пісень, започаткований Т. Г. Шевченком, широко ввійшов у практику українських поетів. Одні, зацікавившись певними сюжетами, давали їм свою поетичну трактовку (наприклад, переробки пісні про цехмістра Купер’яна І. Франка та М. Рильського), інші створювали оригінальні поезії по аналогії до певних народних пісень (приміром, «Мандрівка русина з Бідою» І. Франка як аналогія до пісні про біду, «Гультяй» М. Чернявського як аналогія до пісень про куму тощо), ще інші — брали з народних жартівливих пісень ритмо-мелодичну канву і зачини, творячи злободенні сатиричні поезії найрізноманітнішої тематики. Стимулювала цей метод засвоєння народного пісенного гумору сатирична журналістика. В журналах 1880—1890-х років «Зеркало» і «Нове зеркало», у сатиричній періодиці 1900-х років — «Комар», «Шершень», «Оса», «Жало», в радянському «Червоному перці» та «Перці», а також у сатиричних кутках численних газет розсипано різноманітні зразки таких літературних творів на канві народних гумористичних пісень. Особливо інтенсивно користувались поети цим оперативним методом творення сатиричних поезій в періоди боротьби з іноземними загарбниками, коли сатира ставала гострою зброєю викриття ворога, передусім у період громадянської війни та у час Великої Вітчизняної війни. На канві пісень «Удовицю я любив», «Ой казала мені мати», «Пішла мати по селу», «Ой що ж то за шум учинився» і т. д. створені сотні злободенних поезій, спрямованих проти Петлюри й Денікіна, Гітлера та його посіпак, проти буржуазно-націоналістичних запроданців, куркулів та спекулянтів, проти найрізноманітніших зовнішніх ворогів нашого народу і внутрішніх шкідників та анти су спільних вчинків.

У перші роки радянської влади деякі українські поети використовували канву найпопулярніших традиційних народних пісень, здебільшого гумористичних, для створення нових пісень злободенної тематики. Такі пісні-новотвори включались до пісенників і поширювались серед молоді. В збірниках «Нові пісні на старий лад» (ДВУ, б/р), «Пісні комсомольські» (Харків, 1925), «Юнацькі пісні» (Книгоспілка, 1925), «Великий співаник» (Книгоспілка, 1929) та інші зустрічаємо значну кількість пісень такого типу. Деяка невідповідність старої форми й мелодії новому тимчасовому змісту, який не в стані був витиснути відстояного, добре відшліфованого традиційного змісту загальнолюдського звучання, очевидно, стала причиною того, що в народний репертуар ці пісні міцно не ввійшли. Проте, виконувані художньою самодіяльністю, вони робили корисний вплив на молодь. Для прикладу наведемо одну з таких «нових пісень на старий лад»:

Діапазон використання надбань народної жартівливої пісні ввесь час розширюється. За зразком гумористичних журналів і «вікон сатири» в газетах до неї вдаються виконавці естради й самодіяльної сцени, редколегії багатотиражок і стінних газет. Ритмо-мелодичні форми та образи-зачини жартівливих пісень настільки гнучкі, що їх легко застосувати для критики найрізноманітніших недоліків. Ось, скажімо, як використовує фольклорне начало стінгазета Тульчинської школи-інтернату, підтекстовуючи карикатуру:

Вхід жартівливої пісні в різні види сучасного мистецтва ї культури — поезію, прозу, театр, кіно, пресу, телебачення, живопис — це тема, що заслуговує спеціального узагальнення. Воно на численних яскравих фактах покаже, якими барвистими й веселими променями грає й виблискує жартівлива пісенність у великому потоці національної культури, як ці народні скарби, творчо засвоєні митцями-професіоналами, сприяють збагаченню й поповненню культури новими дійовими надбаннями.

Українська жартівлива пісня — яскраве й своєрідне явище пісенного гумору слов’янських народів. Серед її тем і сюжетів, як і в образній системі, є чимало спорідненого з пісенністю сусідів ³², проте основне ядро тем і образів, емоційний колорит, специфіка гумору — наскрізь національні. Досить влучно цю своєрідність підкреслив художнім словом С. М. Степняк-Кравчинський у романі «Андрей Кожухов», зауваживши про спів героїні твору Вуліч: «Вона вибухнула веселою молодецькою пісенькою, повною живого українського гумору, який в порівнянні з хвацькою веселістю росіян — те ж, що спів ширяючого в небі жайворонка в порівнянні з криками морської чайки, що заграв з бурею» ³³.

І саме тут — при вивченні особливостей українського гумору жартівлива пісня є винятково цінним джерелом. В ній віддзеркалились характер і світогляд народу, його етичні й естетичні уподобання, його висока шляхетність і непохитний оптимізм. Картаючи засобом гумору й сатири все, з чим не може миритися чиста народна мораль, жартівлива пісня назавжди залишається дійовою виховною силою, що сприяє зміцненню нашої комуністичної моралі. Бо ж відомо, що комуністична мораль в своїй основі має традиційно-народне походження, вона включає в себе, як сказано в Програмі КПРС, «основні загальнолюдські моральні норми, які вироблені народними масами на протязі тисячоліть у боротьбі з соціальним гнітом і моральними пороками».

Олексій Дей

Характеристика музичного матеріалу

Роль жартівливої пісні в художньому житті народу — найрізноманітніша. Ця пісня знайшла притулок в обрядах, звичаях, побуті, танцях, вона прикрашає й повсякденне трудове життя народу. Фактично жартівлива пісня просочилася в усі куточки музичного життя народу. Вона існує як окремий сольний чи хоровий твір, пов’язана з деякими хороводами, що виконуються в рухові, та такими побутовими танцями, як метелиці, гопакм,козачки, коломийки тощо. Окремі строфи жартівливих пісень використовуються і в сюжетних танцях. Весілля, вечорниці, вулиці, досвітки і навіть дозвілля українця, як правило, супроводжуються жартівливими піснями.

Мелодії жартівливих пісень віддзеркалюють узагальнений зміст тексту пісні. Вони мають, багато спільного з мелодіями танцювальних пісень, але й відрізняються від них іншими стилістичними особливостями. Раніше в різних збірниках під окремою рубрикою йшли жартівливі пісні (їх, як правило, було небагато). Сюди входили і танцювальні пісні. Враховуючи те, що функція жартівливих і танцювальних пісень в художньому житті народу — різна, упорядники відділили їх. В серії «Українська народна творчість» вони видаються окремими томами.

Серед збирачів, які записували жартівливі пісні з мелодіями, слід відзначити М. Лисенка ¹, К. Квітку ², П. Демуцького ³, Ф. Колессу ⁴, С. Карпенка ⁵ та багатьох інших, а в радянський період — Д. Шмиговського, В. Харкова, Л. Ященка, З. Василенка, О. Правдюка, С. Стельмащука, М. Мишастого, Г. Танцюру та ін. Їх записи зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР.

Жартівливі пісні в художньому житті українського народу займають визначне місце. Вони з давніх-давен становлять істотну частину репертуару кобзарів, лірників, окремих солістів-співаків та хорів. Це, зокрема, такі пісні, як «Про Хому та Ярему», «Дворянка», «Киселик», «Про Купер’яна», «В місяці іюлі випала пороша» та багато різноманітних небилиць, триндичок тощо (останні перенесені за традицією з репертуару скоморохів). Серед співаків-солістів слід відзначити насамперед С. Карпенка, який не лише популяризував українські народні пісні (в тому числі й жартівливі) на Україні і в Росії, а також видав свій репертуар окремим збірником. Істотне значення мали жартівливі пісні в репертуарі й інших співаків минулого, зокрема, оперних. За радянських часів їх виконували й виконують майже всі професійні й самодіяльні співаки України: С. Паторжинський, Б. Гмиря, М. Ворвулєв, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Д. Петриненко, Ю. Гуляєв, В. Кабачок, П. Колесник та багато інших. Основні жартівливі пісні, які входили і входять до їхнього репертуару,— «А кум до куми залицявся», «Чоловік каже: ячмінь, жінка каже: гречка», «В місяці іюлі випала пороша», «Казав мені батько, щоб я оженився», «Мав я раз дівчиноньку чепурненьку», «Про Купер’яна», «Як поїхав мій миленький до млина» та багато інших. Не менше місце жартівливі пісні посідають також у репертуарі професійних та самодіяльних хорових колективів, капел бандуристів та різноманітних вокальних ансамблів. Серед жартівливих народних пісень, художньо оброблених для цих колективів, можна назвати «Гей, люди їдуть по ліщину», «Та орав мужик край дороги», «Ой на горі жита мното», «На поточку-м прала», «Коли-м була мала, мала», «Гандзя» та ін.

Завдяки цьому українські жартівливі пісні завжди були в центрі уваги широких кіл громадськості.

Жартівливі пісні знайшли широке використання в творах українських класиків-драматургів: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Не менше використовують їх також письменники та поети. Так, поезії геніального Шевченка пересипані окремими строфами тексту жартівливих пісень.

Велике значення мали жартівливі пісні у творчості вітчизняних і зарубіжних композиторів. Наприклад, тема пісні «Дівка в сінях стояла» використана в симфонії М. Калачевського, в скрипковому концерті Чайковського, мелодія пісні «У Києві на риночку» — у другій симфонії Л. Ревуцького і т. д. На Україні немає жодного композитора, в творчому доробку якого не було б обробок жартівливих народних пісень. Такі з них, як «Стелися барвінку», «Ой летіла горлиця», «Час додому, час», М. Лисенка, «Ой дуб дуба» П. Козицького, «Чи се ж тії чоботи», «Ішов козак потайком» Г. Верьовки, «Черевички мої» М. Вериківського, «Гей, люди їдуть по ліщину» Є. Козака та багато інших стали постійними в репертуарі професіональних і самодіяльних хорових колективів України та інших республік Радянського Союзу.

Часто на одну й ту ж або трохи змінену мелодію жартівливої пісні співають в народі багато різних за змістом, але адекватних за ритмічною будовою текстів. Пісня «Біда тому чоловіку» в записові В. Степаненка виконується на мелодію пісні «Казав мені батько, щоб я оженився», «Чи я в мужа не жона, чи не майстериця» в записові В. Шепотьєва — «У сусіда хата біла», «Ой продала дівчина курку» — «А до мене Яків приходив», «Ой бачив я, бачив ту дівчину ладну» в записові композитора М. Вериківського — на мелодію пісні «Ой за гаєм, гаєм», дещо змінену в другій частині та ін.

Це явище в музичному житті народу можна пояснити так: за взірець бралась мелодія популярної жартівливої пісні і створювався інший текст, який відбивав ті чи інші події місцевого значення окремого локального району України. Завдяки цьому пісня з новим текстом швидко поширювалась. Іноді талановиті народні імпровізатори, варіаційно змінюючи відому мелодію, створювали для неї новий за змістом текст. Так чи інакше, але це є яскравим свідченням великої любові українського народу до жартівливих пісень.

Текст широко відомих жартівливих пісень «А сова кральова» («Пташине весілля»), «Де ти мене, Василеньку, поведеш» («Ой дівчино, шумить гай»), «Ей, гаїк, гаїк, гаїчок» («Ой дівчино, чия ти»), «А мій милий захворів», («Киселик») та інших в західних областях України виконується на зовсім інші мелодії як за характером, так і за ритмічною структурою та формою. Це дає підставу твердити, що тексти жартівливих пісень на Україні трактуються народом у різноманітних аспектах, по-різному розглядається їх зміст, тлумачаться ідейно-емоційні характеристики художніх образів. Це свідчить про невичерпну творчу фантазію нашого народу.

Виконуються жартівливі пісні також неоднаково. Ті з них, які за змістом і характером мелодії ближче стоять до танцювальних, виконуються або одним співаком, або хором в унісон, або ж хором багатоголосним. Ці мелодії легко «підтекстовуються» гармонічним супроводом. Підголоски в них використовуються епізодично: в кульмінаційних моментах пісні на вигуках «ой», «гей», «ех» тощо. Ті ж пісні, які відзначаються епічним чи частково ліричним характером, виконуються з грудними підголосками і мають в основі народну поліфонічну структуру (наприклад, «Ой на дубі, на дубочку голуби сиділи», «Ой борщу, мила, ой борщу, мила», «Та було в батька три дочки»). У жартівливих піснях незалежно від характеру виконання та їх структури (гармонічні чи поліфонічні) іноді застосовуються в кінці вокального періоду заохочувальні вигуки: «іх», «іха-ха», або ж глісандо-вигук (переважно в піснях поліфонічного складу). Ці вигуки і глісандо збирачі пісень раніше зовсім не фіксували. Та, власне, й тепер їх рідко занотовують. А вони ж надають пісні своєрідного колориту, підкреслюють її характерність.

У мелодіях жартівливих пісень зустрічаються також мелізми (переважно форшлаги — часто подвійні і потрійні). Тут вони не становлять органічної частини мелодичного розвитку, як у протяжних піснях, а тому їх можна вважати звичайною прикрасою. Форшлаги бачимо в піснях «Казала мені мати», «Умираю, моя мати, вмираю, вмираю», «Ой дівчата, чуєте», та ін. Остання з них, а також «Ой на горі, на горі», «А чи ти мя, Василеньку не знаєш», «А там за гороньком каня воду пиє» та інші мають подвійні чи потрійні форшлаги і морденти. Вони також надають пісням своєрідного звучання.

Дуже велике значення у жартівливих піснях має речитативний виклад. Він, як і в інших пісенних жанрах, розподіляється на говірковий та мелодичний. Основу цього викладу становить говірковий речитатив: «Як посіяв мужик та й у полі ячмінь» (друга половина вокального періоду), «А в місяцю сентябрю» в запису К. Квітки (перша половина вокального періоду), «Не стій, дубе, не гуди» в запису П. Демуцького.

Рідше застосовується мелодичний речитатив («Я в бору жито», у другому періоді пісні «Пусти ж мене, моя мати»).

Іноді в піснях цього жанру трапляється певна невідповідність тексту й мелодії. Наприклад, у пісні «Чи не той то Омелько» сповнений гумору текст розспівується на мелодію мінорного характеру. Це невипадкове явище, воно зумовлене змістом пісні, художньою потребою її творців. Сумне (мінорне) забарвлення мелодії яскраво підкреслює жартівливий, життєрадісний зміст тексту пісні, надає його викладу разючої контрастності.

Національна природа українського гумору відображається в мелодичній тканині пісні й іншими художніми прийомами, які виявляються в особливостях використання ладу, ритму, форми тощо. Іноді це спостерігається в співставленні заспіву й приспіву пісні: заспів мінорного, а приспів мажорного характеру. Такі пісні можуть виконуватися соло у супроводі хору, партії якого підтекстовані яким-небудь словом, що не має певного змісту, наприклад: «тра-ля-ля», «тумба» тощо («На горбочку сиджу та й думку гадаю»). В інших піснях хоч лад і не змінюється, але заспів за традицією протяжний, а приспів швидкий; тут розвиток музичної думки зберігає основи структури стародавніх хороводних пісень («Не стій, дубе, не гуди»). Іноді приспів досить розгорнений, в якому один і той же мотив підтекстовується значним за розміром текстом («Да посіяли дівки льон», «Нехай же нас бог рятує», «А в нашого Омелечка» та ін.). Все це разом взяте підкреслює в пісні ті чи інші комічні ситуації, відображені в тексті.

В деяких піснях, як, наприклад, «Виорю толоку», зустрічається закінчення на великій терції. Вони є характерними для церковних гімнів. Тут це закінчення можна розглядати, як своєрідний елемент гумору в народній пісенній музиці.

Лад жартівливих пісень у своїй основі чітко визначений (мажорний або ж мінорний), причому в мінорі, як правило, підвищується VII ступінь. Проте зрідка трапляються й такі мелодії, в яких застосовується натуральний мінор, що надає пісні дещо епічного характеру і свідчить до певної міри про спільні ладово-інтонаційні риси з піснями російського народу. Такими властивостями, зокрема, відзначаються «Та була ж в мені жінка, та була в мене любка» із збірника А. Бігдая, «Ой кум до куми залицявся», «Ой лежу я, лежу» (з пентатонним колоритом) та ін.

Зрідка трапляється також змінний лад. Зразком його може бути багатоголосна поліфонічна пісня «Дідку мій», в якій фа мажор змінюється на до мажор, або ж пісня «Пішов Іван в полонину косити» де ля мінор змінюється на фа мажор. Причому у фа мажорі робляться відхилення у паралельний ре мінор (змінний лад). Ця ладова багатогранність надає мелодії своєрідного, яскравого і оригінального звучання.

Деякі мелодії пісень зберегли стародавні ладові особливості. Найчастіше зустрічається міксолідійський лад («Кум до куми залицявся» з «Етнографічного збірника», т. XXI, «Ох, та не люби двох», «Або мене, Грицю, люби»), рідше — дорійський.

Більш широко застосовуються знаки альтерації та окремі хроматизми, що є явищем внутріладових інтонаційних зрушень. Так, у пісні «Ой посіяв мужик та й у полі ячмінь» Карпенка в соль мінорі використано мі-бекар, фа-бекар і фа-дієз, а в пісні, записаній М. Лисенком, в тому ж соль мінорі вже використовується не лише мі-бекар і фа-дієз, яке було в попередній пісні, а й до-дієз. В іншій пісні, записаній М. Лисенком, у фа мінорі зустрічаються мі-бекар і ля-бекар. Відомо багато прикладів застосування в мелодіях знаків альтерації. Всі вони разом взяті активно впливають на ладову суть мелодій, вносять в них ладово-інтонаційні елементи, характерні для українського народного мелосу.

Як оригінальний випадок, можна навести пісню «Кисіль» з репертуару Остапа Вересая в запису М. Лисенка. Тут є така поспівка: фа-дієз і мі-бемоль та часте повторення сі-бекара, що не дає можливості точно визначити лад пісні (до мажор, чи до мінор). Сама ж поспівка (фа-дієз і мі-бемоль), за влучним виразом Вересая, служить для того, щоб у думах «додати жалощів». У жартівливій пісні «Кисіль» її можна розглядати по-різному. Проте найвірнішим, на наш погляд, буде те, що використання цієї поспівки цілком і повністю залежить від строю приструнків бандури Вересая, на якій він супроводжував пісню. Можливо вона підкреслювала характерність пісні, бо фактично ця поспівка в’яжеться із змістом тексту, в якому говориться про хворобу, а в деяких варіантах і смерть «милого». Правда, ці випадки в жартівливих піснях поодинокі.

Ритміка в жартівливих піснях найрізноманітніша. Ті з них, які за змістом тексту і характером мелодичного розвитку наближаються до танцювальних пісень, вкладаються в розмір 2/4 . Таких пісень більшість. Ті ж, які відзначаються епічним началом і наближаються за змістом тексту і характером мелодичного розвитку до багатоголосних протяжних пісень на побутові теми, мають мішані розміри. Так, у пісні «Оженився у петрівку» в запису. П. Демуцького маємо сукупність розмірів: 4/4, 6/7, 7/8, а в пісні «Біда мене та заставила» із збірника «Українське народне багатоголосся» — 4/4, 5/4, 2/4. Інколи трапляються й такі мелодії, в яких мішаний розмір такий: 3/4, 6/4, 7/4, 5/4 і т, д. Зокрема, бачимо в пісні «Широкая левадонька, а густа ліщина» в запису Д. Ревуцького. Вона виконується в повільному темпі і має епічний характер. Саме цими властивостями відзначаються протяжні пісні російського народу. В українських піснях, особливо в жартівливих, ці розміри зустрічаються рідко. І все ж вони свідчать про взаємовпливи в народній музичній культурі українського і російського народів.

В жартівливих піснях застосовуються пунктирний ритм («А за нашим хатом», «Чоловік посіяв ячмінь», «Ой на горі два дубки, два дубки» та ін.). Але здебільшого зустрічається синкопований ритм (особливо в мелодіях західних областей України). Він характерний для пісень «Ой місяцю місяченьку», «Ой на горі два дубки, два дубки». В останній ритмічний пульс створює поєднання розміру 4/8, і 3/8. В деяких мелодіях західних областей України («Співаю, співаю та й не знаю доки», «Як ішов я з Дебречина» та ін.) ритмо-каданси мають пізнішу форму ритмо-кадансів коломийок.

Незважаючи на ці ритмічні особливості, основою жартівливих пісень слід вважати ритмічну простоту викладу мелодій, яка витікає переважно з ритмічної природи тексту. Ця ритмічна ознака впливає на квадратність структури мелодій.

Жартівливі пісні відзначаються багатством форм. Поширена, наприклад, форма вокального періоду, яка складається з протяжного в помірному темпі заспіву і швидкого приспіву або ж навпаки. Серед такого типу пісень можна назвати «Думай, думай», «На городі сухий дуб», «Не стій, дубе, не гуди», «Ой місяцю, місяченьку» тощо. Розгорнутою формою вокального періоду відзначаються і мелодії «Била жінка мужика» із збірника А. Бігдая та в запису С. Стельмащука, «Ой борщу, мила, ой борщу, мила», із збірника «Українське народне багатоголосся», «Я в бору жито жала» в запису М. Гайдая та ін. В пісні «А що тото за чоловік, що ся жони боїть», в запису З. Василенко, ця ж форма здійснюється на основі своєрідних вокальних варіацій, в пісні-небилиці «Ой пішов Косьмина, пішов Волосина» вона утворюється повторенням окремих поспівок, які в мелодичному контексті то уповільнюються, то повертаються до початкового темпу. Все це разом взяте впливає не лише на форму, а й на характер мелодії, надає їй своєрідної гнучкості.

Значна частина жартівливих пісень відзначається інструментальним викладом мелодій. В основному, це легкі мелодичні варіації: інструментальне розцвічування окремих вокальних поставок. Серед пісень такого типу слід відзначити пісні з репертуару відомого українського співака й актора С. Карпенка, опубліковані в збірнику «Васильковский соловей Киевской Украины, словяно-русский альбом для одного голоса с аккомпанементом фортепиано...» На вокальних мелодіях цих пісень частково позначилася рука автора, який дав до них фортепіанний, супровід. Але ця легенька обробка, якщо вона насправді є, настільки природна, яскрава і, отже, випливає з ладово-інтонаційної основи пісні, що без неї твір немислимий. Ось кілька зразків таких пісень із збірника С. Карпенка: «Ячмінь», «Ой спать мені не хочеться» та ін. Крім збірника С. Карпенка, жартівливі пісні з інструментальним викладом зрідка зустрічаються також в збірниках А. Бігдая («А в місяці октябрі випала пороша», «Та не люблю я ні Стецька, ні Грицька» тощо), А. Коціпінського та К. Квітки, в «Етнографічному збірнику», т. XXI, в «Українських народних піснях», кн. 2, 1954, та ін.

Жартівливі пісні, особливо ті, мелодії яких відзначаються гомофонно-гармонічним складом, легко піддаються обробці, що викладається переважно гармонійно-мелодичними варіаціями.

Пісень, які зазнали тієї чи іншої художньої обробки, в збірнику дуже мало.

Готуючи пісенні мелодії до даної збірки, упорядник, крім друкованих джерел, використав записи жартівливих пісень, які зберігаються в рукописних фондах ІМФЕ, ЦНБ АН УРСР та інших установ.

А. І. Гуменюк

Дівчата і парубки. Залицяння. Кохання

Сімейне життя. Вади чоловіків і жінок

Нерівне подружжя. Подружня зрада

Старий і молода, молодий і стара

• А в криниці водиця
• А там за гороньком каня воду пиє
• А що тото за чоловік, що ся жони боїть
• А я люблю тую бабу, що має доляри
• Біда мене та заставила
• Бодай била-м не росла, за кого я пішла
• Вже три дні й три неділі
• Видавала мене мати за діда старого
• Видно хату, видно хату, видно й грушу
• Вітер віє, сонце гріє, дощик накрапає
• Гей, жив — не любила
• Гой пішла я в ліс та й по печериці
• Да під вишнею, під черешнею
• Дала мене моя мамка за діда старого
• Діду мій, світе мій
• Жив — не любила
• Жив був — не любила
• Задумав дідочок, задумав жениться
• І жив — не любила
• Кажуть мені женитися, світе мій бідненький
• Качки гречку сшолопали
• Колихала мене мати та й казала — лю-лю
• Куди їдеш, мужичане
• Мамусь моя, ховай же мя
• Мені мати наказала
• Молода я молодиця, молодого віка
• Молодиці молодії
• Молодії, гей, молодиці
• На поточку-м прала
• Нарву хмелю в’ялого
• Нащо було, нащо було старому жениться
• Нащо мені той баняк, що тече з водою
• Оддавали молоду
• Оженився дурень та взяв глуповату
• Ой біда, біда шевця побила
• Ой був та й нема, поїхав на річку
• Ой був, та нема
• Ой була в мене жінка
• Ой гой же, гой же, старий небоже
• Ой десь да й нема, да поїхав до млина
• Ой діду, діду з бородою
• Ой діду-нуждубарю
• Ой задумав старий дід, задумав жениться
• Ой зійду я, зійду на гору крутую
• Ой мав же я жіночку
• Ой мій милий вошопруде
• Ой місяцю-місяченьку
• Ой ненько моя
• Ой під вишнею, під черешнею
• Ой піду я до млина, а ти, милий, будь дома
• Ой ти гриб, я ягода
• Ой ти, старий діду, чому си не жениш
• Ой ти, старий діду, чому ся не жениш
• Ой умер мій Данилко
• Ой умер Саврадим
• Ой що ж мене заставило
• Ой що ж тебе заставило
• Ой як мав я двадцять літ
• Орю я, орю я йа в городі та кониками
• Откаль соненько сходило
• Побила шевця лиха година
• Помішався комиш із травою
• Сію ж я на огороді та петрушечку, за огородом чорнушечку
• Та була в мене жінка, та була в мене любка
• У середу вродилася, ох, мені горе
• Чи ти кімиш, старий діду, яка була вимова
• Чоловіче миколаю
• Чоловіче-варіате
• Чоловіченьку-хліборобоньку
• Що той батько зробив
• Я в середу родилася, горе мені, горе
• Я ж на тебе, мій миленький
• Я у мамки одна била
• Як задумав дідочок
• Як задумав старий дід та тричі жениться
• Як ішла я до млина

Легковажні жінки і чоловіки

• А в нашої гандзуненьки хата на помості
• А там долов, а там долов, там дале, там дале
• А ти їден, а я другий, а то наша воля
• А у моїм городочку густа куманиця
• А я собі звуся лідуся
• А я собі ланкова, маленького росту
• Болить мене головочка, болять мене груди
• Був у мене лихий муж
• Висока верба, низька галуза
• Він до печі й я до печі
• Вчора було літо, літо, а ниньки зима
• Гаєм, хлопці, гаєм, хлопці
• Галинко моя, щебетушко
• Ганусенько-серденько, скажи мені правдоньку
• Гарний хлопець, гарний хлопець моргає на мене
• Гей, хороша молодичка моргала на мене
• До контори я піду та й сяду на лавку
• Добре з добрим чоловіком жоні пробувати
• Ей моргала молодичка пальчиком на мене
• Ей, такого мужа мам, ей, як з татарки паска
• За що би нас пан біг карав
• Зійшов місяць, зійшов місяць
• Казав мені голова йти пшеницю жати
• Катеринко моя
• Кликала мі молодичка до хати, до хати
• Любить мене бригадир
• Мала конопельки близько доріженьки
• Марусенько, серденько
• Мене мати заміж дала
• Молодая молодиця моргала на мене
• Молодице молодая, маєш чоловіка
• Молодиця Катерина
• Моя хата край села, вікнами до мосту
• Наварила пироженьків йа з самого сира
• Не виросте вище тину лобода
• Не йди, попе, ти до церкви служить
• Недавно-м ся оженив, лиш другі м’ясниці
• Ніхто ж не винен, тільки я, тільки я, тільки я
• Ніхто не винен, сама я, сама я, сама я
• Ой вийду я за ворота, гукну на охоту
• Ой вийшла марисенька до сіней із хати
• Ой внадився котик до чужого сала
• Ой всердилася жона на мужа
• Ой гандзенько-серденько
• Ой ішов же я дорогою
• Ой кивала молодичка пальчиком до мене
• Ой кивала молодичка пальчиком на мене
• Ой кивнула молодиця бровами на мене
• Ой лежу я, лежу
• Ой не буде, ой не буде вище глоду лобода
• Ой піду я до міста, ой піду я до міста
• Ой піду я до церковці, стану край порога
• Ой поїхав чоловік у поле орати
• Ой попадя молоденька
• Ой сапала буряки під зеленим дубом
• ой сарака унгурян
• Ой стояла на камені, моргала на мене
• Ой умру я, ой умру я, буду ся дивити
• Ой умру я, умру, буду сі дивити
• Пішов чумак у дорогу, а чумачка дома
• Помачав ня, помачав
• Прийди, прийди увечері, я рибку варила
• Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки
• Спить хома у млині, хомі в млині сниться
• Старий піп, старий піп, а сивая борода
• Та чого журитися, якої неволі
• Така у ня жона красна
• Там на горі черешенька, а під гором п’ять
• Тільки осінь наступила
• Треба голову любити — ділом верховодить
• Три дні печі не топила, сім день хати не мела
• Чи є в світі молодиця (Гандзя)
• Чого, чого боса ходиш
• Чоловіче, ой я хвора
• Чоловіче, рятуй жінку
• Чоловіче, я слаба, пішли мені по попа
• Чоловіче, я слаба, привези мені попа
• Чорнявая молодиця кивала на мене
• Чорнявая молодичка кивала на мене
• Шмаровіз в дорозі як літо, так зима
• Шмаровіз мазав віз, поїхав в дорогу
• Я в вівторок родилася, в вівторок, в вівторок
• Як я була молодою преподобницею
• А хто хоче гандзю знати
• Гандзю, Гандзю кучерява
• Був у мене муж, був і чоловік

Баби і діди. Химери старих

• А в місяці октябрі випала пороша
• А місяця сентября випала пороша
• Біжи, мила, у садок
• Болить мене голова
• Бреди, бреди, діду, та в ліс по калину
• Бреди, бреди, діду, у луг по калину
• В місяці іюлі випала пороша
• Вже пора, мила, вже обід, мила
• Дідку, дідку, а я твоя бабка
• Діду, діду
• Дідуню, а ти спиш
• Задумала бабусенька та й розбагатіти
• Задумала вража баба та й забагатіти
• Захотіла вража баба та й забагатіти
• Захотіла стара бабка сильне багатіти
• Ішов дзяд на губи, дзядівна на гливи
• Ішов дід з косовиці
• Ішов з поля старий дідо, дідочок гаврило
• Мала баба Михала
• На вулиці громада
• Наша баба стара
• Одведи ж мене додому, ти ж мій дідочок
• Ой борщу, мила, ой борщу, мила
• Ой гонила баба діда по студену воду
• Ой дід бабі купив бути
• Ой дід бабі поробив тачки
• Ой діду мій Пархоме
• Ой діду мій, Пархоме мій
• Ой дідусю, дідусю, сивая борода
• Ой із гори на долину
• Ой кувала зозулиця, кувала, кувала
• Ой любив я дівчиноньку
• Ой на горі сухий дуб, ой ти мій миленький
• Ой на горі шарварок
• Ой на дубі, на дубочку голуби сиділи
• Ой не знала баба, чим забагатіти
• Післала баба діда по воду
• Пішла баба на гриби, а дід на підпеньки
• Пішла наша бабусенька
• Пішов дід на гриби, баба на підпеньки
• Пішов дід на обід, баба на хрестини
• Пішов дід по гриби, баба по опеньки
• Поїхала баба в ліс, баба в ліс, баба в ліс
• Послала я діда по воду
• Сидить баба на печі
• Сидить дід на печі, на печі
• Тепер баба ні сяка, ні така
• У місяці сентябрі випала пороша
• Як поїхав мій миленький на базар
• Як у нас була векла

Велика родина. Теща та зяті. Свекруха і невістки. Свати

• А в нашого Омелечка
• Жила собі вдовка
• Жила собі удова
• Мала баба п’ять доньок
• Мала баба три доньки
• Мала баба, мала, мала
• Мала бабонька чотири доньки
• Мала мама три доньки
• Ой їхав з круговілля
• Ой на горі млинарка
• Ой на горі млиночок
• Ой поїхав Охрім за вільну по хміль
• Ой як був собі чоловік
• Пішла матенька до зятенька
• Поїхала тьощенька та й на ярмарочок
• Помагай біг вам
• Посію я гречку
• Приготувався зятейко
• Стала да теща, стала да рідна
• Та було в батька три дочки
• Чорнявая для попа
• Як я пішла до старої, яла хижу мести

Кумівство. Кум і кума. Весела вдовиця

• А горівка — добрий трунок, добрий трунок
• А кум до куми
• А мій милий Онгурян
• А мій милий чорнобривий узувається
• А Тетяна жито жала
• А я вчора в куми
• Відкіля йдеш, чоловіченьку
• Вчора була неділенька, нині понеділок
• Да прийшов кум до куми
• Дала мене мама замуж, не вмію робити
• До вдовиці я ходив
• Добре тії ляхи чинять, що не кумаються
• Здоров була, кумасенько, ще й добрий день
• І вчора у куми, і сьогодні у куми
• І пить будем, і гулять будем
• І учора в куми
• Йшов Микола, тринди, ринди, в понеділок
• Куди йдеш, куди йдеш, куди шкандибаєш
• Куди йдеш, куди йдеш, чоловіченьку
• Куди йдеш, куди йдеш, вечеря готова
• Кум до куми залицявся
• Кум з кумою залицявся
• Кум куму напуває
• Кума кума, кума кума, кума кума частує
• Кума яром, кума яром
• Кумасю, кумасю, ти, повная роже
• Куми мам, куми мам, што їм дам, што їм дам
• Кумі чоботи, кумі чоботи ще й з мережкою
• Лярум, лярум, любцю-кумцю
• На городі буркун ягідок не родить
• Налетіли дикі гуси да стоптали кумі просо
• Ой браженько, ой браженько ти моя
• Ой кум до куми борозенькой ішов
• Ой кум до куми борозенькой йшов
• Ой кум до куми залицявся
• Ой кум до куми залицяється
• Ой кум до куми раненько іде
• Ой кумася, любася
• Ой кумонько-сусідонько, гризота, гризота
• Ой п’є вдова, гуляє
• Ой пить буду і гулять буду
• Ой просив кум кумоньку на вечорниці
• Ой учора в куми
• Пішла кума до куми
• Помагай біг, кумко-любко
• Послав мене мій миленький фасолі садити
• Послав мене мій миленький фасольку садити
• Приїхали купці з киянівки
• Прийшов кум до куми
• Просила ми кумця
• Садом, садом, кумасенька
• Сусідоньки любі, милі, прошу вас
• Та були в кума бджоли
• Ти в мене кума була
• Тут моя кума була
• Удовицю я любив
• Я до тебе, кума моя
• Як любив я катерину