Українські народні пісні

За волю України. Антологія пісень національно-визвольних змагань

Пісне! Велична, рідна Пісне!
Розправ свої високолетні крила
В великий день!
Без Тебе серце в грудях трісне,
З Тобою викреше з серця, як з кресила,
Святий огень.
І підемо через побіду в полі,
Омиті з крови й ран, — назустріч волі.

Роман Купчинський

Збірник — антологія «За волю України» репрезентує повстанські чоловічі військові співи. Вони творилися під свист куль та рокіт гармат, співалися УПА, всім свідомим українством. Подано 238 текстів і нотний матеріал (в тому числі варіанти) молитв і гімнів, урочисто-патріотичних, похідних, лірично-побутових, жартівливих і сатиричних, тюремних і табірних, журливих та жалобних пісень. Вміщено короткі нариси про подвижників українських національно-визвольних змагань та історичні довідки, що проливають світло на час творення цих «посестр української зброї», їх творців та виконавців.

Для ілюстрування залучено відомі графічні роботи Ніла Хасевича часів УПА, видрукувані у 1992 році Богданом Самохваленком у місті Любліні.

Автор — упорядник книги Євген Гіщинський — багаторічний художній керівник навчально-методичного центру культури Волині, заслужений працівник культури України, творець співаника «Пісні січових стрільців», уродженець села Кимир Львівської області.

Рецензенти — Мирослав СТЕФАНИШИН, Йосип СТРУЦЮК

Книга побачила світ за підтримки управління культури Волинської обласної державної адміністрації, Братства ОУН-УПА Волинського краю імені полковника Клима Савура, управління у справах преси та інформації, Іваничівського, Рожищенського, Горохівського, Камінь-Каширського районних відділів культури, Ковельського міського відділу культури, Ківерцівського районного будинку культури, ВАТ «Луцький підшипниковий завод», ЛП «Волиньавтомотосервіс», навчально-методичного центру культури Волині

Записи, розшифрування, гармонізація, обробки, перепис нот, упорядкування, примітки, статті Євгена Гіщинського.

ISBN 966-8064-26-7

© Гіщинський Є. І., — 2002.

© Навчально-методичний центр культури Волині — 2002.

© Цюриць С. С, ілюстрації — 2002.

Зміст

Від упорядників

До збірки «За волю України» ввійшли кращі пісні з репертуару Української Повстанської Армії, які повноводо звучали в різних куточках Галичини, Волині, на етнічних землях України — Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині та інших місцях, де тільки діяла славна УПА.

Їх творцями були безпосередні учасники героїчної звитяги буремних років. Обставини склалися так, що окремі автори і колективні митці творили переважно підпільно під псевдонімами. Багато з них загинуло в нерівних боях, у таборах смерті. Тому маємо дуже мало відомостей про них. Не знаємо прізвищ, хто вони, звідкіля, коли саме і де написали твори, за яких обставин.

Багатогранна творчість цих безіменних авторів — це не оброблене, не відшліфоване, не огранене коштовне каміння. Хоч не всі твори до кінця вражають глибокою музичною чи поетичною довершеністю, досконалістю, проте, поза всяким сумнівом, яскраво засвічуються кришталевою чистотою вкладеного в них тонкого почуття й непідробної правди. Молодим митцям у ті страшні часи не було коли шліфувати свій талант, своє мистецтво у вищих музичних закладах на композиторських факультетах чи літературних інститутах. Замість пера і музичного інструменту їм доводилось міцно тримати в руках кріси, скоростріли, гранати. Але навіть в таких нелюдських умовах талант пробивався, мужнів і творив. Більшість з них не дочекались вільної України, за яку героїчно боролись. Вони незнаними тихо сплять вічним сном у глибоких могилах на сільських цвинтарях, по лісах, у вічних мерзлотах дикої і ворожої півночі. І нині стоять їх мовчазні братські могили, як дзвони сполоху нащадкам.

Була багатостраждальною наша українська земля з трагічною долею, великою славою, гіркими сльозами. Та повстанська пісня, як незгасне полум’я й досвітня зоря, освітлювала, живила душу, гріла серце, витісняла з людей раба, допомагала зрозуміти, що пригнічена нація ні в кого, особливо в гнобителів, не викликає поваги. Леся Українка застерігала: «Хто визволиться сам — буде вільний, хто кого визволить — у неволю візьме».

Героїчні і болючі сторінки трагедії нашого народу стають відомі лише тепер. І неможливо підрахувати — скільки безневинно постраждалих, знедолених, закатованих, розкиданих по білому світу борців? І навіть тепер тендітна ниточка спогадів живих про молоді героїчні роки, рідні села, традиції й улюблені пісні їх тривожної юності надає їм другого дихання, примушує ритмічніше битися в грудях серце.

У розмовах з ветеранами повстанської епопеї довідуємось, що пісня і зброя завжди були поруч, в одному бойовому ряду. Тут вона творилась, навіть колективно шліфувалась, вдосконалювалась, передавалась з уст в уста і летіла легкокрилим птахом від куреня до куреня, від загону до загону, по селах, містах. Часто, зазнавши народної обробки, змінювалась, набувала різних варіантів. У кожного українця, душа якого вболівала за долю України, завжди серце завмирало від чудової партизанської пісні, бо то було на рівні підсвідомості від роду — племені, від рідної землі.

Крім своїх, чисто повстанських, у співаному репертуарі УПА дуже популярними були широковідомі стрілецькі, пластунські (більшість воїнів виховані у «Пласті» та інших товариствах), народні пісні, їх переспіви, романси; часто на мелодії відомих авторських і народних пісень, романсів складались нові, актуальніші на той час за змістом слова, і такі пісні масово виконувались. Деякі з них знайшли місце в цьому збірнику.

Включено окремі мелодії, уточнено тексти зі збірника повстанських пісень, виданого у Львові в 1992 р. Залучено по кілька пісень, записаних і розшифрованих Мирославом Стефанишиним, Ростиславом Кушніруком, Петром Клекоцюком, Тетяною Фокшей з м. Луцька.

Але найбільша їх кількість записана, розшифрована або відтворена з власної пам’яті упорядника, який у дитячі та юнацькі роки разом з сільською молоддю співав їх у рідному селі Кимир Перемишлянського району на Львівщині. Крім того, до усіх мелодій упорядник дописав й інші голоси — гармонія проста, доступна для масового співу.

Ці безцінні творіння душі людської звучали часто і повсюдно. Лише в одному куточку (а їх було кілька) села Кимир голосиста молодь — Теодор і Антін Мармуляки, Володимир і Тимофій Вишивані, Мирон, Орися і Іван Заплатинські, Стефанія, Володимир, Станіслава, Мирон Гіщинські, Орест, Віра Косики, Володимир, Роман, Онуфрій Трачі, Богдан Бобрович, Григорій, Ганна, Бринявські, Іван, Стефанія, Павлина, Василь, Параскевія, Марія Нестеровичі, Стефанія, Веронька, Марія, Микола, Ганна Кузьми, Лідія, Ярослав Нечаї, Надія Борило, Марія, Юлія, Катерина, Бронеслав Зелінські, Віра, Йосип Лободи, Євгенія, Антін Джани, Сень, Анатолій Стеці, Василь Красівський, Вікторія Шуль, Матвій, Степан, Кисілі, Стефанія, Марія, Микола Пітваки та багато, багато інших щовечора допізна переспівували на вулиці не один десяток цих популярних перлин. Так було в усіх селах, на кожнім хуторі Галичини, Волині.

Добре вкарбувались в пам’яті мелодії та пісні, почуті й перейняті від Кимирських народних музикантів, з якими доводилось спілкуватись, навіть часто грати: Василя Заборського, Гриця Бринявського, Григорія Фуглевича, Степана Підложевича й інших. У той час постійно дзвеніли повстанські, стрілецькі й народні пісні. Села гомоніли й жили лицарською славою, могутністю й завзяттям вояків УПА, сумували за втратами, таємно відправляли панахиду по них. Такого піднесення стану душі годі передати й описати. Це треба було пережити й бути свідком цього дійства.

Джерел поповнення репертуару гуртового співу на вулиці було багато. Одне із них, коли в село на престольний празник (19 серпня — Спаса) з’їжджалася родина, друзі, знайомі з далеких і близьких сіл. Гості привозили і нові, невідомі варіанти старих співанок. Тоді за святковим столом вони розкрилено звучали, переймались, закріплювались і назавжди залишались у селі. Особливо співучими, добрими голосами і розмаїттям пісень виділялись родини Ілька Мироша з сіл Ушковичі, Івана Гіщинського з Коросна, Анастасії і Володимира Романів, Ганни та Івана Попиків з Підгайчик. А коли до них долучались такі носії різних пісень, як Михайло, Катерина, Ганна, Богдан Гіщинські, Михайло, Стефанія, Ярослав Заплатинські, Стефанія, Андрій, Григорій, Мирон, Анастасія Женчуки, Ганна, Григорій, Андрій, Ярослав Фуглевичі та інші, то пісням не було кінця. Вони витікали з душі, ніби з глибинної криниці, свіжі й кришталево чисті струмочки.

Аналогічна подія відбувалася на весільних вінкоплетинах (дівич-вечорі). За давніми традиціями на вінкоплетинах (а було це завжди в суботу) сходились парубки свого, ближніх, а іноді і дальших сіл — Ушкович, Чуперносова, Неділиськ, Коросна, Свержа, Глібович та інших, і кожна ватага зі своїми піснями. Прибулий гурт парубків на подвір’ї молодої або біля її воріт по-своєму їх виконував. Репертуар парубочих ватаг набував широкого розголосу, миттєво поширювався і займав достойне місце в гуртовому співі. Це був досить вагомий й своєрідний обмін досвідом.

Приносили в село новий, щойно створений під брязкіт зброї репертуар й самі повстанці. Він з невимовною силою захоплював новизною, свіжістю, мелодійністю, актуальністю й доступністю. Сталив серця, згуртовував, кріпив волю і підсилював віру в перемогу.

Часто вечорами до молоді прилучались старші люди, їх батьки. Такий сплав чистого, стоголосого співу не залишав нікого байдужим. Він торкався найніжніших і найпотаємніших струн людської душі, гартував твердість духу й ніби весняним соком напував й вибруньковував молоді пагони нового співучого покоління. Викликав загальне захоплення, гордість за свою націю, чудову й крилату українську повстанську пісню. Таке явище було масовим в усіх куточках Західної України.

Щоб відновити, зберегти й передати ці скарби новому поколінню, і ліг на білий папір по крихті зібраний цей пісенний матеріал. Сподіваємось і плекаємо надію, що різні виконавці пристосують його до своїх творчих можливостей. Використають цей скарб і збагатять ним власний репертуар талановиті сучасні співаки, вокально-хорові і музичні колективи — аматори й професійні митці.

Споконвіку український народ важливі віхи свого життя і боротьби з ворогами виливав у численних піснях, думах, легендах, переказах. Але жоден період з різними формами визвольної боротьби, що велась у найжахливіших, нелюдських умовах протягом століть, не залишив такого великого за обсягом і різноманітного за жанрами пісенного та оповідного фольклору, як дивовижно героїчно-повстанський рух ОУН і УПА в 1940—1960 роках. Цей найпопулярніший пласт пісенної, усно-поетичної і прозової словесності є порівняно новий і маловивчений. Найхарактернішою його рисою, особливістю стали яскрава хвилююча реальність, чиста правда націоналістичних ідей і постаті конкретних творців.

Незліченими були втрати ОУН і УПА, але в піснях, думах, легендах і спогадах, поетичній творчості в повний голос звучить справжній, живий оптимізм, непохитна віра в здатність української нації вирватись з багатовікового рабства, об’єднати усі свої етнічні землі і побудувати на них міцну незалежну самостійну державу.

Повстанська пісня — це справжня історична пісенна народна творчість, документальні оповіді про достовірні події середини нашого століття, продовження кращих епічних традицій минулих віків. Вчувається подих, могутній розмах української держави княжої доби, волелюбного лицарського козацтва, гайдамаківщини, нескорених і відважних Максима Залізняка, Семена Палія, Довбуша, Кармелюка, залізної мови Холодного Яру, героїчного січового стрілецтва. Яскраво вимальовуються контури майбутньої Української держави.

Ось з такою всенародною любов’ю був створений літописний епос священної боротьби Української Повстанської Армії, сповнений пафосу героїзму безстрашних борців, які або перемагають ненависних ворогів, або віддають найдорожче — життя за волю свого народу, за свою рідну землю. Повстанська пісня невтомно, досить сильно й ефективно будила в народі патріотичну піднесеність, виховувала мужність, кликала до стійкої непокори, боротьби з підступними ворогами й пропагувала визвольні ідеї. Оспівана в піснях Повстанська Армія являла собою щось унікальне. Не маючи державності, допомоги, як армії інших народів, вона на очах зростала, набирала сил. Це переконливо свідчило про всенародну підтримку з боку Української громади. Ось чому так по-звірячому лютували вороги.

Понад півтори сотні секретних спецпідрозділів НКВС, переодягнених у повстанську форму, йшли в села, а коли їх радо стрічали, допомогали, вони катували і вбивали людей. У центральному держархіві зберігається документ, в якому відверто сказано, що «Министерством Госбезопасности Украинской ССР и его управленнями в Западных областях Украины, в целях выявления вражеского украинско-националистического подполья, широко применяются так называемые «спецгруппы», действующие под видом бандитов УПА». (ЦДАГО України, ф.1 оп.16. спр. 68, арк. 10—17). Тому у декого склалося двояке враження про повстанців. Населення іноді губилося, не знало, хто ворог, а хто свій. І все ж народ розпізнавав друзів і недругів, а молодь охоче поповнювала ряди упівців, на місце одного загиблого ставало два з своїми глибокими переконаннями, звичаями, піснями, любов’ю до матері-України.

Чому ж усе-таки виникла ця унікальна УПА, якою була ота генеза її становлення? Насамперед треба зрозуміти, що собою являла Європа. Над нею панував синдром насильства і тоталітаризму. У протиборстві зійшлися два найжорстокіші хижаки: фашизм і більшовизм. Тут є аналогія між Гітлером і Сталіном — одна партія, одна ідея насильства і диктату. За таких умов досягнути якихось успіхів у напрямку свободи і незалежності можна, лише застосувавши засоби і методи, гідні протистояти тим, які практикуються окупаційними режимами. Саме це і здійснювали УПА, розпочавши збройну боротьбу. Так, ЗО червня 1941 р. у м. Львові було проголошено відновлення української держави. Гітлер вимагав відкликати Акт про Незалежність. Отримавши відмову Степана Бандери, фашисти переходять до терору. Одразу було арештовано понад 3000 осіб активу ОУН на чолі з Бандерою. У концтаборі Освенціма гинуть його брати Олександр і Василь. У 1941—1942 роках німці розстрілювали членів українського підпілля в Києві, Кременчузі, Кривому Розі, Джанкої і інших місцях. Отже, політика Німеччини з самого початку була ворожою проти всього українського. Обидва хижаки знущались над нашим народом. На початку 1942 р. виникають відділи й загони самооборони. Першою піднімається Волинь. У волинських лісах формуються військові з’єднання, які починають бойові дії проти німецького війська. Минуло понад півстоліття з часу, коли поблизу села Вовчак Турійського району створилася легендарна «Січ» — колиска УПА. Із чотирьох груп, які діяли на Україні (УПА — «Північ», УПА — «Південь», УПА — «Захід», УПА — «Схід»), першою в жовтні 1942 р. організувалась УПА — «Північ» на Волині. Вже в 1943 р. в с. Піддубці Луцького району крайовий військового референту «Сом» скликав нараду, на якій центральним питанням стояло створення УПА, її чисельність, призначення командирів, розподіл зброї і продуктів, час відкритого збройного виступу. Це була директива про створення масової УПА на Волині. Керівництво цією справою було доручено референтові з військових питань обласного проводу Василеві, пізніше псевдо Олег. Його змінив ініціативний, енергійний Рудий — Юрій Стельмащук. Спочатку загін мав всього 450 чоловік і псевдо «Озеро». Потім значно зріс. Іншим загонам давались назви тих територій, на яких вони дислокувались. Загін «Стохід» очолив Вовчак, «Буг» — Лисий, «Тур» — Бистрий. Такі загони стрімко створювались на усіх теренах України.

Вже в липні 1943 р. на нараді перших керівників повстанських загонів у с. Журавичі Ківерцівського району на Волині була поширена директива центрального проводу про структуру, побудову і офіційну назву повстанської організації. Нараду провів провідник ОУН на північно-західних землях України, волинянин Дмитро Клячківський, що став першим командиром УПА — «Північ». На нараді запропонована схема військової організації на місцях. Так, територія кількох областей об’єднувалась в один військовий округ з трьома—чотирма загонами, кожен загін мав три курені, курінь — три сотні, сотня — три чоти, чота — три рої. УПА — «Північ» мала три військових округи — «Заграва», «Богун», «Турів». Відповідно до політичної ситуації структура могла змінюватись. Зокрема, у містечку Колки (тепер Маневицького) і селі Журавичі Ківерцівського району на Волині був набір молодих юнаків у танкові, авіаційні частини, старшинські і підстаршинські школи, в яких викладали колишні офіцери УНР та недавні командири Червоної Армії. Тут посилено вивчались основи ведення партизанської війни, тактика, танкова справа, історія визвольного руху в Україні, основи служби безпеки. Такі школи були в інших областях, де діяла УПА. Все це свідчить, що УПА була добре організованою, впорядкованою, дисциплінованою організацією, де головним завданням стояло — оборона і визволення України від загарбників Заходу і Сходу.

З початком 1943 р. визвольний рух був спрямований на ліквідацію німецької адміністрації на Волині. Голови сільських управ повністю підпорядковувались станичній мережі ОУН. Півроку, відбиваючи німецько-більшовицькі і польські навали, проіснувала на Волині Колківська Республіка — праобраз Української держави. Вигнавши фашистів з містечка і навколишніх сіл, з квітня до кінця жовтня 1943 р. повстанці там були повними господарями. Українська влада з центром у Колках встановилась в частині сіл Колківського, Ківерцівського, Маневицького, Рожищенського, Цуманського, Ковельського районів Волині, Рафалівського, Володимирецького, Деражненського, Степанського, Березнянського, Клеванського районів Рівненщини. Тут встановлена була цивільна і військова влада. Політичний провід в Колківському районі очолював Юрко Шевченко (Моряк), який пізніше героїчно загинув від рук енкаведистів в лісі біля с. Новосілки на Волині.

У Колках діяло 5 шпиталів, де лікувались воїни УПА, працювали 2 млини, пекарні, що випікали хліб для цілих загонів, їдальні, кравецькі і швейні майстерні, які шили однострої для повстанців. Служба Божа відправлялася українською мовою. Повстанці відновили роботу місцевої електростанції, друкарні, відкрили школу і видали новий буквар.

При будинку «Просвіта» був створений хор, очолюваний офіцером УНР Галайдою. Водночас він був начальником школи у селі Рудні, де готували офіцерів—артилеристів, зв’язківців. Наділений військовим і музичним талантом Галайда користувався великим авторитетом. Хор старшинської школи під його керівництвом звучав досить професійно, бо його учасниками були освічені й музично обдаровані люди. Репертуар колективу складали свої повстанські, стрілецькі, народні, класичні твори. Мешканці навколишніх сіл часто слухали виступи старшинського хору. Тут діяв відновлений драматичний гурток, ставились українські п’єси, декламувались вірші Т. Г. Шевченка, Лесі Українки та інших українських поетів, письменників.

У політичному проводі Колок була вчителька, поетеса Галина Рейкіна. Вона перед кожним концертом чи виставою виступала з палкими промовами, читала власні вірші, будила навіть зневірців. Згодом закатована енкаведистами в Рівненській тюрмі.

Бездоганно працював молодіжний провід місцевої організації ОУН. Своїми виховними заходами сіяв Український патріотизм у цілого покоління.

Літом 1943 р. нацисти вперше пробували прорватись до с. Ситниці, але, натрапивши на повстанську засідку, були повністю знищені. А восени, скориставшись відходом відділів УПА на схід, німці разом з поляками з допомогою авіації, артилерії, танків, великої кількості вишколених військ провели небувалу каральну акцію. Містечко було спустошене, засипане бомбами, снарядами. У справжньому пеклі загинуло понад 500 мирних жителів.

Не кращими були й червоні визволителі. У цей період (як зафіксовано в документах) загинуло 903 вояки УПА. Останній прийняв геройську смерть у 1953 році. Колки стали своєрідною повстанською столицею, де гартувався національний дух вояків. Тут проходили передислокацію і переформування курені, сотні. На цьому терені діяв штаб легендарного командира УПА — «Північ» Клима Савура. Його ім’я і сьогодні носить Братство УПА Волинського краю.

Завзято боролись вояки в повстанських рядах на великих просторах України протягом довгих років. За те щербили свої мечі юні бійці під Крутами, за те ліг під Москвою Черник, за те гомоном розляглися бої і в Києві, і під Києвом, на Волині, Галичині проти армії Муравйова, Денікіна і Врангеля, військ Польщі, як з білою, червоною чи чорною реакцією. У цій боротьбі освятився ідеал самостійності України, в ній закріпилась незгасна снага, прагнення до всеукраїнської єдності. Вони, ці Прометеї, що мали відвагу й уміли виривати віщі вогні з рук самолюбивих вбивць, вийшли з гущі свого народу і до кінця йому вірно служили.

Ось у такій страшній круговерті, смертельній заметілі, шаленій боротьбі найкращою супутницею була пісня, яка стояла в бойовому ряду поруч з воїнами УПА. Тут і творилась вона. Хоч не завжди була бездоганною в художньому довершенні, бо здебільшого її творили не професійні поети і композитори. Багато пісень народжувалось в душі простих воїнів УПА навіть на полі бою.

А були це переважно талановиті і голосисті сільські хлопці, у серцях яких від народження жила ніжна пісня. Вони й виспівали свої голоси у рідних селах. їх чарівна пісня, мов квітуча весна, розлого буяла в батьківських оселях, по усіх вкраїнських селах. Вони взяли її з собою у ліси, а талановитіші її творили і примножували.

Більшість авторів — невідомі, бо діяли під псевдонімами або творили колективно і як безіменні герої відійшли у вічність, чесно виконавши свій синівський обов’язок перед Батьківщиною. Вони щиро й правдиво відтворили широку панораму героїчних боїв, оспівали конкретних героїв, їх мужність. Відтворені навіть і останні хвилини життя повстанців, коли в нерівному бою, в безвихідному становищі, залишивши останній патрон чи гранату для себе, з піснею на устах віддавали молоде життя на вівтар вірності України. У повстанських піснях через вінця вихлюпувала волелюбна душа українського народу, що в нелюдських умовах продовжував вікову боротьбу за волю, кров’ю писав одну з найбільш світлих і героїчних сторінок своєї нової історії.

У найтяжчих моментах людина завжди залишається собою. Тому пісні УПА досить різноманітні, в них проявлені усі шляхетні струни людської душі, яскраво окреслені контури славного минулого, героїзм сучасного і світанковою зорею займається майбутнє, що стверджує одну з характерних рис великої вільнолюбивої нації.

Процес піснетворення вічний і неосяжний, як саме життя. Народ — творець своєї історії, поступу. Сам творить і пісні. Із безмежного джерела художньої творчості відбирає для свого духовного вжитку дорогоцінні зерна краси, які співзвучні його зростаючим запитам. Наслідуючи такі традиції, талановиті вояки, не маючи часу для творчої праці, нерідко на відомі вже пісні, народні мелодії, інтонації здебільшого колективно писали свої слова. Тоді пісня набувала нового змісту, була актуальною, доступною і блискавично поширювалась навіть серед населення. Часто у складних піснях відображені топонімічні назви, конкретні імена і псевда справжніх героїв. Тодішня повстанська молодь, навіть сільська, вихована на традиціях «Просвіти», «Пласту» «Сокола», «Лугу» та інших товариств, відрізнялась високою культурою, інтелігентністю, зрілим патріотизмом, прагненням до знань, до творення своєї історії, чесного виконання обов’язку.

Всі борці, котрих завойовники обзивали бандитами, горілки не пили, не впивались вином, не бешкетували, а, тримаючи міцно в руках зброю, співали гарних пісень, грали в оркестрах, були акторами театральних колективів, творили цінне мистецтво. Ця традиційна, віками гартована масова духовність українства, оперта на віру в Бога і прив’язаність до своєї Батьківщини, пробуджувала свідомість навіть у прив’ялих душах, у серцях зрадників свого народу. А співали повстанці повсюдно, бо звикла українська душа до рідної пісні, музики, художнього слова, танцю. Тому легкокрилим птахом неслась і дзвеніла вона на лісових галявинах, на постоях, у боях. Співали воїни, дивлячись з зелених лісів на спустошені ворогами їх села та оселі, з котрих вивезені родини, на знищену працю батьків. Піднесеним ідеалом їх пісень був розкотистий гомін зростаючої боротьби народу, успіх повстанської зброї, найтонші людські переживання, високий дух нового героя, у судинах якого тече кров могутніх предків.

Будучи постійно в русі, не маючи належного перепочинку, забезпеченого тилу, пісня, як хліб і повітря, була потрібна повстанцю. Часто на коротких постоях у селах, після вечері, до повстанців прилучалась сільська молодь, дівчата. Тоді, ніби змагаючись з чарами солов’їного щебету, лилась над притихлим селом ніжна пісня. Роями снували різні думки у втомлених боями повстанців. А неповторна краса білопінних вишневих садів, облитих золотавим сяйвом круглолицього місяця і встелених густими туманами над тихоплинними річками, долинами, мов сиві воли паслись на випасі, по-особливому торкались ніжних струн спраглої повстанської душі, будили світлі спогади, мрії, вливали завзяття і богатирську силу до звитяги.

І важко знайти, збагнути, чи є ще де у білому світі такий могутній і героїчний народ, щоб віками невтомно боровся за свою волю, ні разу не зламався, не зневірився у своїй правоті, вистояв, воскрес і виспівав таку силу-силенну неповторних й чарівних пісень, що вражає навіть байдужих чужинців. У них віддзеркалена уся громовиця національного злету і чар бурлескного гумору байдужих до випробувань і навіть смерті героїв, непохитне сподівання на кращу долю як вже не собі, то хоч дітям і рідній Україні.

Своєю нескореністю, живучістю повстанські пісні пережили усі складності, суперечності, смертельне переслідування, утиски і пряму заборону. Вони стали вагомою, яскравою сторінкою, літописом новітньої історії свого народу, його болю, багатогранного життя і слави. Набатним дзвоном повстанська пісня сповіщала широкий світ не лише про співучу душу українського народу, але й звитяжну боротьбу героїв, яким долею судилось відродити і примножити велику славу предків та вписати свою сторінку до славної й героїчної історії Вітчизни під іменем Української Повстанської Армії.

Пісня волі — Боже благословення, подароване нашому народові. Недаремно ж вона стала чи не найдорожчим національним скарбом, нашою візитною карткою. Адже нам, самою історією поставленим на межі двох світів, посеред небачених бур і катаклізмів, надзвичайно важливо зберегти генетичну пам’ять, закодовану в пісенних рядках. І коли співатиме нове покоління те, що співали їхні прадіди, діди, батьки, то збережеться і примножиться їх бойова слава, дух непереможної звитяги.

Тож усі ми, дорогі друзі, з Заходу і Сходу, єднаймося духом величі новітніх героїв. Вишукуймо, леліймо їх пісні, їх славу як безцінний дар і віно батьків. Сміливіше вбираймо ці перлини у свої серця, свята і будні. Щиро несімо їх у широкий світ як живу естафету безіменних борців і з гордістю передаймо майбутнім поколінням. Зароджені в страшному полум’ї кривавої, нерівної, але священної боротьби, вони сумні і трагічні, світлі, іскристі, ніжні і волелюбні, прості і глибокопатріотичні. Своєю художньою силою, емоційністю, завзяттям духу вони допоможуть усвідомити глибину нелегкої, безприкладної лицарської звитяги, значимість героїчної повстанської епопеї.

Нехай ці славні й невмирущі пісні, як витвір ніжної душі людської, густо засівають наш духовний світ красою, добрим спомином про буремні роки, будять високі почуття і знаходять широку дорогу до усіх, хто гордиться своєю історією і не перестав себе усвідомлювати українцем.

Євген ГІЩИНСЬКИЙ,
заступник директора, художній керівник навчально-методичного центру культури Волині, заслужений працівник культури України.

Урочисто-патріотичні пісні УПА

Похідні пісні

Коли не грали гармати

Лірично-побутові пісні

Жартівливі та сатиричні

З тюрем і таборів

І небо плакало гіркими слізьми

Визначні постаті визвольних змагань, подвиги яких оспівані в піснях

Андрій Мельник

Полковник Мельник Андрій Анатасович (1890-1964 рр.) — провідний діяч націоналістичного руху, вояк і філософ, сотник УСС, оборонець УНР. З 1917 р. співтворець і помічник Є. Коновальця в організації і в Команді Корпусу СС у Києві. В 1919 р. — начальник штабу дійової армії УНР, у 1920-1921 рр. — ревізор військових місій УНР у Парижі, з осені 1922— 1924 рр. — у Львові крайовий комендант УВО після Є. Коновальця, політичний в’язень у Польщі в 1924-1928 рр. У 1923-1938 рр. — голова Головної Ради організації української католицької молоді «Орли Галичини». Організатор діяльності ОУН на окупованій території та за межами України у 1930-1950 роки. Очолював ОУН у часи одного з найгероїчніших піднесень націоналістичного руху в історії України.

Вже з гімназійних років брав участь у різних виявах служби українській визвольно-державницькій ідеї. Жодні труднощі і перепони не захитали його віри в правильність успадкованих від батька ідеалів. Загартований у боротьбі, він був суворим до себе, але теплим до інших. Це людина незламної волі, кришталевої вдачі з непересічними організаційно-провідницькими здібностями та розумом державного мужа.

В 1914 р. А. Мельник зголосився добровольцем до легіону Українських Січових Стрільців. Особиста відвага здобула йому любов і пошану стрілецтва і старшин Легіону в окопах першої світової війни. Ходили легенди про його героїзм в бою на Маківці й Лисоні. Московський полон дає йому змогу познайомитись з перспективами українського національного руху. Разом з Є. Коновальцем та іншими старшинами творить корпус СС, що був однією з найкращих формацій армії УНР. Він віддано служить у всіх українських арміях, відстоює священні ідеї самостійності і соборності України. Після підписання П. Скоропадським документу про союз і федерацію з Росією, Коновалець і Мельник очолюють стрілецтво у протигетьманському повстанні Симона Петлюри.

15 грудня 1918 р. Директорія УНР призначає Є. Коновальця і А. Мельника отаманами військ УНР. Мельник став начальником штабу діючої армії УНР. Тут він здобув пошану старших віком і рангами старшин, які бачили в ньому провідника і державного мужа. Ці події закріпили і особисту дружбу Петлюри, Коновальця, Мельника. Петлюра, як президент УНР, віддається політико-дипломатичній акції, а на Є. Коновальця і А. Мельника лягає обов’язок організувати боротьбу підпільними методами. Так постала Українська військова організація (УВО), очолена Є. Коновальцем. А в 1922 р., коли Коновалець виїжджає за кордон, він призначає А. Мельника першим крайовим комендантом УВО. На цьому посту він був до 1924 р., до арешту поляками, які присудили йому 5 років тяжкої тюрми. В’язні згадували, що полковник був для них гідним прикладом стійкості, витримки, бо слідство, тортури, побиття, карцер не зламали його духу.

У 1929 р. новостворена ОУН стає найвпливовішою силою національного буття, що організувала боротьбу з усіма окупантами. Тоді Є. Коновалець, наче відчуваючи присуд долі, викликає на зустріч свого найближчого соратника А. Мельника і наказує йому бути готовим очолити ПУН-ОУН, якщо б з ним самим щось сталося. Є. Коновальця вбили в Роттердамі 23. 05. 1938 р. 12 жовтня 1938 р. А. Мельник, виконуючи волю Є. Коновальця, перебирає кермо ОУН і Українського націоналістичного Руху. Наприкінці серпня 1939 р. в Римі відбувся II Великий збір українських націоналістів (ВЗУН), який одностайно затвердив А. Мельника головою ПУН і ОУН. Він прийшов до керма ОУН у часі державного будівництва Карпатської України. ОУН взяла на себе відповідальність за оборону краю в складі військової формації — Карпатської Січі — стала на боротьбу з переважаючими у силі угорськими окупантами. Однак у ці дні, коли потрібна була непохитна єдність усіх націоналістичних сил, у кадрах провідного членства ОУН вже визрівало розходження стратегічних концепцій. Стався розкол, були втрати. Мельник заборонив у відповідь проливати братню кров.

Досвід короткої, але героїчної історії Карпатської України, настанови Є. Коновальця — не довіряти сумнівній доброзичливості засланих і підступних сусідів, а орієнтуватись на власні сили, були йому дороговказом. Перебравши головування Проводу ОУН, не спокушався владою, а служив зразком тієї ідеальної людини, до якої прагне український націоналізм. Його особа й життєвий приклад були, як писав Юліан Вассеян, «відкликом до ідеї духовного братерства й життєвого побратимства в серцях українських людей». Націоналістичний рух був для нього не тільки збройним чином, але намаганням переродити українську людину і перетворити її індивідуалізм з анархічності у творчу співпрацю людей, свідомих своєї особистої гідності, сповнених пошани і почуття дружби до інших членів національної суспільності й готових жертвувати собою в боротьбі за національні ідеї.

В його розумінні революція мала служити тільки конкретним національним і державницьким справам, бо кожна зайва пролита крап-

лина крові — це національна втрата. Відмовився дати наказ до повстання в Західній Україні в 1939 р., коли розпадалась Польща, за що потім був звинувачений у бракові революційності. Під його проводом ОУН не піддавався спокусі розгорнути масову партизанську боротьбу в Україні під час німецько-радянської війни, воліючи на короткий час пожертвувати своїм організаційним впливом, аби зберегти людей. В 1941 р. німці запропонували ОУН формувати легіон із кількасот людей для своїх пропагандистських цілей. Відкидаючи цю пропозицію, А. Мельник відповів: «Ми хочемо армії з українським командуванням, підпорядкованої українському державному проводові». Він завжди вимагав від чужинців трактувати Україну як рівну з рівними, не вислужувався для чужих цілей. Цю принциповість зберігав завжди: і при розколі ОУН в 1940 р., і при арешті його самого і його дружини — відданої співробітниці ПУН Софії Мельник (до шлюбу Федаківської).

Принциповість А. Мельника і вірність його українській справі підтверджує той факт, що звільнені з німецьких концтаборів лідери українських організацій (включно з політичними противниками, у тому числі й С. Бандерою) надали А. Мельнику уповноваження вести переговори з німцями від імені українських політичних сил.

Як досвідчений діяч, полковник знав, що світ рахується лише з сильними. А щоб бути українству сильними, треба бути об’єднаними. Тому в перших повоєнних роках він ініціює переговори всіх українських політичних формацій для об’єднання в одному державному центрі. Цього вдалося досягнути в 1948 р. створенням Української національної ради і реорганізацією державного центру в рамках традицій, започаткованих С. Петлюрою 1920 р. Одночасно А. Мельник доручає кадровим діячам ОУН, які поселилися в різних країнах, включатися в громадське і церковне життя, вберігати українську спільноту від денаціоналізації і відчуження від Батьківщини. Він не обмежується закликами, але сам береться до копіткої праці втілення ідеї в життя. Реалізувати це вдалося в листопаді 1967 р., коли в Нью-Йорку відбувся Перший світовий конгрес вільних українців (СКВУ) за участю всіх українських формацій по світу.

Скромний, уникав героїчної пози, проте заслуги його дуже вагомі і вимагають вдумливого аналізу.

Понад 50 років чесно прослужив на провідних і командних постах українського військового, громадського, підпільно-революційного і політичного життя. По вдачі він людина діла, не писав словами історії, а практично творив її. Був скупим на слова, багатим на чини, рішучим у команді, непохитним у прийнятих рішеннях.

У роки ранньої молодості й університетських студій він маловідомий суспільності, лише з доби визвольних змагань звернув на себе увагу якостями провідника й коменданта, холоднокровної відваги, військового старшини, відповідального за долю своїх вояків. Ось так вимальовується його портрет зі спогадів колишніх товаришів по зброї. Цитуємо: «Є в нас окрема група старшин, які творять свій гурт, такий цікавий і відмінний від інших. Маю на увазі наше новочесне лицарство, людей твердих жовнірських характерів, наче вроджених до меча, щоб воювати, людей, які в бою знаходять себе і які творять історію. Це не сентиментальні стрільці, офіцери, а поважні, строгі вояки, провідні стовпи відродженого нашого війська, люди, які творять характери, які вчать своїм прикладом, на собі будують храм будучності».

Головна його прикмета — непохитна логіка, відчуття реальності. Інтереси справи ставить вище власних амбіцій. Ці риси сполучені з гострим і надзвичайно розвинутим інтелектом та інтуїцією. Він твердий у досягненні мети, толерантний в особистих взаєминах.

Чоловік, що мав обличчя і постать аристократа, був у дійсності сином галицького селянина. Його відзначали як генія такту, вказуючи на природну вихованість, вроджену інтелігентність і природну органічність.

Напередодні смерті він залишив заповіт, який актуальний до наших днів і вказує, наскільки реалістично розумів полковник ситуацію в Україні.

Дмитро Грицай

Грицай-Перебийніс Дмитро (1.04.1907 — 22.12.1945 рр.) народився в с. Дорожеві Дрогобицького району на Львівщині в селянській родині. Псевдо Перебийніс. Вчився в Дрогобицькій гімназії, після її закінчення стає студентом математично-фізичного факультету Львівського університету, бере активну участь у національно-визвольному русі. Виконує завдання ОУН, член пластового куреня «Чорноморці», учасник УВО від 1928 р., а з 1929 р. член ОУН. Проходив вишкіл у відділах польського війська. Наприкінці травня 1932 р. в крайовій екзекутиві ОУН на західно-українських землях, очоленої Богданом Кордюком і його заступником Степаном Бандерою, організаційним референтом став Зенон Коссак, бойовиком — Роман Шухевич, а військовим — Дмитро Грицай.

У червні 1933 р. на Берлінській конференції ОУН крайову екзекутиву очолив С. Бандера, а військовим референтом надалі залишився Д. Грицай. На цей пост він призначається і в 1939 р. Довготривалий в’язень у Березі Картузькій, а з осені 1939 р. продовжує свою діяльність у Кракові, де в лютому 1940 р. разом із Р. Шухевичем і іншими стає членом революційного Проводу ОУН, який очолив С. Бандера, проводить військові вишколи. В 1941 р. організовує такі курси на західно-українських землях (ЗУЗ). Як поставлений військовик, зіграв велику роль в розбудові й боротьбі збройних сил нашої нації. В очоленій Р. Шухевичем УПА він начальник головного штабу, права рука Р. Шухевича з усіх військових питань.

В 1942 р. (4 грудня) він з групою товаришів був арештований гестапо. За три місяці катувань німці навіть не дізнались його псевда. Він разом з Ярославом Старухом був викрадений з тюрми у Львові, що на вул. Лонського. Наглядачами у цій тюрмі були два буковинці, зв’язані з ОУН, з їх допомогою, з фальшивими документами в’язнів вдалось вивести ніби на нове переслухування. Всі чотири опинились за брамою, чекали на них друзі в автомобілі. Обидва буковинці залишились у підпіллі. Ця смілива і блискуче проведена операція була підготовлена й здійснена легендарним працівником СБ ОУН Костем Цмоцем — Модестом (він же Град, Юра) у вересні 1943 р.

Опинившись на волі, Д. Грицай продовжує удосконалювати військові вишколи націоналістичної молоді, бере участь в боях з німцями, керує головним військовим штабом ОУН. Він кваліфіковано готує інструктивні матеріали для усіх нижчих структур, опрацьовує обов’язки і завдання співробітників, займається зборами відомостей про кадровий склад збройних сил, матеріалів для присвоєння старшинських ступенів, призначень, нагород, впорядкуванням системи військових знань, територіального розташування сил, дбає про підготовку бойових правильників (уставів). Редагував і доповнював підпільні військові підручники для УПА, займався навіть медичним забезпеченням, спричинився для надійної безпеки засідань Першого великого збору УГВР (11-15 липня 1944 р.) в Карпатах біля с. Недільної Старосамбірського району на Львівщині.

Виникла термінова необхідність узгодити ряд питань стратегії, тактики боротьби, політики, ідеології націоналістів в Україні та поза її межами. З цією метою для зустрічі з С. Бандерою та іншими провідниками ОУН, УГВР і командування УПА висилають за кордон Дмитра

Грицая — Перебийноса та Дмитра Маївського — Тараса (у той час заступника голови Бюро Проводу ОУН). Провів ряд зустрічей за кордоном. Успішно обминаючи російсько-чехословацькі засідки, наблизилися до меж Баварії .

Залучивши великі сили КДБ та чесько-комуністичних найманців, ворогам вдалося оточити невелику групу Грицая і Маївського на кордоні з Баварією. У бою Д. Маївський був поранений, встиг застрелитись. Д. Грицай відповідно до попереднього задуму повинен був діяти таким чином, щоб керівництво ОУН на українських землях і командування УПА якнайскоріше могло дізнатись про невдачу їхньої групи. Залишившись один, змушений був дати себе полонити і пошукати між чехами, словаками людину, яка б повідомила про все українське підпілля. Сталося це 19 грудня 1945 р. Страшні тортури, побиття, фізичні і моральні катування через три доби довели ув’язненого до смерті (22.12.1945 р.).

За особливу самовіддану, багаторічну і жертовну працю УГВР 9 лютого 1946 р. підвищила військовий ступінь Перебийноса до генерала-хорунжого. Досі не встановлено місце його поховання.

Євген Коновалець

Євген Коновалець (14.06. 1891 — 23.05. 1938 рр.) народився в с. Зашкові Жовківського повіту на Львівщині у сім’ї сільського вчителя. Став визначним діячем, організатором і першим головою проводу ОУН, активний учасник визвольних змагань, соратник Симона Петлюри. З його іменем пов’язана легендарна доба України — від боротьби до утвердження УНР, до всеохоплюючого націоналістичного руху.

Вихований в патріотичній родині, ще гімназистом бере активну участь у таємних гуртках. З 1909 по 1914 рр. студент юридичного факультету Львівського університету. Проходив курс історії у професора Михайла Грушевського. Цікавився соціологією і політологією. Ще студентом стає перед судом на голосному процесі за українські демонстрації в університеті. З вибухом війни як старшина довго перебуває на російському фронті. У боях на Маківці попадає в полон.

У таборі полонених (Чорний Яр, Царицин) віднаходить давніх товаришів (А. Мельника) і складає план на майбутнє. Передбачає крах імперіалізму, використовує ситуацію, організовує військово-наукові курси, перекладає на українську мову військові підручники, статути.

Березнева революція окрилює їх діяльність. Над Дніпром окреслюється українська державність, і ось грудневої ночі 12 старшин з Є. Коновальцем, А. Мельником втікають з табору і, долаючи десятки кілометрів снігових буранів, йдуть у розпорядження українського уряду. Це був трудний час, коли під впливом популярної тоді соціалістичної ідеології розкладались боєздатні українські частини. Проти тієї течії Є. Коновалець 6 січня 1918 р. формує Галицько-Буковинський курінь з полонених. Цей курінь став головною частиною, що задушила московське повстання в Києві, боровся проти вишколеної армії Муравйова, прикрив відступ Центральної Ради до Житомира.

У лютому 1918 р. курінь звільняє столицю, а в березні перетворюється у полк Січових Стрільців (СС), першу соборну військову формацію, якій судилася першорядна роль в українській збройній боротьбі і політичній історії. Розходячись у поглядах з тодішнім урядом, Є. Коновалець не йшов шляхом криз, а прагнув до конструктивної праці. Робить спробу відвернути катастрофу, обіцяючи Скоропадському лояльність, коли він стане на самостійну позицію. Отримавши від нього маніфест про федерацію, Січові Стрільці вирушають на Київ. У боях під Мотовилівкою (20.11. 1918 р.) перемагають московські офіцерські дружини і 14 грудня здобувають столицю.

Корпус Січових Стрільців ждуть для оборони Львова від поляків. Але 12. 11. 1918р. в Білій Церкві Стрілецька Рада ухвалила не йти на Львів, бо доля держави вирішувалась у центрі України. Через 2 місяці Київ проголосив злуку всіх земель України, що сприяло створенню військової сили. Є. Коновалець віддається розбудові Корпусу, пізніше Дивізій Січових Стрільців. Потім командує нею в боях під Гребінкою, Фастовом, Бердичевом, Полонним, Проскуровом, Старокостянтиновом, має Карабачіївську перемогу, але разом з рештою Української Армії в листопаді 1919 р. опиняється у Чотирикутнику Смерті, між чотирьох ворожих сил.

На нараді в Новій Чорторії 6 грудня 1919 р. постановою Стрілецької Ради розпускається Група Січових Стрільців, як окрема одиниця.

Їм дано до вибору вирушати в партизанку в зимовий похід у складі інших частин, або йти в підпілля. Саму Раду, як керівний військово-політичний орган Є. Коновалець затримує. В усі більші осередки України висилаються посланці для організації роботи на місці. Полковник бачить перспективу нових форм боротьби, бо настає доба ворожої окупації. В 1920 р. він їде за кордон з метою організації Української армії з інтернованих в Чехії галицьких частин.

Вислані Є. Коновальцем сотники Іван Адрух, Микола Опока закладають восени 1920 р. Український Революційний Комітет, на Закарпатті постає організація «Воля», започатковуються основи під УВО. Повоєнна ситуація ще не стабілізована, Версальська Європа ще не впливає на становище речей на Сході, справа Галичини не визначена. Такий стан вимагає від українства постійної готовності. Є. Коновалець повертається до Львова і перебирає команду УВО, але, виявлений поляками, мусить жити нелегально. Восени 1922 р. переносить Провід за кордон. По розвіянні останніх надій на світову справедливість, запанувала глибока депресія, наставала інертність. Треба було яскравих поривних дій, різкого слова, щоб наново запалити вірою серця і зрушити націю до боротьби. Це знову зробив Є. Коновалець. Роки 1925-1926 — героїчно-легендарний період Революції. Упорядкована польська держава не може дати ради з українським підпіллям, росте порив боротьби. Полковник умів завжди схопити суть доби, знайти її розв’язку, прийняти рішення і в цьому головна ознака його вождівства.

Піднялася свідомість громадянства, і націоналістичні групи, що постали з УВО, треба було об’єднати в єдину політичну організацію. Є. Коновалець скликає Першу конференцію ОУН (3-7.XI. 1927 р.), визначається провід. Вже 8-9 квітня 1928 р. відбувається Друга конференція. Акція завершується Першим конгресом ОУН (27.01. -3.02. 1929 р.), де закладено Всеукраїнську ОУН і проголошено Є. Коновальця головою Проводу. Ведеться широка боротьба за політичне становлення української суспільності. Провідник прибуває до Північної Америки, щоб створити там політичний резонатор і фінансову базу для революційної акції (квітень-травень 1929 р.), потім в Канаду. Хвиля національної революції наростає на Східно-Українських землях, на Закарпатті, Буковині. Як людина великого політичного хисту, стратег і тактик суспільно-політичної роботи, покликав до життя новітній революційний рух в умовах ворожої окупації, підпілля й незмірних жертв. Він постійно в русі, в праці, в зустрічах із зв’язковими, на різних конференціях, побаченні з чужинцями.

Вороги його боялися, погрожували, а він зневажав небезпекою, відмовлявся від охорони. Вже у 1936 р. швейцарська поліція викрила наміри Москви на вбивство полковника руками місцевих комуністів. Ця міжнародна група під проводом Нормана отаборилась у віллі навпроти будинку, де мешкав Є. Коновалець у Женеві. Норман втік, залишивши в руках Женевського судді 20000 швейцарських франків і на цьому тоді все скінчилось.

Потім злочинна чекістська трійка за дорученням Москви (Валюх, Полуводько, Хом’як), пролізши в довір’я закордонного ОУН, готувала вбивство аж 5 років, спланувавши передачу важливих паперів для Є. Коновальця. Полковник хоче особисто бачити «зв’язкового», дещо уточнити. Зустріч мала бути 23 травня о 4 годині 1928 р., але несподівано відбулася передчасно о 12 год. в кав’ярні «Атланта». Вона коротка. Гість скоро відходить, лишаючи в руках полковника невеликий пакет. Розрахувавшись, Є. Коновалець прямує до готелю «Централь», де зупинився у номері 104 під іменем Йозефа Новака. По дорозі на головному бульварі Роттердаму Колгісен вибух чекістської бомби стрясає місто. Пошматоване тіло Є. Коновальця падає на чужий брук, як 25 років тому в Парижі тіло його великого попередника С. Петлюри. Вбивця Валюх одержав за це звання генерала радянської таємної міліції.

Похований Є. Коновалець на цвинтарі «Кросвік» у м. Роттердамі.

Зенон Коссак

Коссак-Тарнавський Зенон (1.04.1907 — 19.03.1939 рр.) народився в м. Дрогобичі. Був невтомним революційним діячем, бойовиком УВО й ОУН, членом крайової екзекутиви на західно-українських землях, військовиком-поручником Карпатської Січі. Після Першого конгресу українських націоналістів (28.01.-3.02.1929 р.), що створив ОУН, Степан Ленкавський склав Декалог «Десять заповідей українських націоналістів». Доповненням Декалогу стали «12 прикмет характеру українського націоналіста», а також 44 правила життя українського націоналіста», складених Зеноном Коссаком. Це систематизована сукупність обов’язкових моральних приписів, за якими рекомендується виховувати та гартувати характер високоідейних, самовідданих, жертовних і незламних борців за Україну.

Зенон Коссак мав природний потяг до філософії і величезний діапазон знань. Студіював правничі науки у Львівському університеті. Особливою темою зацікавлення Коссака була проблема провідництва. Великого значення надає вихованню молодого покоління. Він сам пройшов солідний пластовий вишкіл, був членом 18-го пластового полку ім. Івана Франка, а як студент став старшим пластуном Дрогобицького коша. У 20-х роках українські гімназисти створили Організацію вищих кляс українських гімназій. Ця нелегальна організація видавала свій журнал, закликала учнів проводити святкування заборонених польськими властями українських революційних річниць, вивчати українознавство, допомагала розповсюджувати підпільні листівки. Активним у цій справі був 3. Коссак.

Зенон Коссак — ровесник і найближчий побратим Р. Шухевича, заступник бойового референта крайової екзекутиви на західно-українських землях. Загинув, будучи комендантом Карпатської Січі, в бою з мадярами 19 березня 1939 р.

Микола Лебідь

Лебідь Микола (23.11.1910 — 8.07.1998 рр.) — ветеран визвольної боротьби України, народився в с. Стрільці Бібрського повіту на Львівщині. Син кравця став активним революціонером і політиком. Псевдоніми: Максим Рубан, Олег, Ігор, Ярополк, Вільний, Марко. Діяч ОУН, в 1930-1932 рр. — організатор і керівник юнацтва як в гімназії, так і на Західноукраїнських землях, зв’язковий між крайовим Проводом та Проводом українських націоналістів за кордоном. За бойову діяльність та співучасть в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі С. Пірацького засуджений на Варшавському процесі (разом із С. Бандерою) до смертної кари, замінену на довічну тюрму. В тюремній каплиці одружився з політв’язнем (15 років тюрми) по цьому ж процесі Дарією Гнатківською. Звільнений з тюрми під час війни у вересні 1939 р.

Виступав в ОУН за концепцію С. Бандери. Учасник Другого (Краківського) збору ОУН (1-3.IV. 1941 р.), де обраний другим заступником провідника ОУН. У державному правлінні в липні 1941 р. призначений на пост міністра державної безпеки. Після арешту С. Бандери і більшості членів правління як «урядовий провідник» організував протинімецький спротив. До 1943 р. очолив ОУН на Українських землях під псевдонімом Максим Рубан, спричинився до виникнення УПА. Організатор Першої (вересень 1941 р.), Другої (квітень 1942 р.), Третьої (лютий 1943 р.) конференцій ОУН. Учасник Третього надзвичайного великого збору ОУН (21-25.VIII.1943 р.), обраний головою Головної Ради ОУН і керівник РЗЗ (референтури зовнішніх закордонних зв’язків 1943-1944 рр.). Учасник УГВР, обраний на генерального секретаря закордонних справ.

В 1949 р. виїхав до СІНА для дипломатичної діяльності. Тривалий час очолював дослідницько-видавниче бюро «Пролог». З-під його пера виходить мемуарно-документальна праця «Українська Повстанська Армія» та багато публіцистичних статей. У 1992 р. офіційно відвідав Україну, взяв участь у Всесвітньому форумі українців, побував у Львові, мав зустріч з громадськістю, молоддю.

В історії визвольної боротьби його ім’я стоїть поруч з іменами Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, Андрія Мельника, Ярослава Стецька та інших борців за волю України. Помер 18 липня 1998 р. на 88-му році життя.

Микола Міхновський

Міхновський Микола Іванович (1873-1924 рр.) — засновник українського націоналістичного руху, народився в с. Туровці Прилуцького повіту на Полтавщині в сім’ї священика, нащадок козацького священицького роду, де свято береглись національні традиції. Закінчивши Прилуцьку гімназію, вступає до Київського університету, студіює право, полемізує з соціалістами. Розробляє основні засади «Братства Тарасівців», метою яких є повна автономія України. В 1892 р. організовує таємний його з’їзд, прагнучи виробити програму конкретних дій переходу від організаційно-виховної стадії до політичної акції. У 1893 р. організація була розкрита і перестала існувати.

Переїхавши в 1898 р. на працю до Харкова, стає одним із засновників нової партії РУПу (Революційної української партії). Пише її програму, яка фактично стала першим програмним документом українського націоналізму. Досліджує Переяславську угоду 1654 р. і доводить, що незалежна Україна була загарбана Росією, ставить метою РУПУ повернення прав Україні. Він перший висуває гасло «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну до Кавказу».

Революція 1917 р. застала його в Києві. Він, офіцер запасу, включається в політичну роботу, займається створенням Української армії, скликає військовий з’їзд 23.03.1917 р., де обрано військове бюро. Після поразки полку ім. Полуботка царські сатрапи арештовують «бунтівників» і відправляють М. Міхновського на румунський фронт. У 1916 р. він повертається до Києва. Пропозиції гетьмана П. Скоропадського стати його радником не приймає, бо не згідний з його політикою. Тримає зв’язки з Є. Коновальцем і при його підтримці їде до кращого українського військовика Балбачана. По дорозі захворів на тиф. Поки лікувався, Балбачана більшовики арештували і розстріляли. У лікарні і Міхновського арештовують, але йому вдалось вирватись. З 1919 -1923 рр. — викладач педінституту на Кубані. За ним постійно стежить ЧК. В 1923 р. повертається до Києва, зв’язується з таємними українськими організаціями, зустрічається з Єфремовим. З травня його знайшли повішеним у саду. Це був непоборний характер. Точно не відомо, хто вчинив цю розправу. Одначе недремне чекістське око, що стежило за кожним кроком борця, на цей раз вдало, що нічого не знає.

Микола Сціборський

Сціборський Микола (1897-1941 рр.) народився в м. Житомирі. Видатний діяч ОУН, теоретик українського націоналізму, публіцист, учасник визвольних змагань 1917-1921 рр., підполковник армії УНР, співзасновник ОУН. Емігрував вимушено. Закінчив Українську господарську академію в Подебрадах, інженер. Автор багатьох публіцистичних праць, видрукуваних у журналах «Розбудова нації», «Сурма», «Державна нація», тижневику «Українське слово», різних альманахах.

У творі «Націократія», виданому в 1935 р. у Парижі, передбачив крах соціалізму, комунізму. Причиною, за його визначенням, є духовне спустошення, антирелігійність, збайдужілість, відсутність у громадян почуття власності, бездушність та безініціативність стероризованих каральною системою «гвинтиків імперії». В боротьбі за незалежність прагнув опиратись на внутрішні сили нації.

У творі «Передпосилка національної революції» (1932 р.) застерігав, що національна революція досягне успіху за умов підготовленого духовного грунту та сильної організації. В іншій праці «Земельне питання (1936 р.) пропонує власну націоналістичну концепцію земельної політики, в основі якої вбачає залежність розвитку Української держави від розвитку інтенсивного трудового селянського господарства, де найбільша підтримка надається середньому прошарку села.

У галузі релігійної політики наголошував на необхідності визнання державою її, як великої цінності, що сприяє розвитку духовно-моральних сил людини, суспільства, нації. В 1940 р. написав проект Конституції Української держави, яка і сьогодні вражає своєю виваженістю і довершеністю. Серед українських теоретиків йому одному найповніше вдалось накреслити всі етапи боротьби за незалежність та розбудову держави і тому його спадщина заслуговує великої уваги.

Влітку 1941 р. очолював похідні групи ОУН. Підступно вбитий в Житомирі 30 серпня 1941 р.

Ніл Хасевич — Зот

Хасевич Ніл Антонович — Зот (1905-1952 рр.) зародився в с. Дюксин колишнього Дережнянського району Рівненської області. Закінчив Рівненську гімназію. У тринадцять років на Оржевському переїзді через необережність потрапив під поїзд, втратив ногу, ходив на протезі.

Покоління, що виросло в огні боротьби за волю, у вирі революції, дало цілий ряд визначних митців, графіків-ксилографів не лише українського, але й світового мистецтва (Олена Сахновська, Леонід Хижанський). Серед численного гурту західноукраїнських митців, зокрема, галицьких графіків — Модест Сосенко, Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Микола Бутович, Ярослав Музика. А на чільне місце вийшов Павло Ковжун, який репрезентував модерний напрям української графіки. Це оригінальний талант великого динамізму мистецької творчості в ділянці українського екслібрису.

Така творча атмосфера благотворно вплинула на підростаюче покоління митців. У передвоєнний час у Варшаві постав значний гурт українських митців, об’єднаний у товариство «Спокій». Це було поважне вогнище творчої праці в усіх галузях пластичного мистецтва, оформлення і розвитку української мистецької культури. Одним із основоположників товариства «Спокій» (націоналістична студентська організація) став Ніл Антонович Хасевич — український маляр і графік. У Варшаві Хасевич був добре знайомий з лідером варшавських оунівців Степаном Бандерою і його дружиною Ярославою Опаровською. Брав активну участь в усіх акціях нового ватажка націоналістів, ілюстрував книги й листівки.

Здобувши фахову освіту, присвятив себе мистецтву художнього оформлення книжки. Його прегарні ініціали, скомпоновані ще у 1932 р., можна сміливо поставити поруч з аналогічними творами Нарбута, які здобули молодому митцю загальне визнання.

Головною ділянкою творчої праці митця був бібліотечний знак. Протягом шести років (від 1932) він виконав понад 20 екслібрисів, виборовши сильну позицію поміж сучасними українськими графіками. Створив в українській екслібриці окремий свіжий тон, оригінальні думки, розв’язки.

Звертався до шляхетних технік, виконуючи переважно дереворит, потім квасорит у різних його відмінах та, врешті, й штрихах. Для його творчості характерна зосередженість, вибуховість йому чужа. Головний напрямок — поміркований реалізм зі спокійним класичним виразом. Уникав безідейності, ідолопоклонства форми. Він прихильник сумлінного творчого зусилля, ворог дріб’язкового підходу до мистецтва, противник усіх модних універсалізмів у фахових зацікавленнях. Прагне до зосередження намірів на ділянках, що відповідають його духовним потребам, технічним знанням.

Його екслібрис давно перестав бути лише знаком власності, він і мистецький твір, і один із знаків книжного мистецтва. Хасевич як мало хто добре розумів значення і завдання екслібрису. Усвідомлював, що бібліотечний знак не лише вказує ім’я і прізвище власника. Вихідною точкою для нього при компонуванні бібліотечного знаку є особа бібліографа, його духовна структура. Він уміє відчувати атмосферу бібліотеки і внутрішній стан її власника, відкрити його філософське, національне чи суспільне кредо. Його екслібриси мають у собі достоїнства великої ідеї, показаної лаконічно без тіні зайвого пафосу. Фантазія Хасевича не розчаровує, тут присутня свідома логіка мистецької межі. Він не розкидається засобами експресії, в нього переважає ощадність в уживанні шляхетних ефектів, міцних у своїй вимові. Як ксилограф Хасевич прагне до гострого контрасту білого з чорним, до міцної й виразної тенденції. Умів винятково талановито зв’язувати напис з рисунком. Напис у кожному його бібліотечному знаку творить невід’ємну частину композиційної цілісності мистецького твору. Він однаково знаменитий митець букви. Проблема гарної букви захопила його ще з перших початків графічної творчості. Серед графіків Хасевич займає почесне місце як оригінальна індивідуальність, що внесла до мистецтва свій власний самостійний стиль. Він творчо невичерпний.

Під час Другої світової війни — член УПА. Був близьким до командуючого відділами УПА і керівника проводу ОУН Клима Савура (Дмитра Клячківського).

Після загибелі Савура (12.02.1945 р.) Хасевич деякий час перебував у референтурі пропаганди Богдана Козака — Смока (загинув у лютому 1949 р.), потім на хуторі Пеньки. Високохудожні роботи Зота мали великий емоційний й моральний вплив на повстанців, цивільне населення, що не могло не стривожити окупантів.

Чекіст Борис Стекляр у травні 1951 р. отримав завдання від керівника обласного управління КДБ (по завданню Москви) терміново розшукати і знищити автора антирадянської пропаганди. Для цього була створена спеціальна оперативна група. Вивчаючи надіслані з Москви матеріали, чекісти прийшли до висновку, що роботи виконані місцевим художником — професіоналом. На окремих роботах (під лупою) помітили ініціали автора «Н» і «X»;. Почались пошуки, збір інформації. Вияснили, що єдиним місцевим професіоналом був Ніл Хасевич. Встановлено його інші клички: Старий, Бей і цифрову — 333. Чекісти пішли по слідах заступника Савура Горбенка (Ростислава Волошина — Березюка вбито, а його дружину Ніну, зв’язкову Домаху арештовано і піддано страшним тортурам). Оперативна група прийшла до висновку, що Хасевич може перебувати на території, де ще діяли повстанці Буйного, Орлана, Чорного, Ореста, Острого.

З перехоплених донесень дізнались, що Зот не тільки основний виконавець націоналістичної літератури і документів, керівник технічної ланки центрального і крайового проводів ОУН, але на Рівненщині -й єдиний член УГВР (Української головної визвольної ради).

Групи, на які спирався Хасевич, були ліквідовані (Буйного, Ореста у Клеванському, Бориса і Тараса — у Острозькому районах).

У бункері, де жив Буйний, виявили багато документів і грипсів, які згодом вдалось розшифрувати. Із них довідались адресу, по якій ще не встиг переправити грипси і інші речі Буйний — замаскований бункер на хуторі (всього 6 хат) в кілометрі від села Суховці. Довгий час чекісти таємно спостерігали за хутором. Обшук почали з хати, яка стояла ближче до лісу 4 березня 1952 р. Оточили обійстя Лавріна Стасіва, допитали господарів і встановили, що бункер у сараї, закиданий зверху дровами. Відкинувши дрова, чекісти запропонували повстанцям здатись, ті почали відстрілюватись. Бункер закидали гранатами і димовими ракетами. Так загинули три герої — Хасевич, його охоронець Павло, помічник Богдан.

У бункері виявлено масу різних пропагандистських листівок, матриць, прокламації. Тепер широковідомі високохудожні роботи Хасевича періоду перебування в УПА: «Ми стали волі на сторожі», «До спогадів», «До зброї», «Воїн з автоматом під зламаним деревом», «Олесь» (воїн з рушницею на відпочинку), «Портрет воїна», «На бойовий фонд ОУН» (квитки вартістю 50, 100, 500 крб.) та багато інших.

Деякі з його робіт (ілюстрації до листівок, пісень УПА) вміщені у збірнику повстанських пісень «За волю України».

Олег Кандиба — Ольжич

Олег Ольжич (8.07.1907 — 10.06.1944 рр.) народився в Житомирі. Син видатного поета О. Олеся. Виростав у Києві, з одинадцяти років — на еміграції у Відні, Празі. Закінчив філософський факультет Карлового університету, відвідував лекції з передісторичної археології та історії. Поет, політичний діяч, публіцист, археолог з світовим ім’ям, мав докторську ступінь, добре малював, грав на піаніно, скрипці, цікавився фольклором. Вчився на літературному факультеті Українського педінституту ім. М. Драгоманова. У 1924 р. стає членом ОУН, налагоджує військовий вишкіл. В 1936 р. в Римі зустрічається з Є. Коновальцем, сходиться з ним поглядами на історичний процес. Коновалець його високо оцінив. Керована Ольжичем культурна референтура (об’єднувала 15 комісій), розгорнула широку ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Як заступник голови проводу А. Мельника — у самому центрі карпатських подій. Його називали військовим міністром. Був у полоні в угорців, терпів тортури. Учасник підготовки і проведення в 1939 р. у Римі нелегального Другого великого збору ОУН. Боляче переживає розкол. Пише працю «Дух руїни», де розглядає причину розколу. Перебирається в Краків, звідти керує підготовкою до близького походу на Схід. Підсумовував сили, укладав плани, вишколював людей. З вибухом війни 22 червня 1941 р. підготовлені похідні групи вирушають на Україну, з ними й він як організаційний керівник східноукраїнської землі. Тут поборює холод, голод, ворожі розвідки, що проникали в ОУН, наводить контакти з Р. Шухевичем. У Києві діє під іменем О. Ольжич, псевдо Доктор. Найголовнішим завданням вважав утворення українського парламенту. Організував міську управу і перші збори Української національної ради (УНРада), яка налічувала 130 членів. До неї входили генерал М. Омелян-Павленко, інженер Осип Бойдуник, професор Кость Мацієвич, Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова, Олена Теліга, Улас Самчук та інші. У той час більшовицькі агенти вже здебільшого були співробітниками гестапо і німецькими руками нищили найкращі сили українців. Із ними вів боротьбу Ольжич. Його кипуча діяльність сприяла росту членів ОУН з Наддніпрянщини.

На окупованій території УНРада не могла діяти вільно, а лиш нелегально. Вона випускала заклики до населення, висилала меморандуми до закордонних посольств, налагоджувала українське життя. Це німцям не подобалось, і наказом з Берліна 27 листопада 1941 р. УНРада була заборонена, розігнано усі її установи, причетних арештовано. Зліквідовано газету «Українське слово». Натомість стало виходити колаборантське «Нове Українське слово» на підтримку політики німців. 13 грудня із службових кабінетів арештовано 27 співробітників міської управи. Ольжич наказує розконспірованим членам виїхати на Захід, іншим переходити на нелегальне становище. В підпілля пішла УНРада.

ОУН разом з Тарасом Боровцем-Бульбою приступили до створення УПА. В січні 1942 р. Ольжич таємно їде на зустріч з А. Мельником. Повернувся він з вимогою голови ПУН вивести з-під вогню членів ОУН. О. Теліга відмовилась виїжджати, а 9 лютого 1942 р. її заарештовано у Спілці письменників і невдовзі разом з чоловіком Михайлом, І. Ірлявським та іншими розстріляно в Бабиному Яру. Це був страшний удар для Ольжича. З кожним днем терор посилювався, але днями і ночами відбувались таємні наради, вирішувались проблеми.

У березні 1942 р. Ольжич залишає Київ. Організовує травневу конференцію ОУН в Почаєві та серпневий з’їзд ОУН у Києві. Проаналізувавши ситуацію, було вирішено, що настав час відверто нищити німецьку систему, плани, бо майже 95 відсотків членів ОУН, що рушило на Схід у похідних групах, загинули. Як свідчать факти, навіть Еріх Кох підтримував тісні зв’язки з радянською розвідкою. Значним здобутком було те, що порозумівшись з ОУН, чимало офіцерів Червоної Армії очолили бойові загони УПА.

У серпні 1942 р. цілком несподівано Ольжич одружується з дочкою професора Л. Білецького — Катериною. Шлюб був таємний у с. Яблінка на Турківщині у православній церкві. З метою конспірації жили вони окремо і на людях вдавали, що не знають один одного.

26 січня 1944 р. гестапо провело широкомасштабні арешти членів ОУН, навіть на квартирі батьків Ольжича у Празі зробили обшук, забрали численні літературні та наукові праці. Тоді арештовують А. Мельника, і обов’язки голови ПУН перебирає О. Ольжич. 27 січня він відправляє вагітну дружину до батьків і повністю віддається організаційній справі. Налагоджує зв’язки, перегруповує сили, переправляє архів на Захід, знаходить нових членів.

Бандерівський провід обстоював концепцію масового партизанського руху найширших верств населення. Ольжич не вірив в успіх відкритої збройної боротьби з армією, яка розгромила вермахт. Він переводив організацію на інший режим. Всі члени ОУН, які засвічені, мають негайно виїхати в Європу і там діяти, виходячи з обставин. Молоді залишаються в підпіллі. Юнаки призовного віку мали йти до радянського війська, пройти службу, легалізуватись, проникати в комуністичні структури і вже звідти виконувати вказівки зверхників, впливати на перебіг подій. Демонстративна агресивність виключалась. Організаційна структура мала розпастись на невеликі групи, зв’язок між ними дотримувався б виключно через Провід. Ольжич мав надію на підтримку західних союзників. Послані ним кур’єри Андрій Луцев і Роман Лисий, хоч пройшли всю Європу, були схоплені і до кінця війни просиділи в іспанському концтаборі.

У квітні 1944 р. Ольжич організовує зустріч між головою УНРади в Києві М. Величківським (він тоді був у Львові) з почесним головою УНРади у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. З цього постала Всеукраїнська національна рада, очолена М. Величківським, в яку влилась Народна рада Закарпаття.

У травні 1944 р. гестапо через провокаторів перехопило рукопис книги «Революція рве кайдани», в якій подано історію антинімецької боротьби ОУН на сході України з додатком великої кількості фотографій, автентичних документів. Дізнавшись, що її автором є Ольжич, гестапо зробило все можливе, аби схопити його і покарати. 25 травня 1944 р. Ольжича арештовано у Львові на квартирі літературознавця Романа Маланчука. Під посиленою охороною його відправили до Берліна, згодом до концтабору Саксенгаузен у секретний об’єкт «целлебау». Це залізобетонний барак-бункер, де тримали небезпечних і дуже важливих осіб. Там сиділи високі офіцери — американці, англійці, французи, син Сталіна Яків, пленінник Молотова Гриша, але найбільше було українців: весь провід, Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штунь-Жданович, Бульба-Боровець, А. Мельник. Це барак посиленого режиму, де працювали гестапівські специ індивідуально з кожним.

5 червня 1944 р. Володимир Стахів, брат Євгена Стахіва, увічненого О. Фадеєвим у «Молодій гвардії», бачив на коридорі бараку Ольжича. «Він йшов рішучим кроком, волосся розкуйовджене», ішов з камери № 14, де перебували в кайданах смертники, це трималося у великій таємниці, але в’язні багато знали. Камера № 14 — кам’яний мішок, карцер смертників. Закутого в’язня тримали на ланцюгу прикріпленого до цементної долівки і дуже коротко: ступити можна лише на 4 кроки, щоб не дістатись ні до вікна, ні до дверей. Поряд в камері № 15 сидів колишній ад’ютант Пілсудського Єжі Кунцевич, прислухаючись, мав уяву про тюремне буття Ольжича: ось упали кайдани — значить дають обід, ось забряжчало — знову повели на допит, повертається -ледь волочив ноги.

Вранці бачив Кунцевич Ольжича біля камери і почув від нього: «Б’ють страшенно». «Тримайтесь», — тільки й спромігся мовити Кунцевич.

Ольжич кивнув головою.

Катували його троє: оберштурбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник 4 відділу у відомстві Гімлера Вольф, гауптштурбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шельце, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, лютий кат, що видавав себе за латиша, проте, як свідчать факти, був прихованим енкаведистом. На допити тягали ніч і день, зізнань не добились. Опухлими руками Ольжич олівцем написав заяву, що він ні про свою працю в ОУН, ні про друзів говорити не буде. До нього застосували найжорстокіші заходи, він втрачав свідомість, опритомнював і знову був катований. Востаннє забрали на допит 9 червня. Вночі до камери занесли напівживе тіло. Кунцевич, хоч як прислухався, не чув ні стогону, ні дзенькоту кайданів. Ранком наглядачі виявили в камері № 14 неживого Ольжича. О 19.45, точно за розкладом, небіжчика понесли в крематорій.

Героїчна смерть Ольжича вразила весь неоднорідний контингент «целлебау». Владислав Гураль — єпископ з Любліна — відправив у своїй камері святу літургію. Божу службу за упокій душі загиблого Незнаного Вояка. І всі в’язні, кожний на своїй мові, молилися за Ольжича. Із зміною політичної ситуації був звільнений А. Мельник і інші. Мельник звернувся до коменданта концтабору Кейделя з проханням віддати тіло Ольжича рідним для людського поховання. Цього не зробили, бо попіл спалених відправляли на мильний завод на мило для рейху. Немає на білому світі могили О. Ольжича, відоме лише місце, де його катували, збереглася оселя Ольжича, де встановлено його погруддя. У Львові відкрили меморіальну дошку на вул. Личаківській, 32, де гестапо схопило його.

22 липня 1944 р., довідавшись про загибель сина, в Парижі помер батько О. Ольжича — Олександр Іванович Кандиба, пішов з життя великий поет О. Олесь. А 31 липня 1944 р. прийшов на світ син Ольжича. Дружина нарекла його Олегом і, виконуючи волю покійного чоловіка, записала сина на своє ім’я для його безпеки. І вже згодом, як наказав О. Ольжич, по війні Катерина Білецька оприлюднила шлюбне свідоцтво з Ольжичем, і малий Олег одержав справжнє батькове прізвище — Кандиба.

Олег Ольжич — честь нації, символ її нескореності і величі, талант неординарний, сильний і мужній духом.

Олекса Гасин — Лицар

Гасин-Лицар Олекса (8.07.1907 — 31.01.1949 рр.) народився в с. Конюхів Стрийського повіту на Львівщині в селянській сім’ї. Після закінчення Стрийської гімназії стає студентом Львівської політехніки, яку успішно закінчив. Активний член пластової організації (курінь «Червона калина»). З відзнакою закінчив школу підхорунжих у польському війську. Його часто арештовують польські власті — в 1931,

1933, 1937 рр., а з 1934-1935 рр. він в’язень концтабору у Березі Картузькій.

У складі крайової екзекутиви ОУН західно-українських земель займав пости організаційного і військового референтів. З 1938-1939 рр. Гасин — член військової референтури Проводу українських націоналістів за кордоном у ранзі сотника. В 1940 р. — член революційного Проводу ОУН, очоленого Степаном Бандерою, активний учасник Другого великого збору ОУН у Кракові (1-3 квітня 1941 р.). У складі уряду (державного правління) у Львові в 1941 р. Гасин — заступник міністра оборони. Після Дмитра Грицая з 1946-1949 рр. він займає пост начальника головного штабу УПА, від 1947 р. — член головного Проводу ОУН на рідних землях. Підвищений до рангу полковника УПА (22 січня 1948 р.). Один з найближчих друзів і довірених помічників, побратим Р. Шухевича.

Загинув смертю героя недалеко від головної пошти у Львові 31 січня 1949 р.

Роман Шухевич — Тарас Чупринка

Шухевич Роман Йосипович — Тарас Чупринка (30.04.1907 — 5.03.1950 рр.) народився у Львові, походив із славетного роду Шухевичів, який понад півтори сотні літ був своєрідним українським національним бастіоном. Р. Шухевич — генерал-хорунжий. Головний командир УПА, голова Проводу ОУН на рідних землях, Голова Генерального Секретаріату УГВГ. Мав різні псевда: Щука, Дзвін, Тур, Роман Лозовський (в УГВР), Чернець, літературне — Чагар.

Син повітного судді. Після закінчення академічної гімназії в 1926 р. стає студентом Львівської політехніки, де успішно навчається до 1931 р., студіює в Гданську. Закінчив Львівський музичний інститут ім. М. В. Лисенка як піаніст. Ще в дитячі роки в будинку своєї бабусі зустрічався з Є. Коновальцем, і той на нього надзвичайно вплинув, бо часто чув з ним розмови старших, знав роль Є. Коновальця як військовика, політика в українській справі. Ідеї Є. Коновальця запали глибоко в душу і загорілись тою спасенною іскоркою, яка згодом спалахнула незгасним полум’ям безмежної відданості Україні. Разом з своїми побратимами — Зеноном Коссаком, Дмитром Грицаєм, Олексою Гасиним і іншими пройшов добрий пластовий вишкіл (1922-1930 рр.). Ще гімназистом брав участь в нелегальній організації і разом з Володимиром Янівим був її провідником у Львові. З друзями пильно вивчав, досліджував і аналізував історію XX ст., робив висновки, утверджував свою політичну думку. Доводив, що не було відповідної політичної підготовки у наспіх створених Українських збройних силах, мала місце розпорошеність, були отамани-розкольники, не було ідейно-політичного спрямування. Живою залишалась ідея нації. Молоді військовики як патріоти-ентузіасти стали на висоті завдань, зберегли політичну свідомість, рівновагу руху і взялися за організацію УВО, що мала бути кістяком Українських збройних сил. Активним членом був Р. Шухевич. Він один з перших в’язнів Берези Картузької. Одружується з Наталкою Березинською (1910 р.н.) — сестрою революціонера-бойовика Юрія Березинського (1912 р.н., виконавця атентату на комісара Чеховського, загинув у бойовій акції у Городку 30.11.1932 р.).

На базі УВО і низки сконсолідованих націоналістичних об’єднань створено могутню ОУН, де визначне місце займала військова референтура з колишніх учасників армій УНР і УГА. Згодом штат її поповнився молодими учасниками Карпатської Січі, УПА Михайлом Клозінським, Романом Шухевичем, Зеноном Коссаком, Осипом Карачевським, Дмитром Клячківським, Василем Івахівим, Омеляном Грабовцем, Федором Польовим, Осипом Линдою, Мирославом Онишкевичем і іншими, усі вони загинули за волю і державність України.

Ще в 1933 р. політичні якості Р. Шухевича помітив Є. Коновалець і стверджував, що він не лише добрий бойовик-революціонер, а прекрасний організатор підпільних формацій. Наполягав, щоб західноукраїнську

Крайову екзекутиву ОУН очолив звільнений з тюрми Р. Шухевич. Після падіння Польщі в 1940 р. він бере активну участь у створенні в Кракові революційного Проводу ОУН С. Бандери, очолює організацію на Холмщині, Лемківщині, Підляшші, Засянні. Організовує курси національної, культурної та суспільної праці, проводить військові вишколи. У березні 1941 р. організовує ДУН (Дружина українських націоналістів) — пізніше загони УПА. В червні 1941 р. гине його брат Юрій (1910-1941) — закатований енкаведистами у Львівській тюрмі. Восени (21-22 листопада) 1943 р. — учасник Першої конференції поневолених народів сходу Європи й Азії, що проходила в с. Будераж на Рівненщині. Р. Шухевич виступав з рішучим закликом до злиття ОУН і УВО. Погоджуючись з політичним курсом С. Бандери, вважав, що роздвоєння має свої негативи. Хоч УПА постійно росла, проте на його думку в боротьбі й будівництві держави мають право брати участь всі громадяни, незважаючи на партійну приналежність. Боротьба має бути всенародною, всеукраїнською силою. Так, за його погодженням як Головнокомандувачем УПА, начальником військового штабу УПА-«Північ» був не член ОУН, а прихильник середовища УНР — полковник Ступницький (посмертно генерал-хорунжий), командиром старшинської школи УПА «Олені» був член мельниківської ОУН майор Федір Польовий. Таких прикладів багато.

Виходячи з таких засад 28 листопада 1944 р., коли А. Мельник був у концтаборі в Заксенгаузені, а кермо його ОУН було в руках Олега Кандиби — Ольжича, Шухевич ввійшов у контакт з ним, закликаючи до зближення на базі УПА — всеукраїнських збройних сил. Олег Кандиба трактував це як виважений і доцільний крок. Але арешт Ольжича гестапівцями у Львові і його знищення в канцтаборі Заксенгаузен поклало край цій спасенній думці Р. Шухевича.

Весною 1943 р. (11-13 травня) на нараді Проводу ОУН пост одноосібного провідника ОУН замінено бюро Проводу з трьох осіб. Усі його члени мали рівні голоси у вирішуванні найголовніших проблем, хоч за першим членом бюро залишалось «прімус інтерпарес» — першого серед рівних; ним був Р. Шухевич. Він завжди надавав великого значення консолідації політичних сил. В УГВР вибраний головою генерального секретаріату (уряду) і секретарем військових справ. Завжди далекоглядний у визначенні інтенсивності збройно-революційної боротьби. Уже в 1947 р. постійно дотримуватись повстанських форм боротьби було дуже важко, тому Р. Шухевич переводить боротьбу на партизанську, враховуючи тогочасну політичну ситуацію, дбаючи про те, щоб боротьба не згасла. У цій організації він виявив незвичайні провідницькі прикмети. Вміло сплановує, поступово, послідовно робить зміни тактики боротьби з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Щораз більше акцентується не військова, а політично-пропагандивна ділянка. Зменшуються відділи УПА, їх операції, зате зміцнюється підпілля, ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА переходять в організаційно-дійові форми ОУН. Всі ці плани здійснює Р. Шухевич як головний командир УПА і як провідник ОУН на рідних землях з метою, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь.

Ще на засіданні головного Проводу ОУН, що відбувся в 1945 р. біля Бережан (Тернопільщина), розглянуто питання дальшої розбудови й укріплення організаційної мережі у тодішніх обставинах. Обговорено, як зберегти високу ідейність, готовність, активність і ініціативність організації, недопущення зайвого поспіху, враховуючи безпеку, недопущення проникнення ворожих елементів в ОУН. Він почувався відповідальним за долю усіх, хто був під його командою, дбав про рядових стрільців. Не допускав думки про виїзд за кордон.

У контактах з людьми був врівноважений, коректний, відвертий, стриманий, хоч поєднував в собі риси військовика високого рангу і політика. До нього звертались «друже командире», а в кадрах ОУН -«друже провіднику», мав надзвичайно високий авторитет. Був високоосвіченою особою, розумівся на усіх дисциплінах збройних сил. Прекрасно знав історію України, літературу, музику і кілька іноземних мов. Нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги І класу. Він генерал-хорунжий УПА, автор багатьох статтей на політичні і військові теми.

Роман Шухевич — велет національно-визвольного руху, національний герой України. Його героїчну боротьбу, як і багатьох його побратимів, оспівано в народних піснях, думах, легендах, переказах, звеличено в поезії та увічнено в наукових дослідженнях, що видаються різними мовами світу. Він завоював безсмертя, навічно закарбувавшись в історичній пам’яті українського народу.

Загинув на сорок третьому році життя 5 березня 1950 р. у селі Білогорща Пустомитівського району на Львівщині, де, згідно з офіційною версією, що існувала, спецслужба випадково вийшла на конспіративну квартиру у с. Білогорща. Виявляється, що ще в 1944 р. в оточення Шухевича проникла агент НКВС Марія, полька за національністю. 5 березня 1950 р. вона знаходилась разом з Шухевичем у Білогорщі. Операцією по захопленню генерала УПА керувала Москва. Безпосередньо справу контролював начальник управління спеціальних операцій Судоплатов, а здійснював операцію Нікітін. О шостій годині ранку агент Марія повинна була підсипати Шухевичу в каву велику дозу снодійного, щоб він прокинувся тільки через п’ять годин. Але Марія спізнилася на одну годину. І в цей день Шухевич, наче щось передчуваючи, кави не пив. Два офіцери НКВС спокійно ввійшли до квартири за сонним генералом, але їх зустріли пострілами. Шухевича вбили в перестрілці. Агент Марія виїхала до Москви, перед цим вона назвала НКВС усі конспіративні квартири головнокомандуючого.

Головною сенсацією інтерв’ю відставного офіцера КДБ СРСР Львівській газеті «Експрес» став той факт, що колишній офіцер КДБ на карті показав місце первісного поховання Шухевича. Він вважає, що прах генерала знаходиться на території слідчого ізолятора СБУ в Львові.

Там же можна знайти і інші поховання жертв НКВС. Можливо, останки пізніше таємно переховали.

Тіло генерал-хорунжого довго тримали непохованим. У НКВС не вірили, що в перестрілці був дійсно вбитий Р. Шухевич. З таборів у Львові виводили засуджених, що знали генерала, показали тіло й 17-річному сину Юрію Шухевичу. Згідно з оперативною справою, тіло генерала замотали в дві водонепроникні плащ-палатки, зв’язали сім разів дротом і поховали в центрі міста. Там зараз знаходиться слідчий ізолятор СБУ.

Професор Леонід Залізняк у газеті «Час» від 21-27 серпня 1947 р. писав: «Західні історики визнають УПА кращим партизанським рухом у Другій світовій війні. Не маючи ні матеріальної, ні моральної підтримки з-за кордону, як інші рухи Опору того часу, українські повстанці змогли понад десять років протистояти військовим машинам двох найстрашніших за всю історію людства тоталітарних імперій — Німеччини та більшовицької Росії».

Розбрат — не вина простих вояків, а біда їх командирів, про що свідчить невміння йти на компроміси, на примирення з іншими з’єднаннями задля боротьби проти спільного ворога. Тепер відомо про тисячі боїв УПА проти фашистів. Зокрема, про бій у с. Новому Загорові на Волині (Локачинський р-н), де вояки УПА (чоти Берези) за три дні знищили 540 гітлерівців і близько 1000 поранили. Неподалік Горохова (Волинь) вбили командира 45-ї дивізії вермахту Фон Лютцева. Біля с. Гуменики сотня Орла знищила вісімнадцять німецьких офіцерів, які вертались з будинку відпочинку до Рівного.

Є неспростовні докази, що загони енкаведе, переодягнені в місцеву форму з тризубами, під виглядом УПА — бандерівців, коїли злочини, до яких фашистам далеко. Як свідчить ветеран Другої світової війни, учасник бойових дій В. Кондратенко, навіть прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Кошаровський не витримав і описав серію злочинів цих загонів, звертаючись до Хрущова: «Уймите их, они же восстанавливают население против нас, невозможно работать».

І проти цих банд, що заперечували українській нації на право існування і чіпляли фальшиві наліпки нашим героям, УПА вело запеклу боротьбу. Понад півмільйона осіб пройшло через Український рух опору фашизмові і більшовизмові у Другій світовій війні — це цифра, яка робить брехливими будь-які твердження про антинародність ОУН-УПА.

Симон Петлюра

Петлюра Симон Васильович (10.05.1879 — 25.05.1926 рр.) — головний отаман військ Української Народної Республіки, голова директорії УНР (1919-1926), народився у Полтаві в родині старовинного козацького роду. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З 1895 р. вчився в духовній семінарії і брав участь у діяльності таємної  української громади, за що в 1901 р. й виключено з семінарії, Ще в 1900 р. у Полтаві стає членом Української революційної партії (УРП). Уникаючи арешту, в 1902 р. виїжджає на Кубань, вчителює, потім працює над архівом Кубанського війська. В 1903 р. був арештований, а, звільнившись, в 1904 р. виїжджає до Львова і редагує орган РУПу «Селянин». В 1905 р. він вже в Києві. Після перетворення РУПу в Українську соціал-демократичну партію як делегат в 1906 р. бере участь у з’їзді галицької УСДРП. Того року переїжджає до Петербурга і працює в редакції місячника соціал-демократичного напрямку «Вільна Україна». Повернувшись до Києва, секретарює в газеті «Рада», а з 1907 р. по 1908 р. — співредактор «Слова», органу УСДРП. Був причетний до редагування наукового журналу «Україна».

У 1909 р. переїжджає до Москви, а з 1912 р. разом із О. Соліковським редагує журнал «Украинская жизнь» (виходив до 1917 р.). У Москві одружується з Ольгою Більською. В 1916-1917 рр. працює у «Союзі Земств», який допомагав фронту, став його уповноваженим на західному фронті, завжди активний і діяльний у громадсько-політичному житті. Можна стверджувати, що він створив умови для подій Української Національної Революції, у якій, зрештою, зіграв чільну роль.

Навесні 1917 р. С. Петлюру призначають головою Українського військового Комітету західного фронту. Як делегат І Всеукраїнського з’їзду (18—21.05. 1917 р.), що відбувся в м. Києві, він обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. Симон Петлюра став Генеральним секретарем військових справ і займався створенням Українських збройних сил.

Не погоджуючись із рішенням уряду Винниченка, восени 1917 р. виїжджає на Лівобережжя й організовує там Гайдамацький кіш Слобідської України, який під його проводом у лютому 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і в ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.

Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) очолює Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств. Арештований гетьманським урядом, після чотиримісячного ув’язнення переїхав до Білої Церкви, взяв участь у протигетьманському повстанні, ввійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як головний отаман.

Після від’їзду В. Винниченка за кордон, 11 лютого 1919 р. С. Петлюра виходить з УСДРП і стає головою Директорії. У надзвичайно важких умовах очолив і згуртував Армію УНР і УГА, воює проти більшовиків, денікінців. Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5.12.1919 р. виїхав до Варшави в пошуках союзника проти Червоної Армії. Армія УНР за його наказом пішла у перший зимовий похід. Після укладення «Варшавського договору» й військової конвенції з Польщею війська УНР, очолювані С. Петлюрою, разом з поляками виступили проти більшовиків і 7.05. 1920 р. зайняли Київ. У червні під тиском переважаючих сил ворога об’єднаним арміям довелось відступати. Тоді С. Петлюра продовжив боротьбу власними силами, після перемир’я між Польщею і Росією (жовтень 1920 р.) з’єднані Армії УНР перейшли в листопаді Збруч і були інтерновані в Польщі.

Спочатку уряд С. Петлюри перебував у Тарнові, згодом у Варшаві. Більшовики вимагали видачі С. Петлюри, і він виїхав до Будапешту, потім до Відня і Женеви, а в 1924 р. — до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».

Розпочавши публіцистичну працю ще у 1902 р., він її не залишив. Тематика його статей різна і мала значний вплив на формування національної свідомості задовго до революційних років. У Польщі відновив публіцистичну діяльність, видав в 1923 р. брошуру «Сучасна українська еміграція і її завдання», а в «Тризубі» писав про недавні визвольні змагання, про становище України під більшовиками. Свої праці підписував як прізвищем, так і псевдонімами В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами.

З принципових позицій не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З його іменем пов’язана збройна боротьба за визволення України від ворожої окупації. Як талановитий організатор і командувач, зумів згуртувати видатних і досвідчених військових, політичних діячів. Будучи головою Директорії, виявляв щирий демократизм, гуманність і водночас був визначним політиком.

Загинув Симон Петлюра в Парижі на вулиці Расі 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького агента Шльоми Шварцбарда, який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником всіляких погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Вбивця Шварцбард народився в Смоленську в 1896 р., жив під Одесою. В 1908 р. під час пограбування магазину у Відні був ув’язнений. В 1910 р. він уже у Франції, а в 1917 р. — в Росії. Після жовтневого перевороту — в Червоній Армії. В 1920 р. їде в Париж, підтримує контакти з російськими більшовицькими агентами М. Вороніним, Володіним. Разом з Володіним він відшукав адресу С. Петлюри і виконав завдання своїх зверхників.

Степан Бандера

Бандера Степан Андрійович (1.01.1909 — 15.10.1959 рр.) народився в с. Угринів Старий Калушського повіту Станіславської (нині Івано-Франківської) області в сім’ї священика. Виховувався в атмосфері українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. В їх домі часто бували видатні люди, була велика бібліотека. У жовтні-листопаді 1918 р. пережив хвилюючі події побудови Української держави. Батько організував військові відділи з навколишніх сіл, потім був послом до парламенту ЗУНР, військовим капеланом, парохом в с. Угринів.

В 1915 р. вступає до Стрийської гімназії, має добрий успіх у навчанні, активний учасник молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», працює у «Просвіті», бере участь у хорі, театральному гуртку. В Угринові заснував спортивне товариство «Луг». В 1928 р. вступає до Львівської політехніки, бере участь у різних товариствах, співає у хорі, грає на гітарі, мандоліні, займається спортом. За активну діяльність був ув’язнений, потім став підпільником у розвідувальному, пропагандистському відділах, очолював відділ підпільних видань. В 1931 р. керував відділом доставки підпільних видань за кордон. В 1932-1933 рр. призначений крайовим провідником і комендантом УВО на ЗУЗ. За кордон виїжджає конспіративно, бере участь у конференціях у Празі, Берліні, спілкується з Є. Коновальцем.

До 1934 р. був кілька разів арештований, сидів у Львові, Кракові, Варшаві. В 1935 р. відбув процес разом з одинадцятьма членами за приналежність до ОУН і замах на міністра внутрішніх справ Польщі Станіслава Перацького. В 1936 р. на другім процесі засудили як крайового провідника ОУН на довічне ув’язнення. У Березі Картузькій сидів до 1939 р. Вийшов на волю під час війни, його з строгої ізоляції визволили в’язні націоналісти.

З Бреста бічними дорогами дійшов на Волинь. З Ковельщини зв’язався з діючою організацією ОУН, що вже тоді творила партизанські відділи. Прибувши до Львова, наводить контакти з провідниками ОУН, розробляє план протибільшовицької боротьби. Тоді ж з Берези Картузької вийшов і ув’язнений його брат Василь. За рішенням Проводу в другій половині 1939 р. брати Бандери з чотирма членами ОУН виїхали до Кракова, де вже діяв таємний український осередок культурного і політичного життя. В листопаді провів низку нарад в Словаччині, Відні. Разом з провідником Тимчієм-Лопатинським поїхав до Італії на зустріч з тодішнім Головою Проводу ОУН полковником А. Мельником, щоб представити ряд проектів, справ, вимог внутрішньополітичного життя організації.

Після смерті Є. Коновальця були певні розходження між крайовим проводом й активом організації ПУН. Причина — недовір’я до окремих прибічників А. Мельника, зокрема — Ярослава Барановського по фактах його роботи. Зростала настороженість крайового активу до політики закордонного проводу по Віденському договору в справі Закарпатської України. Розмова з А. Мельником була негативною, бо він не погодився звільнити Я. Барановського і не схвалив плану революційно-визвольної боротьби. С. Бандера з Тимчієм-Лопатинським відстоювали думку, що боротьба ОУН в Україні мусить залежати від внутрішньої політики СРСР в Україні. У разі знищення і виселення національного активу, ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу. В 1940 р. С. Бандера був у Римі, де ОУН керував професор Євген Онацький. Там він зустрівся з братом Олександром, який уже захистив докторат з політико-економічних наук. У лютому 1940 р. створено революційний Провід ОУН, очолений С. Бандерою. Через рік на великому зборі ОУН його вибрано головою Проводу. Під керівництвом С. Бандери ОУН стає кипучою революційною організацією, започатковуються похідні групи ОУН, що були за кордоном. Він засновує український легіон, організовує визвольну боротьбу. Перед вибухом війни ініціює створення Українського національного комітету для консолідації політичних сил у боротьбі за державність. Рішенням проводу вже 30 червня 1941 р. проголошено у Львові відновлення Української держави. Через кілька днів провід був арештований німцями і до грудня 1944 р. С. Бандера став в’язнем концтабору. Звільнився з тюрми, поринає у роботу. Німці пробують приєднати собі ОУН і УПА як союзника проти Москви. Бандера і інші члени ОУН рішуче відкидають цю пропозицію.

У лютому 1945 р. на нараді Проводу ОУН вибрано нове бюро Проводу, до якого окрім С. Бандери ввійшли В. Шухевич, Я. Стецько та інші. Затверджений конференцією ЗЧОУН, в 1942 р. С. Бандера стає Головою всього ОУН і вирішує вести боротьбу проти усіх поневолювачів.

В 1950 р. С. Бандера планує перейти на Україну, і головування у Проводі ЗЧОУН тимчасово переходить до С. Ленкавського, з квітня

1951 р. — до Я. Стецька, а С. Бандера продовжує керувати усією ОУН. На Україну його не відпустили. В 1955 р. П’ята конференція ЗЧОУН наново обирає головою Проводу С. Бандеру. Тоді особлива увага приділяється організуванню теренів, крайовим зв’язкам і зовнішній політиці. А 15 жовтня 1959 р. С. Бандера впав жертвою з наказу КДБ. Головне значення Степана Бандери для українського визвольного руху в тому, що він у складних обставинах зумів знайти спосіб і методи ведення не тільки політичної, ідеологічної діяльності, але й збройної боротьби.

Похорон провідника

У м. Мюнхені (Німеччина) у цвинтарній крипті «Вольдфрідгофі», де почалися приготування до похорону, з обличчя покійного знято гіпсову маску, тіло наряджено й вкладено в домовину. У вівторок 20 жовтня о 9-ій ранку в українській церкві св. Івана Хрестителя по вул. Кірхен, 46 отець прелат Петро Голинський відправив у співслуженні п’ятьох отців і в присутності Апостольського екзарха для українців у Німеччині преосвященнійшого єпископа Кир Платона Корниляка заупокійну службу божу, під час якої співав хор під керівництвом Миколи Філя.

Після св. літургії відправлено панахиду за упокій душі. Обидві служби знімав на фільм Іван Процик. Церква була переповнена численними делегаціями з Австрії, Франції, СІЛА, Іспанії, Англії, Канади, Бельгії, Німеччини та інших країн.

Похорон назначено на 15.30, але з самого ранку цвинтар був уже переповнений народом. У почесній варті стояли члени ОУН. О 15.30 заслону перед вікном крипти опущено, цинкову труну закрито вічком із скляним віконцем, запаяно та вкладено в другу — дубову, яку оповито синьо-жовтим прапором і перевезено до цвинтарної каплиці, прибраної зеленню, квітами. Заупокійну відслужили отці Петро Галинський, Василь Туркевич, Іван Леськович, Іван Гриньох, Василь Малкович, Микола Іванців, Володимир Арвай, Степан Дмитришин, Юліан Микитин. У молитовному єднанні стояли митрофорний протоєрей Палладій Дубицький, декан УАБЦ на Баварію і румунський священик о. Василь Запартан. На дворі біля каплиці формується похоронний похід, до якого прилучається багато тисяч людей. Після панахиди труну підхопили на рамена три пари друзів: Василь Олеськів — Ярослав Бенцаль, Данило Чайковський — Роман Малащук, Петро Цимбалістий — Ярослав Рак. Біля них на зміну стали: Іван Кашуба — Григорій Васькович, Григорій Драбат — Теофіл Кудлик, Осип Тюшка — Дмитро Штикало. Хрест до могили ніс Степан Пиріг, з Бельгії. За ними несли частину вінків і йшло одинадцять священиків, далі хор Миколи Філя і чотири прапороносці з оповитими крептом блакитно-жовтими, червоно-чорними і жалобними прапорами. На невеликій відстані йшло двоє друзів Борис Вітошинський в супроводі Володимира Микули і Антона Тисячного та Павло Шевчук в супроводі Омеляна Коваля і Євгена Гановського. Вони несли на багряних подушечках чаші з грудкою землі з України і водою з Чорного моря. За труною, оточеною молоддю СУМу і Пласту, йшла родина Провідника — дружина Ярослава й діти Наталя, Леся, Андрій у супроводі Осипи Демчук, Михайла Кравціва і Ярослава Стецька. Після того йшли члени Проводу ЗЧОУН, представники ОУН полковника А. Мельника генерал Микола Капустянський, професор Юрій Бойко, Євген Мацяк, Яків Маковецький, представники Української Національної Ради і її Виконавчого Органу Микола Лівицький, Іван Багряний, Олександр Юрченко, Євген Гловінський й інші, члени делегації дружніх з Україною багатьох народів, політичних, наукових, суспільно-громадських та інших організацій і багатотисячні маси народу. По обох боках дороги лежали вінки, квіти. Написи на стрічках сотень вінків засвідчували велику шану до покійного. Десятки фото- і кінорепортерів знімали на плівку цей історичний жалібний похід. Присутніми були десятки пресових репортерів і журналістів, які дуже широко висвітлювали цю подію у різних виданнях, по радіо, телебаченні.

Передмови екзильних політиків над могилою заставляли не думати про чвари серед окремих емігрантських груп. Біля відкритої, вимощеної бетоном могили, похоронний похід зупинився, і домовину опущено вниз, складено на ній чаші з землею з України і водою з Чорного моря. Коли затихли останні слова панахиди, прелат П. Голинський попрощав покійного від української католицької церкви, апостольського екзарха Кир Платона, високопреосвященнійшого архиєпископа Кир Івана Бучка в Римі, врешті від усього українського духовенства на чужині. Після того промовляв митроф. протоєрей о. Палладій Дубицький, парох УАПЦ в Мюнхені. Потім по черзі виступали різні промовці: Ярослав Стецько, Михайло Кравців — від колишніх бойовиків в УВО, за ними представники уярмлених Москвою народів. Від української спільноти виступали Іван Вовчук з СІЛА, Роман Малащук з Канади, Т. Кудлик з Англії, О. Коваль з Бельгії, О. Кушпета з Голландії та інші. Від УПА вояцький салют віддав над могилою голова Братства колишніх вояків УПА ім. св. Юрія Переможця останній політвиховник Микола Фриз-Вернигора з Парижу, від куреня пластунів загону «Червона калина», членом якого був і С. Бандера, прощав провідника Ярослав Рад з Чікаго.

«Хотіло ще багато виступати, але короткий осінній день уже скінчився, і темінь ночі запала над жалібною громадою. Спонтанно з тисяч грудей вирвались слова гімну-приречення «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить» і розбурханою хвилею полетіли в простори. По закінченні гімну ще хвилину стояла уся громада у цілковитому мовчанні, з похиленими головами, і тільки чути було останній трепет осіннього листя на деревах перед злетом на землю».

Він також, як останній листок, у пам’ятний день 15 жовтня 1962 р. упав на землю чужого міста, бо життя йому — повне і бурхливе працею для рідного народу — обірвала скритовбивча рука нашого відвічного ворога. Обірвала так, як С. Петлюрі, Є. Коновальцю, Т. Чупринці та іншим героям України.

Тарас Бульба-Боровець

Отаман Бульба-Боровець Тарас (9.3.1908 — 15.05.1981 рр.) -діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни, народився в с. Бистричі Костопільської округи на Рівненщині у родині багатодітного селянина Дмитра Боровця. Предки були козаками. З чотирнадцяти років працює в каменоломні. Наполегливим навчанням здобуває загальну освіту, а революційно-політичною діяльністю — авторитет серед робітників. В 1930 р. відбув військову службу у польській армії, а в 1937 р. одружився з донькою чеського колоніста в Луцьку Анною Опаченською.

В 1932 р. разом з друзями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), що підтримувала державницьку сторону С. Петлюри. Був активним і допитливим. Щоб переконатися, як живуть люди у розхваленому в пресі більшовицькому «раю», він нелегально переходить кордон. Побував у Житомирі, Києві, Харкові, побачив те «щасливе» життя на власні очі — як вимирали селяни у колгоспах, містах.

У 1939 р. Боровець у Варшаві і бачить німецькі руйнування міста. 20-го червня 1940 р. в таємному засіданні державного уряду УНР взяли участь президент Андрій Лівицький, Тарас Бульба-Боровець, полковники Логвиненко, Валійський, Садовський, інші. Тоді був остаточно затверджений президентом план Боровця, що передбачав перетворення УНВ у повстанську армію. З Польщі Боровець перебирається на Україну і особисто керує роботою штабу. Таємним наказом головного отамана війська УНР Боровець був призначений керівником усього підпілля УНР та командиром майбутньої повстанської армії. Одночасно йому присвоєно звання отамана, а згодом генерал-хорунжого.

У ніч на 1 серпня 1940 р. Боровець разом із розвідницею-кур’єром Валентиною Кульчицькою перепливає ріку Буг поблизу м. Влодави і потрапляє під сильний обстріл прикордонників. Кульчицька загинула, а Боровець до місця призначення пішов сам. Там зайнявся підготовкою кадрів для майбутньої «Поліської Січі», УПА. До початку війни він діяв під псевдами Байда, Гонта. Потім усі накази уже підписував подвійним іменем Тарас Бульба-Боровець.

«Поліська Січ» до глибокої осені 1941 р. діяла зовсім легально. А коли в м. Олевську з’явилась цивільна німецька адміністрація, таке існування стало неможливим, бо вже наприкінці 1941 р. німці її хотіли розігнати. Тоді Бульба повів своїх бійців у ліси для боротьби з окупантами. Командування повстанців дислокувалось у Людвиківському, згодом у Корецькому районах в нелегальних умовах. Отже легендарна УПА народилась на Поліссі, в районі Олевська.

Влітку 1941 р. Боровець звернувся до бандерівського проводу у Львові надати допомогу у старшинських кадрах. Йому запропонували підпорядкуватись їхньому проводу і залишитись командиром. Таку допомогу надали мельниківці. Боровець планував вкрити мережею військових загонів усю Україну. В цьому проявилась його мудрість, організаційні здібності, глибоке військово-політичне мислення стратега партизанської війни, ясновидства.

У взаємодії з командувачем Білоруської самооборони Всеволодом Родзюком очистив майже все Полісся від частин Червоної Армії, які залишились у «котлі», і змусив їх спішно покинути Україну і Білорусію. Весь 1942 р. німці відчували на собі болючі удари навіть від розрізнених боївок УПА. Діяла й молодіжна організація «Січ» (понад 3000 чол.), що входила у склад УПА Бульби. Бойові кадри готувались у школах м. Луцька, селах Лаврова, Полічанова, Шпаново під Рівним, у Почаєві.

Від початку 1942 р. фашисти розпочали в Україні нечуваний терор, масові розстріли. Рухливі відділи УПА під командуванням Боровця активно включались у боротьбу з німцями. Руйнували залізничні колії, відбивали гнаних до Німеччини, нападали на військові крамниці, в’язниці, звільняли арештованих. Штаб УПА на чолі з полковником Петром Смородським звертався листовно до комісара Еріха Коха з вимогою припинити терор, грабунки. За невиконання вимоги народні месники нападали на залізничні станції, руйнували колії, забирали німецьку зброю, боєприпаси.

Москва і німці хотіли переманити партизан Бульби на свій бік, але згоди не було нікому. В 1943 р. (9 квітня) ОУН знову запропонувала Боровцю підпорядкуватись. Отаман не прийняв пропозиції Лебедя і відповів, що УПА має підпорядковуватись урядові, а не осередкам. За це його звинуватили в отаманстві, анархії, самостійництві. Лебідь перейменував свої партійні боївки в УПА, відтак в Україні постали дві УПА. Створено було головний штаб УПА, командувачем призначили легендарного Романа Шухевича. Тоді головна команда УПА винесла постанову (20.07.1943 р.) за підписом Отамана Тараса-Бульби про перейменування своїх загонів на «Українську народну революційну армію» (УНРА).

М. Лебідь у книзі «УПА» писав, що в серпні 1943 р. сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебрала її без жодного пострілу. Існують інші спогади очевидців. Це було так, згадує Боровець. ОУН(р) заочно винесла вирок штабу УПА, її партійна боївка напала на «бульбівців» 19 серпня 1943 р. у лісі Людвиківського району, захопила в полон полковників Савченка, Новицького з дружиною, Тройка з родиною, поручика Гудимчука та Анну Боровець (дружину Т. Бульби), якій приписали шпіонаж на користь Польщі. Вона загинула 14 листопада 1943 р. Доля інших невідома. Оперативна частина штабу на чолі з Боровцем проривом вирвалась з оточення.

Згодом, коли в боротьбу включилось багато людей, які не були в ОУН, тоді з ініціативи ОУН (Б) в 1944 р. неподалік Самбора таємно зібрались делегати різних політичних партій та представники східних українців і утворили Українську головну визвольну раду (УГВР), що значно розширило політичну платформу боротьби з окупантами.

Т. Бульба-Боровець виношував плани створити Українську народну революційну армію (УНРА), а 1 грудня 1944 р., при спробі об’єднати зусилля своїх вояків і німців у боротьбі проти більшовиків, був підступно арештований німцями і потрапив до концтабору в Саксенгадзені, де його застала капітуляція Німеччини.

Після війни він жив у Мюнхені, написав книжку спогадів «Армія без держави», організував Українську національну гвардію, видав часопис «Меч і Воля» (1951-1953 рр.) Помер 15 травня 1982 р. на 73 році життя.

Він не жалів свого здоров’я, ні свого життя, борючись за Україну. Сотні разів дивився смерті в очі, відбув польський і німецький концтабори, пережив муки й знущання. Боровся за Україну, в якій, мов у дзеркалі, відбивалися б широкий діапазон української вільної душі, християнські чесноти, вільна воля, любов, щирість, лагідність, доброзичливість. Таким кришталево чистим він і залишився в пам’яті свого народу назавжди.

Ярослав Стецько — Данків

Стецько Ярослав — Данків (19.01.1912 — 5.07.1986 рр.) народився в М.Тернополі в родині священика. Закінчивши з відзнакою гімназію, студіює право й філософію у Краківському і Львівському університетах (1929-1934 рр.) Ще юнаком включається у національно-визвольну боротьбу, стає членом нелегальної організації «Українська націоналістична молодь», підпільник УВО та ОУН. З 1932 р. — член крайової екзекутиви ОУН, ідеологічний референт і редактор підпільних видань, в 1934 р. був засуджений польськими окупантами на 5 років ув’язнення. Звільнений в 1937 р. за загальною амністією.

В січні 1938 р. Є. Коновалець доручає йому підготувати черговий Великий Збір і у 1939 р. Я. Стецько бере участь у Римському конгресі ОУН. У лютому 1940 р. він — ініціатор створення у Кракові революційного Проводу ОУН, на II Великому зборі ОУН у квітні 1940 р. в Кракові його обрано заступником С. Бандери.

З вибухом війни Я. Стецько із групою однодумців одразу за фронтовою лінією пробирається до Львова, скликає Національні збори, які 30.06.1941 р. проголосили відновлення української держави й обрали його прем’єром Українського державного правління. Гітлер висунув ультиматум відкликати Акт відновлення Української держави. За відмову покоритись ультиматиму Я. Стецька заарештували і запроторили в бункер смерті концтабору Саксенгайдзен, в якому він сидів до вересня 1944 р. Після звільнення втік з-під нагляду гестапо до американської окупаційної зони, по дорозі був важко поранений. У 1945 р. крайова конференція ОУН обирає його членом бюро Проводу ОУН, до якого належали С. Бандера, Р. Шухевич. У 1946 р. Я. Стецько очолив АБН, президентом якого був до кінця життя і чесно виконував свої обов’язки.

Після війни розгортає широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Успіхом було підписання домовленості з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тойпеї місії АБН (1957-1960 рр.), а згодом (до 1971 р.) -представництва АБН. Бере активну участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. «Світової антикомуністичної ліги», де був постійним членом екзекутиви. З його ініціативи постала Європейська рада свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії ЄРС. У 1968 р. його обрано головою революційної ОУН. На цій посаді був до кінця життя. Помер Я. Стецько 5.07.1986 р. в Мюнхені, де й похований.

Майстри кривавих вбивств

Кіндрат Микитович Полуведько

Кіндрат Микитович ПОЛУВЕДЬКО народився 10.03.1895 р. на Вінниччині. Закінчивши учительську школу, після жовтневого перевороту піднімався крутими сходами від учителя до співробітника Наркому «Товариш Павло». В 1934 р. відбуває за кордон виявляти ворожі радянській владі плани націоналістичних центрів. Ввійшов у довір’я ОУН під псевдо Тогобічний. У лютому цього року їде до Фінляндії і зголошується до Української громади в Гельсінках до Василя Баранецького як утікач із Соловецького табору. Щоб ввійти в довір’я, лукаво і замасковано прикриваючи справжнє обличчя, писав статті в націоналістичному дусі, зокрема, в «Українському Слові» (Париж). Простелює дорогу в ОУН, стає її членом, знайомиться з проводом. По від’їзді В. Баранецького до Аргентини в 1935 р. перебирає провід ОУН і зв’язки з східно-українськими землями (СУЗ). В. Баранецький має повернутись до Фінляндії, але гине там при загадкових обставинах. Це робота НКВД — Полуведька.

Раніше, ще перед Полуведьком, за кордоном появився Хом’як (колишній старшина Січових Стрільців), що прибув з СРСР на початку 1933 р. в Брюсель для знайомства з Є. Коновальцем і полковником Сушком. Хом’як заявив, що був заарештований в 1928 р., звільнившись, закінчив фінансові курси і втік. У Коаліції зголосився як Найденко. В 1934 р. виїхав на Україну, а в березні 1935 р. Хом’як повідомив, що приїде до Фінляндії і просить приїхати туди на зустріч з ним Є. Коновальця, але відповіді не отримав. Там, де діяв Полуведько, Хом’як привіз з собою «молодого вчителя», що «розчарувався в комунізмі». Ним був 25-28-річний чоловік, якого в різний час називали Приймаком, Павлусем, Вельмудом, Норбертом, а по Роттердамській трагедії — Валюхом. Злочинна чекістська трійка за дорученням Москви 5 років готувала вбивство Є. Коновальця, пролізши в нутро ОУН, і користувалась довір’ям. Підісланий вбивця — чекіст Валюх більшовицькою бомбою 23 травня 1938 р. у Роттердамі вбив полковника Є. Коновальця.

Після цього деякий час Полуведько знову працює вчителем на Чернігівщині. У червні 1941 р. він був викликаний до Києва на розмову з чекістом Іваном Даниловичем Кудрею і йому доручено знову вступити у сутичку з українськими національними подвижниками. Він отримав документ на ім’я Половенка — викладача німецької мови, їде до Станіслава (Івано-Франківська). Війна застала його у Львові. Тут ним зацікавилась бандерівська СБ, треба було піти в підпілля або вкорінитись до їх табору. Він те робить. Реалізовує свої наміри в Києві у штабі А. Мельника, ще в жовтні 1941 р. переїхав туди і там представився співробітником мельниківського проводу. Зразу зв’язався з чекістом Кудрею, отримав доручення проникнути до складу харківської організації українських націоналістів. Вже 25 жовтня він з делегацією українських націоналістів вітав армію фюрера. Добре знав німецьку мову, тому його призначили секретарем міської управи Харкова, одночасно він став донощиком шефа гестапо Гершвандера. «Влаштовує» кілька своїх людей на адміністративні посади в самій управі, в районах, у поліції, на біржі праці. Тепер він був завжди у курсі подій, тримав контакт з більшовиками і передавав плани ОУН. При допомозі чекістської сітки руками фашистів ліквідовує членів ОУН, патріотів. Під фальшивою намовою прийняття присяги ніби необхідної для історії, отримав від якогось Крамаренка довгий список українців для цієї мети. Частину з цього списку знищили самі німці, а решту — більшовики. Цю масову «присягу» українських націоналістів «затіяв» Б. Коник. Вона відбулася в театрі Харкова і тоді стверджено, що Полуведько був одним з ініціаторів цієї трагічної імпрези і доніс про неї в гестапо. Детальніше про чекістську злочинність стало відомо із статті Ярослава Галаса. «Переломний рік» у збірнику «ОУН-1929-1954». На стор. 295 («Похід на Схід») пише про ріст більшовицької агентури проти ОУН і потребу супротивної боротьби проти неї, бо проникли вороги уже в бандерівську систему і ліквідовують людей.

Ліквідація українських патріотів гестапом при допомозі більшовиків була на теренах повсюдно. Більшовицькі банди, які боролися з націоналізмом, маскувались по-різному. Розпалювали українські роздори, які приписували німцям. Другі — самим українцям. До вбивства двох провідних членів ПУНу Омеляна Сеника-Грибівського та Миколи Сціборського, яке було вчинено ЗО червня 1941 р. в Житомирі, причетний теж Полуведько. З мельниківських публікацій Євгена Онацького «Шляхом на Роттердам» в «Українському Слові» (Париж) та Якова Шуменди «Похід ОУН на Схід» в «ОУН-1929-1954» повідомлялось, що з початком війни Полуведько був уже у Львові.

Він з’явився з М. Сціборським і Грибівським (псевдо Сеник) і вони, вибираючись на Україну, беруть з собою Полуведька. З ними їхав О. Ольжич-Кандиба. їх подорож докладно описав Я. Дедаль у статті «Незабутнім шляхом» в альманасі «Відродження» за 1951 р.

Полуведько їхав з конкретним завданням — шукати на Україні Павлуся та Хом’яка. Є. Онацький стверджує, що Сеник, Грибівський і інші члени вірили Полуведькові. Ворожа агентура у ворожий спосіб перекинула на бандерівців вбивство цих видатних осіб. Бандерівці засудили і категорично відкинули звинувачення, але не всі цілком повірили і конфлікт наростав з мельниківцями, розвалював ОУН на частини. Полуведько, як уродженець Сходу, в мельниківській групі, що йшла на схід, вважався експертом. Він добре, знав плани і завдання ОУН, СУЗ, які мали виконати Сеник і Грибівський.

Так зрадник Полуведько, як юда в українському середовищі з наказу Москви спричинився до смерті Є. Коновальця і до страти сотень українських патріотів, закінчив життя в харківській в’язниці, як виявлений більшовицький агент. Найбільш підступних ударів Україні ворог завдав своєю агентурою при допомозі зрадників, яничарів, використовуючи нашу легкодушність, пасивність, сліпоту, чого не можна недооцінювати і у наш час.

Богдан Миколайович Сташинський

Сташинський Богдан Миколайович народився 4.11.1931 р. в с. Борщовичах на Львівщині в селянській родині. В 1950 р. як студент педінституту за безбілетний проїзд (зайцем) був заарештований залізничною міліцією, що підлягала КДБ. На допиті кадебіст Ситніковський дав йому до вибору: або постраждають його батьки, сестри, які сприяли українському підпіллю (про це знало КДБ), або він погодиться на співпрацю з КДБ. Він погодився на ганебну службу. Першим його завданням було викрити виконавцю вбивства (1949) Я. Галана. Обдуривши рідну сестру, яка працювала для підпілля (сказав, що його розшукує КДБ), з її допомогою дістався до відділу УПА. Там розвідав у знайомих хто покарав Я. Галана, потайки втік і видав борців-революціонерів — Романа Щепанського, Михайла Стахура і Іллярія Лукашевича. Стахур загинув у бою, а інші були спіймані і за їх кров зрадник купив собі ласку КДБ. Потім з групами НКВД він ходив по лісах на облави і підступами допомагав виловлювати повстанців.

З 1952 р. до 1954 р. він був у шпигунському вишколі у Києві, посилено вчив німецьку мову. Потім як молодий «утікач з Помор’я» на прізвище Йозеф Леман прибув до Берліна-Карльсгосту. Заявив, що батьки загинули у війні, і він як сирота мусив 9 років прожити серед німецького оточення між поляками, тому й не знає досконало німецької мови. Знайшов працю на заводі в м. Хемніц і до кінця 1955 р. вдосконалив німецьку мову. На початку 1956 р. перебирається до Східного Берліна і на цьому його вишкіл закінчився. Забезпечений різними документами, він подорожує по Західній Німеччині, Європі, перевозить агентів, збирає листи з таємних місць. Старався завербувати одного українського емігранта, постачав секретні поштові місця грішми, кодами для агентів, спостерігав скупчення американських військ, пробував роздобути інформацію про політичну, фінансову та іншу співпрацю між ОУН і урядом Німеччини.

За завданням Москви у квітні 1957 р. він під іменем Зігфрід Дрегер поїхав у Мюнхен збирати інформацію про колишнього провідника КЕ ОУН на західно-українських землях, українського політичного діяча, ідеолога, письменника і професора Льва Ребета (1912 -1957 рр.). Вияснив якою дорогою ходить до праці, знайшов будинок, де він жив, сфотографував його. Для спостереження виїжджав тричі по кілька днів. У липні 1957 р. чоловік з Москви привіз наказ вбити Л. Ребета, показав зброю, пояснив як нею користуватись. У лісі разом випробовували зброю на собаці. Привезена зброя була захована в консервній банці. Банок було дві, одна — з ковбасою (на випадок перевірки), а друга — зі зброєю і протиотрутними пігулками, грішми і документами. Четвертий раз в 1957 р. прибув до Мюнхена, щоб у середу 9 жовтня вбити Ребета, та Ребет не заявлявся. Лише у суботу після 10 години побачив, як він ішов від зупинки трамваю в напрямку до нього (з розповіді на суді). Тоді шпигун повернувся і пішов до входу в його будинок, вийняв зброю з кишені, піднявся по сходах на поверх вище, коли почув, що Ребет входить у будинок, пішов йому назустріч з лівого боку сходів. Порівнявшись з ним, підняв праву руку і вистрілив. Ребет похитнувся і впав. Не затримуючись, вбивця вийшов, заховав зброю, вийняв ампулу, роздушив, вдихнув з неї випар (для безпеки від отруєння) і пішов до площі Лембах, викинув зброю в воду. В готелі спалив документи на Лармана і з паспортом Дрегера поїхав до Франкфурта, а на другий день — до Берліна, зв’язався із Сергеєм, прозвітував йому усно і письмово.

У січні 1959 р. Сташинський знову одержав з Москви завдання поїхати до Мюнхена і спостерігати за С. Бандерою. Зв’язковий Сергей повідомив, що Бандера живе під прізвищем Степан Попель і дав приблизну адресу, вона була невірна. Тоді передивився усі телефонні довідники і знайшов письменника Степана Попеля за адресою: Мюнхен, вул. Краймана, 7. Уважно оглянув вулицю, дім, знайшов прізвище біля квартирного дзвінка. На другий день о 9.15 побачив Бандеру біля гаража — він порався коло машини (синій «Опель»).

З тим результатом повернувся в Берлін і доповів Сергеєві. В кінці 1959 р. одержав наказ прибути до Москви. Сергей дав йому документи на прізвище Крилов. У Москві його зустріли, поселили в готель і через кілька днів дали новий наказ: «Ліквідувати С. Бандеру тим способом, що і Ребета». Наказ виходив від ЦК КПРС і Уряду. Високий чин Георгій Арсентійович (псевдо) показав нову вдосконалену дво-цівкову зброю, пояснив функції, попередив, що Бандера завжди носить зброю і має охорону. З новою зброєю він прибув у Берлін. Через кілька днів виїхав до Мюнхена. Перша зустріч з Бандерою знову була біля гаража, та вбити його тоді не наважився. Відійшов убік і вистрілив у землю, зброю викинув у рів, а сам повернувся до Берліна, збрехав, що була охорона, яка його ніби помітила.

Відбувши відпустку, 14 жовтня знову виїхав до Мюнхена з такою ж зброєю, таблетками проти отрути, мав нові ключі до будинку Бандери (за першим приїздом два ключі зламав у замку вхідних дверей провідника). Біля 11 год. 15 жовтня побачив синій «Опель». Перед 12 год. Бандера і працівниця дому Визвольного Руху Євгенія Мак поїхали до крамниці. Зробивши покупки, на Цеппелінштрасе, жінка висіла, а Бандера повернувся до свого будинку в гараж (гараж був відкритий). Шпигун зрозумів, що провідник скоро піде додому, тому поспішив першим підійти до будинку, відкрив вхідні двері своїм новим ключем, ввійшов, піднявся по сходах вище помешкання Бандери і вдав, ніби чекає ліфта. Коли почув, що хтось відчиняє двері і вже ввійшов, здогадавшись, що то Бандера, вбивця пішов йому назустріч. Побачив, як Бандера лівою рукою виймає ключ з вхідних дверей (у правій тримав покупки). Щоб виграти час, він нагнувся поправляти свій черевик. Ключ все ще залишався в дверях, як Сташинський порівнявся з Бандерою, лівою рукою взявся за дверну ручку, спитав, чи тому не потрібна допомога. Бандера повернув до нього голову, а вбивця раптом підняв праву руку вгору (в ній була зброя, загорнута в газету) і з обох цівок вистрілив отрутою в лице Бандері. Негайно вийшов, зачинив двері і пішов. По дорозі роздушив ампулу, вдихнув протиотрутну пару, викинув ключ до каналізаційного отвору, а зброю — в рів і швидким поїздом виїхав до Франкфурту, потім до Берліна. Там зустрівся з Сергеєм і генералом, представленим зв’язковим Сергеєм, і від них довідався, що нагороджений орденом бойового Червоного Прапора.

Після пострілу сусіди почули якийсь шум і стогін у коридорі, повиходили, а коли побачили закривавленого Попеля (всі знали його як Попеля), то негайно викликали швидку допомогу. Після 13-ї години дружина провідника пані Ярослава зателефонувала Проводу ЗЧОУН, що її чоловік упав вдома на сходах, облитий кров’ю. З приїздом швидкої допомоги вона поїхала до лікарні. Негайно до будинку прибули Степан Ленкавський, Ярослав Бенцаль, Іван Кашуба, але швидкої уже не було. Старша дочка Бандери Наталка і сусіди розповіли, що бачили закривавленого Попеля, що лежав на сходинках, поруч нього на долівці біля дверей стояв кошик з помідорами, ключі і що він був ще живий, відкрив очі, а з уст, носа, вух текла кров. Друзі негайно поїхали до лікарні. Дружина провідника, яка була вже там, повідомила, що С. Бандера вже неживий. Перші медичні огляди не могли точно визначити причину смерті. На розтині тіла крім німецьких професорів був присутній український лікар Ярослав Ганилевич. У понеділок 19 жовтня подано до публічного відому про смерть від отруєння ціанистим калієм. Московська пропаганда всіма засобами старалась відгородитись від цього вбивства, переводячи цей злочин то на німців, то на саму ОУН, то на самовбивство.

Ще в 1957 р. Б. Сташинський, як Йозеф Леман познайомився в Східному Берліні з німецькою дівчиною Інге Поль, закохався. Коли після вбивства Бандери його викликали до Москви (22 грудня) для складання звіту, він приголомшив своїх зверхників незвичайним проханням — хоче одружитись з німкою. Його довго і вперто відмовляли, але виконане завдання зробило шефа КДБ Шелепіна великодушним. Йому поставили умову, щоб дівчина взяла радянське громадянство і дала згоду співпраці з КДБ. У березні 1960 р., діставши дозвіл, молоде подружжя взяло шлюб у Східному Берліні і через два місяці Крилови (таке тоді він мав прізвище) переїхали до Москви. Тоді Сташинський почув від своїх наставників, що виїзд на Захід на 5-7 років йому буде припинено. Одержавши орден, він збагнув, що може прийти такий час, коли його знищать, став думати про втечу. Розповів дружині правду: хто він і що зробив. Коли в готелі знайшов захований мікрофон, зрозумів, що його підслуховують і вже не довіряють. Вагітна дружина одержала дозвіл народити дитя в своїх батьків, а Сташинський мусить залишитись у Москві. В березні 1961 р. народився син Петро, який несподівано в серпні помер. Всупереч усім сподіванням йому при посиленій охороні дозволили поїхати на похорон сина до Східного Берліна. Використавши нагоду, подружжя, не чекаючи похорону, таємно від охорони (було 3 машини агентів на різних ближніх вулицях), городами, кущами, в супроводі меншого брата дружини за день до побудови Берлінської стіни втекло (вийшовши з свого будинку задніми дверима) у Західний Берлін і зголосилось до американців. Детально перевіривши розповідь Сташинського, його передали німцям. Ця подія стала відома цілому світу. Це був найбільший удар по Москві, «процес процесів», найсенсаційніша шпигунська справа, про яку будь-коли чули люди.

У понеділок 8 жовтня в м. Карльсруге 1962 р. о 9.00 ранку почався суд. До залу (о 8.45) зайшло 232 представники преси, радіо, телебачення. Сім днів ішов суд, а 19 жовтня оголошено вирок — 8 років каторжної тюрми. Добровільне і чесне визнання вплинуло на пом’якшення вироку. Суд ствердив, що справжні вбивці сидять у Москві. Світова преса рясніла різноманітними повідомленнями з усіма деталями. Зокрема «Коріння спротиву в Україні», «Бандера — легендарна постать», «Це не детективний роман», «Безчисленні жертви в боротьбі за незалежність», «На чорному списку Москви», «Москва на лаві підсудних», «Шеф Кремля на лаві підсудних», «З найвищого наказу», «Сила українського націоналізму», «Пересторога для еміграції», «Ядро темряви і світло нації», «КДБ — організатор мордів» та багато, багато інших. Так було розкрито підле й підступне вбивство Москвою провідника, яке осудив цілий світ.

Подвиги, оспівані в піснях

Це унікальне зібрання найоб’ємнішого пісенного матеріалу в Україні. Попередні видання на цю тематику були поправді спробою якось висвітлити тему боротьби українського, народу за свою волю, незалежність, самостійність. Цю боротьбу очолила УПА (Українська Повстанська Армія). Героїчні подвиги українських воїнів широко оспівав народ у піснях. Вони й стали невичерпним джерелом для створення тематичних програм шанувальникам української повстанської пісні, де оспівані безмежний героїзм, відвага і самопожертва в ім’я дорогої України.

Музичний матеріал збірки відзначається багатим і розмаїтим мелодизмом, неповторною красою, вольовою ритмікою, широким діапазоном звучання.

Дуже важливу і цінну працю здійснив Євген Гіщинський, що підготував до видання дану збірку. Чимало творчої винахідливості він проявив і в гармонізації кожної пісні, багатоголосся яких скрізь звучить природно, логічно, гармонійно, злагоджено.

Цікавою рисою цих пісень є народно-академічна манера їх викладу, яка завжди була притаманна західноукраїнським виконавцям.

Збірка «За волю України» допоможе у творчій праці композиторам, диригентам хорів, вокальних ансамблів, різних оркестрів. А музична наука отримає розмаїтий музично-пісенний матеріал для досліджень, аналізів і висновків.

Радію цій книзі і зичу світлої долі, безмежного лету у широкий музично-пісенний світ.

Мирослав СТЕФАНИШИН,
голова Волинської організації Національної ліги українських композиторів

Сторінки нашої історії

Добре пам’ятаю, як ще на моїй далекій Батьківщині за Бугом мої дядьки, вояки Холмської самооборони, а згодом і вояки УПА Євген і Володимир разом з іншими сільськими хлопцями вечорами співали:

По Холмщині нашій, понад тихим Бугом,
Де чайка об воду черкає крилом,
Там пісня лунає про Ягоду-друга,
Там слава про нього літає орлом.

Це була пісня про курінного Ягоду-Черника, котрий героїчно змагався з різними окупантами на закордонні.

Згодом, уже на Волині, я і сам зі своїми ровесниками-пастухами крадькома наспівував:

Гармати били, а ми наступали,
Один по другому падали.

Ми знали чиї то пісні і часто, підставляючи інші слова для конспірації, гордо виконували їх, бо так робили старші на вечорницях.

Але часи мінялися, з останніми пострілами відходили у безсмертя лицарі УПА, останніми акордами лунали тужливо: В Карпатах сум і жаль настав, Що ворог Україну взяв. Тоді вже не співалося: колективно запрягалися в рабство, відміряне нещадним трудоднем. Ті, що найголосніше співали, подалися до білих ведмедів, інші — замовкли назавше. Повстанські пісні забувалися. А вони поряд з козацькими і стрілецькими — найяскравіші сторінки нашої історії. І тому честь і шана тим, хто нині їх, призабутих, визбирує і повертає народові.

Неоціненна в тому заслуга заступника директора навчально-методичного центру культури Волині, заслуженого працівника культури України Євгена Гіщинського. До запису пісень він підійшов з відповідальністю. Прискіпливо поставився і до текстів, не позбавляючи їх діалектного колориту.

Ця книга стане чудовим посібником для аматорських колективів та професійних виконавців.

Йосип СТРУЦЮК,
член Національної спілки письменників України